§ 3. Застосування актів цивільного законодавства

Застосування норм права — одна з форм (способів) реалізації пра­ва, що є активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульо­вані у правових нормах.

За загальним правилом, особа (фізична або юридична) здійснює цивільні права і виконує цивільні обов’ язки у межах, наданих їй до­говором чи актами цивільного законодавства (статті 13, 14 ЦК). Тому застосування положень актів цивільного законодавства залежить перш за все від характеру диспозиції норми, яка буде застосовуватися, — диспозитивна вона чи імперативна.

До категорії диспозитивних відносять цивільно-правові норми, які дозволяють особам домовитися щодо правила їх взаємної поведінки шляхом укладення договору і навіть відступити від положень, що встановлені законодавством, але передбачають ще й «резервне» пра­вило поведінки на той випадок, якщо вони не скористаються зазна­ченим дозволом. Зокрема, прикладами диспозитивних норм є поло­ження, якими встановлюється загальна можливість для сторін: уклас­ти договір, котрий не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст. 6 ЦК); врегулювати у до­говорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої від­носини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6 ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. 3 ст. 6 ЦК); збільшити за домовленістю строк по­зовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259 ЦК) тощо. На дис­позитивний характер цивільно-правових норм вказують певні слово­сполучення, що містяться у них і мають невизначений характер (напри­клад, «може бути», «мають право», «законом допускається» тощо).

В імперативній нормі диспозиція формулюється законодавцем, і тому учасники цивільних відносин не мають права при здійсненні цивільних прав та обов’язків, у тому числі при укладенні договорів, виходити за межі, встановлені положеннями акта цивільного законо­давства. Зокрема, імперативною є норма, закріплена: у ч. 2 ст. 259 ЦК, якою забороняється скорочувати за домовленістю сторін позовну дав­ність, встановлену законом; у ст. 520 ЦК, відповідно до якої боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення бор­гу) лише за згодою кредитора. Імперативність цивільно-правових норм, як правило, виражена у вигляді тих чи інших заборон (наприклад, «не має права», «не може бути», «лише» тощо).

Безумовно, цивільному праву притаманний диспозитивний метод цивільно-правового регулювання. Але це не означає, що акти цивільного законодавства не містять імперативних норм, що зумовлено об’єктивними причинами. Для регулювання деяких суспільних відносин диспозитивні норми непридатні, оскільки не завжди доцільно і можливо покладатися тільки на власний розсуд учасників цивільних відносин. Коли мова йде, наприклад, про договори, пов’ язані з оборотом цінних паперів, чи від­носини, пов’язані з використанням чекової форми розрахунків, їх регулю­вання потребує максимальної визначеності у законі.

Утім при застосуванні тієї чи іншої норми в ряді випадків не завжди можна чітко уявити її зміст, бо норми за правилом формуються і виража­ються за допомогою загальних, абстрактних понять, термінів, які за неод­накових умов різні суб’єкти можуть розуміти досить неоднозначно^[19]. Тому в праві застосовується такий прийом, як тлумачення актів цивільного за­конодавства, що дає можливість забезпечити правильне застосування закріплених у них положень, тобто спроектувати норми права на рівень конкретних суспільних відносин, конкретної життєвої ситуації^[20].

Тлумачення правової норми (включаючи і цивільно-правову) — це діяльність із з’ясування або роз’яснення (інтерпретації) її змісту з ме­тою правильного застосування і реалізації останньої^[21].

Тлумачення здійснюється за допомогою певних прийомів та спо­собів. Спосіб тлумачення — це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів^[22]. Існує багато класифікацій спеціальних прийомів (способів, методів) тлумачення^[23], відповідно до яких вони розподіляються: за способом тлумачення, за суб’єктами тлумачення, за обсягом тлумачення, за сферою дії.

