Стаття 913.   Перевезення у прямому змішаному сполученні

1. Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти може здійснюватися кількома ви­дами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення).

2. Відносини організацій, підприємств транспорту, що здійснюють перевезення у прямому змішаному сполученні, визначаються за домовленістю між ними.

1. Перевезенням у прямому змішаному сполученні вважається перевезення кіль­кома видами транспорту за єдиним транспортним документом. У такий спосіб пряме змішане сполучення визначається не тільки у ч. 1 ст. 913 ЦК, а і в ст. 6 Закону «Про залізничний транспорт» [77].

2. Стаття 913 ЦК не встановлює будь-яких особливостей правовідносин між переві­зниками та вантажовідправниками, вантажоодержувачами, пасажирами при прямому змішаному сполученні (крім того, що таке перевезення здійснюються за єдиним тран­спортним документом). Тому на ці правовідносини поширюються загальні правила про перевезення тим видом транспорту, до якого належать транспортні засоби пере­візника (якщо Перевізник є підприємством залізничного транспорту, то його відноси­ни з вантажовідправником і вантажоодержувачем регулюються законодавством про залізничні перевезення, а якщо приймання вантажу для перевезення та видача його вантажовідправникові здійснюються судновласником морського торговельного судна, відносини регулюються законодавством про морські перевезення тощо). Законодавство, що підлягає застосуванню при цьому, визначається відповідно до ст. 908 ЦК. Ця ж стаття визначає межі договірного регулювання таких відносин.

3. Відносини між організаціями та підприємствами, що здійснюють перевезення у пря­мому змішаному сполученні, регулюються з урахуванням ч. 2 ст. 913 ЦК. Але ця частина не може тлумачитись так, що вона виключає нормативне регулювання відносин організацій, підприємств транспорту, що здійснюють перевезення у прямому змішаному сполученні. Частина 2 ст. 8 Закону «Про залізничний транспорт» встановлює, що умови та порядок організації перевезень, у тому числі в прямому змішаному сполученні за участі залізниць та інших видів транспорту, визначаються Статутом залізниць, а також Правилами пере­везень [415]. Це положення є спеціальним стосовно відносин між організаціями та підпри­ємствами різних видів транспорту, що беруть участь у перевезеннях в прямому змішаному сполученні, якщо однією із таких організацій є організація залізничного транспорту. Застосуванню підлягає також ст. 39 Закону «Про транспорт» [65], відповідно до якої відносини підприємств різних видів транспорту під час перевезень пасажирів і вантажів визначаються кодексами (статутами) окремих видів транспорту, а також укладеними на їх підставі договорами (вузловими угодами). Укладення вузлових угод має здійснюватись в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів.

4. Для змішаного сполучення відкриті усі залізничні станції, що здійснюють опе­рації з вантажними перевезеннями. Морські і річкові порти, що відкриті для прямого змішаного сполучення, встановлюються Міністерством транспорту. Порти вважаються відкритими для прямого змішаного сполучення з моменту телеграфного повідомлення про це (ст. 80 СЗУ [278]). Залізничні колії у морських і річкових портах належать портам. Порти здійснюють утримання і ремонт ваг. Перевалочні роботи здійснюються портами, якщо інше не передбачено правилами. На цей час затверджені тільки Пра­вила перевезення вантажів у прямому змішаному залізнично-водному сполученні, що не поширюються на морські порти та морські торговельні судна.

Стаття 914.   Довгостроковий договір

1. Перевізник і власник (володілець) вантажу в разі необхідності здійснення систематичних перевезень можуть укласти довгостроковий договір.

2. За довгостроковим договором перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу — передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі перевезення вантажу вста­новлюються обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови перевезення.

1. Відповідно до ст. 909, 910 ЦК договори перевезення укладаються на конкрет­не перевезення, що оформляється накладною (коносаментом або іншим подібним документом) або квитком (багажною квитанцією). Законодавець уникає того, щоб називати довгострокові договори договорами перевезення.  У ст. 128  КТМ  [23] довгострокові договори називаються договорами про організацію перевезень. Стат­тя 18 СЗУ також передбачає укладення поточних або довгострокових договорів про організацію перевезення вантажів. Оскільки поточні договори своїм предметом мають організацію перевезень вантажів, відповідно до ст. 914 ЦК вони також підпадають під поняття довгострокових договорів, як воно визначається у цій статті. Стаття 60 СВВТ [487] передбачає укладення навігаційних договорів на перевезення вантажів, які також встановлюють умови організації перевезень і не виключають укладен­ня договорів на перевезення конкретних вантажів,  що оформляється накладною (ст. 67 СВВТ).

