Стаття 226. Правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою

1. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними.

2.  На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

3.  Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.

Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна.

4. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від її імені та в її інтересах вчиняє призначений їй опікун (див. коментар до ст.ст. 39-41 ЦК). Тому всі вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчемними. Разом з тим, правове значення діям недієздатної особи може бути надане опікуном або судом.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, або шляхом спеціальної заяви про схвалення дій підопічного), або у пасивній формі — не заявивши претензії другій стороні протягом одного місяця після того, як дізнається про вчинення правочину недієздатною особою (див. коментар до ст. 221 ЦК).

Суд може визнати юридичну силу за будь-яким правочином, вчиненим недієздатною фізичною особою. Для цього необхідною є наявність двох умов: 1) опікун звернувся до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 2) правочин вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, є двостороння реституція. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення -- відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. У свою чергу, опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за цим правочином. Якщо ж майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла його винна поведінка. Проте, у випадку, коли опікун доведе відсутність своєї вини у вчиненні правочині, відшкодування шкоди третій особі не відбудеться. Таке рішення є логічним, оскільки у цьому випадку на третю особу покладаються негативні наслідки її необачних дій.

Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть настати для дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. При цьому застосовуються загальні правила про відшкодування моральної шкоди (див. коментар до ст. 23 ЦК).

 

 

Стаття 227. Правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти

1. Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

2.  Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

Коментована стаття продовжує традицію обмеження так званих «протистатутних правочинів». Ст. 50 ЦК 1963 р. виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну правосуб'єктність, межі якої визначаються її статутом або спеціальним законодавчим актом, а тому правочини, вчинені за цими межами визнавалися недійсними. Проте ст. 227 ЦК переносить обмеження у іншу площину. Тепер правочиноздатність юридичної особи обмежується не її статутними цілями, а вимогою наявності у неї відповідного дозволу (ліцензії) на вчинення певного правочину або правочинів певного типу. Правочин, укладений без такого дозволу (безліцензійний правочин) може бути визнаний судом недійсним. При цьому наявність форми провини учасників правочину значення не має. Одною стороною такого недійсного правочину завжди є юридична особа, яка діє без відповідного дозволу (ліцензії). Другою стороною може бути будь-який суб'єкт цивільного права.

Основними наслідками визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Додаткові наслідки визнання безліцензійного правочину недійсним настають у випадках, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. У такому випадку недобросовісна юридична особа зобов'язана відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану безліцензійним правочином. Як випливає з ч. 2 ст. 227, у цьому випадку умовою відшкодування моральної шкоди є провина юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення в оману може бути лише свідомим (див. також коментар до ст. 23 ЦК).

 

 

Стаття 228. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок

1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

2.  Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Стаття, яка коментується, визначає наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, котрі є серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси.

Частина 1 ст. 228 ЦК містить перелік об'єктів цивільних прав, які можуть бути порушені його вчиненням. До них, зокрема, належать: конституційні права і свободи людини і громадянина; майно фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади. При цьому, коли щодо конституційних прав і свобод людини і громадянина йдеться про порушення взагалі, то стосовно майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади характер правочину конкретизовано: тут ідеться про антисоціальність знищення, пошкодження майна або незаконне заволодіння ним.

Ст. 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку такого правочину. Проте з формулювання, яке вона містить: «правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення...» можна зробити висновок, що провина має враховуватися. Вона виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такий правочин. При цьому не має значення, чи такий намір був у однієї сторони правочину, чи він мав місце в обох чи більше учасників договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов'язаний вказати, у чому конкретно виразилася спрямованість правочину на порушення публічного порядку.

Згідно з ч.2 ст. 228, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним унаслідок безпосередньої вказівки закону і незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб. Варто звернути увагу на зміну у підходах до вирішення питання про наслідки визнання такого правочину недійсним. Якщо ст. 49 ЦК 1963 р. передбачала стягнення отриманого за «антисоціальним» правочином у доход держави або односторонню реституцію для невинної сторони, то тепер наслідки правочину, який визнаний недійсним унаслідок порушення публічного порядку, визначаються загальними правилами (див. коментар до ст. 216 ЦК).

