Глава 30 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО

Стаття 395. Види речових прав на чуже майно

1.  Речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

2.  Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Положення Розділу другого Книги третьої ЦК присвячені визначенню та правовому регулюванню володіння та прав на чужі речі, які об'єднуються згідно з назвою розділу категорією прав на чуже майно. Таким чином під правами на чуже майно розуміються такі класичні права на чужі речі, як сервітут, емфітевзис та суперфіцій, а також володіння, яке за існуючими класифікаціями не може бути визнано класичним правом на чужу річ. При цьому зазначені права на чужі речі розуміються як самостійні речові права, які надають уповноваженій за ними особі право обмеженого користування певною річчю або їх сукупністю для визначеної мети та у певних межах. В цілому для прав на чуже майно характерними є такі ознаки, як: їх абсолютний характер; реалізація принципу слідування; реалізація принципу переваги, який надає суб'єкту речового права перевагу перед суб'єктами зобов'язального права реалізувати своє право; перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно. Таким чином, правами на чуже майно визнаються права, які є похідними та залежними від прав власника, мають різний зміст, але завжди є обмеженими у порівнянні з правом власності, які реалізуються незалежно від волі власника та всіх інших осіб та користуються захистом від будь-якого порушника, в тому числі і власника.

Положення Глави ЗО ЦК покликані визначити загальні положення про речові права на чуже майно. У коментованій статті не міститься визначення речового права на чуже майно. Права на чуже майно на відміну від права власності підпорядковують чужу річ (майно) владі суб'єкта лише у певному визначеному напрямку та для певної мети, що виключає можливість її використання з іншою метою та в інших межах, які залежать від конкретного виду права на чуже майно. Права на чуже майно носять похідний характер, оскільки завжди

право власності на майно належить одній особі, у той же час як інша особа має на це майно таке ж безпосереднє, але обмежене за змістом речове право. У ЦК до речових прав на чуже майно відносяться ті, що, перш за все, передбачають надання права користування чужим майном — право (обмеженого) користування чужим майном (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), а також ті, що передбачають надання, у першу чергу, права володіння. Положеннями статті, що коментується, визначений перелік видів прав на чуже майно, зміст яких розкривається у відповідних главах ЦК. Цей перелік є невичерпним, у зв'язку зі змістом ч.2 цієї статті слід звернути на два аспекти цього правила. Той факт, що інші види речових прав можуть встановлюватись лише законом, свідчить, по-перше, про реалізацію принципу обмеженого кола речових прав, а по-друге, про те, що перелік, визначення та їх зміст може встановлюватись виключно законом. Зокрема, в ЗК, крім права власності, в якості самостійного права на земельну ділянку визнається право постійного користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності без встановлення строку (ст.92 ЗК). Особи на власний розсуд не можуть створювати нові речові права, встановивши правила щодо них; також нові речові права не можуть бути встановлені іншими нормативно-правовими актами, крім законів України.

Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно

1. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

В разі неправомірного порушення речові права на чуже майно можуть бути захищені, але в ЦК не передбачені спеціальні засоби їх захисту. З певними притаманними їх природі особливостями речові права на чуже майно підлягають захисту з використанням тих засобів, за допомогою яких захищається право власності відповідно до положень глави 29 ЦК (петиторні засоби захисту). На відміну від раніше чинного законодавства, надання захисту за допомогою петиторних засобів у ЦК відрізняється певними особливостями. Відповідно до положень коментованої статті право використовувати петиторні засоби захисту надано лише особам, які мають речове право на чуже майно. Відповідно до положень глав 31—34 ЦК такими особами є сер-вітуарій, емфітевта, суперфіціарій, а також володілець (ст.395 ЦК). Згідно ст.398 ЦК право володіння виникає у будь-якої особи, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, перевізник, зберігач, інші особи, які володіють на підставі договору, а також особа, яка знайшла річ протягом терміну на розшук власника, є особами, за якими визнається право володіння, тобто речове право на чуже майно. Речові права саме цих осіб можуть бути захищені за допомогою петиторних засобів захисту. Якщо особа має зобов'язальне або інше право на річ, але здійснення цього права не пов'язане з перебуванням майна у володінні цієї особи, положення ст.396 та глави 29 ЦК на неї не розповсюджується. У ЦК не передбачаються спеціальні речові позови для захисту окремих прав на чуже майно, що вже виникли, від можливого порушення з боку третіх осіб та власника майна, обтяженого цими правами. Законні права та інтереси кожної особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку, що й права власника цієї речі, тобто забезпечені абсолютним захистом. Це надає особі, яка має речове право на чуже майно, право скористатися певними засобами захисту свого права у відповідності До природи того чи іншого права на чуже майно. Реалізація певних прав на чуже майно пов'язана з набуттям володіння ним. Тому в разі втрати володіння особою, якій належить право на чуже майно, вона може застосувати для захисту своїх прав такий засіб, що є подібним віндикаційному позову (ст.387 ЦК), в разі порушень, не пов'язаних з втратою володіння, — засобом, що є подібним негаторному позову (ст.391 ЦК), в разі створення реальної загрози такого порушення у майбутньому — засобом, подібним прогібіторному позову (ч.2 ст.386 ЦК).

Крім наведених загальних для всіх прав на чуже майно та відповідних їх природі засобів захисту речових прав правилами про окремі з них встановлено спеціальні засоби захисту. Зокрема, окремим цивільно-правовим засобом захисту є такий з них, необхідність застосування якого може виникнути у особи, яка вимагає встановлення сервітуту, на стадії ведення переговорів з контрагентом (власником слугуючого майна) з приводу укладення договору про встановлення сервітуту. В такому випадку особа, яка вимагає встановлення сервітуту, має право на особливий позов про примусове встановлення сервітуту (ч. З ст.402 ЦК та коментар до неї).

Відносини між особою, яка має речове право на чуже майно, та власником цього майна носять речово-правовий характер, це призводить до обмеження, за загальним правилом, можливості застосування для захисту цього права зобов'язально-правових засобів. Так, вимога суперфіціарію (як і емфітевти) до власника ділянки про її передачу відповідно до умов договору має ґрунтуватися на вимогах аналогічних тим, що випливають з віндикаційного позову. Якщо власник ділянки всупереч договору про встановлення речового права на чуже майно, створює, наприклад, суперфіціарієві перешкоди у здійсненні ним його права, вимоги останнього мають ґрунтуватися на негаторному позові, а не на вимогах до контрагенту у випадку невиконання або неналежного виконання договору. Не охоплюється цим правилом ситуація заподіяння власником майна неправомірними діями шкоди особі, яка має речове право на це майно. В даному випадку компенсація завданої шкоди можлива за допомогою зобов'язального (позадоговірного) позову про відшкодування шкоди відповідно до положень глави 80 ЦК.