Глава 63  ПОСЛУГИ. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 901. Договір про надання послуг

1.  За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

2. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Новелою у цивільному законодавстві є правова регламентація нового правового інституту — договору про надання послуг. Включення даного правочину у ЦК є закономірним процесом, який спрямований не лише на розширення інститутів зобов'язального права з метою проведення більш детальної правової регламентації вже існуючих договорів, й тих, що не піддавалися правовому регулюванню в ЦК 1963 р., а й важливим напрямком реформування приватного права України, надання йому статусу певної довершеності та водночас, упевненості щодо стабільності в майбутньому. Включення договору про надання послуг у ЦК також зумовлене тим, що ЦК 1963 р., регулюючи окремі договори на надання послуг (комісію, доручення, перевезення та ін.) не мав змоги повністю охопити всю різноманітність таких договорів, негативним наслідком чого стала або ж повна відсутність їх правового регулювання, або регулювання на рівні відомчих нормативних актів, що не лише відкинуло їх поза межі цілісного кодифікованого приватноправового нормативного акта ЦК 1963 р., а й призвело до значних прогалин у цивільному законодавстві. Крім цього ст.177 ЦК розглядає послуги як самостійний об'єкт цивільного права, що є вагомим аргументом, який підтверджує право договору на надання послуг на існування. Якщо звернутися до етимології слова «послуга», то під ним розуміється: 1) «дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому»; 2) «діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб; обслуговування». Друге значення більше відображає поняття послуги в правовому розумінні. Законодавець вживає поняття «послуги» у цілій низці як законодавчих, так і підзаконних нормативно-правових актів, починаючи від Цивільного кодексу України, який розглядає «послуги» як об'єкт цивільних прав (ст.177 ЦК) і завершуючи рядом інших: Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 р., Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р., Закон України «Про зв'язок» від 22 грудня 1999 р., Закон України «Про поштовий зв'язок» від 10 квітня 2001 р., Постанова Кабінету Міністрів України «Про організацію та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг)» від 28 червня 1997 р., Наказ Держстандарту «Про затвердження Правил обов'язкової сертифікації готельних послуг» від 27 січня 1999 р., Наказ Міносвіти, Мінекономіки, Мінфіна «Про затвердження Порядку надання платних послуг державними навчальними закладами від 27 жовтня 1997 р. тощо. Незважаючи на застосування поняття „послуги» в багатьох чинних нормативних актах, жоден із них, у тому числі й ЦК не дають його єдиного визначення. Сталим є лише розуміння послуги як дії, що приносить користь. Принциповим для правильного розуміння «послуг» як об'єкта цивільних прав є їх відмежування від «робіт». Зокрема «роботи» — це діяльність, результати якої мають матеріальний вираз і можуть бути реалізовані для задоволення потреб фізичних чи юридичних осіб. У той час як «послуги» — це діяльність, результати якої не мають, як правило, матеріального виразу, вони реалізуються і споживаються в процесі здійснення цієї діяльності. Тобто коли ми ведемо мову про «роботи», то маємо на увазі певний кінцевий результат, який виражається в певній матеріальній формі — житловий будинок, який здано замовнику підрядником за договором будівельного підряду, тобто ми споживаємо результат певної роботи. І навпаки, коли ми вестимемо мову про «послуги», то маємо на увазі не сам результат, який споживається при виконанні робіт, а дії, які призвели до нього. Наприклад, унаслідок надання юридичних послуг, громадянин компенсував 10 000 тисяч гривень моральної шкоди, завданої йому незаконними діями органів досудового слідства.

Стаття, що коментується, вперше в цивільному законодавстві України дає визначення договору про надання послуг, вказуючи, що за даним договором одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається, в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу. Слід указати, що Україна не є новатором у правовому закріпленні договору про надання послуг. Цим шляхом пішли багато інших країн світу, в тому числі і Російська Федерація (ст.779 ГК РФ). Проте коріння цього правочину сягає ще римського класичного права, яке розробило договір найму послуг (Locatio-conductio operarum). За цим договором одна сторона (виконавець) брала на себе зобов'язання виконати на користь іншої сторони (наймача) певні послуги, а наймач брав на себе зобов'язання оплатити за ці послуги встановлену винагороду. Цей договір, на відміну від Locatio-conductio operis, метою якого було надання підрядником готового результату роботи, мав своїм предметом виконання окремих послуг.

За договором про надання послуг виконавець зобов'язується виконати певні дії або здійснити певну діяльність, які, як правило, не мають матеріального результату (наприклад, послуги зв'язку, освітні послуги, спортивно-оздоровчі та ін.). Деякі послуги можуть мати матеріальний результат. Так, медичні послуги із надання стоматологічної допомоги (пломбування хворого зуба, встановлення коронки) можуть мати такий результат, а лікування в терапевта аж ніяк. Проте слід зазначити, що всім послугам властива одна спільна ознака — результату передує здійснення дій, які не мають матеріального змісту (медичне обстеження). Тому доцільно знову повторити: «при наданні послуг продається не сам результат, а дії, які до нього призвели». Отже, предметом договору про надання послуг є виконання певних дій або здійснення певної діяльності, які не мають матеріального результату.

Сторонами договору про надання послуг є виконавець та замовник. Оскільки стаття не містить жодних обмежень щодо суб'єктного складу зобов'язання, то можна стверджувати, що і виконавцем, і замовником можуть бути фізичні (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) і юридичні особи (підприємства, установи, організації усіх форм власності і господарювання). Також слід згадати і фізичну особу — підприємця як суб'єкта вказаного зобов'язання.

Проте спеціальний суб'єктний склад цього договору може передбачатися законом або випливати з характеру послуги. Наприклад, лише юридична особа може виступати виконавцем за договором про надання послуг телефонного зв'язку (Закон України «Про зв'язок»), лише юридична особа — вищий навчальний заклад вправі надавати освітні послуги і видавати диплом про вищу освіту (Закон України «Про вищу освіту»). Якщо вказувати на замовника, то лише юридична особа може ним виступати у договорі про надання аудиторських послуг (Закон України «Про аудиторську діяльність»).

Чинне законодавство встановлює перелік видів послуг, які можуть надаватися виконавцем у разі наявності ліцензії (Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»). До таких послуг належать медичні, аудиторські, освітні послуги, послуги радіозв'язку та телефонного зв'язку та ін.

Стаття, що коментується, вказує на сплатний характер договору про надання послуг, покладаючи на замовника обов'язок оплатити послугу. Проте ст.904 ЦК передбачає укладення договору про безоплатне надання послуг із відшкодуванням виконавцеві фактичних витрат, необхідних для виконання договору. Договір про надання послуг є двосторонньозобов'язувальним, оскільки і виконавець, і замовник наділені як правами, так і обов'язками. На виконавця покладено обов'язок надати послугу і надано право на одержання відповідної плати або відшкодування фактичних витрат, необхідних для виконання договору. Замовник у свою чергу зобов'язаний оплатити послугу і наділений правом вимагати належного надання послуги з боку виконавця. Необхідно вказати на консенсуальність договору про надання послуг, оскільки він вважається укладеним не з моменту передачі певної речі, як це властиво реальним договорам, а з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Форма договору про надання послуг, як правило, письмова. Вимоги до форми договору встановлені у ст.639 ЦК і поширюються на всі види договорів, в тому числі і на договір про надання послуг.

Частина 2 статті, що коментується, зазначає, що положення глави 63 ЦК можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Тобто положення даної глави поширюється на всю низку договорів, предметом яких є надання послуги, яка споживається, в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, які як передбачені в Цивільному кодексі України поза межами глави (перевезення, страхування, транспортне експедирування, зберігання, доручення, комісія, управління майном та ін.), так і не передбачені кодексом, а містяться в інших нормативно-правових актах — Законі України «Про аудиторську діяльність», Законі України «Про зв'язок» та ін. Окрім цього, положення цієї глави поширюються на інші види договорів, які не передбачені законодавством взагалі, але мають своїм предметом надання послуг.