2. Довгостроковими договорами регулюються відносини, що передують укладенню договорів перевезення. Це відносини щодо надання перевізниками транспортних за­собів та прийняття вантажів до перевезення, щодо надання вантажів до перевезення. Проте ч. 2 ст. 914 ЦК допускає розширення змісту довгострокових договорів за ра­хунок включення до їх змісту умов щодо порядку розрахунків та інших умов пере­
везення, тобто за рахунок умов, що складають зміст договорів перевезення (тих, що визначаються у ст. 909 і 910 ЦК).

Стаття 915.   Перевезення транспортом загального користування

1. Перевезення, що здійснюється юридичною особою, вважається перевезенням транспортом загального користування, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати пере­везення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи.

2. Договір перевезення транспортом загального користування є публічним до­говором.

1. Використання транспортних засобів для здійснення перевезень за договорами завжди потребує отримання ліцензії, як це передбачено п. 31 — 35 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119]. Ліцензійні умови здій­снення господарської діяльності з надання послуг щодо  перевезення пасажирів і вантажів окремими видами транспорту затверджені тільки стосовно автомобільного
транспорту.

2. Визнання договору перевезення публічним означає обов'язки перевізника здійсню­вати перевезення на замовлення будь-якої особи, яка до нього звернеться (ч. 1 ст. 633 ЦК). Про це ж йдеться у ч. 1 ст. 915 ЦК.

Стаття 916.   Провізна плата

1. За перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна пла­та у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.

2. Плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку.

Пільгові умови перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування можуть встановлюватися організацією, підприємством транспорту за їх рахунок або за рахунок відповідного бюджету у випадках, вста­новлених законом та іншими нормативно-правовими актами.

3. Робота та послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця) вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю сторін.

4. Перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для за­безпечення внесення провізної плати та інших платежів, якщо інше не встановлено за­коном, іншими нормативно-правовими актами або не випливає із суті зобов'язання.

1. Частини 1 і 2 ст. 916 ЦК виходять із того, що перевезення на підставі договору за плату може здійснюватись як транспортом загального користування, так і відомчим транспортом. Тому в ч. 1 ст. 916 ЦК формулюється загальне правило про порядок встановлення розміру плати за перевезення, а в ч. 2 цієї ж статті — правило про роз­мір плати за перевезення вантажу, пасажирів, багажу і пошти транспортом загального
користування. Проте ніяких особливостей встановлення розміру плати за перевезення транспортом загального користування ч. 2 ст. 916 ЦК не встановлює, і розмір плати визначається тарифами, затвердженими у встановленому порядку. А домовленість сторін щодо розміру плати можлива лише у випадках, коли вона не встановлена нормативно-правовими актами.

2. Постановою Кабінету Міністрів «Про ціноутворення в умовах реформування економіки» [254] Міністерству транспорту надані широкі повноваження на регулю­вання за згодою Міністерства економіки тарифів на перевезення вантажів і пасажирів різними видами транспорту.

3. Відповідно до ч. 2 ст. 633 ЦК умови публічного договору мають встановлюватись однаковими для всіх споживачів, а пільги для окремих категорій споживачів можуть встановлюватись лише законом. Відповідно до спеціального правила абзацу друґого ч. 2 ст. 916 ЦК пільгові умови перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування можуть встановлюватись організацією (підпри­ємством) за свій рахунок у випадках, встановлених нормативно-правовими актами. За рахунок відповідного бюджету пільгові умови перевезення встановлюються також у випадках, передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами. Отже, відповідно до букви ч. 2 ст. 916 ЦК перевізники вправі здійснювати перевезення на пільгових умовах за власний рахунок та за рахунок бюджету тільки у випадках,
передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами. Але не встановлено будь-яких негативних наслідків для перевізників, якщо вони встановлюють за влас­ний рахунок пільгові умови перевезення. Це стосується і податкових правовідносин. Несприятливі наслідки безпідставного встановлення в договорі пільгових умов пе­ревезення можливі лише для органу юридичної особи — перевізника, який (орган)
уклав такий договір. Засновники юридичної особи можуть негативно оцінити такі дії органу юридичної особи.

