Печать
PDF

Глава 64 ПЕРЕВЕЗЕННЯ

Posted in Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава 64 ПЕРЕВЕЗЕННЯ

Стаття 908. Загальні положення про перевезення

1.  Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення.

2. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Частина 1 статті 908 ЦК передбачає, що підставою для здійснення перевезення вантажів, пасажирів і багажу є укладення договору перевезення, що повинен бути засвідчений відповідним письмовим документом (див. ч. З ст. 909 ЦК і ч. 2 ст. 910 ЦК і коментарі до них).

Хоча договору перевезення вантажу та договору перевезення пасажира та багажу притаманні і деякі спільні риси, однак вони мають і деякі особливості. ЦК передбачає поруч із загальними правилами і певні спеціальні норми про пасажирські перевезення та вантажі. Водночас договір перевезення вантажу має ряд різновидів, які розрізняються між собою залежно від того, яким видом транспорту здійснюється перевезення (наприклад, залізничним чи водним).

Господарська діяльність підприємств транспорту регулюється Законом України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. Ст. б цього закону передбачає правові основи здійснення такої діяльності. Перевезення пасажирів, вантажу, багажу і пошти здійснюються залізницями, пароплавствами, портами, автомобільними, авіаційними підприємствами, якщо це передбачено їх статутами.

Відносини щодо перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, які виникають між перевізниками, з одного боку, і пасажирами, відправниками вантажу, вантажоодержувачами, з другого боку, регулюються дво- і багатосторонніми міжнародними угодами, ЦК та низкою спеціальних нормативних актів. ЦК є основним законом, який містить загальні положення щодо перевезення. Крім того відносини перевезення регулюються міжнародними угодами, які стосуються окремих видів перевезення (наприклад, Конвенція 00Н Про морське перевезенні вантажу 1978 р.). Верховною Радою України також прийнято ряд спеціальних законів (наприклад, Закони України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р., «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р.), які регламентують здійснення перевезення на окремих видах транспорту. Крім того, низка підзаконних нормативних актів містять правила, які детальніше регламентують умови здійснення перевезення пасажирів, вантажів і багажу та відповідальність сторін за цими перевезеннями. Так, на залізничному транспорті діє Статут залізниць України (далі — СЗ), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р., на річковому транспорті — Статут внутрішнього водного транспорту (далі — СВВТ), затверджений Постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р., на морському — Кодекс торговельного мореплавства України від 9 грудня 1994 р. (далі — КТМ), на повітряному — Повітряний кодекс України від 4 травня 1994 р. (далі — ПКУ). Умови перевезення пасажирів, вантажу і багажу на автомобільному транспорті визначаються Статутом автомобільного транспорту Української РСР, затвердженим Радою Міністрів України 27 червня 1969 р. (далі — САТ).

Правила перевезень на окремих видах транспорту затверджуються відповідними органами центральної виконавчої влади. Правила мають відповідати вимогам відповідних транспортних статутів і кодексів. Публікування правил здійснюється у вигляді періодичних збірників правил перевезень і тарифів (видаються для залізничного і морського транспорту), а також у вигляді збірників таких правил, що іноді іменуються тарифами чи тарифними посібниками.

Правила перевезень є одним з найважливіших джерел транспортного права, які більш детально регламентують відносини перевезення. У розвиток і доповнення транспортних статутів і кодексів вони містять як положення загального характеру (порядок пред'явлення вантажів до перевезення і їхньої видачі, оформлення транспортної документації), так і спеціальні правила про перевезення окремих видів вантажів (швидкопсувних, небезпечних, у контейнерах і ін.). Окремо затверджуються правила перевезень пасажирів і багажу.

Стаття 908 ЦК передбачає можливість визначення умов перевезення угодою сторін. Це положення відображає свободу договору у ринкових відносинах, з правом сторін вільно визначати його умови (ст. 627 ЦК). У транспортній діяльності це положення має свою специфіку через особливості транспорту (масовість операцій, єдність транспортно-технологічних процесів, інтереси безпеки).

Сторони можуть визначити умови конкретного виду перевезення, якщо норми транспортного права надають їм право вибору між визначеними умовами перевезення (наприклад, обрання виду відправлення, швидкості вантажу, що доставляється, і т.д.) або носять диспозитивний  характер. Однак, в інтересах безпеки перевезень та внаслідок транспортно-технологічних особливостей роботи транспорту більшість норм, регламентуючих цю діяльність, носять імперативний характер, особливо на залізничному і повітряному транспорті.

Стаття 909. Договір перевезення вантажу

1. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

2. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.

3. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).

4.  Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу.

Проведена в Україні приватизація привела до того, що послуги щодо перевезення надаються як державними, так і приватними підприємствами, які виникли практично в усіх галузях транспорту. Винятком є залізничний транспорт, де, як і раніше зберігаються державні залізниці.

Із метою захисту інтересів споживачів та державного регулювання ринку транспортних послуг Верховною Радою України прийнято ряд нормативних актів, які передбачають обов'язкове ліцензування певної діяльності. Так, ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р., передбачає, що надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним транспортом; надання послуг із перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом; надання послуг із перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг із перевезення пасажирів та їх багажу на таксі); надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі; надання послуг із перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом належать до видів підприємницької діяльності, для здійснення яких потрібне отримання ліцензії.

Договір перевезення вантажу є двостороннім договором, оскільки і перевізник, і відправник мають відповідні права та обов'язки. Крім того, договір перевезення є сплатним (перевізник надає послуги щодо перевезення за певну плату).

