Глава 32 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ PDF Печать
Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава 32 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ

Стаття 401. Поняття користування чужим майном

1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Положення Глави 32 ЦК присвячені визначенню поняття права обмеженого користування чужим майном (сервітуту), його змісту, видів, об'єктів тощо як окремого речового права на чуже майно. Правила статті, що коментується, містять визначення сервітуту, перелік видів майна, яке може бути об'єктом сервітутів, а також містить класифікацію сервітутів. Правила цієї Глави не можуть бути застосовані до визначення правового режиму користування чужим майном, що виникло як в силу речово-правових, так і в силу зобов'язально-правових відносин. Зазначені положення стосуються виключно визначення поняття права обмеженого користування чужим майном як окремого речового права, що відноситься до категорії прав на чужі речі (сервітуту). Отже, сервітут може бути визначений як право обмеженого користування чужими речами (майном), встановлене в інтересі певної особи. Сервітут належить до таких прав, які підпорядковують річ уповноваженій за ним особі у певному напрямку та з певною метою. Сервітут дозволяє суб'єкту сервітутного права користуватися природними властивостями речі, стосовно якої встановлено сервітут.

Правовідносини з приводу встановлення сервітуту можуть виникнути за наявності двох суб'єктів, одним з яких є власник або володілець майна (речі), яке має бути обтяжене сервітутом, іншим — майбутній суб'єкт сервітутного права на це майно (річ) — особа, яка вимагає встановлення сервітуту; в разі встановлення сервітуту його прийнято називати сервітуарієм. Згідно положень цієї Глави випливає, що стосовно майна, обтяженого сервітутом, особа може виступати не тільки в якості власника, а й володільця. Володільцем в даних правовідносинах визнається особа, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом за наявності відповідних повноважень від власника. Спеціальне правило міститься у законодавстві стосовно такого об'єкта сервітуту як земельна ділянка: згідно п.2 ст.100 ЗК сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками земельних ділянок. Щодо іншого нерухомого майна застосовується правило, що зобов'язано особою, окрім власника, є будь-який його титульний володілець.

Існує два види сервітутів — земельні (предіальні) та особисті (персональні). Підставою для такої класифікації є спосіб визначення особи сервітуарія, при якому слід враховувати, що сервітути встановлюються в інтересі певної особи. Така визначеність особи встановлюється або її найменуванням, або наявністю у цієї особи іншого права (зокрема, права власності): сервітут належить, відповідно, або відомій особі (особистий сервітут), або ж як власнику (володільцю) певної нерухомої речі (земельний сервітут). Сервітуарієм за земельним сервітутом є власник (володілець) так званої панівної земельної ділянки чи іншого нерухомого майна, для задоволення потреб користування яким встановлено сервітут (надалі — панівна річ), за рахунок встановлення обмежень у користуванні іншим майном -- так званої обслуговуючої земельної ділянки чи іншого нерухомого майна (надалі обслуговуюча річ). Існування земельного сервітуту пов'язується з існуванням двох земельних ділянок, які, за загальним правилом, мають бути сусідніми, але й можуть бути і не сусідніми, якщо неможливо задовольнити потреби особи іншим способом (ч.2 ст.404 ЦК). Причому, сусідні не значить неодмінно суміжні, сусідніми можуть бути визнані земельні ділянки, які можуть не мати спільної межі. Сервітуарієм за особистим сервітутом є певна особа, інтересам якої служить обслуговуюча річ. Права, які випливають з особистого сервітуту, належать тільки цій конкретно визначеній особі та не можуть бути передані сервітуарієм іншій особі, навіть її спадкоємцям.

Характерними рисами для земельного (предіального) сервітуту є те, що сервітутні відносини начебто є «відносинами між ділянками» (мається на увазі, що вони пов'язані з правом власності саме на певну ділянку); є тривалими — зазвичай передбачається, що сервітути укладаються на тривалий термін або взагалі без вказівки строку; є неподільними, бо при поділі ділянки сервітутне право має зберігатися в цілому.

Характерними рисами особистого (персонального) сервітуту є те, що вони не пов'язані з певною ділянкою чи речами, а належали певній особі (хоча, звичайно, йдеться про речові права); на відміну від земельних (предіальних) сервітутів вони є обмеженими строком, тому що можуть довічно належати певній особі і припиняються її смертю, якщо самим сервітутом не було встановлений більш короткий строк; попри свій «персональний характер», вони не мають «відносного», тобто зобов'язально-правового характеру, бо сервітуарій зберігає права на чуже майно і у випадку переходу його до третьої особи, тобто сервітут «слідує» за речами.