4. Частина 1 ст. 916 ЦК допускає, щоб договором або нормативно-правовими актами розмір провізної плати не був визначений. У такому разі за перевезення стягується розумна плата. Це не виключає пред'явлення в суді та задоволення вимоги про ви­знання неукладеним договору перевезення. Але ж якщо договір повністю або частково виконано, то законодавець визнав за неможливе визнання договору неу кладеним і при­писав здійснювати розрахунки, виходячи із того, що плата має бути розумною.

5. Із загального правила ч. 4 ст. 916 ЦК, що надає право перевізникові на притримання вантажу, переданого йому для перевезення в забезпечення вимоги пере­візника про внесення провізної плати, є винятки. У силу ч. 10 ст. 10 Закону «Про залізничний транспорт» [77] підприємства залізничного транспорту загального ко­ристування мають право застави на майно (передане їм для перевезення вантажів)
для забезпечення гарантії належної провізної оплати та інших платежів за переве­зення в порядку, що визначає Кабінет Міністрів. Кабінет Міністрів реалізував це повноваження, встановивши в ст. 51 СЗУ [278], що реалізація вантажу здійснюється після закінчення передбаченого Правилами реалізації вантажів [415] граничного тер­міну його зберігання, який не може перевищувати ЗО діб. Але ж відповідно до п. 2
розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167] законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Це не може тлумачитись інакше ніж так, що не можуть застосовуватись положення спеціальних законів (в даному випадку це — ч. 10 ст. 10
Закону «Про залізничний транспорт») та підзаконних актів (ст. 51 СЗУ, Правила реалізації вантажів), які суперечать названому Закону. Тому реалізація вантажу, який є предметом договору перевезення залізничним транспортом, має здійснюватись відповідно до ст. 24 — 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

6. За договором морського перевезення перевізник також має право застави на ван­таж, що перевозиться. Це передбачено спеціальним правилом ст. 164 КТМ [23]. У силу застави перевізник має право реалізувати вантаж в порядку, встановленому за­конодавством. Цей порядок встановлено ст. 24 — 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

7.   При перевезенні вантажів іншими видами транспорту (крім залізничного та морського) перевізник має право притримання, яке включає до себе право звернення стягнення на майно, що притримується, в порядку, встановленому ст. 24 — 32 на­званого Закону.

Стаття 917.   Надання транспортних засобів і пред'явлення вантажу до перевезення

1. Перевізник зобов'язаний надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором.

Відправник вантажу має право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення цього вантажу.

2. Відправник повинен пред'явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в належній тарі та (або) упаковці; вантаж має бути також замаркований відповідно до встановлених вимог.

3. Перевізник має право відмовитися від прийняття вантажу, що поданий у тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам, а також у разі від­сутності або неналежного маркування вантажу.

1. При застосуванні положень глави 64 «Перевезення» Цивільного кодексу слід враховувати, що в ній не виокремлюються правила про договори перевезення, з одного боку, та про довгострокові договори (про організацію перевезень). У даному випадку услід за положеннями про провізну плату, що викладені у ст. 916 ЦК, формулюються правила, що поширюються на зобов'язання щодо організації перевезень.

2. Зобов'язання перевізника надати транспортні засоби під завантаження ґрунтують­ся на довгостроковому договорі (про організацію перевезень). Навіть при перевезеннях залізничним транспортом, де здійснюється планування перевезень, що ґрунтується на замовленнях вантажовідправників, основою планування визнаються договори про організацію перевезень (довгострокові і поточні) (ст. 18 СЗУ).

3. Відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 917 ЦК відправникові надається право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для пере­везення даного вантажу. Із цього правила випливає обов'язок перевізника надати транспортні засоби, придатні для перевезення такого вантажу.  Поряд з поняттям «придатність транспортного засобу для перевезення вантажу» в законодавстві Укра­їни про залізничні перевезення використовується поняття  «придатність рухомого складу для перевезення вантажу в комерційному відношенні». Впродовж десятиріч склалося розуміння придатності рухомого складу (транспортного засобу) в комер­ційному відношенні, яке (розуміння) є занадто вузьким. Таке розуміння відображе­но в роз'ясненні Вищого господарського суду [485]. Так, роз'яснюється, що вагон (контейнер) може бути цілком справним, але таким, що не забезпечить збереження якості певного вантажу, наприклад має стійкий запах, що впливає на завантажені до нього продовольчі товари. Саме у такому випадку йдеться про непридатність вагону (контейнера) у комерційному відношенні. Тим часом із ст. 31 СЗУ випливає, що два поняття, які розглядаються, позначають не два явища, які стоять поряд, а два явища, що частково співпадають, а частково — ні. У наведеному прикладі наявність запаху є різновидом непридатності транспортного засобу в комерційному відношенні і не може кваліфікуватись як технічна його несправність. З іншого боку, несправність систе­ми гальмування вагону є технічною несправністю, яка не може бути кваліфікована як несправність у комерційному відношенні.  Пошкодження транспортного засобу, яке створює можливість проникнення в нього води внаслідок дощу чи таяння снігу, означає, що транспортний засіб є технічно несправним і несправним у комерційному відношенні. Викладене тлумачення виходить із того, що передання вантажу для пере­везення є певною комерційною операцією. Вантажовідправник як власник вантажу має уявлення про звичайні умови, необхідні для збереження вантажу. У цих межах він і перевіряє справність транспортних засобів («у комерційному відношенні»). У решті вантажовідправник не може бути зобов'язаний володіти відповідними знаннями та перевіряти справність транспортних засобів, поданих для перевезення вантажу, хоча б така несправність і загрожувала збереженню вантажу.