Як правило, у більшості випадків, договори перевезення вантажу є реальними. Транспортна організація несе зобов'язання щодо доставки ввіреного їй вантажу та надання для перевезення транспортного засобу. Однак у ряді випадків договори перевезення вантажів є консенсуальними. Так, договір каботажного морського перевезення є консенсуальним і вважається укладеним з моменту досягнення сторонами угоди щодо всіх істотних умов договору.

Частина 2 ст. 909 ЦК передбачає обов'язковість письмової форми договору перевезення вантажу. Договір підтверджується складанням транспортної накладної, коносамента або іншого документа, передбаченого транспортними статутами та кодексами. Так, ст. 67 СВВТ передбачає оформлення накладної при перевезенні вантажів залізничним і річковим транспортом, стаття 47 САТ — оформлення товарно-транспортної накладної при здійсненні перевезення автомобільним транспортом, ст.ст. 134, 135 КТМ — коносаменту при здійсненні перевезень морським транспортом.

У результаті укладення договору перевезення вантажу певні правовідносини виникають між перевізником і відправником вантажу. Проте певні права й обов'язки має й третя особа — вантажоодержувач. Одержувач вантажу не є стороною договору, за винятком випадку, коли відправник вантажу і його одержувач співпадають. За договором перевезення на одержувача вантажу можуть покладатися певні права й обов'язки, які передбачені правилами перевезення (спеціальним транспортним законодавством), а також раніше укладеними договорами між відправником вантажу й одержувачем (наприклад, договір постачання, купівлі-продажу тощо).

Перевізники — це транспортні організації, створені у вигляді передбачених ЦК юридичних осіб, для яких діяльність по перевезенню вантажів, пасажирів є реалізацією їх правоздатності. Хоча в процесі перевезення можуть брати участь кілька транспортних організацій одного чи кількох видів транспорту, стороною при укладенні договору виступає тільки одна транспортна організація. Що стосується інших транспортних організацій, які беруть участь у перевезенні, то вони свої обов'язки виконують у відповідності до транспортних правил (правил перевезення).

Відправником вантажу може бути будь-яка юридична дієздатна особа.

Предметом договору перевезення є транспортні послуги.

Істотними умовами перевезення вантажів є: найменування вантажу, його маса, вага, кількість місць, тара, пакування, особливі властивості, вартість. Умови перевезення: швидкість, відстань, пункт призначення, строк доставки, провізна плата. Строк доставки вантажу визначається або за згодою сторін, або відповідно до транспортних статутів (кодексів), правилами перевезення вантажів на тому чи іншому виді транспорту.

За договором перевезення відправник несе зобов'язання щодо сплати за перевезення визначеного вантажу. Розрахунки щодо оплати послуг перевезення за договором, а також за виконання перевізником інших операцій і послуг, пов'язаних із перевезенням, здійснюється відповідно до затверджених у встановленому порядку тарифів.

Частина 3 статті, що коментується, передбачає, що укладення договору перевезення вантажу крім транспортної накладної чи коносамента може підтверджуватися й іншими письмовими документами. Так, при здійсненні перевезень залізничним транспортом передбачається складання дорожньої відомості, що повторює відомості, які містяться в накладній, і видачі відправнику вантажної квитанції про прийом вантажу до перевезення.

Законодавством встановлюються спеціальні правила укладення та виконання договорів перевезенні окремих видів вантажів. Так, Законом України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000 р. встановлено особливості правового режиму перевезення деяких вантажів з урахуванням їх фізичних властивостей.

Стаття 910. Договір перевезення пасажира та багажу

1. За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його провезення.

2. Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів).

Договір перевезення пасажира укладається усно (при попередньому продажі квитків) або шляхом здійснення конклюдентних дій (подача міського транспорту до зупинки, посадка пасажира). Доказом укладення договору є пасажирський квиток. Однак його не можна розглядати як письмову форму договору, оскільки він не підписується сторонами.

Підтвердженням укладення договору перевезення пасажира та багажу є відповідно квиток та багажна квитанція, форми яких встановлюються у порядку, передбаченому транспортними статутами та кодексами. Також форми квитків та багажних квитанцій можуть бути затверджені і відповідними міністерствами.

При здаванні пасажиром до перевезення багажу, речей, що належать особисто пасажиру, зміст договору пасажирського перевезення доповнюється умовами перевезення багажу.

Положення щодо порядку перевезення багажу містяться в правилах перевезень на окремих видах транспорту. Так, у відповідних правилах встановлені: перелік заборонених до перевезення багажем предметів, гранична вага і розмір дозволених до перевезення багажем речей, особливості перевезень окремих видів багажу і т.д.

Договір пасажирського перевезення є сплатним. Однак законодавством може бути надане право безплатного, пільгового проїзду певним категоріям громадян. У цих випадках витрати підприємств транспорту відшкодовуються з коштів відповідних бюджетів.

Чинним законодавством також передбачено застосування іменних квитків при здійсненні повітряних чи залізничних перевезень. Це зумовлено інтересами безпеки та пов'язано з обов'язковим особистим страхуванням від нещасних випадків на транспорті. Іменні квітки не застосовуються тільки при перевезеннях залізничним транспортом приміського сполучення. Зміна прізвища в квитку не допускається.

Відповідно до чинних правил перевезень у разі втрати пасажирських квитків вони не відновлюються і гроші сплачені при їх придбанні, не повертаються. При втраті багажної квитанції багаж видається на підставі письмової заяви пасажира.

Стаття 911. Права пасажира

1. Пасажир має право:

1)  одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;

2)  провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;

3) купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;

4) перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);

5)  зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби — на весь час хвороби;

6) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка — залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);

7) отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом.