За способом тлумачення виділяють філологічний (лексичний

і граматичний) спосіб, за якого встановлюється зміст правової норми на основі використання законів філології; систематичний, за котрого зміст норми права з’ ясовується на підставі виявлення її системних зв’язків з іншими правовими нормами. Найчастіше це відбувається при зіставленні загальних та спеціальних норм, відсильних і бланкетних норм тощо; логічний, який припускає застосування правил та аргу­ментів логіки (логічне перетворення, порівняння, аналіз і синтез, аб­страгування, аналогія тощо); історичний, котрий здійснюється на підставі ознайомлення з історією появи та прийняття норм, врахуван­ня факторів, якими обумовлюється набрання ними чинності, їх зміни чи доповнення; цільовий (теологічний), за допомогою котрого вста­новлюється зміст правової норми на основі виявлення її цілей.

За суб’єктами тлумачення виділяють такі види: офіційне та нео­фіційне. Неофіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб’єктом права, а його результати не є формально-обов’язковими. Цей вид тлумачення поділяється на бу­денне (тлумачення особами, котрі не є фахівцями-юристами, яке за своєю сутністю є тлумаченням з метою з’ ясування, усвідомлення нор­мативних положень); професійне (тлумачення юристів-практиків); доктринальне (науково обґрунтоване тлумачення вчених, висвітлене в юридичній літературі, коментарях до законів, матеріалах наукових чи науково-практичних конференцій або усних виступах у межах учас­ті у них тощо). Хоча доктринальне тлумачення не є обов’язковим, однак його вплив на з’ ясування суті і змісту правових норм органами, що встановлюють або застосовують норми права, досить вагомий.

Офіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, яке здій­снюється компетентними органами і є формально обов’язковим для всіх суб’єктів її застосування та реалізації. Це тлумачення поєднує в собі і тлумачення-з’ясування, і тлумачення-роз’яснення. Разом з тим результат офіційного тлумачення не призводить до появи нового нор­мативного акта, оскільки акти тлумачення мають особливу правову природу і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення. Слід погодитися з тим, що дані акти, які мають назву інтер- претаційних, є обов’язковими лише в тому розумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов’язують суб’єктів адекватно сприймати зміст норми^[24].

Офіційне тлумачення поділяється на автентичне^[25] та легальне. Автентичне (власне, «авторське») тлумачення — це тлумачення цивільно-правової норми тим самим органом, що видав акт цивільно­го законодавства, у якому вона встановлена. Суб’єктами такого виду тлумачення є всі правотворчі органи.

Легальне (делеговане) тлумачення — це тлумачення, засноване на спеціальному повноваженні, яким закон наділяє певний орган, що не приймав акт цивільного законодавства. Відповідно до ст. 147 Конституції органом, якому делеговане право давати офіційне тлумачення Конституції та законів, є Конституційний Суд України (далі — Конституційний Суд). Окрім цього, він вирішує питання щодо відповідності законів й інших правових актів Конституції. Таким чином, хоча Конституційний Суд не належить до правотворчих органів, але його повноваження можуть від­чутно впливати на регулювання цивільно-правових відносин, оскільки його рішення та висновки є обов’ язковими до виконання, як і всі інші судові рішення, що ухвалюються іменем України.

Автентичне та легальне тлумачення за сферою дії поділяються на нормативне, розраховане на всі випадки застосування та реалізації норми, що тлумачиться (наприклад, Пленум Верховного Суду України має право давати роз’ яснення з питань судової практики, яке є обов’ язковим для судів), та казуальне (індивідуальне), що розраховане тільки на той ви­падок застосування норми права, з приводу якого роз’яснюється її зміст. Зокрема, судове рішення містить тлумачення цивільно-правових норм, обов’язкове до виконання лише учасниками відповідного судового про­цесу (ч. 5 ст. 124 Конституції). Таке роз’яснення не має обов’язкового характеру для всіх інших судових органів при вирішенні подібного спору, оскільки прецедент в Україні джерелом права не є.

