Глава 2 ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ PDF Печать
Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава 2 ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ

Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

1.  Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

Глава 2, як це випливає з її назви та змісту, складається з двох частин: перша з них присвячена визначенню підстав порядку виникнення цивільних прав та обов'язків, друга — встановленню вимог до здійснення цивільних прав та виконання обов'язків.

Ст. 11 встановлює приблизний перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, які звичайно іменують юридичними фактами.

Юридичні факти у цивільному праві — це факти обставини, з якими норми цивільного права пов'язують встановлення, зміну, припинення, поновлення тощо цивільних прав і обов'язків. Від юридичних фактів слід відрізняти так звані «юридичні умови» — обставини, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов'язані з ними не прямо, а через проміжні ланки. Наприклад, підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення. Але умовами її застосування вважають протиправність дій, наявність шкоди, вину і т. д.

Для настання юридичних наслідків досить наявності й одного юридичного факту. Однак у дійсності частіше маємо справу з комплексом фактів, поміж яких розрізнюють: 1) групу юридичних фактів — кілька фактичних обставин, кожна з яких викликає або може викликати один і той же наслідок, і 2) юридичну (фактичну) сукупність — систему юридичних фактів, пов'язаних між собою так, що правові наслідки наступають лише за наявності всіх елементів цієї сукупності.

Як правило, група юридичних фактів закріплюється в одній нормі і є явищем одного порядку. Наприклад, ст. 229-231 ЦК передбачають, що правочин може бути визнаний

недійсним, якщо його вчинено під впливом омани, насильства, загрози і т. п. У цьому випадку ми маємо справу з групою юридичних фактів. Кожен з них нарізно спричиняє визнання правочину недійсним.

Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов'язані елементи, які окремо можуть взагалі не мати правового значення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб'єкти права. Наприклад, для виникнення права на жиле приміщення в будинках державного або громадського фонду необхідна наявність юридичної сукупності: рішення про надання житла, видача ордера, укладення договору найма жилого приміщення. Взяті нарізно, вказані обставини не породжують правовідносин користування житлом, а є лише етапом на шляху до їхнього виникнення.

Поміж різних видів юридичної сукупності виокремлюють акти цивільного стану, тобто обставини, що характеризується відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом яких вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі (див. коментар до ст. 49 ЦК).

Принципово важливим у ст. 11 є правило, згідно з яким цивільні права та обов'язки можуть виникати із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Таке рішення є характерним для приватного права і має основою його засадний принцип : «Можна все, що не заборонено законом».

Слід зазначити, що у ст. 11 підкреслюється відсутність вичерпного переліку підстав виникнення цивільних прав і обов'язків. Тут наголошується, що цивільні права та обов'язки виникають (припиняються, змінюються тощо) не тільки за прямо вказаних обставин, а й «з інших юридичних фактів ».

Частина 2 коментованої статті ЦК містить у цілому достатньо традиційну схему юридичних фактів, схожу на ту, що була прийнята свого часу у ст. 4 ЦК1963 р. Разом з тим, акценти дещо зміщені і наголошується на тому, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, передусім, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Правочини (різновидом яких є договори) — основний вид правомірних дій — це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (див. коментар до § 1 глави 16 ЦК).

Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності є правомірними юридичними вчинками, котрі породжують цивільно-правові наслідки незалежно від волі особи, що здійснила цей юридичний вчинок, створити своїми діями цивільні права і обов'язки. При цьому відкриття, винаходи, промислові зразки тощо набувають значення підстави виникнення цивільних прав і обов'язків за умови їх належного оформлення у відповідних органах. Створення творів науки, літератури, мистецтва породжує цивільні правовідносини вже внаслідок їхнього існування і надання доступної для сприйняття форми. У додаткових діях по оформленню вказаних творів (легітимації) з метою надання їм юридичного значення тут потреби немає (див. коментар до книги IV).

Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є протиправною дією (деліктом). Такі дії тягнуть виникнення зобов'язань унаслідок заподіяння шкоди, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, яка завдала шкоду, відшкодувати її (див. коментар до глави 82 ЦК). Делікти як юридичний факт цивільного права характерні тим, що можуть бути тільки такими, що створюють правовідносини, у деяких випадках — такими, що змінюють їх, але ніколи не бувають такими, що припиняють або поновлюють правовідносини.