2. Пасажир може мати також інші права, встановлені цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

У ст. 911 ЦК визначається приблизний перелік прав, які мають пасажири. Але цей перелік не є вичерпним. Нормативні акти, що регулюють транспортні перевезення, передбачають значно ширший перелік цих прав. Так, на залізничному транспорті пасажир вправі, зокрема продовжити термін придатності квитка при хворобі, змінити маршрут проходження, виїхати з потягом, що відходить раніше і ін. Відповідні додаткові права пасажира передбачені також транспортними статутами і кодексами інших видів транспорту (див. КТМ, ПКУ й ін.)

 

Стаття 912. Договір чартеру (фрахтування)

1. За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.

2.  Порядок укладення договору чартеру (фрахтування), а також форма цього договору встановлюються транспортними кодексами (статутами).

Частина 1 ст.ст. 134 і 136 КТМ передбачають, що договір морського перевезення вантажу може бути укладений за умови надання для перевезення всього судна, його частини або певних суднових приміщень. Такий договір називається рейсовим чартером. Він є консенсуальним договором. Документом, який свідчить про укладення договору та про прийняття вантажу до морського перевезення є коносамент. Він видається перевізником відправникові, й є товаророзпорядчим документом.

Частина 1 ст. 912 ЦК містить традиційне для транспортного права визначення договору фрахтування, що іменується також чартером. Договір фрахтування широко застосовується при водних і повітряних перевезеннях. КТМ містить певну систему норм про чартер, де докладно передбачено порядок його укладення й основні умови. Найбільш широке застосування чартеру на морському транспорті здійснюється переважно в міжнародному (закордонному) сполученні. У цих випадках застосовуються проформи морського чартеру, які розроблені у рамках міжнародних неурядових морських організацій. Чартер застосовується і для перевезення пасажирів, багажу, вантажів та пошти повітряним

транспортом. Чартерне повітряне перевезення здійснюється на підставі договору чартеру (фрахтування повітряного судна), за яким одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати іншій стороні (фрахтувальникові) за плату всю місткість одного чи кількох повітряних суден на один або кілька рейсів для повітряного перевезення пасажирів, багажу, вантажу і пошти або для іншої мети, якщо це не суперечить чинному законодавству (ст. 61 ПКУ).

Стаття 913. Перевезення у прямому змішаному сполученні

1.  Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти може здійснюватися кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення).

2.  Відносини організацій, підприємств транспорту, що здійснюють перевезення у прямому змішаному сполученні, визначаються за домовленістю між ними.

Стаття 913 ЦК передбачає можливість здійснення перевезень вантажів, пасажирів і багажу кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом - пряме змішане сполучення.

Пряме змішане сполучення, що іноді іменується також комбінованим, характеризується тим, що участь у перевезенні приймають декілька перевізників різних видів транспорту, а також тим, що при здійсненні такого перевезення складається один (єдиний) транспортний документ.

Правовідносини щодо перевезення у прямому змішаному сполученні характеризуються деякими особливостями, які виникають унаслідок особливостей умов таких перевезень та організації взаємовідносин між перевізниками різних видів транспорту.

Норми, що детально регулюють перевезення у прямому змішаному сполученні містяться в ПК, КТМ тощо, а також в правилах змішаних перевезень вантажів, які затверджуються відповідними транспортними міністерствами.

Положення ст. 913 ЦК носять загальний характер. Однак вони не виключають використання як нині існуючої системи здійснення змішаного повідомлення (кількома співперевізниками різних видів транспорту), так і організації перевезень так званим оператором змішаного повідомлення, який видає документ на пряме перевезення (прямий коносамент) і залучає для цього необхідних перевізників.

Стаття 914. Довгостроковий договір

1.  Перевізник і власник (володілець) вантажу в разі необхідності здійснення систематичних перевезень можуть укласти довгостроковий договір.

2. За довгостроковим договором перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу — передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі перевезення вантажу встановлюються обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови перевезення.

Стаття 914 ЦК передбачає у разі потреби здійснювати систематичні перевезення можливість укладення між перевізником і власником (володільцем) вантажів довгострокових договорів (наприклад, навігаційний договір). За таким договором перевізник зобов'язується в певні строки приймати, а власник (володілець) вантажів — подавати до перевезення вантажі у встановленому обсязі. У цьому договорі визначаються обсяги, строки та інші умови надання транспортних засобів і подання вантажів для перевезення, порядок розрахунків та інші умови перевезень.

Із метою забезпечення договірних зобов'язань на залізничному транспорті застосовується місячне планування перевезень. У свою чергу місячне планування перевезення вантажів залізничним транспортом провадиться на підставі довгострокових договорів на організацію перевезення вантажів і замовлень відправників.

У разі потреби одночасно з місячним замовленням надаються плани перевезень вантажів по маршрутах (ст.ст.17, 18 СЗ).

Стаття 915. Перевезення транспортом загального користування

1.  Перевезення, що здійснюється юридичною особою, вважається перевезенням транспортом загального користування, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи.

2. Договір перевезення транспортом загального користування є публічним договором.

Стаття 915 ЦК передбачає можливість здійснення перевезення пасажиру, вантажу, багажу та пошти транспортом загального користування. Особливість транспорту загального користування — наявність обов'язку здійснювати перевезення за зверненням будь-якої фізичної чи юридичної особи. Однією з особливостей також є умова надання цього виду послуг на рівних умовах усім споживачам. Саме тому договір перевезення на транспорті загального користування визнається публічним договором (ст. 633 ЦК).

