Глава З ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ PDF Печать
Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава З ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ

Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів

1.  Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

2.  Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У юридичній науці щодо поняття та елементів суб'єктивного цивільного права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують різні точки зору. Але у кожному разі слід визнати, що цивільне право, не забезпечене конкретним правовим засобом захисту, залишається негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст. 19 Конституції України, глава З ЦК встановлює головні засади захисту цивільного права та інтересу.

Під захистом мається на увазі передбачений нормами права можливий вплив на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права. Для особи право захисту полягає у можливості використання в межах, визначених законом засобів самозахисту (див. коментар до ст. 19 ЦК), а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу.

Класифікація видів і порядку захисту цивільних прав можлива за різними підставами: залежно від способів, форм, суб'єктів, що здійснюють захист тощо. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право на судовий захист (див. коментар до ст. 16 ЦК). В окремих випадках, передбачених Конституцією України та законами, захист цивільних прав може здійснюватися в адміністративному порядку (див. коментар до ст. 17 ЦК). Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату (див. коментар до ст. 18).

Суб'єктом захисту можуть виступати органи прокуратури. Так, відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. У процесі вказаної діяльності, яка регулюється Законом України «Про прокуратуру», органи прокуратури здійснюють також безпосередній або опосередкований захист цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Наприклад, шляхом подання припису до відповідного органу чи особи про припинення порушення правових норм, у тому числі цивільно-правових.

Суб'єктом захисту прав фізичних та юридичних осіб може виступати і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 55 Конституції України та Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»). При цьому його діяльність сприяє у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Після використання всіх національних засобів правового захисту особа має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Наприклад, до Європейського Суду з прав людини, який діє у відповідності до Римської Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.

За положеннями ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі здійснюючи самозахист (див. коментар до ст. 19 ЦК).

Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення цивільного права є результатом протиправних дій порушника, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.

Невизнання — це дії носіїв пасивного цивільного обов'язку (див. коментар до ст. 14 ЦК), які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбавляється можливості реалізувати своє право. Несприятливий наслідок може бути як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.

Оспорювання — це такий стан цивільного правовідношення, при якому між його учасниками існує спір із приводу наявності чи відсутності у них суб'єктивного права, а також щодо належності такого права певній особі. Оспорюване цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного зі співвласників.

Інтерес — це об'єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, котрі не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам цивільного законодавства(див. коментар до ст. З ЦК). Прикладом інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог. Цей інтерес захищається шляхом призначення опікуна над майном безвісно відсутньої особи, котрий і має здійснити виконання обов'язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (див. коментар до ст. 44 ЦК).

Стаття 16.  Право на захист цивільних прав та інтересів

1.  Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайново-го або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8)  відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9)  відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої — п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах прямої вказівки на можливість такого захисту (ст. 8 Конституції). Тобто, будь-які цивільні права та інтереси, які охороняються законом, можуть заслуговувати на судовий захист. При цьому за ст. 64 Конституції України таке право не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану.

Окрім загального конституційного права на судовий захист цивільне законодавство також передбачає норми, які встановлюють можливість звернення до суду особи, котра вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспореними. Зокрема, такою нормою є коментована стаття, котра визначає способи захисту цивільних прав, які здійснюються судом.

Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб'єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для реалізації цього завдання, а також для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Важливою гарантією забезпечення права є норма про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, котра включає в себе положення про недійсність угоди про відмову у зверненні за захистом до суду (ст. 6 Закону України «Про судоустрій України»).

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції України).

Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 Закону України «Про судоустрій України»).

Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності (ст. 22 Закону України «Про судоустрій України»).

Відповідно до ст. 24, 254 ЦПК України загальним територіальним судами підвідомчі: справи по спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів; провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин та справи окремого провадження. Судам підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх компетенції. Так, відповідно до положень ЦК у порядку окремого провадження мають розглядатися справи, які стосуються визнання майна безхазяйним, наділення неповнолітньої особи повним об'ємом дієздатності до настання повноліття (у порядку емансипації), надання особі психіатричної допомоги, у тому числі у примусовому порядку (Закон України «Про психіатричну допомогу») та ін.

Відповідно до ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за деякими винятками, визначеними законом; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Громадяни можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що виникають із трудових і сімейних відносин (ст. 1 Положення про третейський суд, додаток № 2 до ЦПК).

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб (ст. 12 ГПК). У цьому випадку такими можуть бути як органи разової юрисдикції, так і створені спеціально для арбітражного (третейського) розгляду та вирішення господарських спорів (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, які створені у відповідності до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Способи захисту цивільних прав у багатьох випадках передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини.