Відповідно до обсягу тлумачення, тобто співвідношення норми та її змісту, тлумачення поділяється на буквальне (адекватне, точне), поши­рювальне та обмежувальне. Буквальне тлумачення адекватне текстуаль­ному виразу (словесній оболонці) правової норми. Поширювальне тлума­чення припускає розуміння змісту правової норми ширше за її буквальний текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Систематичне тлумачення дає можливість дійти висновку, що в цій статті мова йде не тільки про осіб (до них ЦК відносить фізичних та юридичних (ч. 1 ст. 2 ЦК), а й про публічні утворення, які є нарівні з особами учасниками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК) і навіть охоплю­ються поняттям особи, виходячи з аналізу розділу II ЦК «Особи», підроз­діл 3 якого присвячений участі держави, АРК і територіальних громад у цивільних відносинах. Навпаки, обмежувальне тлумачення полягає у тому, що дійсний зміст правової норми розуміється вужче, ніж її тексту­альний вираз. Наприклад, відповідно до ст. 34 ЦК повну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Використо­вуючи системний спосіб тлумачення, можна дійти висновку, що дану статтю ЦК слід тлумачити обмежено, оскільки ст. 35 ЦК встановлює: по­вна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, котра записана матір’ю або батьком дитини.

Застосування цивільного законодавства за аналогією. Відомо, що у процесі державного правозастосування можуть виникати ситуації, коли правову колізію неможливо вирішити на підставі норм існуючих актів цивільного законодавства, оскільки законодавець не передбачив або не міг заздалегідь передбачити можливість виникнення такої колі­зії. Відсутність конкретної законодавчої норми, необхідної для врегу­лювання колізійного випадку, називається прогалиною у законодавстві^[26]. Для вирішення подібних ситуацій може бути застосована аналогія^[27]: аналогія закону чи аналогія права.

Аналогія закону — це застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства або договором цивільних відносин актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ч. 1 ст. 8 ЦК).

Для застосування аналогії закону необхідно: по-перше, потреба у вре­гулюванні цивільних відносин; по-друге, останні не повинні бути врегу­льовані положеннями актів цивільного законодавства або договором.

Виходячи з вищезазначеного, посилання в ч. 2 ст. 109 ЦК, яка регу­лює відносини, що виникають при створенні юридичної особи у такий спосіб, як виділ, на застосування за аналогією положень, що регулюють відносини, які виникають при припиненні юридичної особи (частини 1,

2  та 4 ст. 105, статті 106 і 107 ЦК), зовсім не свідчить про те, що йдеть­ся про застосування аналогії закону. У даному разі застосовується при­йом «економії правових способів», відповідно до якого законодавець поширює на певні відносини дію чітко визначених норм ЦК.

Близьким до аналогії закону прийомом, але не тотожним йому, є так зване субсидіарне (додаткове) застосування актів цивільного законодавства до відносин, подібних за змістом до цивільних відносин. Схожість вказа­них прийомів полягає у тому, що як при аналогії закону, так і при субси- діарному застосуванні норми права прогалина у праві долається шляхом застосування юридичних приписів до ситуацій, які ними не передбачені, але мають схожість з тими, що ними врегульовані. Однак між зазначени­ми прийомами існують відмінності, які не дозволяють їх ототожнювати. Основна з них полягає у тому, що субсидіарне застосування вводиться для подолання прогалин у праві шляхом звернення до схожої норми із суміж­ної галузі права^[28]. Наприклад, відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу (далі — СК), якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами не врегульовані СК, вони регулюють­ся відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних від­носин. Таким чином, субсидіарне застосування норм права своєю харак­терною ознакою має те, що відносини повинні бути схожими. Зокрема, і цивільним законодавством регулюються майнові відносини, і у ст. 8 СК мова йде про майнові відносини. Але простої схожості суспільних від­носин, які мають бути врегульовані, недостатньо. Слід погодитися з тим, що специфічною ознакою субсидіарного застосування є те, що воно ґрун­тується на схожості також у методах правового регулювання^[29]. Так, і ци­вільному, і сімейному праву притаманний диспозитивний (координа­ційний, приватноправовий) метод правового регулювання.