Стаття 633 ЦК передбачає відповідальність організації, яка надає послуги з перевезень її транспортом загального користування, у разі  ухилення від укладення договору. Особа, якій необґрунтовано відмовлено в укладенні договору перевезення, вправі звернутися в суд з позовом про відшкодування заподіяних збитків.

До транспортних засобів — перевізників загального користування слід віднести залізниці, що входять у загальну мережу залізниць України і відкриті для загального користування, автотранспортні підприємства, а також водні і повітряні перевізники загального користування. Відомості про послуги, що надаються конкретним перевізником, повинні публікуватися у збірниках правил перевезень (тарифах).

Стаття 916. Провізна плата

1. За перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.

2. Плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку.

Пільгові умови перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування можуть встановлюватися організацією, підприємством транспорту за їх рахунок або за рахунок відповідного бюджету у випадках, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами.

3.  Робота та послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця) вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю сторін.

4. Перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів, якщо інше не встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами або не випливає із суті зобов'язання.

Згідно зі ст. 916 ЦК провізна плата встановлюється або за домовленістю сторін, або відповідно до встановлених тарифів, що діють на кожному виді транспорту. Закріплення в ЦК договірного характеру провізної плати відображує розвиток ринкових відносин в Україні. Разом з тим розмір провізної плати може встановлюватись законом або іншими правовими актами. ЦК також передбачає можливість стягнення «розумної плати» у випадках, коли розмір провізної плати не визначений. Термін «розумна плата» має умовний характер, і може визначатися згідно зі звичайними цінами, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (додатково див. ст. 632 ЦК та коментар до неї). ЦК також передбачено, що робота та послуги, що виконуються на вимогу вантажоволодільців і не передбачаються тарифами, оплачуються за погодженням сторін.

Стаття, що коментується, передбачає два різних порядки визначення провізної плати на транспорті: перевезення транспортом загального користування оплачуються за згодою сторін, або за затвердженими тарифами (ч. 2), інші види перевезень — за домовленістю сторін, якщо інше не передбачено законом і правовими актами (ч. 1). Законодавством України у сфері державного регулювання цін (тарифів) передбачено різний порядок встановлення провізних платежів залежно від виду транспорту і виду послуг, що надаються ними. Так, згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 25 грудня 1996 р. «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» Мінтранс за погодженням з Мінекономіки встановлює: тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ними послуги; тарифи на комплекс робіт, пов'язаних з обробленням зовнішньоторговельних та транзитних вантажів у морських і річкових портах (причалах), та збори і плати за послуги, що надаються суднам закордонного плавання у морських та річкових портах (причалах) України; тарифи на перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу залізничним транспортом у міжнародному та внутрішньому сполученні (крім приміських перевезень); тарифи на перевезення пасажирів і багажу автобусами міжміських міжобласних маршрутів; аеронавігаційні збори за аеронавігаційне обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України; аеропортові збори за обслуговування повітряних суден і пасажирів у аеропортах України (посадку-зліт повітряного судна, обслуговування пасажирів у аеровокзалі, наднормативну стоянку повітряного судна, забезпечення авіаційної безпеки. На залізничному транспорті договірні тарифи можуть встановлюватися угодою сторін на прохання клієнта тільки на роботи і послуги, що не є обов'язком залізниць.

Для забезпечення виконання договору іншою стороною (сплати належної перевізникові провізної плати або інших платежів, пов'язаних із перевезенням) перевізник має право утримувати передані йому для перевезення вантажі, якщо інше не встановлено нормативними актами або не випливає із суті зобов'язання. У ч. 4 ст. 916 ЦК зафіксовано право притримання вантажів. Загальні правила щодо такого забезпечення виконання зобов'язань передбачені в ст.ст. 594-597 ЦК. Інші правила стосовно притримання можуть встановлюватися транспортними статутами і кодексами, а також в інших спеціальних нормативних актах.

 

Стаття 917. Надання транспортних засобів і пред'явлення вантажу до перевезення

1.  Перевізник зобов'язаний надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором.

Відправник вантажу має право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення цього вантажу.

2.  Відправник повинен пред'явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в належній тарі та (або) упаковці; вантаж має бути також замаркований відповідно до встановлених вимог.

3.  Перевізник має право відмовитися від прийняття вантажу, що поданий у тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу.

Розвиток ринкових відносин та підприємництва примусили відмовитись від системи централізованого планування на всіх видах транспорту вантажних перевезень, яка передбачала обслуговування транспорту великих замовників відповідно до їхніх заявок, заснованим на планах перевезення. Стаття 917 ЦК передбачає нову систему відносин у сфері транспорту. Так, передбачено перехід до системи подачі транспортних засобів відправникам вантажів на договірній основі, формою якої можуть виступати договір або разові заявки (замовлення) відправника вантажу.

Однак договірне регулювання, яке вводиться в ЦК, все ж не виключає застосування на деяких видах транспорту і стосовно окремих видів перевезень централізованого визначення порядку подачі транспортних засобів.

Моментом виникнення зобов'язання щодо перевезення вантажу вважається час прийняття відповідною особою — перевізником вантажу до перевезення разом з одним з передбачених законодавством транспортним документів. Саме з цього моменту перевізник несе відповідальність за своїми зобов'язаннями.

