Стаття 631.   Строк договору

1. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

2. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

3. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

4. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

1. Частина 1 ст. 631 ЦК визначає поняття строку договору, але це визначення не­достатньо враховує долю прав та обов'язків сторін багатьох видів цивільно-правових зобов'язань в зв'язку із спливом строку договору. Застосування правової конструкції строку стосовно певної категорії договорів відповідає їх характеру і є доцільним. В інших випадках використання цієї правової конструкції вносить невизначеність у пра­вовідносини, що виникають на підставі договору.

Нижче аналізуються ті положення Цивільного кодексу та інших законів, якими передбачається, допускається або виключається встановлення строків договорів від­повідно до характеру відповідних договорів.

2. Потреба у встановленні строків договорів існує стосовно довгострокових до­говорів перевезень (ст. 914 ЦК) і договорів транспортного експедирування (ст. 929 ЦК). Сплив строків цих договорів припиняє зобов'язання перевізника щодо надання транспортних засобів, а також зустрічне зобов'язання вантажовідправника надавати вантаж до перевезення, зобов'язання експедитора надавати послуги клієнту. Інші права
та обов'язки сторін, що виникли до спливу строку договору, у зв'язку з припиненням довгострокових договорів перевезення і договорів експедирування не припиняються. На це доцільно було б прямо зазначати в договорах. Тоді наслідки спливу строків, що випливають із ч. 1 ст. 631 ЦК, не будуть застосовуватись в силу ч. З ст. 6 ЦК.

3. Стосовно консенсуальних договорів зберігання (ч. 2 ст. 936 ЦК) встановлення їх строків є логічним. Зі спливом строків таких договорів припиняється обов'язок зберігача приймати речі на зберігання. Решта прав та обов'язків сторін, що виникла до спливу строку договору, не припиняється, на що доцільно було б зазначати в договорах. Разом з тим, належить враховувати, що положення Цивільного кодексу про зберігання не використовують правову конструкцію строку договору, а оперують лише поняттям строку зберігання (ст. 938 ЦК). Проте стосовно консенсуальних договорів зберігання встановлення їх строків мало б сенс, а правовою підставою цього є ст. 631 ЦК.

4. Строк визнається істотною умовою договору страхування (ст. 982 ЦК). Стосовно цього виду договорів встановлюється також момент, з якого вони набирають чинності — з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу (ст. 983 ЦК; ст. 18 Закону «Про страхування» [139]). З цього моменту і відлічується строк договору, встановлений в ньому. Сплив строку договору страхування означає, що з цього моменту настання страхового випадку не породжує обов'язку страховика виплатити страхове відшкодування чи страхову суму. Проте слід враховувати, що і момент набрання чинності договором страхування, і момент спливу строку чинності договору визна­чити далеко не завжди можливо, оскільки чинне цивільне законодавство не містить необхідного нормативного матеріалу. Тому з метою досягнення більшої визначеності у відносинах сторін в договорах страхування доцільно було б встановлювати, що вони набувають чинності з нуля годин наступного дня після списання відповідної грошової суми з рахунку банка, що знаходиться у сфері відповідальності страхувальника (див.
пп. 6 — 8 коментаря до ст. 530 ЦК).

5. Слід визнати конструктивне значення строків договорів доручення (ст.  1001 ЦК) та договорів комісії (ст. 1012 ЦК). Стосовно договору управління майном строк не тільки визнається істотною умовою (його включено до визначення цього виду до­говору в ст.  1029 ЦК), а і передбачається, що він вважається укладеним на п'ять років, якщо сторони не визначили його строку. Цей строк відлічується від дня пере-
дання майна в управління, оскільки договір управління майном визнається реальним (ст. 1029 ЦК).

Сплив строків названих договорів означає відповідно припинення повноважень по­віреного, припинення комісійного доручення комісіонера, припинення повноваження управителя, а також прав та обов'язків сторін, безпосередньо пов'язаних з доручен­ням, яке виконував поручитель, комісіонер, з повноваженнями управителя майном. Решта прав та обов'язків, що виникли раніше, залишаються при цьому чинними, що випливає, зокрема, із ст. 1009 ЦК (стосовно доручення), ст. 1044 ЦК (стосовно управління майном).

