§ 4. Принципи^[47] цивільного права

Хоча принципам права в науковій літературі і приділяється певна увага^[48], але останні майже не розглядаються як складова, що у сукуп­ності з предметом, методом та функціями є чинниками, які лежать в основі поділу права на окремі галузі^[49]. При цьому саме принципи ви­значають зміст норм галузі права, її місце, роль і призначення у систе­мі права, мають важливе значення для побудови нормативної основи галузі права та її застосування^[50]. Як слушно зазначається в літературі, без них неможливо створювати право і вдосконалювати правове регу­лювання, оскільки незрозумілим буде його зміст^[51].

У доктрині нового ЦК закладено саме такий підхід. Так, хоча ст. 3 у ньому присвячена загальним засадам цивільного законодав­ства, останні більшістю з правників виважено ототожнюються саме з принципами цивільного права^[52], хоча, безумовно, існують і інші точки зору.

Загальними засадами (далі — принципами) цивільного зако­нодавства (цивільного права) є: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Кон­ституцією України та законом; свобода договору; свобода підпри­ємницької діяльності, не заборонена законом; судовий захист ци­вільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Утім вказана стаття, на наш погляд, не містить вичерпного пере­ліку принципів цивільного права. Із цього приводу доречно згадати

С. М. Братуся, який вказував: основні принципи будь-якої галузі права ми повинні виявити у самих нормах, що становлять у сукупності дану галузь; якщо ж там принципи прямо не сформульовані, вони мають бути виявлені, виходячи із загального змісту норм^[53]. Зокрема, станов­лення незалежної та суверенної України як правової держави, що зо­рієнтована на принципи життя громадянського суспільства, демокра­тичні перетворення у ньому, формування ринкової економіки, обумо­вили, перш за все, створення принципу служіння держави громадян­ському суспільству. Так, відповідно до ст. 3 Конституції людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвер­дження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Звідси, принципи цивільного права — це не тільки чинник, що до­зволяє виокремити цю галузь права^[54], а й у її рамках — робочі механіз­ми, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної по­ведінки учасників цивільно-правових відносин^[55].

Розглянемо кожен із принципів цивільного права.

Принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майно­вої самостійності учасників цивільних відносин. Не випадково цей принцип стоїть на першому місці, бо рівність — це основне начало, яке пронизує всю систему цивільного права^[56] і означає таке становище учасників, де воля одного з них не залежить від волі іншого, який не може йому наказувати, оскільки сам учасник: будь то фізична або юридична особа — самостійні у прийнятті тих чи інших рішень.

Безумовно, даний принцип не є абсолютним, бо деякі винятки у рівності все ж таки можуть бути, але це відбувається лише у випад­ках, передбачених законом (наприклад, відповідно до ЦК іноземці і особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону, яким у даному разі є Земель­ний кодекс України^[57] і згідно з яким ці особи можуть набувати право власності на такі ділянки тільки несільськогосподарського призначен­ня тощо (статті 81-91 ЗК).

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу осо­бистого життя людини. Норми цивільного права як приватного права завжди спрямовані на забезпечення приватних інтересів учасників цивільних відносин. Виходячи із цього, ніхто, за винятком випадків, передбачених актами цивільного законодавства, не може свавільно втручатися у приватні справи (будь то фізична або юридична особа), зокрема охороняється таємниця особистого життя (ст. 301 ЦК), корес­понденції (ст. 306 ЦК), стану здоров’я (ст. 286 ЦК) тощо. Неприпусти­мість свавільного втручання у приватні справи означає заборону не тільки для публічних утворень, а навіть для батьків (наприклад, впли­вати на дієздатну особу стосовно розпорядження нею своїми доходами, заробітком тощо

Принцип свободи власності (неприпустимості позбавлення права власності). Він знаходить вираження у тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм май­ном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Усім власникам забезпечуються рівні умови здій­снення своїх прав, а держава не втручається в їх здійснення. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні (статті 316 — 317, 319, ч. 1 ст. 321 ЦК).

Утім можливості власника, безумовно, мають певні межі, чітко визначені законом. Так, власник не може використовувати право влас­ності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості зем­лі (ч. 5 ст. 319 ЦК); власник повинен вживати заходів щодо збережен­ня пам’яток історії і культури, інакше він може бути позбавлений цієї власності шляхом викупу з боку держави (ст. 352 ЦК) тощо. Але всі наведені заборони та обмеження застосовуються лише як заходи за­хисту публічних інтересів^[58].