 

Стаття 229. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки

1.  Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

2.  У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Коментар див. після ст. 231.

Стаття 230. Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману

1. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

2. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Коментар див. після ст. 231.

 

Стаття 231. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства

1.  Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

2.  Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Статті 229-231 ЦК об'єднує те, що вони передбачають наслідки правочинів, укладених з так званими «вадами волі», тобто за умов, що перешкоджають вільному формуванню волі сторони, яка вчинила правочин, а отже тягнуть невідповідність волі і волевиявлення. Цими обставинами зумовлені і деякі спільні риси та особливості наслідків визнання таких правочинів недійсними.

1. Ст. 229 визначає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки. Помилка — це спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце. Як роз'ясняв Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови «У справах про визнання правочинів недійсними» від 28 квітня 1978 р. (зі змінами від 25 грудня 1992 р.) під помилкою треба розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета або інших істотних умов правочину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якої за обставинами справи можна вважати, що правочин не був би укладеним.

Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК, істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом. Питання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи виходячи з того, наскільки помилка є істотною і взагалі, і для учасника правочину.

Слід також ураховувати, що на відміну від обману, помилка не є результатом навмисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман, зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці може сприяти відсутність належної обачності, переоцінка свого досвіду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб тощо.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок помилки, є двостороння реституція (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Додаткові негативні майнові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при укладенні такого правочину, між його учасниками залежно від наявності їхньої вини. Якщо у визнанні правочину недійсним є винною особа, яка помилилася (проявила недбальство), то вона зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Якщо помилці своєю необережною поведінкою сприяла інша сторона, то остання зобов'язана відшкодувати тій, що помилилася, завдані їй збитки.

2. Обман має місце тоді, коли одна сторона навмисне вводить в оману іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Окрім того, обман має місце тоді, коли сторона правочину заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або замовчує їхнє існування. Отже, для визнання правочину недійсним байдуже, чи здійснюються обманні дії в активній формі (повідомлення неправдивих відомостей) або ж виражаються у бездіяльності (навмисне замовчування обставин, знання яких може перешкодити здійсненню правочину). Обман має місце і тоді, коли неправильні відомості про обставини, що мають значення для укладення правочину, повідомляються третіми особами з відома або на прохання сторони правочину.

Основними наслідками правочину, визнаного недійсним внаслідок обману, є двостороння реституція: сторони поновлюється у попередньому становищі (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Додаткові майнові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з учиненням цього правочину (див. коментар до ст. 22, 23 ЦК).

3. Правочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля учасника формувалася невільно. Під насильством мається на увазі психічний або фізичний тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у майбутньому). При цьому необов'язково, щоб насильство здійснювалося саме іншою стороною правочину. Достатньо, щоб він знав про насильство з боку інших осіб і використав цю обставину у своїх інтересах.

Основними наслідками визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Додатковими наслідками е те, що винна сторона, яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з учиненням цього правочину (див. коментар до ст.ст. 22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають для винної у застосуванні насильства іншої особи, якщо, навіть, результатами насильства скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

 

Стаття 232. Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

1.  Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

2. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Правочин, укладений унаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним, оскільки дії тут вчиняються не в її інтересах, що суперечить самій сутності представництва (див. коментар до ст. 237 ЦК).

Умовами застосування коментованої статті є: 1) укладення правочину через представника; 2) існування відносин добровільного представництва (це випливає з ч. 2 ст. 232, де йдеться про «довірителя», тобто суб'єкта добровільного представництва); 3) наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною правочину. При цьому не має значення, чи переслідували учасники змови або одна з них корисливу мету, чи ні; 4) представник однієї сторони і друга сторона правочину діяли на свою користь, а отже, на шкоду довірителю.

Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними (див. коментар до ст.ст. 22, 23 ЦК).

 

Стаття 233. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини

1. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

2. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правочин, укладений особою внаслідок впливу тяжких для обставин на вкрай невигідних умовах, є оспорюваним.