Від аналогії закону слід відрізняти аналогію права. Аналогія пра­ва — це застосування до не врегульованого конкретною нормою ЦК цивільного відношення (за відсутності можливості застосувати анало­гію закону), інших актів цивільного законодавства або договору від­повідно до загальних засад цивільного законодавства (ч. 2 ст. 8 ЦК). Основні засади цивільного законодавства, як вже зазначалося, закрі­плені у ст. 3 ЦК.

^[1] Під формою права розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. У юридичній літературі разом із поняттям «форми права» використовується поняття «джерело права». Джерело права у спеціально-юридичному розумінні - це і є власне форма права, тобто зовнішня форма вираження існування норм права (див.: Загальна теорія держави і права [Текст] : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін. ; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Х. : Право, 2002. - С. 293).

^[2] Норма права - це соціально обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних відносин обов’язкове для виконання правило поведінки, яке схвалюється або встановлюється державою (див.: Загальна теорія держави і права [Текст] : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін. ; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Х. : Право, 2002. - С. 279).

^[3] Закон - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особ­ливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом (зокрема, всеукраїнським референдумом), який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин.

^[4] Підзаконні нормативно-правові акти - ті, які приймаються уповноваженими правотворчими суб’єктами на основі і на виконання законів і не повинні їм супере­чити.

^[5] Див.: Теория государства и права [Текст] : курс лекций / под ред. Н. И. Матузо- ва и А. В. Малько. - М, 1997. - С. 336-337.

^[6] Див.: Про довірчі товариства : Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 23-93.

^[7] Див.: Указ Президента України від 4 березня 1992 р. № 125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» ; Указ Президента від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і вступу їх в силу».

^[8] Див.: Конституція України: Науково-практичний коментар [Текст] / В. Б. Авер’янов,О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. ; ред. кол.: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. - Х. : Право ; К. : Вид. дім «Ін Юре», 2003.

^[9] Покровский, И. А. Основньїе проблеми гражданского права [Текст] / И. А. По­кровский. - М., 1998. - С. 44.

^[10] Уряд. кур’єр. - 1992. - 9 жовт.

^[11] Див.: Сібільов, М. М. До питання про правові засоби сфери приватного права [Текст] / М. М. Сібільов // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2000. - № 3 (26). - С. 145; Він же: Акти цивільного законодавства і договір [Текст] / М. М. Сібільов // Методологія приватного права : зб. наук. пр. (за матеріалами наук.-теорет. конф., м. Київ, 30 трав. 2003 p.) / редкол. : О. Д. Крупчан (голова) та ін. - К., 2003. - С. 162-163.

^[12] Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 10. - Ст. 45.

^[13] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 1. - Ст. 1.

^[14] Див.: Притика, Д. Н. Научно-практический комментарий к гражданскому законодательству Украиньї [Текст] : в 4 т. / Д. Н. Притьжа, В. Я. Карабань, В. Г. Ротань. - Киев; Севастополь, 2000. - Т. 1. - С. 58.

^[15] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 11. - Ст. 79.

^[16] Офіц. вісн. України. - 1997. - № 25. - Ст. 20.

^[17] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 16. - Ст. 167 (зі змінами і допов.).

^[18] Там само. - 1992. - № 31. - Ст. 440 (зі змінами і допов.).

^[19] Див.: Рабінович, П. М. Основи загальної теорії права і держави [Текст] : навч. посіб. / П. М. Рабінович. - Вид. 3-тє, зі змінами й допов. - К. : ІСДО, І995. - С. 140.

^[20] Див.: Загальна теорія держави і права [Текст] : підручник / за ред. М. В. Цвіка, B. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Х. : Право, 2002. - С. 373.

