Глава 19 ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

Стаття 256. Поняття позовної давності

1. Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність — це встановлений законом строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати примусового здійснення або захисту свого цивільного права чи інтересу шляхом подачі позовної заяви до суду.

Слід зазначити, що коментована стаття, на відміну від ЦК 1963 р., дає визначення поняття позовної давності, що безумовно є правильним. Аналізуючи визначення, можна зробити висновок, що дія позовної давності прямо пов'язана з порушенням права. Іншими словами, поки порушення права не відбулося, не може бути й мови про початок перебігу позовної давності.

Можливість звернення до суду за захистом порушених прав невід'ємно пов'язана з правом на позов. Право на позов традиційно розглядають в двох аспектах: як право на позов у процесуальному розумінні і право на позов у матеріальному розумінні. Право на позов у процесуальному розумінні — це можливість подання позову до суду. Таке право, як елемент правоздатності, у суб'єкта цивільного права існує завжди. Воно закріплюється і гарантується ст. 8 Конституції України. Воно жодним чином не пов'язане з позовною давністю і тому на його існування не впливає закінчення строку позовної давності. Право на позов у матеріальному сенсі — це можливість отримати захист порушеного права у судовому порядку, тобто право вимагати від суду винесення рішення про захист порушеного права. Оскільки ця можливість є суб'єктивним правом, що виникає за наявності певних юридичних фактів (складу правопорушення тощо), то вона може бути припинена скасувальним юридичним фактом — закінченням строку позовної давності.

Інститут позовної давності полегшує встановлення судами об'єктивної істини у справі і тим самим сприяє винесенню правильних рішень. Якби можливість захисту порушеного права не обмежувалася певним строком, це надзвичайно ускладнювало б розв'язання цивільних справ у зв'язку з великою імовірністю втрати доказів, можливістю неадекватного відображення обставин справи особами, що беруть у ній участь тощо. Позовна давність сприяє стабілізації цивільного обігу, усуненню невизначеності у відносинах його учасників. Крім того, позовна давність слугує зміцненню договірної дисципліни, стимулює активність учасників цивільного обігу щодо здійснення їх прав, а також посилює взаємний контроль за виконанням зобов'язань.

Стаття 257. Загальна позовна давність

1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Коментар див. після ст. 259.

Стаття 258. Спеціальна позовна давність

1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

2.  Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3)  про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 364 цього Кодексу);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).

3.  Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

4. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Коментар див. після ст. 259.

Стаття 259. Зміна тривалості позовної давності

1. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

2. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

1. Строки позовної давності мають загальний характер, оскільки поширюються на всі цивільні правовідносини за винятком спеціально обумовлених в законі (див. коментар до ст. 268 ЦК). При цьому слід взяти до уваги, що згідно з пп. 6,7 прикінцевих та перехідних положень правила ЦК про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності ЦК. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Загальний строк позовної давності складає три роки. Загальним цей строк називається тому, що застосовується до всіх правовідносин, за винятком тих, для яких законом встановлені інші, більш короткі, або більш тривалі строки (ст. 258 ЦК) і звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права.

2. ЦК 1963 р. (ст. 72) передбачав можливість встановлення тільки скорочених строків позовної давності. Натомість ст. 258 ЦК передбачає, що спеціальна позовна давність може бути не тільки меншою, але й більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю. Конкретні скорочені або збільшені строки позовної давності прямо визначені у вказаній нормі ЦК.

3.  Разом з тим, ст. 259 ЦК вперше закріплює можливість сторін за взаємною згодою збільшити строк позовної давності. Введення цієї норми свідчить про поширення методу диспозитивності на відносини пов'язані з позовною давністю.

Виходячи із змісту ч. 1 ст. 259 ЦК, можна зробити висновок про можливість збільшення сторонами як загального (в три роки), так і спеціальних (як скорочених так і збільшених відносно загального) строків позовної давності. Про таке збільшення строків позовної давності сторони повинні укласти договір, для якого передбачається проста письмова форма.

Запровадження такого правила націлене, в першу чергу, на захист прав та інтересів учасників цивільних правовідносин, бо надає можливість звертатися за захистом своїх порушених прав на протязі більш тривалого часу, якщо на це є згода всіх учасників цивільних правовідносин. Однак в зв'язку із запровадженням такого правила, виникає проблема визначення максимального строку позовної давності. ЦК обмежень не встановлює, а це означає, що тривалість збільшення строку не обмежена.

Разом з тим, ч. 2 ст. 259 ЦК встановлює імперативне правило, згідно якому сторони (навіть при наявності взаємної згоди) не можуть зменшувати строк позовної давності.

 

 

Стаття 260. Обчислення позовної давності

1. Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253—255 цього Кодексу.

2. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Оскільки позовна давність є видом цивільно-правових строків, при її обчисленні використовуються загальні правила (див. коментар до ст.ст. 254-256 ЦК). При цьому правило про обчислення позовної давності є імперативним, а це значить, що порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Як загальні, так і спеціальні строки позовної давності, згідно із статтями 257, 258 ЦК, обчислюються роками. Тому при їх обчисленні і використовуються правила щодо обчислення строків роками. Наприклад, строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку о 24 годині; якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день;, якщо закінчення строку позовної давності припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця; письмові заяви (позовні заяви, тощо) та повідомлення, здані до установ зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

Стаття 259 ЦК передбачає можливість збільшення строку позовної давності за письмовою згодою сторін. В такому випадку строк може бути збільшений не тільки на роки (що найбільш реально), але й на тижні, місяці, півроку тощо. Крім того, окремі законодавчі акти також можуть встановлювати скорочені строки позовної давності, які обчислюються місяцями. В такому випадку при обчисленні таких (збільшених чи зменшених) строків позовної давності, будуть використовуватися також інші правила, передбачені в статтях 253-255 цього Кодексу (дивись коментар), щодо обчислення строків днями, тижнями, місяцями, декадами, півроком тощо.

Стаття 261. Початок перебігу позовної давності

1.  Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

2.  Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства.

3. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

4. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

5. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

6. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.

7.  Винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.

Коментар див. після ст. 264.

Стаття 262. Позовна давність у разі заміни сторін у зобов'язанні

1. Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Коментар див. після ст. 264.

Стаття 263. Зупинення перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2)  у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3)  у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4)  якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних Сил України та інших створених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан.

2. У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.

3.  Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Коментар див. після ст. 264.

Стаття 264. Переривання перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

2.  Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

3. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Зазвичай, перебіг позовної давності є процесом безперервним. Однак в житті можуть виникнути обставини, що перешкоджають поданню позову. Ці обставини є підставами для зупинення, переривання або поновлення строку давності.

1. Ст. 263 ЦК дає вичерпний перелік обставин за наявності яких позовна давність зупиняється. До них належать:

1)  непереборна сила — надзвичайна і така, що не можна відвернути в даних умовах, подія. Такою подією може бути стихійне лихо (землетрус і т.п.) або соціальні явища (страйки тощо);

2) мораторій — відстрочка виконання зобов'язання, що встановлена законодавством. Мораторій може бути оголошений відносно якогось окремого виду зобов'язань або за всіма зобов'язаннями в цілому. Так, наприклад, в листі президії Вищого арбітражного суду «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» з цього приводу зазначається, що господарські суди повинні враховувати, що за позовами про звернення стягнення на майно підприємств, зазначених у статті 1 Закону, зупинено перебіг строку позовної давності на весь час дії мораторію.

На відміну від непереборної сили, мораторій створює не фактичні, а юридичні перешкоди для подання позову;

3)  зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює відповідні відносини. Ця підстава для зупинення строку позовної давності є новою в цивільному законодавстві. Тут мається на увазі, що строк позовної давності зупиняється, якщо законодавчий орган виносить рішення про зупинення дії закону або іншого законодавчого акта на якийсь, як правило, визначений час, або до прийняття іншого нормативного акта, що регулює відповідні відносини;

4) перебування позивача або відповідача у складі Збройних сил, переведених на воєнний стан (наприклад, перебування у складі миротворчих сил 00Н). Вказана обставина буде підставою зупинення строку позовної давності тільки у відносинах, в яких хоча б однією із сторін є фізична особа. Слід зазначити, що звичайне проходження військової служби в мирний час не зупиняє перебіг строку позовної давності.

Що стосується відносин між юридичними особами, то для них зупиняючими підставами можуть бути лише непереборна сила, мораторій та зупинення дії закону та іншого нормативного акта. Інші обставини не зупиняють перебігу строку позовної давності.

Всі вказані обставини мають об'єктивний характер і їх дія проявляється незалежно від бажання сторін. Під час дії цих обставин перебіг позовної давності зупиняється. З дня припинення обставин, що стали підставою для зупинення давності, її перебіг продовжується на той період часу, що залишився (тобто строк позовної давності мінус строк, що пройшов до виникнення означених вище обставин).

Зупинення позовної давності полягає в тому, що період часу, протягом якого діють обставини, передбачені у ст. 263 ЦК, не зараховується в термін позовної давності. Тобто, враховується тільки час, що минув до і після зупинення позовної давності. При цьому на відміну від ЦК 1963 р., який передбачав, що зупиняючі обставини повинні настати чи продовжувати існувати в останні шість місяців строку, ЦК 2003 р. такого обмеження не встановлює. Тобто, вказані в цій статті обставини можуть виникнути і продовжувати існувати в будь-який момент строку позовної давності. При цьому строк позовної давності зупиняється від дня виникнення означених обставин і до дня припинення існування таких обставин. Від дня припинення вказаних обставин перебіг строку позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення. Тобто іншими словами, строк існування обставин зазначених у коментованій статті, не зараховується у строк позовної давності.

