Печать
PDF

Глава 52 ПОНЯТТЯ ТА УМОВИ ДОГОВОРУ

Posted in Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава 52 ПОНЯТТЯ ТА УМОВИ ДОГОВОРУ

Стаття 626. Поняття та види договору

1. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

3. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

4.  До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

5. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Чільне місце у системі підстав виникнення цивільних прав і обов'язків (див. ст. 11 ЦК і коментар до неї) належить цивільно-правовому договору, який є основною правовою формою, що опосередковує рух цивільного обороту: переміщення матеріальних цінностей, виконання робіт, надання послуг тощо.

Частина перша статті, що коментується, визначає цивільно-правовий договір як домовленість (угоду) двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Отже, договір є правовою формою (засобом) узгодження волі двох чи декількох сторін, спрямованої на досягнення певного правового результату.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії «правочин» і «договір» співвідносяться між собою як загальне і окреме: будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором. Договорами є лише двочи багатосторонні правочини, тоді як до правочинів належать також і дії однієї особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків — односторонні правочини (див. ст. 202 ЦК і коментар до неї). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо дво - та багатосторонніх правочинів, передбачені главою 16 цього Кодексу.

Водночас, договір є й основною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин і найбільш поширеним видом зобов'язальних правовідносин як таких (див. ст. 509 ЦК і коментар до неї) і, отже, на нього поширюються загальні положення щодо зобов'язань, встановлені розділом 1 книги 5 цього Кодексу.

Якщо у договорі одна сторона наділена лише правом вимоги до другої сторони, а інша -лише обов'язком відносно першої, то такий договір є одностороннім, тобто таким, що зобов'язує лише одну сторону. До односторонніх договорів належать переважно так звані реальні договори, тобто такі, що вважаються укладеними лише з моменту передачі речі або вчинення іншої певної дії (наприклад, договори довічного утримання, позики тощо) (див. коментар до ст.ст. 744, 1046 ЦК). Отже, в односторонньому договорі одна сторона є лише кредитором, а інша — лише боржником.

Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми, тобто такими, у яких кожна із сторін має як права, так і обов'язки відносно другої сторони. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю певну річ і має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, а покупець, навпаки, зобов'язаний сплатити продавцю визначену договором грошову суму і має право вимагати від нього передання речі. Таким чином, у двосторонніх договорах кожна зі сторін є водночас і кредитором і боржником: кредитором — відносно того, що вона має право вимагати від другої сторони, і боржником — відносно того, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони. Права і обов'язки сторін у двосторонніх договорах завжди взаємопов'язані між собою, є зустрічними: те, що для однієї сторони є обов'язком, складає зміст права вимоги другої сторони. Отже, поки одна сторона не виконає свій обов'язок, інша сторона не може реалізувати своє право.

Багатосторонніми називаються договори, що укладаються більш ніж двома сторонами. До багатосторонніх належить, наприклад, договір простого товариства (див. ст. 1132 ЦК і коментар до неї). Особливістю багатосторонніх договорів є те, що у них, як правило, відсутня зустрічність прав і обов'язків сторін. Обов'язки кожної сторони у таких договорах у більшості випадків спрямовані не на задоволення прав інших сторін, а на досягнення певної спільної мети. Загальні положення про договір, встановлені розділом 2 Книги 5 цього Кодексу застосовуються за умови, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Багатосторонні договори не слід змішувати з односторонніми чи двосторонніми договорами з множинністю осіб (див. коментар до ст. 510 ЦК). Так, наприклад, у договорі майнового найму (оренди) на стороні наймодавця, на стороні наймача або на обох сторонах може бути не по одній особі, а по дві чи більше осіб. Але від цього договір майнового найму не стає багатостороннім договором, оскільки сукупність осіб на кожній із сторін виступає як єдине ціле, як одна сторона.

Відплатним є договір, у якому обов'язку однієї сторони здійснити певні дії відповідає зустрічний обов'язок другої сторони щодо надання матеріального чи іншого блага. Відплатність у договорі може виражатися у передачі грошей, речей, наданні зустрічних послуг, виконання роботи тощо. У безвідплатному договорі обов'язок надання зустрічного виконання другою стороною відсутній.

Частиною 5 статті, що коментується, встановлюється важливе загальне правило, згідно з яким будь-який договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті самого договору. Так, наприклад, відповідно до ст. 946 ЦК, установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі, а, наприклад, договір дарування завжди є безвідплатним в силу самої суті цього договору.

Стаття 627. Свобода договору

1. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору є неодмінною умовою існування ринкової економіки і однією з основоположних засад приватноправового регулювання (див. ст. З ЦК і коментар до неї). Свобода договору — загальне поняття, що включає декілька аспектів.