Договір про надання послуг може бути публічним договором (ст.633 ЦК), у якому одна сторона — підприємець бере на себе обов'язок здійснювати надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Так до публічного договору про надання послуг можна віднести договори про надання послуг зв'язку, медичних, готельних, туристських та інших подібних послуг.

Значна кількість договорів на надання послуг укладаються шляхом приєднання до договору, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (ст.634 ЦК).

Стаття 902. Виконання договору про надання послуг

1. Виконавець повинен надати послугу особисто.

2. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

На договір про надання послуг поширюються загальні положення про виконання зобов'язань. Зокрема ст.14 ЦК України зазначає, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Крім того, особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Ст.526 ЦК, конкретизуючи дане положення, вказує, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, що звичайно ставляться. Поряд із принципом належного виконання зобов'язань діють принципи реальності і своєчасності виконання зобов'язань.

Специфічною рисою договору про надання послуг є встановлення вимоги стосовно виконавця надати послугу особисто. Це означає, що особа, будучи виконавцем, зобов'язана надати послугу особисто, не покладаючи цього обов'язку на іншого суб'єкта цивільних правовідносин. Якщо це юридична особа, то зобов'язання з її боку має бути виконане представником останньої, який перебуває з нею в трудових відносинах. Наприклад, Юридична компанія «Ю», уклавши договір на юридичне обслуговування з Селянським (фермерським) господарством «С» не вправі залучати до юридичного обслуговування Приватну фірму «Т». Якщо ж виконавцем за договором є фізична особа, то вона надає послугу особистою працею. Наприклад, викладач вузу, який готує абітурієнта до вступу в інститут, зобов'язується проводити навчальні заняття самостійно, не залучаючи до цього свого аспіранта. Проте ч. 2 статті, що коментується встановлює виняток із загального правила, вказуючи, що у випадках, встановлених в самому договорі про надання послуг, виконавець вправі покласти виконання договору на іншу особу, залишаючись відповідальним перед замовником за порушення договору в повному обсязі. Це положення відповідає вимогам ст.528 ЦК, яка зазначає, що виконання обов'язку може бути покладене боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Зважаючи на вимогу передбачити можливість покладення обов'язку виконання договору на іншу особу у самому договорі, невиконання цього обов'язку позбавляє виконавця права застосування ч. 2 статті, що коментується. Але у відповідності до ч.2 ст.528 ЦК у разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам. Із цього положення випливає, що замовник вправі вимагати виконання договору як із боку виконавця, так і з боку третьої особи, але в будь-якому випадку відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання за договором про надання послуг несе виконавець.

Щодо порядку оформлення можливості виконавця покласти виконання взятого на себе за договором обов'язку на третю особу, то це може відбуватися або шляхом укладення договору між виконавцем і третьою особою, так і включення останньої в основний договір на правах сторони (ч.4 ст.626, ч.2 ст.628 ЦК).

Виконавець договору про надання послуг несе повну відповідальність за його невиконання або неналежне виконання незалежно від того чи виконує він свої зобов'язання особисто, чи поклав їх на іншу особу.

Стаття 903. Плата за договором про надання послуг

1.  Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

2.  У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Істотною умовою договору про надання послуг є його оплатність, про яку згадується у самому визначенні, шляхом покладення на замовника обов'язку оплатити виконавцеві послугу (ч.І ст.901 ЦК). Зокрема в ч.І статті, що коментується зазначається, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, встановленими договором. Тобто законодавець зв'язує три елементи в єдину істотну умову договору — розмір оплати, порядок оплати і строк оплати.

На відміну від договорів підрядного типу, які за загальним правилом передбачають оплату робіт після їх здачі замовнику (хоча передоплата може передбачатися), оплата послуг проводиться в порядку і в строки, передбачені в договорі. Слід указати, що деякі діючі правила про надання окремих видів послуг передбачають строки, протягом яких послуга, після її надання, має бути оплачена. Зокрема в п. 61 Постанови Кабінету Міністрів України від 22 квітня 1997 р. № 385 «Про затвердження Правил користування місцевим телефонним зв'язком» зазначено, що абонентська плата за користування телефоном, почасова оплата місцевих розмов, плата за міжміські та міжнародні телефонні розмови, подані в кредит телеграми та за інші послуги, надані по телефону, вноситься абонентом в десятиденний термін після одержання рахунка, але не пізніше 20 числа місяця, що настає після повного розрахункового періоду. Повний розрахунковий період за надані в кредит послуги встановлюється з першого по останнє число поточного місяця.