Законом передбачається обов'язок перевізника надати транспортні засоби під завантаження у строк, установлений договором. При цьому транспортні засоби повинні бути придатні для перевезення відповідного вантажу, інакше відправник має право відмовитися від наданих транспортних засобів. У свою чергу, відправник повинен пред'явити вантаж у строк, встановлений договором. Вантаж, який підлягає перевезенню, повинен бути в належній тарі та упаковці; вантаж має бути також замаркований відповідно до встановлених правил. Додаткові вимоги до вантажу, порядок його приймання, видачі тощо встановлюються окремими підзаконними нормативними актами. Наприклад, на залізничному транспорті діють Правила перевезення вантажів (окремі розділи), затверджені наказом Міністерства транспорту від 21 листопада 2000 р.

 

Стаття 918. Завантаження та вивантаження вантажу

1.  Завантаження (вивантаження) вантажу здійснюється організацією, підприємством транспорту або відправником (одержувачем) у порядку, встановленому договором, із додержанням правил, встановлених транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

2. Завантаження (вивантаження) вантажу, що здійснюється відправником (одержувачем) вантажу, має провадитися у строки, встановлені договором, якщо такі строки не встановлені транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Завантаження (вивантаження) вантажів здійснюється транспортною організацією або відправником (одержувачем) у порядку, передбаченому договором, із додержанням вимог, установлених транспортними статутами, кодексами та правилами, що видаються згідно з ними.

Перевізники всіх видів транспорту несуть обов'язок щодо надання під завантаження справних транспортних засобів, придатних для перевезення відповідного вантажу.

Стаття 918 ЦК не містить конкретних положень стосовно відповідальності вантажовласників при невиконанні ними завантажувальних і вивантажувальних робіт у термін, встановлений чи погоджений у договорі. Така відповідальність передбачена транспортними статутами і кодексами у вигляді системи штрафів, які встановлюються з урахуванням виду транспортних засобів.

Стаття 919. Строк доставки вантажу, пасажира, багажу, пошти

1. Перевізник зобов'язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків — у розумний строк.

2.  Вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом тридцяти днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановлений договором, транспортними кодексами (статутами), вважається втраченим.

Одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу зазначених вище строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником за втрату вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами).

Строки виконання договору перевезення встановлюються транспортними статутами і кодексами. Існують деякі розбіжності щодо строків виконання договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу.

Пасажирські перевезення в усіх видах транспорту здійснюються згідно з системою розкладів, однак перевізник вправі, при наявності поважних причин, переносити встановлені ним терміни відправлення. На залізничному транспорті терміни доставки багажу визначені відповідним статутом.

У випадку, коли встановлені терміни щодо перевезення відсутні, статтею 919 ЦК передбачено виконання зобов'язання в строк, визначений договором, або в розумний строк, який визначається з урахуванням всіх обставин щодо організації та здійснення перевезення.

Відповідальність перевізника за невиконання договору у визначений строк встановлено ЦК тільки стосовно пасажирських перевезень (див. ст. 922 ЦК і коментар до неї). Відносно перевезень вантажів така відповідальність встановлена транспортними статутами і кодексами. Ними передбачена відповідальність у вигляді сплати штрафу, розмір якого залежить від тривалості прострочення й який обчислюється від суми провізних платежів. Такий штраф вважається виключною неустойкою і можливі збитки вантажоодержувача перевізником не відшкодовуються.

 

Стаття 920. Відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із договору перевезення

1. У разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).

Загальні умови цивільно-правової відповідальності визначені у гл. 51 ЦК. Сторони вправі у договорі встановлювати відповідальність за порушення зобов'язань щодо перевезень вантажів, коли вона не передбачена законом, а також підвищувати відповідальність, встановлену законом.

Положення статті 920 ЦК носять загальний характер і відсилають до правил, передбачених транспортними статутами та кодексами. Так, наприклад, п. 105 Статуту залізниць України встановлює, що залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі, пасажири, транспортні, експедиторські і посередницькі організації та особи, які виступають від імені вантажовідправника і вантажоодержувача, несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим Статутом та окремими договорами. Про окремі випадки відповідальності при перевезеннях див. ст.ст. 921, 922, 924, 928 ЦК і коментарі до них.

Як перевізник, так і відправник несуть відповідальність, яка може виражатися у відшкодуванні збитків та/або в сплаті штрафу. Штрафи за невиконання плану перевезення встановлюються або у твердій сумі, або в процентному відношенні до провізної плати за пред'явлену чи невивезену кількість вантажу. Розмір штрафу, а також умови і порядок його стягнення визначаються відповідно до норм транспортного законодавства.

 

Стаття 921. Відповідальність перевізника за ненадання транспортного засобу і відповідальність відправника за невикористання наданого транспортного засобу

1. Перевізник за ненадання транспортного засобу для перевезення вантажу, а відправник за ненадання вантажу або невикористання наданого транспортного засобу з інших причин несуть відповідальність, встановлену договором, якщо інше не встановлено транспортними кодексами (статутами).

2. Перевізник і відправник вантажу звільняються від відповідальності, якщо ненадання транспортного засобу або невикористання наданого транспортного засобу сталося не з їхньої вини, зокрема у разі припинення (обмеження) перевезення вантажу у певних напрямках, встановленого у випадках і порядку, передбачених транспортними кодексами (статутами).

Стаття 921 ЦК передбачає конкретні випадки відповідальності сторін за договором перевезення. Перевізник за ненадання транспортних засобів для перевезення вантажу, а відправник за ненадання вантажу або невикористання поданих транспортних засобів з інших причин несуть відповідальність, передбачену угодою сторін, якщо інше не передбачено транспортними статутами або кодексами.

Частина 1 статті 921 ЦК передбачає можливість визначення сторонами відповідальності в договорі у разі неподання і невикористання транспортних засобів відповідно перевізником чи відправником.