По-перше, свобода договору передбачає свободу в укладенні договору, неприпустимість примусу щодо вступу у договірні відносини. В умовах планової системи господарювання переважна більшість так званих господарських договорів укладалися на виконання обов'язкових для однієї сторони чи обох сторін актів планування, якими не лише встановлювався обов'язок щодо укладення договору, але й, як правило, визначалися контрагенти майбутнього договору, вид договору і його умови. Ринкова економіка засновується на принципово інших засадах. Це означає, що учасники цивільного обороту мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати. Як виняток з загального правила, обов'язок щодо вступу у договірні відносини може бути або прямо встановлений законодавством (наприклад, обов'язок щодо укладення публічних договорів (див. ст. 633 ЦК і коментар до неї)), або передбачений за домовленістю сторін (зокрема, у попередньому договорі (див. ст. 635 ЦК і коментар до неї)).

По-друге, свобода договору передбачає можливість вільного вибору особою, яка бажає укласти договір, майбутнього контрагента. Як виняток з цього правила, законом можуть встановлюватися певні обмеження щодо вибору контрагентів. Так, наприклад, якщо учасник товариства з обмеженою відповідальністю бажає продати належну йому частку у статутному капіталі товариства, його право на вільний вибір контрагента обмежене переважним правом купівлі, яке мають інші учасники цього товариства (див. ст. 147 ЦК і коментар до неї). Утім, слід враховувати, що реальне забезпечення права на вільний вибір контрагентів можливе лише в умовах демонополізації ринків різноманітних товарів, робіт і послуг, в умовах вільного розвитку конкуренції.

По-третє, свобода договору включає можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, що передбачені цивільним законодавством (тобто врегульовані законодавством договірні форми), так і такі, які хоч і не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам (див. ст. 6 ЦК і коментар до неї). Це право є важливим для ефективного функціонування цивільного обороту, який знаходиться у безперервному розвитку і постійно породжує нові типи відносин між його учасниками, які не завжди можна або недоцільно підводити під відомі цивільному законодавству види договорів.

Укладаючи договори, передбачені актами цивільного законодавства, сторони мають право врегулювати в них також ті свої відносини, які цими актами не врегульовані (див. ст. 6 ЦК і коментар до неї). Якщо при цьому використовуються елементи інших відомих видів договорів, то такий комплексний договір називається змішаним (див. ст. 628 ЦК і коментар до неї).

По-четверте, свобода договору означає можливість сторін вільно визначати умови (зміст) договору, який вони укладають (див. ст. 628 ЦК і коментар до неї).

Але треба враховувати, що свобода договору у всіх її аспектах не може мати абсолютного характеру і навіть в умовах ринкової економіки неминуче підлягає тим чи іншим обмеженням, встановленим у публічних інтересах.

Стаття 628. Зміст договору

1.  Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

2. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо Інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до принципу свободи договору (див. ст. 627 ЦК і коментар до неї), сторони договору на власний розсуд визначають його зміст і формують його конкретні умови, якщо тільки зміст якої-небудь умови імперативне не визначений законом чи іншими правовими актами.

Переважна більшість цивільно-правових норм, зокрема тих, що визначають умови договорів, мають диспозитивний характер, що означає що сторони в договорі можуть відступити від їх змісту і врегулювати свої відносини на власний розсуд (див. ст. 6 ЦК і коментар до неї). Так, наприклад, відповідно до ст. 668 ЦК, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Наведена норма має диспозитивний характер, оскільки передбачає можливість сторін визначити момент переходу ризику до покупця іншим чином, ніж це передбачено нею.

Імперативні норми — це норми, які є обов'язковими для сторін і не можуть змінюватися на їх розсуд.

Отже, зміст договору становлять, по-перше, умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними і, по-друге, умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства або інших правових актів. Так, наприклад, зміст договору, укладеного на підставі обов'язкового для сторін (сторони) правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування має відповідати цьому акту (див. ст. 648 ЦК і коментар до неї).

Утім, у всякому разі в договорі обов'язково мають бути визначені його істотні умови, тобто ті умови, при відсутності яких договір не може вважатися укладеним. Крім істотних, зміст договору можуть складати також звичайні та випадкові умови (див. ст. 628 ЦК і коментар до неї).

Учасники цивільного обороту можуть укладати договори як передбачені, так і не передбачені цивільним законодавством (але такі, що не суперечать його загальним засадам), а також договори, зміст яких складають елементи різних відомих видів договорів. Такі договори називаються змішаними. Так, наприклад, в договір купівлі-продажу сторонами можуть бути включені умови щодо страхування предмету договору, його зберігання, перевезення, завантаження і вивантаження тощо. Отже, для того, що врегулювати всі ці відносини між двома сторонами не обов'язково укладати декілька різних договорів, а достатньо укласти один змішаний.