Особливістю оплати деяких договорів про надання послуг є встановлення тарифів на послуги. Прикладом може служити Наказ Держкомзв'язку України від 7 червня 2002 р. «Про за- ' твердження граничних тарифів на основні послуги електрозв'язку та тарифів на виплату державних пенсій та грошових допомог». В цьому випадку встановлюється граничний тариф оплати послуги, який не може бути перевищений, проте дозволяється відступати від нього у бік зменшення тарифу. У даному підзаконному акті — не більше ніж на 20%.

Ст.524 ЦК визначає валюту зобов'язання і поширюється на договори про надання послуг. У ній зазначається, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Проте сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (за офіційним курсом відповідної валюти в день платежу, якщо інше не встановлено договором або законом). Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території

України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Стаття, що коментується передбачає порядок проведення оплати у випадку неможливості виконати умови договору про надання послуг, передбачаючи дві ситуації: неможливість виконання договору про надання послуг, що виникла не з вини виконавця. У цьому випадку замовник зобов'язаний сплатити виконавцеві розумну плату. При тлумаченні даного положення виникають певні труднощі. Зокрема в частині визначення положення «розумна плата». Вважається, що під цим поняттям слід розуміти фактичні затрати, які поніс виконавець до моменту настання вказаних обставин (неможливості виконати договір); неможливість виконання умов договору про надання послуг із вини замовника. У цій ситуації замовник, з вини якого договір про надання послуг виконавцеві не вдалося виконати, зобов'язаний оплатити останньому плату у повному обсязі, якщо інше не встановлено законом або договором. Це положення ЦК має дисциплінувати замовника належним чином у встановленому порядку та у визначений строк виконувати взяті на себе зобов'язання. Дана правова норма містить два винятки. Перший з них, який передбачає право передбачити у договорі зворотне, запроваджений на реалізацію фундаментального принципу цивільного права — свободи договору (ст.627 ЦК), відповідно до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обігу, вимог розумності та справедливості. Інший виняток вказує на наявність спеціального нормативного акта, який дасть змогу не реалізовувати замовнику ч.2 статті, що коментується, що теж розраховано на майбутній розвиток цивільного обігу та уникнення домінування імперативних норм цивільного права над диспозитивними.

 

Стаття 904. Відшкодування виконавцеві фактичних витрат за договором про безоплатне надання послуг

1.  За договором про безоплатне надання послуг замовник зобов'язаний відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

2. Положення частини першої цієї статті застосовуються також у випадках, коли неможливість виконати договір про безоплатне надання послуг виникла з вини замовника або внаслідок непереборної сили.

Передбачаючи у ст.ст.901, 903 ЦК України оплатність договору про надання послуг і його ціну як істотну умову договору, законодавець  орієнтувався на відносини між підприємствами, а послуги розглядав як вид статутної діяльності юридичної особи або фізичної особи — підприємця. Проте в практиці непоодинокими є випадки укладення безоплатних договорів, як от договір безоплатного користування майном. Тому, передбачаючи можливі випадки при яких надання послуг може здійснюватися на безоплатній основі ЦК запроваджує договір про безоплатне надання послуг.

За договором про безоплатне надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається, в процесі певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Особливістю цього різновиду договору про надання послуг, стосовно основного, який передбачений гл. 63 ЦК, є його неоплатність. Саме ж покриття виконавцем фактичних витрат носить компенсаційний характер витрачених зусиль. Жодних інших коштів, окрім відшкодування замовником не вноситься.