4. Викладене розуміння придатності транспортного засобу у комерційному від­ношенні підтверджується Правилами перевезення вантажів автомобільним транспор­том в Україні [368]. Пункт 8.4 названих Правил покладає на вантажовідправника обов'язок перевірити придатність рухомого складу і контейнерів для перевезення вантажів у комерційному відношенні та услід за цим покладає на вантажовідправника
(за термінологією Правил — на замовника) обов'язок відмовитись від завантаження рухомого складу чи контейнера, якщо виявлено пошкодження, яке може вплинути на збереження вантажу при перевезенні. Тут пошкодження розглядаються як такі, що тягнуть непридатність транспортного засобу до перевезення.

5. Законодавство про інші види перевезення не передбачає розмежування понять технічної справності транспортних засобів та їх справності у комерційному відно­шенні, але покладає на перевізника обов'язок подавати транспортні засоби під навантаження в стані, придатному для перевезення вантажу (ч.  1 ст. 143 КТМ [23]; ст. 80 СВВТ [487]).

6. При формулюванні обов'язків вантажовідправника стосовно стану вантажу, який пред'являється для перевезення, законодавець визнав за необхідне прямо встановити обов'язки вантажовідправника пред'явити вантаж в належній тарі та (або) упаков­ці, а також замаркований відповідно до встановлених вимог. Прямо закріплюється і право перевізника відмовитись від прийняття вантажу, що пред'явлений у тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам. Таке ж право визнається за перевізником у разі відсутності або неналежного маркування вантажу.

Стаття 918.   Завантаження та вивантаження вантажу

1. Завантаження (вивантаження) вантажу здійснюється організацією, підпри­ємством транспорту або відправником (одержувачем) у порядку, встановленому договором, із додержанням правил, встановлених транспортними кодексами (ста­тутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відпо­відно до них.

2. Завантаження (вивантаження) вантажу, що здійснюється відправником (одер­жувачем) вантажу, має провадитися у строки, встановлені договором, якщо такі строки не встановлені транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-
правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

1. Стаття, що коментується, не розподіляє обов'язків вантажовідправників (ванта­жоодержувачів) та перевізників щодо завантаження та вивантаження вантажу, а лише передбачає порядок встановлення такого розподілу. Цей порядок відповідає загальному порядку встановлення умов перевезення, що закріплюється у ч. 2 ст. 908 ЦК: розпо­діл обов'язків щодо завантаження та розвантаження вантажу здійснюється договором, але при цьому сторони мають додержуватись правил, встановлених транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами, а також правилами, що видаються відповідно до них.

2. Із ст. 76 КТМ випливає, що, за загальним правилом, завантаження і розвантаження морських суден здійснює морський порт. Пункт 3 тієї ж статті передбачає можливість здійснення морським портом перевезень вантажів (звичайно, це можливо, якщо порт має власні або зафрахтовані морські торговельні судна). У таких випадках завантаження і розвантаження вантажу здійснює перевізник (порт). В інших випадках завантаження і розвантаження вантажу також, як правило, здійснює порт на замовлення відповідної сторони. При цьому порт не є учасником правовідносин щодо перевезення.

3. Порядок розподілу обов'язків щодо завантаження та вивантаження вантажів, які перевозяться річковими суднами, встановлюється ст. 83 — 84 СВВТ. Перевізники здійснюють завантаження і розвантаження вантажів на причалах загального користу­вання, що знаходяться у їх віданні. На вантажовідправників та вантажоодержувачів покладається обов'язок здійснювати завантаження та вивантаження вантажу на прича­лах незагального користування, на пристанських дільницях загального користування, що є у віданні місцевих рад, а також в деяких інших випадках.