Предметом сервітуту виступає нерухоме майно як певний різновид майна. У коментованій статті в якості загального правила вказується, що сервітут може бути встановлений на земельну ділянку, інші природні ресурси, й надалі коло цих предметів розширюється до загальної родової категорії «нерухоме майно», зміст якої конкретизується у ч. З. ст.404 ЦК — «будівлі, споруди тощо».

Стаття 402. Встановлення сервітуту

1.  Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

2.  Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

3.  У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

У статті, що коментується, встановлюється вичерпний перелік підстав виникнення сервітуту, якими можуть бути договір, закон, заповіт та рішення суду. Договір є загальною підставою встановлення сервітуту. Він укладається між особою, яка вимагає встановлення сервітуту та на користь якої встановлюється сервітут, та власником (володільцем) обслуговуючої речі. Сторонами такого договору є, з однієї сторони, особа, майно якої обтяжене сервітутом, у якості такої особи може виступати власник або в окремих випадках володілець цього майна. Іншою стороною договору є сервітуарій — особа, на користь якої встановлено право обмеженого користування чужим майном (сервітут). Такою особою може бути власник, особа, яка має речове право на майно, на користь якого чи для потреб користування яким встановлено сервітут (в разі встановлення земельного сервітуту), а також будь-яка інша конкретно визначена особа, якій надано право обмеженого користування чужим майном (в разі встановлення особистого сервітуту). У Главі 32 не міститься окреме правило про форму договору на встановлення сервітуту. До встановлення земельного сервітуту висувається вимога про обов'язкову державну реєстрацію такого договору в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Згідно зі статтею 206 ЦК такий правочин не може вчинятися усно, а лише у письмовій формі, оскільки він підлягає державній реєстрації. Правочин вважається вчиненим з моменту державної реєстрації (ч. І ст.210 ЦК). Невиконання умов про державну реєстрацію договору про встановлення сервітуту є підставою вважати такий правочин невчиненим. Суттєвими умовами договору про встановлення сервітуту є об'єкт сервітутного права та плата за користування чужим майном. Об'єктом сервітутного права є право обмеженого користування чужою річчю (майном), яке може мати різний обсяг (об'єм) в залежності від конкретного виду встановленого сервітуту. Сервітут є завжди правом на обмежене, часткове користування майном, притому користування ним в тому чи іншому певним чином визначеному відношенні. Користування чужим майном має бути узгоджено з цільовим призначенням майна, яке воно мало при встановленні сервітуту. Так, житлове приміщення, щодо якого встановлено сервітут, не може бути використано з іншою ціллю, приміром, як офісне або виробниче приміщення.

Окремою підставою встановлення сервітуту є судове рішення, яке згадується у такій якості у ч.І, 3 коментованої статті ЦК, п.2 ст.100 ЗК. Особа, яка вимагає встановлення сервітуту, має право звернутися з позовною заявою, якщо не було досягнуто домовленості щодо встановлення сервітуту та його умов. У п.1 ст.100 ЗК вказано на право власника або землекористувача вимагати встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Позивач має в даному випадку довести у суді, що нормальне господарське використання його земельної ділянки або іншої нерухомості неможливо без обтяження сервітутом чужого нерухомого майна. При цьому задоволення потреб сервітуарія неможливо здійснити яким-небудь іншим способом.

Закон є окремою підставою встановлення сервітуту, тобто для встановлення такого сервітуту не.потрібна ані одна з перерахованих підстав: договір, заповіт або рішення суду. Зокрема, для виникнення сервітуту, передбаченого ст.405 ЦК, необхідним є факт проживання члена сім'ї (сервітуарія) власника житла разом з ним та спільне користування цим житлом.

Також сервітутом, який виникає в силу прямої вказівки закону, є той, що виникає у члена кооперативу (а також у членів його сім'ї) при вселенні в зазначене житло та полягає у праві користування житлом в будинку житлового (житлово-будівельного) кооперативу. Це право члена кооперативу триває до моменту викупу ним кооперативної квартири, з чим пов'язується набуття права власності на займану квартиру (ч. З ст.384 ЦК).