У зв'язку з тим, що договір про безоплатне надання послуг є різновидом основного договору про надання послуг, то на нього поширюються всі положення гл. 63 ЦК, за винятком ст.903 ЦК та частково (щодо обов'язку виконавця оплатити послугу) ст.901 ЦК. Отже, характеризуючи даний договір, вкажемо на його консенсуальність і двостронність. З істотних умов виключається оплатність вказаного правочину, але із зазначенням обов'язку замовника відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, які були ним понесені при виконанні умов договору.

Законодавець поширює положення щодо обов'язку замовника відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору ще на два випадки: 1) неможливість виконати договір про безоплатне надання послуг виникла внаслідок вини замовника; 2) неможливість виникла внаслідок непереборної сили.

Положення ЦК про покладення обов'язку на замовника відшкодувати виконавцеві усі понесені фактичні витрати, необхідні для виконання договору у разі наявності його вини як наслідку неможливості виконати умови договору є своєрідною санкцією, яку застосовує законодавець до замовника за невиконання або неналежне виконання умов договору про безоплатне надання послуг. На ці правовідносини поширюється загальна норма ст.614 ЦК, яка вказує на вину як на підставу відповідальності за порушення зобов'язання. Зокрема особа (в нашому випадку замовник), яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, закон покладає на замовника обов'язок доведення відсутності своєї вини.

Іншою, не менш важливою правовою нормою, є обов'язок замовника відшкодувати виконавцеві понесені ним фактичні витрати на виконання договору, якщо неможливість виконання сталася внаслідок непереборної сили. Під «непереборною» силою необхідно розуміти об'єктивно невідворотні явища, які можна передбачити, але враховуючи сучасний розвиток техніки, відвернути неможливо (цунамі, зсув, землетрус, виверження вулкану. Дія обставин непереборної сили дає підставу для звільнення боржника від відповідальності. Проте положення ЦК щодо договорів про надання послуг не звільняє замовника від обов'язку відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Проте в нашому випадку інститут непереборної сили не є підставою для звільнення від відповідальності, а перш за все — гарантія відшкодування витрат виконавця.

Стаття 905. Строк договору про надання послуг

1. Строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Ст. 251 ЦК дає поняття строку і терміну в цивільному праві, на відміну від ЦК 1963 р., який застосував бланкетну норму у ст.85, зазначаючи, що порядок обчислення строків позовної давності і інших строків, встановлених кодексом, визначається ст.ст. 86 і 87 Цивільного процесуального кодексу України.

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Під «терміном» законодавець розуміє певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строки та терміни можуть бути встановлені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. Важливе значення для практики застосування цивільного законодавства має порядок визначення строку та терміну. Кодекс зазначає, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. У той час як терміном є календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати. Ст.ст.253-255, 530, 531 ЦК регулюють питання, пов'язані з початком перебігу і закінченням строку, порядком вчинення дій в останній день строку, визначенням строку (терміну) виконання зобов'язань, достроковим виконанням зобов'язань. Отже, ЦК України відійшов від традицій попереднього кодексу, йдучи шляхом детальної регламентації строків і термінів без застосування бланкетних норм, які відсилають до процесуальних норм ЦПК України. Отже, під час застосування коментованої статті, в частині визначення строку договору про надання послуг мають застосовуватися загальні положення про строки і терміни кодексу.

Також важливе значення для тлумачення даної статті має положення, закріплене в ст.631 ЦК — строк договору. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть установити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Окрім ЦК (ст.ст. 631, 905) поняття «строк договору» вживається в цілій низці інших нормативно-правових актів: Закон України «Про оренду державного і комунального майна» (ст.17), Закон України «Про лізинг» (ст.8), Закон України «Про страхування» (ст.16). У цих актах термін «строк договору» вживається як синонім слів «строк дії договору».

Стаття, що коментується, зазначає, що строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Це означає, що сторони при укладенні договору про надання послуг, визначаючи таку істотну його умову як строк договору діють на власний розсуд і основним фактором виступає домовленість сторін, що є дієвим підтвердженням дії принципу свободи договору. Проте законодавець встановлює виняток із загального правила у разі наявності якого домовленість сторін щодо встановлення строку договору не враховується — «якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами» (ч. 1 статті, що коментується). Мається на увазі пряма вказівка на строк договору у нормативно-правовому акті, який врегульовує окремі види договорів про надання послуг (незрозумілим є виокремлення в диспозиції статті закону й іншого нормативно-правового акту, якщо можливо було вжити їх разом — «...якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами».