4. За загальним правилом ст. ЗО СЗУ [278], завантаження вантажів у вагони (кон­тейнери), а також вивантаження з них здійснюються відправниками та одержувачами. Але передбачається можливість укладення залізницями договорів, відповідно до яких вони приймають на себе обов'язки здійснювати вантажні роботи. Для транспортного обслуговування (перш за все мається на увазі здійснення вантажних робіт) відправників та одержувачів у містах загального користування можуть утворюватись підприємства механізованих вантажних робіт, а на підземних коліях — об'єднання підприємств залізничного транспорту. Такі підприємства або об'єднання можуть створюватись у складі залізниць.

5.   Відповідно до п. 8.6 Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом завантаження вантажів, їх закріплення, укриття і зав'язування здійснюються ван­тажовідправниками, а зняття кріплень і покриттів, розвантаження вантажів — ван­тажоодержувачем. На водія покладається лише обов'язок перевірити відповідність закріплення та укладення вантажу на рухомому складі вимогам безпеки руху і забезпечення збереження рухомого складу (частина друга ст. 49 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]; п. 8.6 Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом). Це правило слід тлумачити в такий спосіб, що воно встановлює відповідний цивільно-правовий обов'язок перевізника.

Обов'язки відкриття і закриття люків автоцистерн, включення (виключення) насосів, здійснення маніпуляцій зі шлангом, який встановлений на автомобілі, покладаються на водія (перевізника).

Обов'язок здійснювати навантаження та розвантаження вантажу перевізник може взяти на себе тільки на підставі відповідного договору. Зокрема, договором може передбачатись, що при завантаженні вантажу водій приймає вантаж з борта (біля дверей фургону) та розміщує його в кузові автомобіля, а при вивантаженні — подає його на борт автомобіля (до дверей фургону).

6.   Встановлення строків завантаження та вивантаження вантажів здійснюється в договорах. Але у випадках, коли такі строки встановлені транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами, а також правилами, що видаються відповідно до них, слід керуватися цими строками.

Строк навантаження та вивантаження вантажів, що перевозяться морськими торговельними суднами, називається сталійним часом. Він встановлюється за до­мовленістю сторін, а за відсутності такої домовленості — нормами, прийнятими в порту навантаження (ст. 148 КТМ). Додатковий (контрсталійний) час може бути встановлений за домовленістю сторін. У цьому разі на користь перевізника вноситься плата за простій судна (демередж). Домовленістю може передбачатись винагорода, яку сплачує перевізник за дострокове навантаження (вивантаження) вантажу (диспач).

Строки перевищення навантаження та вивантаження вантажів на залізничному транспорті, встановлених в нормативному порядку, передбачає внесення вантажовід­правником та вантажоодержувачем плати за користування вагоном (контейнером).

На внутрішньому водному і автомобільному транспорті строк завантаження і ви­вантаження вантажів встановлюється договорами.

Стаття 919.   Строк доставки вантажу, пасажира, багажу, пошти

1. Перевізник зобов'язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами),  іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків — у розумний строк.

2. Вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом тридцяти днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановлений договором, транспортними кодексами (статутами), вважається втраченим.

Одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу зазначених вище строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником за втрату вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами).

1. Строк доставки вантажу, пасажира, багажу, пошти підлягає встановленню в до­говорі лише у випадках, коли строк доставки вантажу в нормативному порядку не ви­значений. У таких випадках строк слід визнати істотною умовою договору перевезен­ня. Проте відсутність у договорі такої умови не означає, що договір є неукладеним. Якщо за відсутності домовленості про строк вантаж був прийнятий для перевезення, перевізник несе обов'язок доставити вантаж у пункт призначення в розумний строк. У ст. 160 КТМ [23] стосовно таких випадків вживається термін «звичайно прийняті терміни».

2. Розгорнені правила щодо обчислення строків доставки вантажів встановлені лише стосовно перевезення залізничним транспортом (див. Правила обчислення термінів доставки вантажів [415]). Терміни доставки пасажирів встановлюються розкладами руху транспортних засобів.