2. Переривання перебігу строку позовної давності полягає в тому, що час, який минув до настання обставини, з якою закон пов'язує перерву, не зараховується в строк позовної давності, і строк позовної давності, після перерви, починає перебіг спочатку на весь строк, передбачений в законі для означених вимог. При цьому обставини, що переривають перебіг строку, можуть виникнути в будь-який момент до його закінчення.

Перебіг строку позовної давності переривається:

1) здійсненням зобов'язаною особою дій, що підтверджують визнання боргу або іншого обов'язку. Такими діями можуть бути, наприклад, часткова виплата боргу, прохання про відстрочку виконання зобов'язання тощо.

2) пред'явлення позову, хоча б до одного із кількох боржників (а також якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач) у встановленому порядку. Якщо позов поданий з порушенням встановлених вимог, то він не приймається судом до провадження, або залишається судом без розгляду і не перериває позовну давність. Так, наприклад, у випадках непідсудності справи господарському суду або зміни підсудності справи у процесі її розгляду, господарський суд повинен надіслати позовні матеріали за встановленою підсудністю (стаття 17 ГПК). За цих обставин перебіг строку позовної давності переривається поданням позову до господарського суду, який надсилає позовні матеріали за встановленою підсудністю;

 

Стаття 265. Перебіг позовної давності у разі залишення позову без розгляду

1. Залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

2.  Якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності.

Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців.

Коментар див. після ст. 266.

Стаття 266. Застосування позовної давності до додаткових вимог

1. Зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Ст. 266 ЦК встановлює наслідки дії строку позовної давності стосовно додаткових вимог. Після закінчення строку позовної давності на головну вимогу автоматично вважається, що він закінчився і на додаткову вимогу. До головних вимог належить захист права, що існувало до його порушення, а додатковими є вимоги, що виникають з відносин, якими згідно із законом або договором забезпечується головна вимога. До них, зокрема можна віднести: вимогу про сплату неустойки (штрафу, пені), вимоги, що виникають із застави, поруки, гарантії та інших засобів забезпечення виконання зобов'язань, що передбачаються у ЦК.

Строк позовної давності на головні та додаткові вимоги обчислюється щодо кожної вимоги окремо. У зв'язку з цим може трапитися так, що на головну вимогу строк позовної давності пропущеним не буде, тоді, як додаткова вимога погашається давністю. Однак, якщо строк позовної давності пропущений на головну вимогу, він буде вважатися пропущеним і на додаткову вимогу.

Стаття 267. Наслідки спливу позовної давності

1. Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

2.  Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

3.  Позовна давність \застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

4. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

5.  Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Ст. 267 ЦК передбачає наслідки спливу позовної давності, встановлюючи у якості загального правила втрату права на задоволення позову.

Разом з тим, із загального правила є винятки, котрі регулюють захист прав кредитора. Вони полягають в тому, що, по-перше, боржник, який виконав зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності (тобто, втрата права на судовий захист не означає втрату самого права); по-друге, заява про захист цивільного права або інтересу все одно має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (тобто, саме право на позов не втрачається); по-третє, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (отже, якщо такої заяви не було, суд може винести рішення про захист права, хоча строк позовної давності пропущений); по-четверте, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (тобто, остаточне вирішення питання про те, чи має пропуск строку позовної давності правове значення, залежить від суду).

Стаття 268. Вимоги, на які позовна давність не поширюється

1. Позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Додатковою гарантією прав осіб, чиє цивільне право чи інтерес порушені, є встановлення у ст. 268 ЦК переліку вимог, на які не поширюється позовна давність. Причому цей перелік не має вичерпного характеру, тобто інші випадки можуть бути передбачені в спеціальних законах. При встановленні цього переліку ЦК виходить зі специфіки певних правовідносин, оскільки предметом захисту тут, як правило, є право, яке не обмежене в часі. Так, спеціальному захисту підлягають:

-  особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом і фізична особа володіє ними довічно (див. коментар до ст. 269 ЦК);

-  права вкладників за договором банківського вкладу (депозиту) (див. коментар до ст. 1058 ЦК), що пояснюється тим, що договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (див. коментар до ст. 633 ЦК);

- відшкодування шкоди завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю передбачені ЦК (див. наприклад, ст.ст. 1162,1166, 1168) та іншими законодавчими актами;

- скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна (див. коментар до ст. 393 ЦК);

—  виплата сум за договором страхування, які одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі (див. коментар до ст. 879 ЦК).