У практиці Прийнято визначати строки дії договорів про надання послуг, які за своєю суттю є такими, що за загальним правилом необхідні замовнику постійно (послуги із постачання електроенергією, паливом, водою, газом). Строк дії таких договорів встановлюється з метою періодичного погодження умов, що потребують зміни після закінчення встановленого строку. Строк дії договору передбачається встановлювати навіть в договорах про надання послуг електрозв'язку (п. 7 Типового договору про надання послуг електрозв'язку від ЗО серпня 1999 р.).

 

Стаття 906. Відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг

1. Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інший розмір відповідальності виконавця не встановлений договором.

Відповідно до статті, що коментується, можна дійти висновку, що законодавець поділяє відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг на два види, залежно від того, сплатне надання послуг чи безоплатне. Цим і зумовлений поділ статті на дві частини.

У ч.І статті, що коментується, зазначено, що збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем лише за наявності його вини у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Принциповим у тлумаченні положень даної правої норми є пояснення кількох питань: що розуміється під поняттям «збитки», як розуміти положення «невиконання або неналежне виконання договору» та «відшкодування у повному обсязі». У відповідності до ст.22 ЦК збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Отже, в нашому випадку виконавець відшкодовує як реальні збитки, так і втрачену вигоду, що й є «відшкодуванням у повному обсязі». Уявлення про невиконання або неналежне виконання зобов'язання дається в ст.610 ЦК — «Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання)». Тобто під невиконанням зобов'язання слід розуміти такі дії чи бездіяльність сторони зобов'язання (в нашому випадку — про надання послуг), у результаті яких зобов'язання не виконане ані повністю, ані частково. Наприклад, за договором про надання туристських послуг (туристична фірма зобов'язалася організувати тур до Африки на сафарі) виконавець після укладення договору не вжив жодних заходів щодо його виконання (окрім підписання угоди нічого не було організовано: ані придбання квитків, ані оформлення відповідних візових документів тощо). У випадку, коли замовника було доставлено до Африки, але сафарі не проведено, то ми матимемо справу із прикладом неналежного виконання зобов'язання. Підставою відшкодування є наявність вини виконавця (див. коментар до ст.914 ЦК).

Судячи зі змісту ч.І статті, що коментується, договором про надання послуг може бути передбачено положення, відповідно до якого відшкодування збитків замовнику може проводитися і не в повному обсязі, тобто сторони вправі передбачити інший порядок відшкодування (наприклад, лише реальні збитки).

Законодавцем передбачено підставу звільнення виконавця від відповідальності за договором про надання послуг. На підтвердження цієї тези процитуємо ч.І статті, що коментується: «Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом». Отже, умовами звільнення від відповідальності виконавця за вказаною правовою нормою є: а) послуги мають надаватися за плату; б) надання послуг здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на професійній основі на виконання статутних завдань (юридична особа, фізична особа — підприємець); в) обов'язок доведення неможливості виконання зобов'язання внаслідок непереборної сили покладається на виконавця; г) якщо інше не встановлено договором або законом.

Частина 2 статті, що коментується передбачає відповідальність виконавця за порушення договору про безоплатне надання послуг. Дана норма встановлює максимальну межу відшкодування збитків, встановлюючи її у розмірі до двох неоподаткованих мінімумів доходів, але із указівкою, що сторони в договорі можуть відійти від цього положення і встановити інший розмір. То ж постає питання: чи має значення встановлена верхня межа відшкодування, якщо сторони у будь-який момент можуть відійти в цього правила? Вважається, що має, оскільки орієнтує сторони на той факт, що, зважаючи на безоплатність договору, не потрібно застосовувати надзвичайно жорсткі санкції до правопорушника.