Підставою встановлення сервітутного права є також заповіт шляхом вчинення у ньому заповідачем заповідального відказу. Заповідальний відказ полягає у тому, що заповідач зобов'язує одного чи декількох спадкоємців встановити обмежене речове право на користь відказоодержувача та надати останньому обмежене користування певним майном, яке входить до складу спадщини. У заповідальному відказі має бути зазначеним не тільки те, на користь кого встановлюється сервітут, а й відомості про слугуюче майно, вид сервітуту, строк та інші відомості, необхідні для реалізації цих відносин. Вважається, що спадкоємець приймає спадщину не тільки разом з правами, а й обов'язками, зокрема, відказом. Вважається, що відказоодержувач прийняв відказ, якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини він не відмовився від заповідального відказу (ст.1271 ЦК).

Стаття 403. Зміст сервітуту

1.  Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.

2. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.

3.  Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

4.  Сервітут не підлягає відчуженню.

5.  Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

6. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.

7. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Категорія сервітуту у правилі ч. І статті, що коментується, використана з тим змістовим навантаженням, що маються на увазі ті підстави, в силу яких встановлюються сервітутні права, перераховані у ч. І ст.402 ЦК. Таким чином, не тільки в договорі, але і в нормі права, заповіті або рішенні суду повинно бути чітко визначене коло прав стосовно обмеженого користування чужим майном. Зміст сервітуту охоплює обсяг прав сервітуарія щодо обмеженого користування чужим майном. Зміст сервітуту можуть складати можливість проходу, проїзду через сусідню земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку та трубопроводів, забезпечення водопостачання та меліорації тощо. В залежності від змісту сервітутів проводиться їх класифікація. Зміст сервітуту визначається, у першу чергу, обсягом прав сервітуарія щодо користування чужим майном. В цілому, такі права можуть мати або позитивний, або негативний характер. Тобто правомочності сервітуарія можуть реалізовуватись або у можливості вчинення певних дій (прохід, проїзд, прокладка лінійних комунікацій тощо), або у можливості вимагати від власника (володільця) слугуючого майна утриматися від певних видів його використання (не протидіяти відводу води з сусідньої земельної ділянки), які за звичайних умов він мав би право вчиняти.

Обов'язки сервітуарію також визначають зміст сервітуту, а саме: використовувати об'єкт сервітуту з певною метою, яка має відповідати цілі слугуючого майна у момент встановлення сервітуту, враховуючи при цьому інтереси власника (володільця) слугуючого майна та діючи в межах, необхідних для задоволення своїх господарських потреб; вносити власникові (володільцю) слугуючого майна адекватну плату за користування майном; здійснювати сервітут способом, найменш обтяжливим для власника (володільця) майна, щодо якого він встановлений. Правам сервітуарія кореспондують певні обов'язки власника (володільця) слугуючої речі, але зобов'язання останнього завжди носять пасивний характер, полягають у зобов'язанні або терпіти дії сервітуарія, або не вчиняти певних активних дій. Повноваженню сервітуарія не може кореспондувати зобов'язання іншої особи що-небудь зробити на користь іншої. Зміст сервітуту завжди стосується права користування і ніколи не розповсюджується на право розпорядження. Сервітутні права стосовно слугуючого майна завжди є вужчими за зміст права власності.

Зміст сервітуту також визначає строк, на який встановлюється сервітут, він має бути визначений при його встановленні. Строк не є суттєвою умовою такого договору; якщо строк, на який встановлюється сервітут, не визначений договором, іншою підставою надання сервітутного права, він вважається встановленим на невизначений строк, тобто безстроковим (для земельного сервітуту) або довічним (для особистого сервітуту). Сервітут також може бути встановлений на період дії певних обставин, які є підставою встановлення сервітуту, і в разі припинення таких обставин, сервітут також припиняється. За загальним правилом, строк, на який встановлюється сервітут, може бути визначений шляхом позначення його у вигляді проміжку часу або визначенням кінцевої дати його дії.

Незалежно від встановленого строку дія особистого сервітуту припиняється смертю сервітуарія, на користь якого його було встановлено.

Земельний сервітут, встановлений без визначення строку, у п.2 ст.98 ЗК носить назву постійного, що не змінює його природи.