3. На перевізника покладається обов'язок видати вантаж особі, якій надане право на його одержання (ч. 1 ст. 909 ЦК; ч. 1 ст. 307 ГК [31]). Несвоєчасне виконання перевізником цього обов'язку кваліфікується як прострочення доставки вантажу, що тягне відповідальність перевізника. Якщо вантаж на вимогу одержувача не виданий йому впродовж тридцяти днів після спливу строку його доставки, він вважається
втраченим. Інший строк може бути встановлений договором, транспортними кодекса­ми або статутами. Стосовно перевезень залізничним транспортом ст. 117 СЗУ [278] повторює зазначене правило про місячний строк, сплив якого дає підстави вважати, що вантаж втрачено.

4. У разі втрати вантажу перевізник несе відповідальність перед одержувачем від­повідно до ст. 924 ЦК та інших положень цивільного законодавства. Але у випадках, коли вантаж прибув після сплати перевізником одержувачеві грошових сум в порядку відповідальності за втрату вантажу, одержувач зобов'язаний прийняти вантаж та по­вернути отриману від перевізника суму. Інше може бути встановлене транспортними кодексами та статутами, але на цей час такі інші правила не встановлені.

Стаття 920.   Відповідальність за зобов'язаннями,  що випливають із договору перевезення

1. У разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встанов­лено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).

1. Застереження «якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами)» слід тлумачити так, що домовленість сторін договору перевезення про відповідальність є можливою у випадках, коли транспортні кодекси (статути) не забороняють такої домовленості або коли із них така заборона не випливає. Наведене застереження прямо погоджується тільки з положеннями Кодексу торговельного мореплавства, якими встановлюється від­повідальність та від яких ч. З ст. 14 КТМ дозволяє відступати. У силу ч. З ст. 6 ЦК положення Повітряного кодексу [21], що встановлюють відповідальність пе­ревізника, можуть бути інтерпретовані в такий спосіб, що вони не виключають домовленості сторін договору перевезення про іншу, ніж встановлена ст. 92 — 95 Повітряного кодексу, відповідальність перевізника. У решті випадків встановлен­ня договором перевезення підстав та меж відповідальності сторін, як правило, виключається.

2. Стаття 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77] передбачає встановлен­ня відповідальності за виконання зобов'язань як за договорами перевезення, так і за довгостроковими договорами Статутом залізниць України. У свою чергу, ст. 105 СЗУ встановлює, що матеріальна відповідальність залізниць, вантажовідправників, вантажоодержувачів, пасажирів, транспортних, експедиторських та посередницьких організацій, осіб, що виступають від імені вантажовідправника і вантажоодержувача, встановлюється цим статутом та окремими договорами. При цьому «окремими» визна­ються тільки договори про перевезення вантажів на особливих умовах, що допускають додаткову відповідальність за виконання зобов'язань щодо перевезень (ст. 63 СЗУ), та договори про виконання залізницею додаткових операцій, пов'язаних з перевезен­нями вантажів (ст. 22 СЗУ).

Стаття 921. Відповідальність перевізника за ненадання транспортного засобу і відповідальність відправника за невикористання наданого тран­спортного засобу

1. Перевізник за ненадання транспортного засобу для перевезення вантажу, а відправник за ненадання вантажу або невикористання наданого транспортного засобу з інших причин несуть відповідальність, встановлену договором, якщо інше
не встановлено транспортними кодексами (статутами).

2. Перевізник і відправник вантажу звільняються від відповідальності,  якщо ненадання транспортного засобу або невикористання наданого транспортного засо­бу сталося не з їхньої вини, зокрема у разі припинення (обмеження) перевезення
вантажу у певних напрямках, встановленого у випадках і порядку, передбачених транспортними кодексами (статутами).

1. Відповідальність за ненадання транспортного засобу для перевезення вантажу, за ненадання вантажу або невикористання транспортного засобу з інших причин може встановлюватись договором про організацію морських перевезень та спеціальним до­говором (ч. 4 ст. 307 ГК).

2. На залізничному транспорті відповідальність за порушення, про які йдеться у ч.  1 ст. 921  ЦК, встановлена ст. 106 —   108 СЗУ на підставі ч.  1 ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт». Ця відповідальність встановлена у вигляді штрафу, що встановлюється в процентах від ставки добової плати за користування вагонами. При цьому встановлюється додатковий штраф за незабезпечення завантаження маршруту.
Залізниця і відправник несуть відповідальність за невиконання зобов'язань щодо над­ планових і позапланових перевезень вантажів за заявами відправника, прийнятими за­лізницею. Залізниця несе відповідальність не тільки за невиконання плану перевезень, а і за невиконання зобов'язання щодо недовантаження і невиконання плану перевезень попереднього місяця. Вантажовідправник несе відповідальність за невиконання плану перевезень на залізницях призначення.