Необхідно вказати, що дана норма не містить указівки на відшкодування шкоди в повному обсязі за невиконання договору про безоплатне надання послуг. Тому вважається, що сторони мають виходити із фіксованої суми або користуючись вимогами закону, або врегульовуючи це на рівні договору.

Стаття 907. Розірвання договору про надання послуг

1. Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін.

Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом.

Одним із видів припинення зобов'язання є його розірвання з боку однієї із сторін, яке проявляється в активній формі із конкретно визначеною метою. Використовує інститут розірвання зобов'язання і договір про надання послуг. За загальним правилом розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.651 ЦК). Це свідчить про заборону односторонньої відмови від договору за винятками, які можуть бути встановлені договором або законом.

Прикладом можливості односторонньої відмови від договору й є договір про надання послуг. Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору в порядку і на підставах, установлених ЦК України, іншим законом або за домовленістю сторін. Тобто одностороння відмова від договору може відбуватися у трьох випадках: на підставах установлених ЦК України; на підставах, установлених іншими законами; за домовленістю сторін.

Стаття 615 ЦК передбачає правила односторонньої відмови від зобов'язання: 1) У разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом; 2) одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання; 3) внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або в повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється. Проте, на нашу думку, дана норма ЦК України не поширюється на відносини, врегульовані ст.907 ЦК України, оскільки вона стосується односторонньої відмови від договору, яка не пов'язана із порушенням умов договору з боку іншої сторони.

Хоча в статті не йдеться про час, протягом якого сторони можуть відмовитися від виконання договору, уявляється, що відмова є можливою як до початку надання послуги (наприклад, відмова від столика в ресторані, міжнародної телефонної розмови і т.д.), так і будь-який час її надання (наприклад, виїзд з номера готелю достроково). Інститут односторонньої відмови від виконання договору про надання послуг є його важливою рисою і відображає сутність відносин, які опосередковуються цим правочином, даючи можливість замовнику його розірвати у разі потреби. Єдиною умовою односторонньої відмови від договору про надання послуг є обов'язок замовника відшкодувати виконавцеві понесені ним фактичні витрати. При цьому необхідно враховувати, що при відмові замовника від виконання договору до початку надання послуги, він зобов'язаний відшкодувати виконавцеві його фактичні витрати, понесені в цілях виконання договору до початку відмови. У випадку відмови від виконання договору в процесі надання послуги, замовник відшкодовує виконавцю його фактичні витрати, які він поніс до цього моменту в цілях виконання тієї частини договору, від якої замовник відмовився.

Виходячи зі змісту коментованої статті, правом односторонньої відмови від договору про надання послуг наділений не лише замовник, а й виконавець. Проте в цій ситуації є свої особливості: по-перше, відмова виконавця від виконання договору про надання послуг допускається за умови повного відшкодування замовнику завданих збитків; по-друге, дане положення не застосовується то «публічних договорів», в яких виконавець як суб'єкт підприємницької діяльності не вправі відмовити жодному замовнику від укладення з ним договору, відповідно до цього, виконавець наділений обов'язком належного виконання взятого на себе зобов'язання (ст.633 ЦК України). Прикладом є послуги, які надаються готелями, медичними закладами тощо). Саме в цьому випадку єдиним шляхом односторонньої відмови від договору є застосування положення ст.615 ЦК України, відповідно до якої виконавець вправі відмовитися від виконання договору про надання послуг за умови порушення договору замовником. Наприклад, після надання послуги із підготовки хворого зубу до видалення приватною клінікою (виконавцем) пацієнт (замовник) відмовився оплатити анестезію. У свою чергу, виконавець вправі не продовжувати надання послуги із видалення хворого зуба і звернутися до суду з позовом про відшкодування заподіяної шкоди.

Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом. Отже, сторони можуть шляхом досягнення взаємної згоди передбачити порядок розірвання договору і його наслідки. У разі недосягнення домовленості справа вирішується судом відповідно до правил підвідомчості і підсудності. Також сторони наділені правом передати спір на розгляд третейському суду. Крім цього, законодавство вказує на той факт, що порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг можуть передбачатися законом.