6. Строк не визнається істотною умовою не тільки договору позики, а і кредитного договору, що є різновидом договору позики (ст. 1046, 1054 ЦК). Це — доцільне рі­шення законодавця. Тому більш розумно було б встановлювати в договорах не строки таких договорів, а строки повернення предмета позики, грошової суми, строки виплати процентів, строки, протягом яких проценти виплачуються в підвищеному розмірі при простроченні повернення предмета позики.

7. Замість недостатньо визначеної категорії строку договору банківського вкла­ду, ст. 1060 ЦК використовує чітко визначені поняття видачі вкладу на першу вимогу і повернення вкладу зі спливом встановленого строку.

8. Стосовно договорів банківського рахунку ст. 1066 — 1076 ЦК не встановлюються будь-які правила про їх строк. Це відповідає характеру таких договорів.

9. Положення Цивільного кодексу про факторинг (ст. 1077 — 1086 ЦК) не перед­бачають встановлення строку договорів факторингу. Реальною є потреба у встановленні строків виконання зобов'язань, що виникають на підставі таких договорів.

10.  Встановлення строку ліцензійного договору (ст. 1110 ЦК) відповідає характе­ру цього Договору. Сплив цього строку припиняє право ліцензіата на користування об'єктом права інтелектуальної власності, але не може припинити інші права сторін, що виникли в період дії договору, в тому числі і додаткові (право на стягнення не­устойки, збитків).

11. Строк не є істотною умовою договору комерційної концесії. Але він встанов­люватись може. Сплив цього строку припиняє право користувача на користування комплексом належних правоволодільцеві прав. Але інші права, що виникли в період дії договору, зі спливом строку договору не припиняються.

12. Договір простого товариства, як випливає із ст. 1142 ЦК, може бути укладений безстроково, а також з визначенням строку. Встановлення строку договору відповідає характеру такого договору. Сплив строку договору простого товариства тягне наслідки, передбачені ст. 1139, 1140, ч. 2 ст. 1141 ЦК.

13. Нижче йдеться про види договорів, стосовно яких замість правової конструкції строку договору доцільно використовувати правові конструкції, що більш близькі до характеру відповідних договорів.

Стосовно відчуження майна взагалі немає сенсу визначати строк його дії. Достат­ньо встановити строк виконання сторонами зустрічних зобов'язань. їх прострочення дає іншій стороні право на відмову від договору (ст. 665, 692, 695 ЦК). Але у разі періодичного передання окремих партій товарів продавцем покупцеві (при укладенні договору поставки) строк необхідно встановлювати, в необхідних випадках передба­чивши можливість поповнення недопоставки протягом певного строку після закінчення строку договору.

14. Стосовно договору ренти встановлення його строку (при строковій ренті; без­строкову ренту взагалі нерозумно було б встановлювати, оскільки немає нормативного матеріалу для визначення терміну закінчення строку її виплати, а передбачати її без­кінечний перехід в порядку спадкування було б нереальним) також є недоцільним. Оскільки рента виплачується після закінчення кожного календарного кварталу, слід
встановити перший та останній квартали виплати ренти.

15. Строк договору довічного утримання випливає із суті договору (він визначається подією, яка неминуче має настати), а тому встановлюватись не повинен.

16. Частина 1 ст. 759 ЦК визнає можливість укладення договору найму не тільки як реального, а і як консенсуального. Тому застосування правил про строк договору найму (ст. 763 ЦК) не буде викликати утруднень тільки при укладенні такого договору як реального. Якщо ж договір найму визначений сторонами як консенсуальний, то його строк, який відлічується від моменту укладення (ч. 2 ст. 631 ЦК) може не співпадати із строком, впродовж якого наймач відповідно до договору мав право та можливість користуватись річчю, оскільки навіть без порушення наймодавцем обов'язку передати предмет договору наймачеві, можливе визначення терміну передання, що не співпадає
з терміном укладення договору. За таких умов доцільно відповідно до визначення до­говору найму (ст. 759 ЦК) в договорах встановлювати умову про строк, на який річ передається у користування наймодавцеві, а не про строк договору найму взагалі.