Для того, щоб суд задовольнив позов про визнання такого правочину недійсним, необхідна наявність двох умов:

1) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Під тяжкими обставинами розуміють важке майнове становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування людини, наприклад, для придбання предметів першої необхідності (продуктів харчування, ліків тощо). Це може бути зумовлене не тільки станом самої фізичної особи, а й становищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітей тощо);

2) умови правочину вкрай невигідні для цієї особи. При цьому поняття вкрай невигідних умов правочину охоплює два моменти: об'єктивний і суб'єктивний. Перший з них відображає нееквівалентність передачі майна (наприклад, квартиру продано за половину її реальної вартості), другий — очевидність цієї обставини для сторін правочину (хоча умисел другої сторони не є обов'язковим). Хто був ініціатором такого правочину (сам потерпілий чи друга сторона) при цьому значення не має.

Основні наслідки визнання такого правочину недійсним — двостороння реституція (див. коментар до ст. 216).

Додаткові наслідки полягають у тому, що на особу, яка скористалася тяжкою обставиною, покладається обов'язок відшкодувати другій стороні правочину збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з учиненням цього правочину (див. коментар до ст.ст. 22, 23 ЦК).

Стаття 234. Правові наслідки фіктивного правочину

1. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

2.  Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Коментар див. після ст. 235.

 

Стаття 235. Правові наслідки удаваного правочину

1. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

2. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Фіктивні й удавані правочини об'єднує те, що в обох випадках у сторін правочину відсутній намір створити ті правові наслідки, які задекларовані у правочині. Тобто волевиявлення учасників правочину не відповідає їх дійсній волі.

1. Із визначення фіктивного правочину, яке міститься у ч. 1 ст. 234 випливає, що його ознаками є: 1) наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; 2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які зумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину — спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фальшиве дарування майна — без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів) або без таких цілей. При цьому намір сторін зовнішньо завжди виглядає пристойно, оскільки вони у будь-якому разі декларують бажання правомірних наслідків.

Фіктивний правочин є нікчемним, оскільки особи, що вчиняють його, не мають на увазі і не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення правочину такого типу.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Оскільки сторони ніяких дій щодо

здійснення фіктивного правочину не вчиняли, суд, як правило, у таких випадках виносить рішення тільки про визнання такого правочину недійсним, без застосування інших наслідків. Проте, якщо діями сторін правочину завдано матеріальної або моральної шкоди, то вона підлягає відшкодуванню за правилами ст.ст.216,22,23 ЦК (див. коментар до вказаних статей).

2. Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч. 1 ст. 235). Отже, тут завжди має місце укладення двох правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання реального правочину.

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не породжує. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, маскують іншу юридичну дію, іншу мету, яку вони мали насправді на увазі (наприклад, правочин видачі довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Стаття 236. Момент недійсності правочину

1.  Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Хоча у ч. І ст. 236, ніби, згадується два варіанти недійсності правочину: внаслідок безпосереднього припису закону (нікчемний правочин); внаслідок визнання правочину недійсним судом, але їх розрізнення практичного значення не має. І в першому, і в другому випадку правочин є недійсним з моменту його вчинення. Отже, значення має не те, у якому порядку і на якій підставі правочин було визнано недійсним, а момент вчинення правочину. Але слід мати на увазі, що відносно моменту вчинення правочину у ЦК загального правила не існує. Натомість окремі статі прямо або побіжно вказують на такий момент. Наприклад, ст. 210 ЦК передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст. 212 ЦК правочини, укладені відкладальну або скасувальну вимогу, набувають чинності з моменту настання відповідної умови (див. коментар до ст.ст. 210, 212 ЦК). Крім того, момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому пра-вочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного часу. Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту та сенсу, то припускається, що права і обов'язки у сторін виникають відразу після вчинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути достатньо сплатити покупну ціну і передати речі, щоб у покупця виникло право власності на продану річ).

Якщо за недійсним правочином права та обов'язки мали настати лише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов'язане з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли.