Глава 24 НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ - Страница 2 PDF Печать
Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Стаття 335. Набуття права власності на безхазяйну річ

1. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

2.  Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

3.  Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 цього Кодексу.

Набуття права власності на безхазяйне майно є одним з первинних способів виникнення права власності. Право власності на таке майно згідно із статтею, що коментується, виникає у територіальної громади (частина друга цієї статті), або у фізичної особи (частина третя цієї статті). Частина перша статті, що коментується дає визначення безхазяйного майна, яким є річ, що не має власника або власник якої невідомий. Таким чином не може бути визнане безхазяйним майно, власник якого відомий, але в цей час невідомо, де він знаходиться, а також майно, яким користуються члени сім'ї, родичі власника чи яким управляють інші особи за дорученням власника. Майно громадянина, визнаного безвісно відсутнім, не може перейти у власність іншої особи, оскільки над таким майном за рішенням суду встановлюється опіка.

Частина друга статті, що коментується, визначає особливі правила щодо набуття права власності на безхазяйні нерухомі речі. Вони спочатку повинні бути взяті на облік за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони находяться. Значення цього акту скоріше за все зумовлюється тим, щоб по закінченні року з моменту взяття на облік визначене нерухоме майно могло б за рішенням суду перейти у комунальну власність. До рішення суду право власності залишається за особою, що залишила майно і ця особа може взяти його у володіння. Зазначене майно може набуватися в цей період і за набувальною давністю. Тобто в законі встановлений період часу, на протязі якого безхазяйна нерухома річ може

повернутися до власника або перейти до інших осіб за набувальною давністю. Тільки по закінченні визначеного періоду суд за позовом органу, правомочного управляти комунальним майном, визнає безхазяйне нерухоме майно комунальною власністю.

У порівнянні з раніше діючим законодавством, що передбачало адміністративно-правовий порядок обліку, оцінки, та реалізації майна визнаного безхазяйним за заявою фінансового органу, даний ЦК визначив, що основним способом виникнення права власності на безхазяйне рухоме майно є набувальна давність (дивись статтю 344 ЦК та коментар до неї). Даний ЦК передбачає спеціальні правила для набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, або власник їх невідомий, або втратив на них право. До цих відносин не застосовуються правила, що закріплені в частині третій статті, що коментується.

 

Стаття 336. Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився

1. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився (стаття 347 цього Кодексу), набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

Стаття, що коментується, передбачає можливість набуття у власність тільки рухомих речей і тільки таких, від яких відмовився власник. Згідно статті 347 ЦК особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про відмову від права власності. При цьому відмова від права власності повинна бути повною та очевидною. Така відмова є підставою припинення права власності в особи за її власним бажанням. Після відмови такою річчю може заволодіти будь-яка інша особа, яка і стає власником цієї речі з моменту заволодіння нею.

 

Стаття 337. Знахідка

1. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.

Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ.

2. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

3.  Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.

Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.

4. Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.

ЦК встановлює нові правила щодо знахідки та порядку виникнення права власності щодо неї. Під знахідкою слід розуміти річ, яку власник або інший володар загубив, а інша особа — знайшла. При знахідці випадковість має місце як на стороні того, хто втратив, так і на стороні того, хто знайшов річ. Оскільки знахідка не є безхазяйною річчю, вона по можливості повинна бути повернена власнику або іншій особі, що загубила її. Для цього той, хто знайшов, повинен вчинити необхідні дії, передбачені в частині першій статті, що коментується.

Якщо особа, що загубила річ, невідома, то подальша доля цієї речі залежить від того місця, де вона була знайдена, та від її якостей.

Річ, що знайдена в приміщенні або на транспорті, повинна одразу передаватися особі, що представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Речі, що знайдені в інших місцях, наприклад, на вулиці, можуть зберігатися в особи, що їх знайшла, з обов'язковим повідомленням міліції або органу місцевого самоврядування, або передаватися на зберігання зазначеним органам. Ці органи можуть також передати річ на зберігання іншим особам. Вибір однієї з вказаних можливостей щодо зберігання речі належить особі, що знайшла річ.

Особа, що знайшла загублену річ, повинна забезпечити її схоронність. І хоча частина четверта статті, що коментується, покладає такий обов'язок лише на особу, що знайшла річ, очевидно, що і в разі передачі такої речі володільцю приміщення (транспортного засобу), а також в міліцію, органу місцевого самоврядування або третій особі, відповідальність за її втрату або пошкодження покладається саме на них. Розмір відповідальності особи, що зберігає річ, обмежується вартістю речі.

Окреме правило встановлюється частиною третьою статті, що коментується, стосовно речей, які швидко псуються або витрати на зберігання яких є непропорційно великими порівняно з її вартістю. У випадку знайдення такої речі, особа, що її знайшла, має право продати таку річ з обов'язковим отриманням письмових доказів щодо вартості цієї речі. Сума грошей, що отримана від продажу знайденої речі, отримує правовий режим знахідки і відповідно до загальних правил повинна повертатися власнику речі.

 

 

Стаття 338. Набуття права власності на знахідку

1. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1)  не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2)  власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

2. Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.

3. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації.

Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

У разі невиявлення власника речі, особа, що знайшла річ, або володілець приміщення (транспортного засобу), якому річ передавалася, набувають право власності на знахідку після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. При цьому для виникнення права власності в такому порядку необхідними є дві умови. По-перше, невиявлення власника або іншої особи, правомочної вимагати повернення речі. І, по-друге, відсутня заява власника або іншої правомочної особи до особи, що знайшла річ, органу міліції або місцевого самоврядування про повернення загубленої речі.

В деяких випадках особа, що знайшла річ, не може і не хоче її зберігати та набувати на неї право власності. В такому випадку вона повинна подати органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї. В такому разі право власності на таку річ виникатиме у територіальної громади.

Частина третя статті, що коментується, закріплює загальні положення щодо знахідки транспортного засобу та порядку набуття права власності на нього. Всі знайдені транспортні засоби повинні передаватися в органи міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації з метою виявлення власника (іншої правомочної особи) цього транспортного засобу. Якщо на протязі шести місяців власник транспортного засобу не знаходиться, органи міліції мають право продати його, а гроші покласти на окремий банківський рахунок. Якщо на протязі трьох років власник або інша правомочна особа не виявиться і не заявить свої вимоги про повернення загубленого майна, ці гроші поступають у власність територіальної громади. Якщо ж в цей період власник (правомочна особа) виявляться, то вони мають право вимагати повернення суми, що була отримана при продажі транспортного засобу.

 

Стаття 339. Право особи, яка знайшла загублену річ, на винагороду та відшкодування витрат, пов'язаних із знахідкою

1.  Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).

2.  Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі.

3. Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.

4.  Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.

На відміну від ЦК 1963 року, стаття, що коментується, надає право особі, що знайшла чужу річ, а також володільцям цієї речі отримувати як повне відшкодування всіх необхідних проведених витрат, пов'язаних із розшуком особи, що загубила річ, зберіганням, реалізацією знахідки, так і винагороду за її повернення.

Частина друга цієї статті закріплює максимальний розмір винагороди, яку має право вимагати особа, що знайшла річ, за її повернення. Тут встановлюється, що розмір такої винагороди може бути до двадцяти відсотків від вартості речі. Конкретний же розмір цієї винагороди і взагалі її отримання буде залежати від бажання особи, що знайшла річ і повертає її власникові. Крім того, якщо власник публічно

(в оголошенні, в засобах масової інформації, по телебаченню, радіо тощо) пообіцяв винагороду будь-якого розміру за його бажанням, то він повинен сплатити її саме у тому розмірі, який пообіцяв.

Обов'язок особи, що знайшла чужу річ, негайно повернути її власнику або заявити про знахідку у відповідні органи має імперативний характер. Невиконання цього обов'язку позбавляє цю особу права на отримання означеної вище винагороди.

Стаття 340. Бездоглядна домашня тварина

1.  Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

2.   Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органові місцевого самоврядування.

3.  Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.