^[21] Див.: Рабінович, П. М. Основи загальної теорії права і держави [Текст] : навч. посіб. / П. М. Рабінович. - Вид. 3-тє, зі змінами й допов. - К. : ІСДО, І995. - С. 141.

^[22] Див.: Загальна теорія держави і права [Текст] : підручник / за ред М. В. Цвіка,B.  Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Х. : Право, 2002. - С. 374.

^[23] Див.: Васьковский, Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов [Текст] / Е. В. Васьковский. - М. : АО «Центр ЮрИнфоР», 2002; Поляков, А. В. Общая теория права: Феноменолого-коммуникатив- ньш подход [Текст] / А. В. Поляков : курс лекций. - 2-е изд., доп. - СПб. : Юрид. центр Пресс, 2003, - С. 783-797; Рабінович, П. М. Основи загальної теорії права і держави [Текст] : навч. посіб. / П. М. Рабінович. - Вид. 3-тє, зі змінами й допов. - К. : ІСДО, І995. -С.  140-143; Загальна теорія держави і права [Текст] : підручник / за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Х. : Право, 2002. - С. 374-384 ; та ін.

^[24] Див.: Загальна теорія держави і права [Текст] : підручник / за ред М. В. Цвіка,

B.  Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Х. : Право, 2002. - С. 381.

^[25] У науковій літературі існує точка зору, що не можна автентичне тлумачення відносити до офіційного тлумачення (див., наприклад: Нерсесянц, В. С. Общая теория права и государства [Текст] / В. С. Нерсесянц. - М., 1999. - С. 500-507).

^[26] Прогалина у законодавстві - це відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основ­ними принципами права (див.: Рабінович, П. М. Основи загальної теорії права і дер­жави [Текст] : навч. посіб. / П. М. Рабінович. - Вид. 3-тє, зі змінами й допов. - К. : ІСДО, І995. - С. 139; Поляков, А. В. Общая теория права: Феноменолого- коммуникативньш подход [Текст] / А. В. Поляков : курс лекций. - 2-е изд., доп. - СПб. : Юрид. центр Пресс, 2003. - С. 777).

^[27] Аналогія (від грец. analogia) - подібність, схожість між предметами, явищами, поняттями (див.: Сліпушко, О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові [Текст] / О. М. Сліпушко. - К. : Криниця, 2000. - С. 44).

^[28] Див.: Калмьїков, Ю. X. Вопросьі толкования и применения гражданско-правовьіх норм [Текст] / Ю. Х. Калмьїков // Хоз., право, управление : межвуз. науч. сб. - Саратов, 1977. - Вьт. 3. - С. 93-94.

^[29] Див.: Тарануха, В. Прогалини в праві: поняття, сутність, способи їх усунення та подолання [Текст] / В. Тарануха // Юрид. Україна. - 2009. - № 2 (74). - С. 18; Леушин, В. И. Способи применения права при пробелах в советском законодательстве [Текст] /В. И. Леушин // Проблеми применения советского права. - Свердловск, 1973. - С. 48.

Питання для самоконтролю

1. Що являють собою акти цивільного законодавства?
2. Конституція України — основа цивільного законодавства.
3. Цивільний кодекс України — основний акт цивільного за­конодавства України: його структура й основні засади при­ватноправового регулювання особистих немайнових та май­нових відносин.
4. Характеристика підзаконних нормативно-правових актів як категорії актів цивільного законодавства.
5. Особливість нормативно-правових актів органів державної влади та органів влади АРК як складової актів цивільного законодавства.
6. Приватноправовий договір — універсальний юридичний засіб механізму внутрішнього регулювання цивільно- правових відносин.
7. Міжнародні договори України і їх вплив на національне цивільне законодавство України.
8. Поняття звичаю й умови його застосування до цивільних відносин.
9. Дія актів цивільного законодавства у часі, у просторі, за колом осіб.
10. Застосування актів цивільного законодавства.
11. Тлумачення цивільно-правової норми: прийоми та способи.
12. Застосування цивільного законодавства за аналогією закону та аналогією права.