Визнання права — спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб'єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між ними, і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов'язку. Такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, а й невизначеності правого стану особи (наприклад, у справах окремого провадження про обмеження громадянина (фізичної особи) у дієздатності чи визнання недієздатним; про визнання громадянина (фізичної особи) безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина (фізичної особи) померлим; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та інші). У судовій практиці такий спосіб захисту здійснюється на підставі пред'явлення позову (заяви, якщо йдеться про окреме провадження) про визнання, який може поєднувати не тільки правову вимогу визначення наявності чи відсутності правовідносин, а й на присудження на підставі наявності чи відсутності права або обов'язку.

Визнання правочину недійсним — спосіб захисту, який застосовується у випадку укладення заперечуваного правочину. Такий спосіб захисту може застосовуватися судом у випадках та у порядку, визначеному ЦК (див. коментар до § 2 глави 16 ЦК).

Припинення дії, яка порушує право, як спосіб захисту можливе щодо триваючого цивільного правопорушення. В окремих випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід (спосіб забезпечення позову). Так, відповідно до ст. 152 ЦПК позов може бути забезпечений забороною проводити певні дії. Прикладом може бути заборона використовувати товарний знак, розповсюдження твору літератури до розгляду справи у суді.

Відновлення становища, яке існувало до порушення, має місце у випадку, коли припинення порушення суб'єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію). Такий спосіб захисту застосовується, наприклад, у випадку визнання правочину недійсним.

Примусове виконання обов'язку в натурі — спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу належного виконання зобов'язання. Цей спосіб полягає у адресованій особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової шкоди), накладення штрафу, пені та ін.). У судовій практиці вказані способи захисту реалізуються через позови про присудження, рішення по яких можуть виконуватися, зокрема, у примусовому порядку. Виконання рішення загального територіального чи господарського суду покладається на Державну виконавчу службу у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», які встановлюють безпосередній порядок та засоби правового впливу на осіб, які не виконують рішення суду.

Зміна правовідношення — це спосіб захисту, який полягає у трансформації одних правовідносин в інші, переростання одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку.

Припинення правовідношення застосовується, як правило, у випадку невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов'язків або зловживання цивільним правом. Це можуть бути, наприклад, позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу, дарування та ін.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди мають місце за наявності цивільного правопорушення, що потягло виникнення майнової шкоди (див. коментар до ст. 22 ЦК).

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань унаслідок порушення, невизнання чи оспорення його суб'єктивного права (див. коментар до ст. 23 ЦК).

Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії і зобов'язання вказаних суб'єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного цивільного права чи законного інтересу (див. коментар до ст. 21 ЦК).

Коментована стаття не встановлює вичерпного переліку способів захисту цивільного права, вказуючи на те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Зокрема, до способів захисту належать позови про визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220 та ін. ЦК).

Суд, при дослідженні і встановленні дійсних обставин справи, може відмовити у захисті права, не застосовуючи жоден із перерахованих

способів. Підставою для відмови у захисті може бути зловживання своїми правами: посягання на права інших осіб, моральні засади суспільства, завдання шкоди навколишньому природному середовищу, культурній та історичній спадщині, використання права з метою неправомірного обмеження конкуренції, недобросовісна конкуренція, зловживання монопольним становищем та інші форм зловживання правом (див. коментар до ст. 13 ЦК).

 

Стаття 17. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування

1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.

2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Ст. З Конституції України передбачає, що зміст та спрямованість діяльності держави та її органів визначається необхідністю утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина. Ст. 40 Конституції України встановлює, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відповідно до ст. 102 Конституції України президент України є главою держави і виступає від її імені. Він має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, у тому числі ті, що порушують цивільні права та інтереси учасників цивільних правовідносин. Президент України також наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України, у тому числі щодо цивільно-правового регулювання суспільних відносин (ст. 106 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону (ст. 117 Конституції України).

На цьому підґрунті коментована стаття ЦК визначає участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування як учасників охорони та захисту цивільних прав, свобод та інтересів учасників цивільних правовідносин.

До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать: 1) оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади; 2) прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК (див. коментар до ст. 16 ЦК).

Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов'язків за принципом «Дозволене все те, що не заборонене законом», то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Конституції України). Це і визначає участь органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування у захисті цивільних прав та інтересів учасників правовідносин.

Разом з тим, можливість звернення до вищої адміністративної інстанції не позбавляє особу права звернутися до суду. Як указано в Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 р. у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 2482 Цивільного процесуального кодексу України, подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.