Бездоглядною визнається така домашня тварина, що вибула з володіння власника або особи, якій вона була передана у володіння, поза їх волею. Особливої уваги заслуговує той факт, що положення статті, що коментується, а також двох наступних статей ЦК не поширюються на диких тварин, навіть, якщо вони утримуються в домашніх умовах. Спеціальні правила, що стосуються бездоглядних домашніх тварин, пояснюються тим, що ЦК розглядає їх як особливі об'єкти права (див. статтю 180 ЦК та коментар до неї), що вимагають турботи, нагляду та сумлінного ставлення. Тому, хоча загальні правила про набуття права власності на бездоглядних домашніх тварин схожі з правилами про набуття права власності на знахідку (статті 337-339 ЦК), все ж таки між ними є і суттєві відмінності. Так особа, що затримала бездоглядну домашню тварину повинна на протязі трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, якщо одразу вона не змогла знайти власника цієї тварини та повернути її. Вказані органи зобов'язані вжити заходів щодо розшуку власника такої тварини.

Частина друга статті, що коментується, передбачає варіанти поведінки особи, що знайшла домашню тварину — вона може залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, яка може забезпечити необхідне утримання та догляд за такою твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органу місцевого самоврядування. Останній варіант поведінки слід вважати неприйнятним, бо знаходження тварин в органах міліції або місцевого самоврядування неможливо собі навіть уявити. Тому краще б було встановити обов'язок зазначених органів розшукувати власника тварини, а самих тварин на цей час передавати особами, що мають для їх утримання та догляду необхідні умови.

Особа, в якої знаходиться чужа домашня тварина зобов'язана належним чином утримувати її. У разі загибелі або пошкодження (завдання шкоди здоров'ю тощо) домашньої тварини, особа, яка утримувала її, несе відповідальність у межах її вартості лише у разі умислу або грубої необережності. Випадковість звільняє таку особу від відповідальності.

 

Стаття 341. Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину

1. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.

2. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

Стаття, що коментується, встановлює загальні правила набуття права власності на бездоглядну домашню тварину. Так, в залежності від виду, до якого відноситься домашня тварина, встановлюється строк, після закінчення якого право власності переходить до особи, що знайшла тварину. Для робочої худоби (коні, буйволи тощо) та великої рогатої худоби (корови, бугаї тощо) такий строк становить шість місяців. Для інших видів домашніх тварин (собаки, кішки тощо) такий строк становить два місяці. Однак навіть по закінченні вказаних строків, право власності в особи, яку утримує тварину, буде виникати лише за наявності двох умов. По-перше, за цей час не виявлений власник цих тварин, по-друге, він не заявляє про своє право на них. Тобто, якщо пройшов вказаний вище строк і наявною є хоча б одна з названих умов — право власності на домашню тварину переходить до особи, що її знайшла.

В тих випадках, коли людина не може або не хоче утримувати знайдену тварину і відмовляється від набуття права власності на неї, ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

Стаття 342. Відшкодування витрат на утримання бездоглядної домашньої тварини та виплата винагороди

1.  У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею.

2.   Особа,  яка затримала бездоглядну домашню тварину, має право на винагороду відповідно до статті 339 цього Кодексу.

У разі своєчасного повернення домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, яка її утримувала, можуть вимагати від власника відшкодування завданих збитків, пов'язаних з утриманням тварини, її лікуванням, харчуванням, розшуком власника тощо. При цьому з цих сум вираховуються вигоди, здобуті від користування нею.

Частина друга статті, що коментується, має відсильний характер і вказує на необхідність при обчисленні винагороди за повернення домашньої тварини, користуватися правилами, що передбачаються в статті 339 ЦК (див. статтю та коментар до неї).

Стаття 343. Набуття права власності на скарб

1.  Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

2.  Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.

Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

3.  У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

4.  У разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.

5. Положення цієї статті не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов'язків.

Скарбом є навмисно закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Скарбом можуть бути не будь-яке сховане майно, а тільки гроші або інші цінні речі, тобто майно, що складає особливу цінність. На відміну від знахідки, при якій річ з володіння власника або іншої правомочної особи вибуває поза їх волею, скарбом можна вважати лише навмисно приховані цінності. Не можуть вважатися скарбом навмисно приховані цінності, власник яких відомий і не втратив на них право.