Поняття «інші юридичні факти» охоплює такі різні категорії, як правомірні дії (оголошення конкурсу, рятування, ведення чужих справ тощо) та неправомірні дії, що не підпадають під поняття завдання шкоди (безпідставне збагачення, створення небезпеки тощо). При застосуванні цієї норми слід мати на увазі, що перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є лише орієнтовним і доповнюється конкретними нормами ЦК (глави 79, 80, 81 ЦК, присвячені згаданим вище веденню справ, рятуванню життя, здоров'я або майна, створенню загрози завдання шкоди тощо).

Ст. 11 спеціально вказує, що юридичними фактами, є акти цивільного законодавства (див. коментар ст. 4 ЦК). Прикладом можуть бути положення ст. 1220 ЦК, яким передбачено, що смерть спадкодавця породжує спадкові правовідносини. Власне, у цьому випадку має місце сукупність юридичних фактів: цивільно-правова норма (акт цивільного законодавства) і смерть особи. Але вирішальним юридичним фактом можна визнати положення акта цивільного законодавства.

Специфічним видом правомірних дій, що породжують цивільні права і обов'язки, е адміністративні акти (акти управління), які видаються органами влади або місцевого самоврядування, котрі тут діють як суб'єкти публічного, а не приватного права. Акт управління породжує адміністративні правовідносини між органом, що видав акт, і особами, яким цей акт адресований. Цивільні відносини, засновані на цьому акті, складаються між особами, яким цей акт адресований. Так, розпорядження відповідного державного органу про передачу майна іншій організації, породжує цивільні правовідносини між організаціями.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Прикладом такого юридичного факту може бути рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК), оголошення її померлою (ст. 46 ЦК) тощо. Рішення суду може бути правовстановлюючим (визнання права власності за особою), правоприпиняючим (визнання правочину недійсним), правозмінюючим (рішення про примусовий обмін жилого приміщення), правопоновлюючим (скасування рішення про визнання особи недієздатною).

Події, тобто такі обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідконтрольні їй, мають юридичне значення у випадках, коли вони вказані в актах цивільного законодавства або договорі як такі, що породжують цивільно-правові наслідки. Це можуть бути явища природного (повінь, землетрус тощо) або соціального (війна, страйк тощо) характеру.

Стаття 12. Здійснення цивільних прав

1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2.  Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3.  Особа може відмовитися від свого майнового права.

Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

4.  Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.

5.  Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Коментована стаття встановлює головні засади здійснення цивільних прав, під якими мається на увазі можлива поведінка уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від правоздатності. Основні відмінності між цими категоріями полягають у тому, що правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов'язки. Суб'єктивне право конкретне й означає наявність конкретних правомочностей стосовно цілком певних благ; правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі; правоздатність є органічною властивістю суб'єкта цивільних правовідносин, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин (юридичних фактів).

Традиційно суб'єктивне цивільне право характеризується через так звану «тріаду» можливостей. Згідно з цією характеристикою наявність цивільного права означає для управоможеної особи:

1)  можливість поводитися певним чином;

2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб;

3) можливість отримати захист порушеного права за допомогою суду, державних органів тощо.

Наприклад, власник має змогу здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпорядження його майном. Нарешті, у випадку порушення його права власності (наприклад, позбавлення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.

Принциповим положенням ст. 12 є те, що особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд. Це означає, що особа може на власний розсуд як здійснювати суб'єктивне право, так і використовувати його частково або не використовувати взагалі.

Під здійсненням цивільного права потрібно розуміти реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права. Здійснення суб'єктивного цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фізичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія), що належить йому, або продає його (юридична і фактична дія).

Гарантією права особи на вільне здійснення нею цивільного права є положення ч. 2 ст. 12, згідно з яким нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для припинення цього права, крім випадків, установлених законом. Отже, хоча особа може ставитися до цивільного права так, ніби воно їй не потрібне, це не означає, що котрийсь із державних органів може вирішувати питання про недоцільність володіння особи цим правом. Винятки складають випадки, прямо передбачені законом. Наприклад, ст. 352 ЦК передбачає викуп пам'ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури загрожує пошкодження або знищення.

