Глава 31 ПРАВО ВОЛОДІННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ PDF Печать
Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава 31 ПРАВО ВОЛОДІННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ

Стаття 397. Суб'єкти права володіння чужим майном

1.  Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

2.  Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

3.  Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Положення Глави 31 ЦК присвячені визначенню змісту категорії володіння як окремого, самостійного інституту речового права. Серед положень глави 31 ЦК термін «володіння» згадується при позначенні двох категорій, які є різними за своєю природою: для позначення першого у ЦК використовується словосполучення «право володіння чужим майном», другого — «фактичне володіння майном».

Під правом володіння чужим майном (надалі у коментарі — титульне володіння) слід розуміти лише те володіння, яке виникає на підставі договору, або на іншій підставі, передбаченій законом (ст.398 ЦК).

Категорія «фактичне володіння чужим майном» (надалі — фактичне володіння) охоплює всі ситуації, коли особа фактично тримає майно у себе, тобто фактичним володільцем є будь-яка особа, в якої фактично перебуває майно незалежно від питання про її право на це майно. Категорією фактичне володіння охоплюються ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, а також ті, коли відсутня будь-яка підстава (титул) для здійснення володіння або володілець не може довести наявність такого титулу. Фактичне володіння може опинитись і титульним, і безтитульним, при кваліфікації ситуації як фактичне володіння це не повинно братися до уваги, головне з'ясувати, чи справді особа тримає майно у себе.

Відповідно, категорії фактичного володіння та титульного володіння є різними за природою, для їх виникнення висуваються різні вимоги, також у ЦК проводиться досить чітке розмежування правил, які їх стосуються. Зокрема, титульному володінню присвячені норми, що містяться у ч.2 ст.397, ст.398, частково — у ст.399; фактичному володінню — ч. І та 3 ст.397, ст.400, переважно у ст.399 ЦК.

Для встановлення фактичного володіння необхідним є встановлення такого фактичного відношення особи до речі, яке відповідатиме прагненню особи панувати над річчю. Таке фактичне панування є наявним у всіх тих ситуаціях, коли володілець за умови нормального ходу речей може розраховувати на те, що річ перебуває і буде перебувати фактично під його владою. Наявність зазначеного відношення особи до речі встановлюється відповідно до господарського призначення речі. Для існування ситуації, коли особа фактично тримає річ, немає необхідності, щоб вона постійно тримала її в своїх руках, що й неможливо здійснити, зокрема, стосовно нерухомого майна. Суб'єктом фактичного володіння може бути будь-яка особа як юридична, так і фізична. За загальним правилом, намір володіти не впливає на виникнення та існування фактичного володіння, він має значення для встановлення окремих видів добросовісного володіння. Об'єктом фактичного володіння є будь-яка річ, над якою встановлене фактичне панування.

У ч.2 статті, що коментується, встановлено правило, згідно якого право володіння чужим майном може належати одночасно двом і більше особам. Це не означає виникнення у осіб права спільної власності, а лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє уповноважену особу надати таку можливість й іншій особі, якщо це не суперечить відносинам з першим володільцем та відповідає особливостям майна, щодо якого встановлено право володіння.

Існування фактичного володіння призводить до настання певних правових наслідків. У ЦК закріплена презумпція правомірності володіння, тобто недоведені відомості про відсутність підстав вважати володіння особи правомірним визнаються неправдивими, якщо з повною достовірністю не буде встановлено інше. Останнє означає, що особа, яка свідчить про неправомірність володіння, повинна сама довести це. Оскільки володілець вважається таким, що володіє правомірно, він не повинен доводити своє право на володіння майном. За фактичним володільцем за певних умов може бути визнане право на отримані доходи від майна, що належить іншій особі (ч. І ст.392 ЦК), право на відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна (ч. З ст.392 ЦК), право залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч.4 ст.392 ЦК). Відповідальність незаконного володільця перед власником в разі повернення ним майна з незаконного володіння обмежується

лише тими засобами (заходами), що передбачені правилами про розрахунки при витребуванні майна з чужого незаконного володіння. За наявності інших умов фактичне володіння викликає настання й інших правових наслідків, передбачених, зокрема ст.ст. 330, 333, 335, 336, 338, 341,343, 347ЦКтаін.