17. Стосовно позички строк договору (у заголовку ст. 831 ЦК) ототожнюється із строком користування річчю (в тексті зазначеної статті). У визначенні договору позички (ст. 827 ЦК) передбачається передання речі «для користування протягом встановленого строку». Цей строк (а не строк договору) і належить передбачати в договорах.

18. Положення Цивільного кодексу про підряд не передбачають встановлення строку його дії. Встановлюється лише право замовника на відмову від договору у разі пору­шення встановленого договором строку виконання робіт або у разі, коли закінчення роботи у строк стає явно неможливим (ст. 849 ЦК).

19. Положення про строк договору про надання послуг (ст. 905 ЦК) також не розрізняють строку договору, строку (періоду), протягом якого повинні надаватись послуги. Цілком припустимо встановити в договорі строк (період), протягом якого (безперервно чи з перервами) повинні надаватись послуги.

20. До договорів перевезення в тому розумінні, як вони визначаються в ст. 909 ЦК, застосування правової конструкції строку договору взагалі викликає сумніви, оскільки наслідки порушення строку доставки вантажу, пасажира або багажу встановлюються спеціальними правилами (ст. 919 ЦК), а в решті правова конструкція строку договору не має сенсу.

21. Визначення умов, за яких правочин вважається вчиненим (ч. 1 ст. 210 ЦК) договір вважається укладеним (ч. 1 ст. 638 ЦК), та моменту, з якого він вважається укладеним (ст. 640 ЦК), було б достатнім для належного врегулювання відповідних відносин. Але законодавець визнав за необхідне стосовно всіх видів договорів визна­чити момент, з якого договір набирає чинності. Цей момент відповідно до ч. 2 ст. 631
ЦК співпадає з моментом укладення договору. Набрання договором чинності, якщо спеціальним законом не встановлено інше, не означає нічого іншого, крім того, що він є укладеним (ч. 1 ст. 640 ЦК) і обов'язковим для виконання (ст. 629 ЦК). Проте набуває поширення застосування правової конструкції набрання чинності і стосовно правочинів (див., наприклад, частину другу ст. 13 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167]). Договір страхування відповідно до ст. 638 — 640, 979 — 982 ЦК слід вважати укладеним з моменту, визначеного ч. 1 ст. 640 ЦК, але він набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу
(якщо інше не встановлено договором). З цього моменту починається період', впродовж якого настання страхового випадку породжує обов'язок страховика сплатити страхове відшкодування (страхову суму).

22. Визнається право сторін встановити, що умови договору застосовуються до від­носин сторін, що виникли до моменту укладення договору.

23. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його по­рушення під час дії договору. Очевидно, поняттям відповідальності тут (у ч. 4 ст. 631 ЦК) охоплюється і обов'язок сплатити неустойку. У силу низки спеціальних правил закінчення строку договору не припиняє багатьох інших прав та обов'язків сторін дого­вору. У решті випадків доцільно було б в договорах відповідно до ч. З ст. 6 Цивільного кодексу передбачати, які права та обов'язки припиняються, а які — не припиняються в зв'язку зі спливом строку договору, щоб уникнути застосування правила ч. 1 ст. 631 ЦК про можливість здійснення сторонами прав та обов'язків тільки в межах строку дії договору. Там, де строк договору не визнається істотною умовою, доцільно було б взагалі не встановлювати строк договору, а встановлювати строки виконання відповід­ них обов'язків, що входять до змісту зобов'язань, які виникли на основі договору.

24. Господарський кодекс [31] визнає істотною умовою будь-якого господарського договору строк його дії. Слід зробити висновок про те, що з урахуванням недостатньої опрацьованості понять, пов'язаних із строками, в науці цивільного права, припустимо ототожнювати поняття строку договору (ст. 631 ЦК) і поняття строку дії договору (ч. З ст. 180 ГК). Цей висновок відповідає визначенню строку дії господарського до­говору, як часу, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на підставі цього договору (ч. 7 ст. 180 ГК).