Слід звернути увагу на те, що у ч. 2 ст. 12 уживається термін «закон», а не «акти законодавства». Це дає підстави зробити висновок про те, що підстави припинення суб'єктивного цивільного права можуть бути встановлені лише в законах, але не у підзаконних нормативних актах.

Спеціальні правила передбачені щодо використання майнових прав. Особа може не лише пасивно ставитися до свого майнового права, не використовуючи його, але й активно довести «непотрібність» для неї такого права, виражено відмовившись від нього. Втім, тут існують обмеження, пов'язані з необхідністю документального оформленні права на окремі види об'єктів. Внаслідок цього відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Якщо ж такого порядку не буде дотримано, то особа продовжує вважатися суб'єктом права власності. Вона зберігає суб'єктивні права так само, як і пов'язані з цими правами обов'язки (наприклад, обов'язок сплати податку на транспортні засоби).

Відмова від права може бути «безадресною», якщо особа має за мету саме позбавитися свого права. Разом з тим, допускається не лише відмова від майнового права, а й передача його іншій особі за відплатним чи безвідплатним договором (окрім випадків, встановлених законом). Зовнішньо така передача теж може нагадувати відмову від права (наприклад, при даруванні). Однак різниця полягає в тому, що при відмові від права немає наступництва, і право як таке припиняє своє існування. При передачі майнового права воно зберігається як таке, і лише змінюється суб'єкт, що має це право. Відбувається перехід прав (і обов'язків) від однієї особи до іншої (правонаступника).

Важливою гарантією здійснення права на свій розсуд є презумпція добросовісності та розумності його здійснення, котра діє аж до того часу, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Тобто, щодо кожної особи, яка володіє цивільним правом, припускається, що вона сама здатна визначити сутність права, доцільність та характер його здійснення. При цьому «добросовісність» має трактуватися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а «розумність»— як категорія інтелектуальна, що припускає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідки здійснення або нездійснення цивільного права (див. коментар до ст. З ЦК.

Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5.  Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

6.  У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

У загальній формі вимога до належного здійснення суб'єктивних прав виражена у ст. 68 Конституції України, яка передбачає: «Кожний зобов'язаний неухильно дотримувати Конституцію України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей». Межі здійснення права власності передбачені ст. 41 Конституції України, яка встановлює, що використання права власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Власне усі вимоги до здійснення цивільного права охоплюються вже першою умовою, вказаною у ст. 13 ЦК — здійснення його має відбуватися в межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Адже саме цивільне законодавство встановлює заборону завдавати шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині, конкурентам, суспільству тощо і визначає наслідки недотримання цієї вимоги. Але, очевидно, з метою загострити увагу на особливо важливі аспекти здійснення прав, низка об'єктів далі названа окремо, що виправдано з практичних міркувань. Аналізуючи вимоги до здійснення цивільного права, варто підкреслити, що відповідно до загальної тенденції зростання значення договору, при визначенні вимог до здійснення права його положення фактично дорівнюються до норми права.

Згідно з ч. 2 ст. 13 при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Це положення ЦК розвиває правило ст. 23 Конституції України, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, вказана норма забороняє зловживання правом, розрізняючи два види останнього:

1) навмисне завдання шкоди іншій особі у процесі реалізації свого права; 2) зловживання правом, пов'язане з використанням недозволених форм його реалізації, але в рамках загального дозволеного типу поведінки щодо цього права.

Зловживання правом, як і будь-яке правопорушення, тягне за собою застосування санкції. Загальна санкція встановлена у ст. 16 ЦК, яка передбачає відмову в охороні неналежне здійснюваного права. Це положення стосовно випадків завдання шкоди іншим особам при реалізації свого права конкретизоване у нормах глави 82 ЦК, присвяченій зобов'язанням, що виникають унаслідок заподіяння шкоди.