Стаття 398. Виникнення права володіння

1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Положення цієї статті мають значення лише для визначення підстав титульного володіння, тобто права володіння на чуже майно. Для виникнення у володільця такого права, він повинен набути таке володіння за договором з власником або іншою особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, титульне володіння виникає на підставі договору, іншого правочину, адміністративного акту, а також у випадках, прямо передбачених законом. Суб'єктом титульного володіння є будь-яка особа, яка тримає майно на підставі певної правової підстави. Наявність у титульного володільця права володіння не пов'язується з фактичним перебуванням майна під його безпосередньою владою.

В такій ситуації можна говорити, що особа є володільцем і у випадку, коли фактично володіє ним, і не володіє. Це пояснюється за допомогою конструкції похідного володіння: володільцем є особа, яка має титул (підставу) володіння, але фактично не тримає майно, і та особа, яка отримала майно від останньої за іншою правовою підставою і фактично тримає його.

Об'єктом титульного володіння, на відміну від фактичного володіння, може бути будь-яке майно, не вилучене з цивільного обігу, яке може бути об'єктом права приватної власності. Сторонами в договорі, який може бути підставою виникнення права володіння є, з однієї сторони, володілець, а з іншої — власник або особа, якій майно було передано останнім за наявності відповідних повноважень, наданих ним, щодо передачі права володіння іншій особі.

Вираз «інші підстави, встановлені законом», який використовується в цій статті, охоплює односторонні правочини, адміністративні акти, а також інші підстави, для встановлення яких достатньо положень закону та певного юридичного факту, зокрема, особа, яка володіє знайденою річчю протягом шестимісячного строку на розшук її власника, також є титульним володільцем. Прикладом титульного володіння, яке виникло на підставі одностороннього правочину також є таке, що виникло на підставі доручення на керування автомобілем. Титульними володільцями також є особи, які мають інші речові права на чуже майно, передбачені Розділом другим Книги третьої ЦК. Зокрема, титульним володільцем є сервітуарій — особа, яка має право користування житлом як член сім'ї власника житла, землекористувачі — емфітев та та суперфіціарій — щодо наданих їм у користування земельних ділянок тощо.

Стаття 399. Припинення права володіння

1.  Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна.

2.  Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

Враховуючи різну природу фактичного володіння та титульного володіння, ці різні види володіння припиняються у різних порядках. Правила цієї статті присвячені визначенню переліку загальних підстав припинення володіння, але слід мати на увазі, що перелічені у статті підстави переважно стосуються припинення не права володіння, а фактичного володіння. Відмова володільця від володіння майном не є загальною підставою припинення права володіння, оскільки особа, яка володіє майном на підставі договору, не може, за загальним правилом, в односторонньому порядку відмовитись від володіння. Оскільки відповідно до положень ЦК одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Повернення наймачем майна наймодавцю за договором, укладеним на певний строк, не є, за загальним правилом, підставою припинення зобов'язання і не припиняє його прав та обов'язків за договором.

Для припинення володіння особи, якій належить право на чужу річ, відмова від володіння також не є загальним правилом, зокрема, шляхом вчинення відмови не припиняється емфітевзис.

Відмова володільця від володіння майном, вчинена у формі певних дій, які позбавляють його можливості фактичного тримання речі, є загальною підставою припинення фактичного володіння. Оскільки фактичне володіння розглядається у ЦК не як право, до правил відмови від нього не можуть бути застосовані правила, зокрема, про відмову від права власності.

Власник не у всіх випадках може (має право) витребувати майно від володільця за допомогою речово-правових засобів. Якщо між власником (чи уповноваженою ним особою) та володільцем існують зобов'язально-правові відносини, власник може повернути своє майно за допомогою спеціальних правил зобов'язального права згідно з природою зобов'язання, що існує між сторонами. В інших випадках власник може повернути від незаконного володільця своє майно у випадках, встановлених правилами про повернення майна з чужого незаконного володіння. Таким чином, право висунути вимогу про витребування майна з чужого незаконного володіння за власником зберігається завжди доти, поки не було припинено його право власності на певне майно, але витребуваним воно може бути лише у певних ситуаціях, тому і фактичне володіння у таких ситуаціях буде зберігатися.