Діючі транспортні статути і кодекси передбачають відповідальність перевізника і відправника вантажу за неподання і невикористання транспортних засобів у вигляді сплати штрафів, що носять характер виняткової неустойки.

Перевізник і відправник вантажу звільняються від відповідальності, якщо неподання транспортних засобів або невикористання поданих транспортних засобів сталися внаслідок непереборної сили, інших явищ стихійного характеру, воєнних дій, припинення або обмеження перевезення вантажів у певних напрямках, встановленої у випадках і порядку, що передбачені транспортними статутами та кодексами.

 

Стаття 922. Відповідальність перевізника за затримку відправлення пасажира та порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення

1. За затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф у розмірі, встановленому за домовленістю сторін, транспортними кодексами (статутами), якщо перевізник не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров'ю пасажирів, або інших обставин, що не залежали від перевізника.

2.  У разі відмови пасажира від перевезення з причини затримки відправлення транспортного засобу перевізник зобов'язаний повернути пасажиру провізну плату.

3.  Якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник зобов'язаний відшкодувати пасажирові завдані збитки.

У статті 922 ЦК встановлено відповідальність перевізника за затримку відправлення транспортного засобу, а також за запізнення прибуття транспорту в пункт призначення.

Частина 1 статті 922 ЦК уводить нове положення у транспортному праві, яке повинно підвищити відповідальність транспортних організацій за обслуговування пасажирів. Відповідальність перевізника настає при наявності його вини, і перевізник вправі свою відповідальність заперечувати.

Транспортними статутами та кодексами встановлено розміри штрафів за затримку відправлення і прибуття транспортного засобу. Але пасажир вправі вимагати від перевізника відшкодування понесених ним збитків за загальними принципами цивільного законодавства. При цьому пасажир повинен довести розмір понесених ним збитків.

 

Стаття 923. Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу

1. У разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов'язаний відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами).

Загальний принцип щодо відшкодування збитків особі, яка їх зазнала, у разі порушення її цивільного права, передбачений ст. 22 ЦК. У свою чергу, стаття 623 ЦК встановлює обов'язок боржника відшкодувати кредиторові завдані ним збитки. Обов'язок щодо доведення розміру збитків завданих у результаті порушення зобов'язання покладається на кредитора. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Відповідальність та її особливості передбачені також окремими транспортними статутами. Так, наприклад, п. 116 Статуту залізниць України передбачає, що за несвоєчасну доставку вантажів і порожніх вагонів, що належать підприємствам, організаціям, установам, громадянам — суб'єктам підприємницької діяльності або орендовані ними, залізниця сплачує одержувачу штраф (якщо не доведе, що прострочення сталося не з її вини) у розмірах: 10 відсотків провізної плати — за прострочення на дві доби; 20 відсотків провізної плати — за прострочення на три доби; ЗО відсотків провізної плати — за прострочення на чотири і більше діб. Зазначений штраф не сплачується, якщо вантаж не було вивезено одержувачем зі станції впродовж доби після одержання повідомлення про прибуття вантажу або якщо в цей же термін одержувач не розкредитує перевізні документи на вантаж, що прибув. Залізниця не несе відповідальності за порушення термінів доставки, якщо порушення сталося внаслідок стихійного лиха або з інших не залежних від залізниці обставин.

 

Стаття 924. Відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти

1. Перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

2. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.

Стаття, що коментується, передбачає принцип винності в разі відповідальності перевізника за втрату, нестачу, псування й ушкодження вантажу і багажу, який є загальним для всіх видів транспорту. Перевізник несе відповідальність за нестачу, втрату, псування й ушкодження вантажу лише у випадках, коли він винен у несхоронності вантажу. При цьому обов'язок доведення своєї невиновності лежить на ньому.

Втрата вантажу — це не лише його фізична загибель, а й невидача вантажу одержувачу протягом установлених транспортним законодавством строків; псування вантажу — це погіршення його якостей (хімічних, біологічних властивостей); ушкодження вантажу — це зміна його фізичних властивостей (механічні поломки, дефекти, бій); нестача вантажу — доставка вантажу одержувачу в меншій кількості, ніж оголошено до перевезення.

Перевізник несе відповідальність, якщо не доведе, що втрата, псування й ушкодження вантажу відбулися внаслідок обставин, яким він не міг запобігти чи усунення яких від нього не залежало, зокрема внаслідок вини вантажоперевізника чи відправника вантажу; особливих природних властивостей перевезеного вантажу; недоліків тари й пакування, яких не можна було встановити шляхом зовнішнього огляду при прийманні вантажу до перевезення й інших обставин, передбачених законом.

Стаття 924 ЦК зберігає раніше прийняті в цивільному праві України принципи майнової відповідальності перевізника: він відповідає при наявності його вини (ч. 1 ст. 924 ЦК) і в межах вартості перевезеного вантажу і багажу (ч. 2 ст. 924 ЦК). Понад вартість вантажу і багажу перевізник повертає клієнту відповідну провізну плату (наприклад, п.114 Статуту залізниць України передбачає, що поряд із відшкодуванням збитків у разі втрати вантажу залізниця відшкодовує стягнуту за цей вантаж провізну плату, якщо вона не включається у вартість втраченого вантажу).

Стаття 924 ЦК не передбачає меж відповідальності перевізника, встановлених транспортними статутами і кодексами в разі втрати багажу у випадках, коли його цінність не була оголошена пасажиром. У ст. 924 ЦК немає також і правил стосовно відповідальності перевізника за ручну поклажу, що наявна в пасажира. При визначенні відповідальності перевізника за ручну поклажу слід керуватися нормами відповідних транспортних статутів і кодексів, а також нормами, які містяться у спеціальних правилах.