Власник слугуючої речі має право, якщо інше не передбачене договором або законом, вимагати від сервітуарія адекватну (відповідну) плату за користування зазначеним чужим майном. Це є загальним правилом, яке може бути змінено договором, законом, заповітом або рішенням суду шляхом встановлення іншого порядку користування зазначеним майном. Компетенція щодо визначення плати також відноситься до відання сторін. При визначенні її розміру необхідно виходити з того, що плата має носити адекватний характер та відповідати тим обмеженням, які зазнає власник (володілець) у реалізації свого права на обтяжене сервітутом майно. Безоплатність користування сервітутом повинна бути прямо передбачена в договорі (це стосується й заповіту, рішення суду та закону), в іншому випадку сервітут вважається таким, що встановлений не безоплатно.

Незважаючи на те, що сервітут є окремим речовим правом, він не підлягає самостійному відчуженню окремо від майна, для забезпечення користування яким його встановлено. Сервітут не може бути самостійним предметом купівлі-продажу, застави і не може передаватись яким-небудь іншим способом особам, які не є власниками нерухомого майна, для забезпечення користування яким сервітут був встановлений. В цьому змісті сервітут носить акцесорний (придатковий (підрядний)) характер стосовно того права, в інтересах якого його встановлено. Якщо припинилися підстави, за яких був встановлений сервітут, то він на вимогу власника слугуючого майна може бути припинений.

Наведене не означає абсолютну неможливість переводу сервітутних прав на іншу особу. Це питання вирішується в залежності від виду сервітуту. Для особистого сервітуту перенесення прав на іншу особу взагалі є неможливим, оскільки сервітут встановлюється на користь конкретно визначеної особи як такої для задоволення виключно її потреб. Так, право довічного користування частиною житлового приміщення, встановлене за допомогою легату, не може бути передане за волею як відказоодержувача, так і спадкоємця (абз.2 ч.2 ст.1238 ЦК). При земельному сервітуті особистість власника (володільця) слугуючого майна не має значення для існування сервітутного права. Земельний сервітут встановлюється не на користь конкретної особи як такої, а на користь так би мовити сусідньої земельної ділянки (іншого нерухомого майна), тобто її власника (володільця). Тому заміна власників (володільців) слугуючого майна, так само як і пануючої ділянки (майна) не впливають на долю встановленого сервітуту.

Відповідно до положень ч.5 цієї статті встановлення сервітуту на певне майно не позбавляє його власника повноважень щодо володіння, користування та розпорядження ним. При встановленні сервітуту йдеться лише про встановлення обмежень прав власника при реалізації цих повноважень. Дія цього правила забезпечується вимогою до сервітуарія використовувати слугуюче майно найменш обтяжливим для власника способом, а також правом власника вимагати припинення сервітуту, якщо реалізація сервітутних прав унеможливлює використання цього майна за його цільовим призначенням.

Правилом частини 6 статті, що коментується, закріплюється така спільна для всіх речових прав ознака, яка полягає у праві слідування, тому що сервітут зберігається в разі переходу права власності на майно, обтяжене сервітутом, до іншої особи. Це правило стосується як особистих, так і земельних (предіальних) сервітутів. Якщо інше не встановлено законом, договором або не випливає з сутності відносин сторін, земельний (предіальний) сервітут зберігається і тоді, коли до іншої особи переходить право на пануючу земельну ділянку (інше майно).

Відносини з приводу сервітуту можуть виникати на підставі договору, але це не впливає на визначення їх природи у якості речово-правових. Це, у свою чергу, обмежує можливість використання зобов'язально-правових засобів захисту прав та інтересів суб'єктів сервітутних правовідносин, крім випадків, прямо зазначених в законі або договорі. Виняток з цього правила складає наступна ситуація: оскільки серед норм речового права немає спеціального правила, не виключається можливість звернення сервітуарія з вимогою до власника майна про відшкодування збитків, завданих йому чи його майну неправомірними діями власника (володільця) майна, обтяженого встановленим на його користь сервітутом, відповідно до загальних правил про відшкодування шкоди, встановлених Главою 82 ЦК. Враховуючи зміст правила, що «збитки ... відшкодовуються на загальних підставах», це не дає можливість власнику (володільцю) слугуючого майна звертатися до сервітуарія з вимогою про відшкодування збитків від встановлення і правомірного використання слугуючого майна, оскільки відсутня така загальна підстава для відшкодування збитків як неправомірність дій їх заподіювача.

Стаття 404. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном

1. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

2.  Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності — від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

3. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У частині 1 статті, що коментується, міститься правило, яким конкретизується зміст сервітутного права шляхом наведення невичерпного переліку сервітутів, які можуть бути встановлені щодо земельної ділянки та іншого нерухомого майна. Серед таких сервітутів наводяться наступні, а саме: право проходу чужою земельною ділянкою; право проїзду через неї; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів; забезпечення водопостачання та меліорації. Перелік приватноправових сервітутів може бути доповненим сервітутами, що зазначені у ст.99 ЗК: право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; право прогону худоби по наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; інші земельні сервітути.

У ч.2 цієї статті закріплено правило про право сервітуарія вимагати встановлення сервітуту не тільки від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, але й, в разі необхідності, від власника (володільця) іншої земельної ділянки. Необхідною умовою для застосування цього правила визнається наступна ситуація, яка полягає в тому, що задоволення потреб особи, яка вимагає встановлення сервітуту, є можливим виключно шляхом встановлення права обмеженого користування певним майном (річчю). Земельні ділянки мають розташовуватися відповідно одна до одної таким чином, що використання корисних властивостей однієї земельної ділянки слугуватиме задоволенню потреб іншої особи, тобто власника (володільця) сусідньої ділянки. Тобто, дано таке тлумачення сусідньої земельної ділянки, що сусідні ділянки, у розумінні законодавця, не значить виключно суміжні ділянки.

Відповідно до положень ч. З цієї статті до складу об'єктів сервітутного права включаються всі види нерухомого майна відповідно до змісту цієї категорії за ЦК. Тобто, у ч. З цієї статті коло об'єктів сервітутного права, визначене у ч. І статті 403, доповнюється іншими видами нерухомого майна, як то будівлі, споруди тощо.

 

Стаття 405. Право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом

1. Члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

2. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Сервітутне правовідношення виникає в силу закону згідно ч. І ст.402 ЦК за наявності факту проживання особи разом з власником обтяжного сервітутом житла та спільне з ним користування цим житлом. У ЦК право членів сім'ї власника житла на користування ним визнається сервітутним правом. Це право є особистим сервітутом, оскільки виникає в інтересі певної особи — члена сім'ї власника житла. Таким чином, суб'єктами даного сервітутного правовідношення є, з однієї сторони, власник житла, а з іншої — член його сім'ї. Згідно положень ЖК до членів сім'ї власника житлового приміщення віднесено дружину (чоловіка) власника житла (якщо стосовно цього житла у подружжя не виникло право спільної власності), їх дітей та батьків, а також інших осіб, якщо вони постійно проживають спільно з власником житла та ведуть з ним спільне господарство (ч.2 ст.64, ч.З ст.156 ЖК). Об'єктом цього сервітуту є право обмеженого користування частиною житлового приміщення, визначеною власником житла. Житлом відповідно до ст.379 ЦК визнається житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Враховуючи зміст абзацу 2 ч. І коментованої статті, та частина, яку вправі займати член сім'ї власника житла, визначається останнім при його вселенні у якості члена своєї сім'ї. Оскільки зміст сервітуту визначається при його встановленні, не допускається зміна його умов за волею власника вже в процесі реалізації сервітутного права після його встановлення.

Частиною другою цієї статті встановлений скорочений (порівняно з пп.5) ч. І статті 406 ЦК) строк невикористання сервітуту, зі спливом якого за умови відсутності поважних причин своєї відсутності сервітуарій втрачає своє сервітутне право на житло. Наприклад, поважними причинами відсутності члена сім'ї власника за аналогією зі ст.71 ЖК можуть бути визнані призов на строкову військову, тимчасовий виїзд з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням тощо. Домовленістю власника житла та члена його сім'ї, який розглядається в даній ситуації в якості сервітуарія, може бути встановлено

інше правило стосовно умов втрати права на користування житлом, тому на відміну від раніше чинного законодавства строк в один рік носить диспозитивний характер. При цьому перехід права власності на житловий будинок чи квартиру до іншої особи не може бути підставою для припинення права користування житловим приміщенням членів сім'ї власників житлових будинків і квартир, які не є учасниками спільної власності. Перехід права власності на житловий будинок чи квартиру до іншої особи не може бути підставою для припинення права користування житловим приміщенням членами сім'ї, попереднього власника, яке у них існувало. Право користування приміщенням може припинитися лише у випадках, передбачених у ст.406 ЦК.

Стаття 406. Припинення сервітуту

1.  Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

5)  невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

2. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

3.  Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

4. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

У статті, що коментується, встановлений невичерпний, тобто невсеохоплюючий перелік підстав припинення сервітуту. Цей перелік, по-перше, має бути доповнений загальними підставами припинення речових прав, а також тими, що випливають з природи сервітутних правовідносин, по-друге, окремі з зазначених підстав припиняють лише окремі види сервітутів. Виходячи з цього, підстави припинення сервітутів можуть бути об'єднані в окремі групи. Загальними підставами припинення речових прав, які застосовуються до припинення сервітутів є наступні. Припиняє сервітутне право загибель об'єкта сервітутного права (слугуючої землі або іншої нерухомості). Загибель може мати як юридичний, так і фактичний характер. Окремою підставою припинення сервітутного права є дерелікція (відмова від права). Під відмовою у ЦК за аналогією з відмовою, як підставою припинення права власності, слід розуміти вчинення власником майна таких дій шляхом заявлення про відмову або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності (ст.343 ЦК). Оскільки сервітутне право підлягає державній реєстрації, це право припиняється з моменту внесення за заявою уповноваженої особи (тобто сервітуарія) відповідного запису до державного реєстру. Визнання недійсним правочину або розірвання договору, що є підставою встановлення сервітуту припиняє сервітут. Сервітут може бути встановлений шляхом укладення відповідного договору, тому розірвання такого договору, яке може вчинятися, за загальним правилом, за згодою сторін (ст.653 ЦК), також є підставою припинення сервітуту. Так само визнання заповіту (в якому передбачено встановлення сервітуту) недійсним з підстав, передбачених законодавством, або скасування рішення суду (яке також є підставою встановлення сервітуту), що вступило в закону силу, вищою судовою інстанцією, є підставою припинення і самого сервітуту. Загальною підставою припинення прав на чужі речі є поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом. Це випливає з того, що сервітут не може бути встановлений на власне майно. Тому, наприклад, власник двох сусідніх ділянок не може встановити сервітут, обтяживши одну з належних йому ділянок на користь іншої. Таке обтяження (сервітут) може бути встановлено, зокрема, при відчуженні однієї з ділянок шляхом обговорення умови про встановлення сервітуту на відчужувану ділянку для задоволення потреб користування іншою ділянкою, що власником не відчужується, в договорі про відчуження зазначеної земельної ділянки. Рівно як і продаючи частину земельної ділянки разом з частиною садиби, продавець може обумовити встановлення сервітуту у вигляді права проходу чи права проїзду на свою ділянку через передану частину ділянки.

Для сервітутів характерні спеціальні підстави припинення цих прав на чуже майно, загальними для всіх видів сервітутів є наступні з них. Сервітут припиняється в результаті припинення обставин, які були підставами для встановлення сервітуту. Враховуючи те, що сервітут може бути встановлений для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом, то припинення цих обставин може слугувати підставою для припинення самого сервітуту. Наприклад, якщо річка змінила своє русло таким чином, що сервітуарію не треба перетинати чи іншим способом використовувати ділянку сусіда, обтяжену сервітутом права проходу чи через який було прокладено лінійні комунікації до річки.

Наступною загальною підставою припинення сервітутів є невикористання сервітуту протягом трьох років. Для окремих видів сервітутів встановлений більш короткий термін невикористання, зі спливом якого сервітут припиняється (див. ст.407 та коментар до неї).

Також це право на чужу річ припиняється за наявності ситуації, коли встановлений сервітут перешкоджає (відповідно до ч.2 цієї статті), унеможливлює (пп. б) п.2 ст.102 ЗК) використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Спеціальними підставами припинення сервітутів, характерними для окремих видів сервітутів, є такі: для строкових сервітутів — сплив строку, на який його було встановлено; для особистих сервітутів — смерть особи, на користь якої було встановлено цей особистий сервітут; для земельного сервітуту — загибель пануючого майна.

При вирішенні питань про припинення сервітуту як окремого речового права слід враховувати, що підстави припинення сервітутів необхідно відмежовувати від способів припинення. Сервітут може бути припинений за домовленістю сторін, або у судовому порядку за наявності обставин, які мають істотне значення та передбачені законодавством або випливають з природи сервітутних правовідносин. Окремі підстави припинення сервітуту припиняють ці відносини в силу прямої вказівки закону, прикладом цього є припинення сервітуту, встановлено на певний строк, спливом його. Слід врахувати, що суд не може на власний розсуд припинити сервітут, а лише з тих підстав, які зазначені у законі.