До змішаного договору у відповідних частинах застосовуються правила про ті договори, елементи яких в ньому містяться, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Стаття 629. Обов'язковість договору

1. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Всі умови договору — істотні, звичайні та випадкові — з моменту його укладення (див. ст. 640 ЦК і коментар до неї) стають однаково обов'язковими для виконання сторонами. В цьому полягає сенс цивільно-правового договору, як правової форми узгодження волі сторін, спрямованої на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Загальні вимоги щодо виконання зобов'язань, зокрема тих, що виникають з договорів, встановлені главою 48 цього Кодексу. Невиконання або неналежне виконання сторонами договору своїх обов'язків тягне наслідки, передбачені главою 51 ЦК. Відмова від договору (від виконання договору) можлива лише у випадках, передбачених самим договором або законом (див. ст. 651 ЦК і коментар до неї).

Стаття 630. Типові умови договору

1.  Договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку.

2. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам статті 7 цього Кодексу.

Типові умови, як правило, розробляються тими чи іншими підприємницькими об'єднаннями на підставі узагальненого досвіду практики укладання і виконання договорів певного виду і можуть погоджуватися з основними споживачами і їх об'єднаннями. Типові умови полегшують укладання і виконання договорів, є певним орієнтиром для сторін при визначені ними своїх взаємовідносин і отримують широке застосування в умовах ринкової економіки, особливо, у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Типові умови можуть мати різну форму і різну назву, стосуватися договору в цілому або окремих його умов (наприклад, типові умови арбітражного застереження у сфері зовнішньоекономічних контрактів, типові умови форс-мажорного застереження тощо).

Відповідно до частини 1 статті, що коментується, типові умови є обов'язковими для сторін лише у випадку, якщо це встановлено самим договором.

Але треба враховувати, що типові умови (типові договори) у певних сферах відносин можуть розроблятися і затверджуватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови, будучи нормативними актами (додатками до нормативних актів), є обов'язковими для застосування учасниками певної сфери відносин, якщо в них прямо не передбачено інше, і, отже, на них не поширюється дія статті, що коментується.

Оскільки типові умови розробляються, як правило, на підставі узагальненої практики ділового обороту у певній сфері договірних відносин, можливість їх застосування не обмежується випадками, коли про це прямо зазначено у договорі. Такі типові умови можуть застосовуватися як звичаї ділового обороту, зокрема, для усунення можливих прогалин у регулюванні взаємовідносин сторін, для тлумачення договору тощо, але за умови, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 цього Кодексу (див. вказану статтю і коментар до неї).

Стаття 631. Строк договору

1. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

2. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

3.  Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

4.  Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Відповідно до частини 1 статті, що коментується, час, протягом якого сторони можуть здійснити передбачені договором права і виконати обов'язки складає строк договору (строк дії договору). Строк дії договору може або співпадати із строком виконання сторонами своїх обов'язків за договором (див. ст. 530 ЦК і коментар до неї), або бути більшим за нього, охоплювати його. Так, наприклад, в договорах часто зазначається, що вони діють до повного виконання сторонами взятих на себе обов'язків.

Загальні правила щодо визначення і обчислення строків встановлюються главою 18 цього Кодексу (див. ст.ст. 251—255 ЦК і коментар до них).

Відповідно до частини другої статті, що коментується, договір набирає чинності (вступає в силу) і, отже, стає обов'язковим для сторін з моменту його укладання. Момент укладання договору визначається відповідно до правил ст. 640 цього Кодексу (див. коментар до вказаної статті).

Правило щодо визначення моменту набрання договором чинності має імперативний характер, у зв'язку з чим треба чітко розрізняти момент набрання договором чинності і строк (термін) виконання сторонами своїх обов'язків. Договір набуває чинності і пов'язує сторони правовим зв'язком з моменту його укладення, а строк (термін) виконання обов'язків за договором визначається сторонами на їх власний розсуд. Строк (термін) виконання обов'язків може визначатися шляхом вказівки на настання певної події, на здійснення певних дій, а може не визначатися взагалі або визначатися моментом вимоги.

Частина 3 статті, що коментується, передбачає право сторін надати договору зворотну силу, тобто поширити дію його умов на відносини, що виникли до моменту його укладання. Така ситуація може мати місце тоді, коли фактичні відносини між сторонами (щодо передачі майна, виконання робіт, надання послуг) виникли раніше їх юридичного оформлення.

Закінчення строку дії договору за загальним правилом припиняє права і обов'язки його сторін, але не звільняє сторони від відповідальності за порушення договору, яке мало місце під час його дії. Вимоги про відшкодування збитків, зумовлених порушенням договору, про стягнення неустойки тощо можуть бути пред'явлені незалежно від закінчення строку дії договору протягом встановлених для цих вимог строків позовної давності (див. ст.ст. 257, 258 ЦК і коментар до них). Це ж стосується і обов'язку щодо усунення недоліків товару або заміни товару з істотними недоліками (див. ст. 680 ЦК і коментар до неї).