Перевізник несе відповідальність щодо забезпечення схоронності вантажу чи багажу в період здійснення перевезення. Крім того, він також зобов'язаний доставити вантаж чи багаж у пункт призначення і видати його уповноваженій особі. Перевізник звільняється від відповідальності за втрату, нестачу, псування чи ушкодження вантажу, прийнятого до перевезення, якщо вантаж прибув: у справному контейнері, вагоні зі справними пломбами відправника чи на справному відкритому руховому складі без перевантаження, зі справним захисним маркуванням; у справному судні без перевантаження в шляху, зі справними пломбами порту відправлення чи відправника і т.д.

За наявності названих і інших передбачених транспортним законодавством обставин припускається відсутність причинного зв'язку між діями перевізника і втратою або ушкодженням вантажу, а отже, і відсутність його вини. У цих випадках перевізник не повинен доводити свою невинуватість, тому що така презюмується.

Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу або багажу у розмірі фактичної шкоди. Так, Статут залізниць передбачає, що загальна сума відшкодування збитків за незбережений вантаж у всіх випадках не може перевищувати суми, яка сплачується за повністю втрачений вантаж.

 

Стаття 925. Пред'явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення

1.  До пред'явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, пошти є обов'язковим пред'явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).

2. Позов до перевізника може бути пред'явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевізника відповіді у місячний строк.

3. До вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).

Частина 1 статті 925 ЦК передбачає обов'язкове пред'явлення претензії перевізнику до пред'явлення позову, що випливає з перевезення вантажу. Пред'явлення претензій стосовно багажу і перевезення пасажира ч. 1 ст. 925 ЦК не охоплюється. У разі виникнення спорів із цього приводу діють положення транспортних статутів і кодексів, а також правила перевезень, що їх доповнюють. Такий порядок має важливе значення для визначення початкового моменту течії, позовної давності (див. додатково ст. 258 ЦК та коментар до неї).

Частина 2 статті, що коментується вводить нове положення в транспортному законодавстві України стосовно терміну розгляду перевізником претензій щодо вантажів. Термін розгляду становить ЗО днів, незалежно від змісту претензії (про несхоронність вантажу, розрахунках, штрафах і т.д.) і виду перевезення (місцеве, пряме, змішане сполучення). У 30-денний термін не включається час, необхідний для доставки адресату поштової кореспонденції.

Частиною 3 статті, що коментується, вводиться також нове положення щодо строку давності позову за вимогами з перевезення вантажу, що складає один рік. Оскільки положення ч. З ст. 925 ЦК стосується всіх вимог, що випливають з перевезення вантажу, то нововведений річний термін позовної давності застосовується до таких вимог, як несхоронність, прострочення в доставці, розрахунки за провізними платежами, а також щодо вимог перевізника до вантажовласників.

Термін позовної давності стосовно перевезень пасажирів і багажу встановлюється відповідними транспортними статутами і кодексами.

Стосовно позовної давності по перевезеннях вантажів застосовуються загальні правила про позовну давність, встановлені гл. 19 ЦК.

Стаття 926. Позови щодо перевезення у закордонному сполученні

1. Позовна давність, порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).

Відносини щодо перевезень регулюються поряд із нормами національного законодавства, також нормами міжнародних документів: двосторонніх договорів та міжнародних конвенцій (наприклад, Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р. і Протокол 1976 р. до неї, Угода між Урядом України й Урядом Республіки Польща про міжнародні автомобільні перевезення, підписана 18 травня 1992 р. в м. Варшаві тощо), учасником яких є Україна і на обов'язковість яких отримана згода Верховної Ради України.

При здійсненні міжнародних перевезень відповідальність перевізника перед пасажиром визначається умовами відповідних міжнародних угод (транспортних конвенцій), обов'язкових для України. Так, наприклад, відповідно до ст. 22 Варшавської Конвенції про уніфікацію деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень 1929 р., із змінами відповідно до глави І Гаагського протоколу 1955 р. під час перевезення пасажирів відповідальність перевізника щодо кожного пасажира обмежується сумою в двісті п'ятдесят тисяч франків. У випадку, якщо відповідно до закону суду, в якому вчинено позов, відшкодування може бути встановлене у вигляді періодичних платежів, еквівалентна капіталізована сума зазначених платежів не може перевищувати двохсот п'ятдесятьох тисяч франків. Однак за допомогою особливої угоди перевізник і пасажир можуть установити і більш високу межу відповідальності.

Монреальська угода 1966 р. передбачає межу відповідальності повітряного перевізника перед пасажирами при перевезеннях, що проходять через США, у 75 тис. доларів США, включаючи судові витрати, чи 58 тис. доларів — окремо. При цьому повітряний перевізник не може посилатися на заперечення, передбачені п.1 ст. 20 Варшавської конвенції, але може послатися на грубу вину потерпілого.

Монреальский протокол 1975 р. допускає при оформленні перевезень застосування електронно-обчислювальних пристроїв, а також установлює відповідальність авіаперевізника у випадку несхоронності вантажу незалежно від його вини (відповідальність виключається, якщо перевізник доведе, що знищення, втрата чи ушкодження вантажу відбулися в результаті властивого вантажу дефекту, пороку, неправильного пакування, акта вини або збройного конфлікту, а також акта органа державної влади, пов'язаного з увезенням, вивозом або транзитом вантажу).