3. Положення про підстави звільнення від відповідальності, встановлене ч. 2 ст. 921 ЦК, відповідає загальному принципу відповідальності за наявності вини (ст. 614, 617 ЦК). Із ч. 2 ст. 921 ЦК випливає, що законодавець вважає, що вина особи відсутня  у разі припинення (обмеження) перевезення вантажу у певних напрямках, встанов­леного у випадках і порядку, передбачених транспортними кодексами (статутами), тобто визнає такі обставини різновидом непереборної сили.  Підстави та порядок встановлення заборони приймання вантажу до перевезення у визначених напрямках передбачені ч. 1 ст. 130 КТМ [23], ст. 29 СЗУ [278].

4. Загальне правило ч. 2 ст. 921 ЦК не підлягає застосуванню за наявності спеціальних правил, передбачених законом. Частина перша ст. 23 Закону «Про залізнич­ний транспорт» [77] встановлює, що сторони довгострокових договорів перевезень відповідають за неповне або несвоєчасне подання вагонів і контейнерів та за неви­користання наданих транспортних засобів відповідно до Статуту залізниць. Статті 107 і 108 СЗУ, що встановлюють підстави звільнення від відповідальності, дещо конкретизують принцип вини, а інколи виходять за межі принципу вини, але під­лягають застосуванню, оскільки своє правове підґрунтя мають у ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт».

Стаття 922.   Відповідальність перевізника за затримку відправлення пасажира та порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення

1. За затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення пере­візник сплачує пасажирові штраф у розмірі, встановленому за домовленістю сторін, транспортними кодексами (статутами), якщо перевізник не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров'ю пасажирів, або інших обставин, що не зале­жали від перевізника.

2. У разі відмови пасажира від перевезення з причини затримки відправлення тран­спортного засобу перевізник зобов'язаний повернути пасажиру провізну плату.

3. Якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник зобов'язаний відшкодувати пасажирові завдані збитки.

1. На цей час транспортними кодексами і статутами не встановлено штраф за за­тримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, та за за­пізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення. Встанов­лення договором такої відповідальності на цей час не практикується. Зазначення в ч.   1 ст. 922  ЦК встановлення такої відповідальності  за домовленістю сторін не враховує ту обставину, що договір перевезення пасажира зазвичай є договором приєднання, стандартні форми якого розробляє перевізник, а пасажирові надається тільки можливість приєднатися до договору, умови якого розробив та запропонував для приєднання перевізник.

2. Зазначення в ч. 1 ст. 922 ЦК обставин, що звільняють перевізника від відпові­дальності за порушення, про які йдеться у цій статті, виявляє відсутність належного розуміння цієї проблеми. Звільнення перевізника від відповідальності у разі нена­лежного виконання зобов'язання унаслідок дії непереборної сили відповідає ст. 614 і 617 ЦК. Інші обставини, що не залежали від перевізника, мають охоплюватись поняттям випадку, деякі пояснення щодо змісту якого даються у ст. 617 ЦК. Що стосується усунення несправності транспортного засобу, то воно відповідно до спе­ціального правила ч. 1 ст. 922 ЦК звільняє перевізника від відповідальності за по­рушення, про які йдеться, незалежно від наявності вини перевізника у виникненні несправності, якщо тільки ця несправність створювала загрозу життю або здоров'ю пасажирів. Це правило встановлене для того, щоб перевізник не прагнув використо­вувати несправні транспортні засоби з метою уникнути відповідальності за затримку відправлення транспортного засобу та порушення строку доставлення пасажирів до пункту призначення.

Відповідно до ст. 94 Повітряного кодексу [21] перевізник звільняється від відпо­відальності за прострочення доставки пасажира, якщо прострочення сталося унаслідок несприятливих метеорологічних умов. Несприятливим метеорологічним умовам не притаманна ознака надзвичайності, але ознаку невідворотності вони мають. Цього достатньо для висновку про те, що несприятливі метеорологічні умови є різновидом непереборної сили, яка виключає відповідальність перевізника за порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення.