Принцип свободи договору. І. О. Покровський називав цей прин­цип головною засадою цивільного права, одним із наріжних каменів усього сучасного цивільного устрою^[59]. Відповідно до ст. 626 ЦК сторо­ни є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, принцип свободи договору можна визначити як передбачену законом одну з основних засад цивільного права, що встановлює для суб’єктів договірних відносин свободу: вибору контрагентів, укладен­ня договору певного виду, визначення умов договору. Причому свобо­да договору проявляється навіть у тому, що сторони можуть укладати не тільки ті договори, які передбачені актами цивільного законодавства, а й договори, в яких містяться елементи різних договорів (змішані до­говори — ч. 2 ст. 628 ЦК) тощо.

Водночас закон може обмежувати свободу договору для захисту слабкої сторони або для захисту публічних інтересів. Наприклад, підприємець під загрозою примусу його до укладення договору в су­довому порядку не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливості надання споживачеві від­повідних товарів (робіт, послуг) — ч. 4 ст. 633 ЦК; актами цивільно­го законодавства можуть бути встановлені правила, обов’язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору (ч. 5 ст. 633 ЦК) тощо.

Принцип свободи підприємницької діяльності. Підприємництво може здійснюватися в будь-якій з організаційних форм, передбачених законом. При цьому суб’єкти підприємницької діяльності мають право на власний розсуд приймати рішення і здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству, відповідно до потреб ринку із збере­женням комерційної таємниці тощо. Але при цьому саме у сфері під­приємницької діяльності повинен бути встановлений баланс свободи суб’єктів такої діяльності і методів регулювання останньої з боку від­повідних державних органів, інакше кажучи, баланс дозволів і заборон з тим, щоб унеможливити не тільки необгрунтовані перевірки і безпід­ставне втручання в підприємницьку діяльність її суб’єктів з боку дер­жавних органів, а й унеможливити утворення монопольного станови­ща будь-кого із суб’єктів підприємницької діяльності, не допустити обмеження конкуренції, що може негативно вплинути на інтереси спо­живачів та суспільства в цілому.

Принцип судового захисту цивільного права та інтересу. Від­повідно до ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільно­го права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного за­конодавства. Захищеність — необхідна складова права. Утім захист цивільних прав має особливості, до яких слід віднести:

абсолютний характер захисту, оскільки кожна особа може зверта­тися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права й інтересу (ст. 15 ЦК);

можливість самій особі вирішувати питання стосовно захисту свого права, оскільки звернення за захистом — це її право, а не обов’язок;

наявність спеціальних органів захисту, до яких належать не тільки судові органи (ст. 16 ЦК), а також Президент України, органи держав­ної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місце­вого самоврядування (ст. 17 ЦК), нотаріус (ст. 18 ЦК);

можливість самозахисту, тобто застосування особою засобів проти­дії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК);

універсальність способів захисту, що повною мірою відповідає аб­солютному характеру захисту і полягає у тому, що певний із способів захисту може бути застосований незалежно від того, передбачений він чи ні законодавством (або договором) відносно певного правопорушен­ня. До універсальних способів захисту слід віднести — визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існува­ло до порушення; відшкодування збитків тощо (ч. 2 ст. 16, ст. 22 ЦК).

Разом з тим існують і такі способи захисту прав та інтересів, на­приклад, відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК), які застосову­ються лише у випадках, передбачених законом.

Перелік способів захисту не є вичерпним і суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений дого­вором або законом (ч. 2 ст. 16 ЦК).

Принцип справедливості, добросовісності та розумності. Свій початок цей принцип бере від часів Давнього Риму, про що свідчать висловлювання тогочасних юристів. Так, Павел стверджував: «якщо відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по спра­ведливості» (Д. 39.3.2), а Ульпіан наполягав: «якщо право суперечить справедливості, повинна панувати остання» (Д. 15.1.32).

ЦК не сформулював сам принцип добросовісності, справедливос­ті та розумності, але аналіз змісту його положень, зокрема ч. 5 ст. 12, ст. 13, ч. 3 ст. 23 та ін., дозволяє стверджувати, що за допомогою таких категорій, як добросовісність, розумність, справедливість, закон вста­новлює межі здійснення цивільних прав осіб, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх^[60]. Добросовісність і недобросо­вісність, розумність і нерозумність, справедливість і несправедливість мають правове значення у спеціально вказаних у законі випадках. При­чому і добросовісність, і розумність учасників цивільних правовідно­син презюмуються. Так, зокрема, ч. 5 ст. 12 ЦК передбачає: якщо за­коном встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумно­го здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Таким чином, добросовісність слід розглядати як вірність з виконання своїх зобов’язань та повагу і довіру до контрагентів за зобов’язаннями, а розумність — як дії, які здійснила б у конкретній ситуації людина, що має нормальний, середній рівень інтелекту, знання та життєвий досвід^[61]. Справедливість — це здійснення своїх прав і виконання зобов’язань на законних та чесних підставах.