Частина 4 ст. 13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися «моральних засад суспільства». Поняття «моральні засади суспільства» є продуктом звичаєвого права. Це сукупність звичаїв, котрим надана обов'язкова сила актами цивільного законодавства. Категорія «моральні засади суспільства» охоплює як народні звичаї, положення релігії, що домінує у суспільстві, так і офіційну ідеологію суспільства, відображену у Конституції України та інших законодавчих актах України.

Положення ч. 5 ст. 13, яким встановлено, що не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосується певної групи цивільних відносин, що складаються у сфері підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно підприємницьких відносин є загальним положенням, але в системі норм ЦК є спеціальним правилом, що стосується певного типу відносин і конкретизує загальне правило про межі здійснення цивільних прав.

Згідно з ч. 5 ст. 13 ЦК у випадку недодержання особою вимог здійснення права, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Такими наслідками є, наприклад, правило ст. 16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення.

Таким чином, критеріями належного здійснення цивільного права можуть вважатися вимоги: 1) відповідності поведінки уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів цивільного законодавства; 2) врахування публічного інтересу і моральних засад суспільства; 3) відсутність зловживання правом.

Стаття 14. Виконання цивільних обов'язків

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

2.  Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Цивільний обов'язок — це адресована зобов'язаній особі вимога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншим нормам цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Обов'язок може бути активного і пасивного типу. Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаної особи вчинити певну дію. Невиконання цих дій тягне застосування санкцій, передбачених законом або договором. Обов'язок пасивного типу ґрунтується на існуванні правової заборони здійснювати певні дії. Зобов'язана особа повинна утримуватися від здійснення заборонених дій під страхом застосування правових санкцій. Заборона може бути прямою або непрямою. Так, пряма заборона має місце, коли йдеться про обов'язок наймача житлового приміщення не порушувати правила користування приміщенням, правила гуртожитку і т. п. Непряма заборона має місце у разі, коли вона випливає з самої суті відносин. Наприклад, з права власності випливає обов'язок пасивного типу для всіх третіх осіб — не порушувати права власника. Слід мати на увазі, що пряма заборона звичайно має місце в уже існуючому зобов'язанні (правовідносинах). Непряма заборона може бути у правовідносинах, що вже існують, але може також слугувати правовстановлюючим або правостворюючим юридичним фактом.

Виконання цивільного обов'язку, на відміну від здійснення суб'єктивного права, завжди є юридичним фактом.

Згідно з ч. 4 ст. 14 підставами звільнення від виконання цивільних обов'язків слугують умови договору й акти законодавства. Причому, договір вказано першим, що свідчить про надання йому переваги (у тих випадках, коли він існує) перед нормами законодавства: спочатку мають бути з'ясовані умови договору, а якщо цього недостатньо, — то слід звернутися до актів цивільного законодавства.

Положення ст. 14, згідно з яким особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї, ґрунтується на таких засадах цивільного права, як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, свобода договору, свобода підприємництва, справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (див. коментар до ст. З ЦК).

Варто звернути увагу на те, що у ч. 2 ст. 14 йдеться про те, що особа не може бути примушена до дій, «вчинення яких не є обов'язковим для неї». Виникає питання: що слід розуміти під «обов'язковими діями»? Аналіз ч. 1 цієї ж статті дає змогу дійти висновку, що маються на увазі дії, виконання яких покладається на особу договором або актом цивільного законодавства.

Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства. На відміну від традиційного для раніше чинного цивільного законодавства підходу, коли як засіб забезпечення виконання обов'язків, передусім, згадувалися міри відповідальності, новий ЦК виходить із провідної ролі засобів заохочення.

Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі, наприклад, у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи). Однак на практиці як стимул до виконання обов'язків частіше застосовуються міри відповідальності або інші засоби «негативного впливу» на зобов'язану особу, що одночасно мають за мету захист інтересів управоможеної особи. Наприклад, у договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, окрім основного зобов'язання (право-відношення) з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання (або правовідношення) пов'язані з вимогами відносно забезпечення виконання основного зобов'язання. Якщо штраф — це, передусім, міра відповідальності, то застава має за мету насамперед захист інтересів кредитора, а вже потім «принагідне» стимулює боржника до виконання зобов'язання загрозою втрати заставленого майна.