3. Затримка відправлення транспортного засобу дає право пасажиру відмовитися від перевезення (такі дії мають кваліфікуватися як конклюдентні дії, що свідчать про виявлення волі на розірвання договору перевезення) і вимагати повернення провізної плати. Відповідно до п. 14 Порядку обслуговування громадян залізничним транспор­том [271] у таких випадках пасажирові повністю повертаються кошти, сплачені ним під час придбання проїзного документа, в тому числі за послуги, пов'язані з резер­вуванням місць. Затримання відправлення в рейс автобуса та відмова в зв'язку з цим пасажира від перевезення також є підставою виникнення обов'язку перевізника по­вернути пасажирові вартість проїзду, включаючи збір за попередній продаж квитків та автостанційний (автовокзальний) збір (п. 117 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту [316]). Це передбачає виплату на користь пасажирів дещо більших грошових сум, ніж сума провізної плати.

4. У разі, коли внаслідок запізнення транспортного засобу в пункт призначення, який для пасажира є пунктом пересадки, пересадка не відбулася, на перевізника по­кладається обов'язок відшкодувати пасажирові збитки. Ці збитки зазвичай полягають у витратах пасажира на придбання нового квитка (вони відшкодовуються за вираху­ванням суми, яка була повернена пасажирові у зв'язку з поверненням квитка, поїздка відповідно до якого не відбулася), на оплату вартості проживання у готелі в період очікування нового рейсу тощо.

Частина 3 ст. 922 ЦК не передбачає відшкодування пасажирові моральної шкоди. Але це не виключає відшкодування моральної (немайнової) шкоди на підставі загаль­ного правила ст. 23 ЦК.

5.  У випадках незбереження багажу (вантажобагажу) перевізник несе відповідаль­ність перед пасажиром (іншою фізичною особою), за правилами про відповідальність за незбереження вантажу. При цьому пасажир (інша фізична особа) має також право на відшкодування моральної шкоди на підставі ч. 1 ст. 23 ЦК.

Стаття 922 ЦК, інші положення цього Кодексу не передбачають відповідаль­ності перевізника перед пасажиром в інших випадках. Така відповідальність може бути встановлена договором, якщо інше не встановлено транспортними кодексами (статутами). Зокрема, із ст. 105 СЗУ випливає неможливість встановлення дого­вором відповідальності залізниці перед пасажиром. Закони «Про транспорт» [65], «Про автомобільний транспорт» [190] не виключають встановлення договором відповідальності автомобільного перевізника перед пасажиром. Але, як правило, це є неможливим, оскільки договір перевезення має ознаки договору приєднання, в якому одна сторона пропонує договір для приєднання, а інша — не пропонує свої умови, а лише приймає рішення про те, приєднатися до запропонованого до­говору чи ні.

Стаття 923.   Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу

1. У разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов'язаний відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами).

1. У разі прострочення доставки вантажу перевізник несе перед одержувачем відповідальність, що передбачена ст. 623 ЦК і полягає у відшкодуванні збитків. Оскільки стосовно зобов'язань щодо перевезення встановлені численні особливості, у ст. 923 ЦК законодавець підтверджує, що ця відповідальність застосовується до перевізника, що припустився прострочення доставки вантажу не завжди, а лише тоді, коли «інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (стату­тами)». При цьому, якщо відповідальність встановлена кодексами (статутами), які не допускають відступлень від них в договорах, такі відступлення є неможливими.

2.  Транспортними кодексами (статутами) питання про відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу вирішується способами, про які йдеться нижче.

Повітряний кодекс [21] вирішує лише питання про підстави звільнення перевізника від відповідальності за прострочення доставки вантажу. Із ст. 94 цього Кодексу ви­пливає, що такою підставою є лише непереборна сила, поняттям якої (п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК) охоплюються і несприятливі метеорологічні умови. Що стосується форми відпо­відальності, то вона може встановлюватись договором. Якщо ж договором вона не вста­новлена, перевізник несе відповідальність, передбачену ст. 923 ЦК, — відшкодовує збитки, як вони визначені у ст. 22 ЦК.

Кодекс торговельного мореплавства не встановлює правил щодо відповідальності за прострочення доставки вантажів. Тому морська транспортна організація несе таку відповідальність відповідно до умов договору перевезення, а якщо вона договором не встановлена, перевізник відшкодовує збитки на підставі ст. 923, 623 і 22 ЦК.

3. Законодавством про автомобільні перевезення вантажів відповідальність за про­строчення доставки вантажу не встановлена.

4. Стаття 116 СЗУ [278] встановлює штрафи за несвоєчасну доставку вантажів, роз­мір яких диференціюється (від 10 до ЗО відсотків провізної плати) залежно від кіль­кості діб прострочення. За відсутності вини перевізник звільняється від обов'язку сплатити цей штраф.