Гватемальський протокол 1971 р. запроваджує відповідальність повітряного перевізника за заподіяння шкоди здоров'ю пасажира незалежно від вини (відповідальність виключається, якщо шкода викликана станом здоров'я пасажира чи його виною) і підвищує межу відповідальності перевізника перед пасажиром у 6 разів порівняно з Гаазьким протоколом (до 1,5 млн франків). Передбачається наступне збільшення цього ліміту через кожні п'ять років приблизно на 10 % . Відповідальність за не-схоронність багажу покладається на перевізника незалежно від його вини і виключається, коли вона — результат зовнішніх властивостей багажу чи вини потерпілого. Для випадків відповідальності за прострочення доставки пасажира введена особлива межа відповідальності перевізника — 62,5 тис. франків на пасажира.

 

Стаття 927. Страхування вантажів, пасажирів і багажу

1. Страхування вантажів, пасажирів і багажу проводиться відповідно до закону.

Главою 67 ЦК України передбачено ряд норм, які регулюють відносини страхування. Законодавством України встановлюються такі види страхування: обов'язкове та добровільне. Згідно зі статтею 999 ЦК законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування). Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог закону і визначаються правилами страхування.

Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства. Видами добровільного страхування яке може застосовуватися в сфері транспортних послуг, є: страхування життя; страхування від нещасних випадків; страхування залізничного транспорту; страхування наземного транспорту (крім залізничного); страхування повітряного транспорту; страхування водного транспорту (морського внутрішнього та інших видів водного транспорту); страхування вантажів та багажу (вантажобагажу); страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника); страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника); страхування відповідальності власників водного транспорту (включаючи відповідальність перевізника).

Обов'язкове страхування, передбачене частиною першою цієї статті, здійснюється страховиками, які визнані такими відповідно до законодавства України, одержали в установленому порядку ліцензії на здійснення цього виду страхування і є членами Авіаційного страхового бюро.

До обов'язкових видів страхування можуть бути віднесені: особисте страхування від нещасних випадків на транспорті; авіаційне страхування цивільної авіації; страхування відповідальності морського перевізника та виконавця робіт, пов'язаних із обслуговуванням морського транспорту щодо відшкодування збитків, завданих пасажирам, багажу, пошті, вантажу, іншим користувачам морського транспорту та третім особам; страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів; страхування засобів водного транспорту. Стаття 103 ПКУ передбачає, що повітряний перевізник і виконавець повітряних робіт зобов'язані страхувати членів екіпажу і авіаційного персоналу, які перебувають на борту повітряного судна, власні, орендовані та передані їм в експлуатацію повітряні судна, а також свою відповідальність щодо відшкодування збитків, заподіяних пасажирам, багажу, пошті, вантажу, прийнятим для перевезення; іншим користувачам повітряного транспорту, а всі експлуатанти — третім особам, не нижче за рівень, встановлений Урядом України.

 

Стаття 928. Відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажира

1. Відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажира, визначається відповідно до глави 82 цього Кодексу, якщо договором або законом не встановлена відповідальність перевізника без вини.

Стаття 928 ЦК містить положення відповідно до якого відповідальність перевізника за життя і здоров'я пасажира незалежно від укладення ним договору перевезення настає за правилами гл. 82 ЦК.

Згідно зі ст. 1079 ЦК використання транспортних засобів розглядається як діяльність із підвищеною небезпекою для оточуючих і настає для заподіювача шкоди незалежно від його вини, а саме тому в статті 928 встановлено більш сувору відповідальність перевізника.

Підвищена відповідальність перевізника може бути передбачена законом чи договором перевезення. Так, ст. 350 КТМ передбачає, що відповідальність судновласника не може бути обмежена, якщо доведено, що шкода стала результатом його власної дії з наміром заподіяти таку шкоду або через самовпевненість з усвідомленням можливості її заподіяння. Однак у випадках, передбачених у законі, може встановлюватися обмежена відповідальність. Так, наприклад, згідно зі ст. 349 КТМ відповідальність судновласника обмежується межами, передбаченими у статті 352, щодо вимог, які незалежно від їх правової основи виникли внаслідок заподіяння смерті або ушкодження здоров'я особі, яка знаходиться на судні, чи втрати або заподіяння шкоди майну, що знаходилося на судні. Відповідно до ст. 352 КТМ межі, якими може обмежуватися відповідальність осіб, зазначених у статтях 348 і 355, є: а) щодо вимог, викликаних втратою життя або ушкодженням здоров'я: для судна місткістю не більше 500 одиниць — 333000 розрахункових одиниць; для судна, місткість якого перевищує 500 одиниць, до зазначеної суми додається така сума на кожну одиницю: від 501 до 3000 одиниць — 500 розрахункових одиниць; від 3001 до 30000 одиниць — 333 розрахункові одиниці; від 30001 до 70000 одиниць — 250 розрахункових одиниць; понад 70000 одиниць — 167 розрахункових одиниць; б) щодо будь-яких інших вимог: для судна місткістю не більше 500 одиниць — 167000 розрахункових одиниць. До зазначеної суми додається така сума на кожну одиницю: від 501 до 30000 одиниць — 167 розрахункових одиниць; від 30001 до 70000 одиниць — 125 розрахункових одиниць; понад 70000 одиниць — 83 розрахункові одиниці. Якщо сума, обчислена стосовно вимог, пред'явлених у зв'язку з втратою життя або ушкодженням здоров'я, є недостатньою для оплати повністю таких вимог, то сума, обчислена стосовно таких вимог, використовується для оплати несплаченого залишку цих вимог на пропорційній основі нарівні з будь-якими іншими вимогами, передбаченими пунктом «б» частини першої цієї статті.