По зрівнянню з раніше діючим законодавством, стаття, що коментується, закріплює нові положення щодо долі скарбу. Якщо раніше скарб вважався власністю держави, то тепер він поступає у власність особи, якій належить майно, де був схований скарб, та особи, що його знайшла.

Виняток складають речі, що відносяться до пам'яток історії та культури. Виключного переліку таких речей в законі немає. Тому питання у разі виникнення спору повинно вирішуватися в судовому порядку на підставі наукової експертизи. В таких випадках власник майна, де був знайдений скарб, та особа, що знайшла його, мають право на винагороду, розмір якої встановлюється в частині четвертій коментованої статті. Винагороду сплачує державний фінансовий орган.

Особа, що знайшла скарб в чужому майні, стає учасником спільної часткової власності на скарб чи на винагороду. Частки можуть бути встановлені угодою сторін. У разі спору вони вважаються рівними. Спільна власність не виникає, якщо розкопки або пошук цінностей відбувалися без згоди власника майна, в якому знаходився скарб. Право на скарб в такому випадку має лише власник майна, а не особа, що знайшла скарб.

Попередні правила стосуються скарбів, що виявлені випадково. Але вони не застосовуються, коли метою розкопок та пошуку було виявлення скарбу. В таких випадках винагорода осіб, що проводили зазначені роботи, визначається угодою сторін або трудовим договором.

 

 

Стаття 344. Набувальна давність

1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

3.  Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває надувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування.

4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Інститут набувальної давності вперше введений в національне законодавство даним ЦК. Цей інститут має своєю метою надати існуючим фактичним відносинам юридичного значення, слугує усталеності права та цивільного обігу. Треба вважати, що якщо власник майна тривалий час не виявляв наміру визнати річ своєю, то він погодився з її втратою, і при відсутності презумпції права державної власності, слід визнати цю річ власністю фактичного добросовісного володільця. Тобто інститут набувальної давності захищає права справжнього володільця проти попереднього.

Цей спосіб набуття права власності відноситься до перпіопочаткових, бо права набувача не базуються на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базуються на сукупності обставин, зазначених в частині першій статті, що коментується. А саме, тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном, як своїм власним. Тривалість володіння припускає, що повинен закінчитися передбачений в законі строк, що розрізняється в залежності від виду речі (рухомої чи нерухомої), яка знаходиться у володінні. Строк цей передбачається для нерухомого майна у десять років, для рухомого — п'ять. При цьому давнісний володілець може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Добросовісне володіння припускає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна. Необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю є також відкритість та безперервність володіння. Володілець повинен володіти річчю відкрито, без таємниць. В іншому випадку виникають сумніви як щодо його добросовісності, так і до інших вимог, що потребує закон. Безперервність означає, що на протязі означеного в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов'язку повернути річ власнику, а також йому не пред'являвся правомочною особою позов про повернення майна.

Частина третя статті, що коментується, передбачає виникнення права власності за набувальною давністю у випадках, коли особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення. В такому разі строк набувальної давності збільшується: на нерухоме майно — п'ятнадцять років, а на рухоме — п'ять. При цьому строк набувальної давності починає текти не з моменту заволодіння майном, а з моменту закінчення строку позовної давності. Частина четверта встановлює обов'язковий судовий порядок набуття права власності за набувальною давністю на такі коштовні речі, як нерухоме майно, транспортні засоби та цінні папери.

 

 

Стаття 345. Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності

1. Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

2.  Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Приватизація — це відчуження майна, що перебуває у державній чи комунальній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Приватизація є похідним способом виникнення права власності, бо разом з майном до осіб, що приватизували майно, переходять відповідні права та обов'язки.

Чинне цивільне законодавство містить великий перелік законодавчих актів щодо порядку проведення приватизації. До них відносяться: Закон України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 року (у редакції Закону від 19 лютого 1997 р.); Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 6 березня 1992 року (у редакції Закону від 15 травня 1996 року); Закон України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 року; Державна програма приватизації, що приймається щорічно, а також інші нормативні акти Кабінету Міністрів України, Президента України, а також відомчі нормативні акти, що прийняті Фондом державного майна України самостійно чи разом з іншими органами.