Знищення майна є підставою припинення всіх видів володіння — і титульного, і фактичного. Титульне володіння, що виникло в силу договору або одностороннього правочину, припиняється в силу неможливості його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає (ст.607 ЦК). Фактичне володіння припиняється в силу того, що неможливо здійснити фактичне тримання майном — об'єктом володіння.

Згідно ч.2 цієї статті наведений перелік не є вичерпним, він має бути доповнений тими підставами, що випливають з природи відносин, що виникають з приводу володіння, а також загальними підставами припинення речових прав. Також фактичне володіння втрачається згідно з ч. І ст.397 та ст.400 ЦК, якщо володілець втрачає фактичну владу на річчю (не може здійснити тримання) та протягом строку позовної давності не скористається правом вимагати повернення собі майна від недобросовісного володільця відповідно до ст.400 ЦК.

Поєднання в одній особі володільця і власника припиняє право володіння, оскільки правомоччя власника охоплюють ті повноваження, якими наділений володілець як особа, яка має окреме від права власності речове право.

 

Стаття 400. Обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем

1. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Основний обов'язок незаконного володільця — повернути майно, яке він тримає, власнику або іншій особі, яка має на нього право відповідно закону або договору. Це правило закріплено у ст.387 ЦК стосовно власників і згідно ст.396 ЦК розповсюджується на всіх осіб, які мають на це майно те або інше речове право, в тому числі й право володіння, яке виникає, зокрема, на підставі договору з власником. Стосовно недобросовісного володільця, який є завжди незаконним володільцем, це правило є зрозумілим. Але, вважаємо, головні наслідки змісту статті, що коментується, мають для незаконного, але добросовісного володільця. Оскільки крім зазначених осіб, право вимагати повернення майна, яке незаконно утримується, надано також і незаконному, але добросовісному володільцю. Таким чином, зміст фактичного володіння (його правові наслідки), в тому числі й питання про надання захисту, залежить від його виду. Найбільші правові наслідки характерні у тих випадках, коли володілець є добросовісним. Такий володілець, хоча і не є насправді власником, але, тримаючи річ, перебуває під впливом омани (якої він не міг і не повинен був уникнути), що ця річ належить йому на праві власності (добросовісне володіння). Згідно зі ст.390 ЦК недобросовісним володільцем є особа, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно, відповідно, добросовісним — особа, яка не знала і не могла знати про незаконність свого володіння. В цьому визначенні недобросовісного володіння порівняно з раніше чинним законодавством міститься новела: відповідно до ч.2 ст.390 ЦК володіння особи е добросовісним до моменту, коли ця особа дізналася чи могла дізнатися про незаконність свого володіння, або до моменту, коли їй було вручено повістку до суду за позовом власника про витребування майна.

Таким чином, різниця у змісті та призначенні ст.ст.387 та 400 полягає в тому, що у ст.387 ЦК йдеться про право власника вимагати повернення йому майна, а у ст.400 ЦК вказано на обов'язок недобросовісного володільця, який підлягає негайному виконанню; також коментована стаття надає право вимагати повернення майна не тільки власникові (ст.387 ЦК) та особі, яка має речове право на чуже майно (ст.396 ЦК), а й будь-якій іншій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору або закону, а також таке право надане особі, яка взагалі не має на нього ніякого права, але є добросовісним володільцем.

Отже, особа, яка не є власником майна, не має на нього іншого речового права, але має взагалі на нього право відповідно до закону або договору або є добросовісним володільцем, наділена правовою підставою захистити своє володіння шляхом застосування норми, що міститься у коментованій статті, для витребування майна від незаконного недобросовісного володільця.

Зокрема, стаття, що коментується, надає правову підставу для вчинення позову, який у юридичній літературі набув назви Публіціанового. Природа Публіціанового позову полягає у наданні давнісному володільцю до спливу строку, необхідного для набуття права власності на певне майно, але за наявності інших підстав згідно ст.344 ЦК, права на захист свого володіння від іншого незаконного володільця. Право на подання цього позову про витребування зберігається за давнісним володільцем протягом одного року з моменту втрати володіння.

На відміну від давнісного володільця, за власником право на витребування зберігається протягом строку позовної давності згідно ст. 257 ЦК. За іншими особами це право на витребування зберігається також протягом зазначеного терміну, якщо раніше не припинилась правова підстава (титул) для пред'явлення таких вимог.