25. Визнання строку дії господарських договорів істотною умовою господарських до­говорів буде ускладнювати господарську практику, особливо з урахуванням ч. 8 ст. 181 ГК («у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського дого­вору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся)»). Пом'якшити цей занадто жорсткий підхід законодавця до істотних умов господарських договорів в частині строку їх дії можна, послідовно проводячи в практику розуміння здійснення фактичних дій на виконання договору за умови фактичного визнання іншою стороною відповідності цих дій договору як підтвердження того, що сторони договір уклали. Крім того, в господарських договорах, що передбачають строк їх дії, слід визначати наслідки спливу цього строку, встановлювати, які права та обов'язки у зв'язку зі спливом строку дії договору припиняються, а які — ні.

26. Викладені положення Цивільного кодексу про строк договору та Господарського кодексу про строк дії договору кардинально змінюють підхід законодавця до цих пра­вових явищ. У зв'язку з цим втрачають чинність деякі роз'яснення з цього приводу. Так, Вищий арбітражний суд роз'яснював, що виконання договору підряду в натурі законодавством строком дії договору не обмежується (Інформаційний лист «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів» [473]). Тому закінчення строку дії договору не звільняє підрядника від вико­нання зобов'язання в натурі. Закінчення погодженого сторонами терміну дії договору не може бути також підставою для припинення нарахування пені за несвоєчасне ви­конання грошового зобов'язання, що випливає з договору, термін дії якого закінчився (п. 2.6 Інформаційного листа Вищого арбітражного суду «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році» [484]). Тепер слід визнати, що виконання договору підряду в натурі обмежується строком дії договору. А закінчення дії договору виключає нарахування пені за прострочення виконання до­говору. Проте відповідно до ч. З ст. 6 ЦК сторони цивільно-правового, в тому числі і господарського, договору вправі домовитись про інше. Крім того, закінчення строку дії договору і припинення зобов'язання у відповідній частині не звільняє боржника від цивільної відповідальності.

Стаття 632.   Ціна

1. Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

2. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умо­вах, встановлених договором або законом.

3. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

4. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні то­вари, роботи або послуги на момент укладення договору.

1. Ціна (тариф) визначається в ч. 4 ст. 189 ГК [31] як форма грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Це визна­ чення слід застосовувати також і до тих майнових відносин, в яких відчуження речей, надання послуг чи виконання робіт здійснює суб'єкт, який в даних правовідносинах не має статусу суб'єкта господарювання. Проте, належить враховувати, що є два ро­зуміння ціни: 1) те, що відповідає наведеному визначенню. Воно використовується,  зокрема, і в ст. 632 ЦК; 2) розуміння ціни як ціни договору. У такому розумінні термін «ціна» вживається в ч. З ст. 180 ГК.

2. Цивільний кодекс досить ліберальний до визначення ціни в договорі. Передба­чається (ч. 1 ст. 632 ЦК), що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Але ж допускається, що ціна в договорі може бути не встановлена і навіть не може бути визначена, виходячи із його умов. Тоді ч. 4 ст. 632 ЦК приписує визначати ціну виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Такий підхід у Цивільному кодексі здійснюється і сто­совно окремих видів зобов'язань (наприклад, ст. 691, 762, 843 ЦК).

3.  Набагато більш жорсткий підхід до умов господарських договорів про ціну здійс­нюється в Господарському кодексі. Ціна визнається істотною умовою господарського договору (ч. 2 ст. 189 ГК). Тут під ціною відповідно до контексту ст. 189 ГК розумі­ється ціна товарів (робіт, послуг). У ч. З ст. 180 ГК ціна також визнається істотною умовою договору. Але ж на увазі тут мається ціна договору. Ці розбіжності в розумінні
ціни як істотної умови договору повинні враховуватись при правозастосуванні: якщо в договорі визначено його предмет та встановлено загальний розмір плати за товари, роботи, послуги, то цей розмір плати і є ціною договору. Відсутність у договорі зазна­чення ціни одиниці товару, робіт, послуг, не може бути підставою для висновку про те, що сторони не погодили ціну, якщо вони погодили асортимент і кількість товару та загальну ціну договору.

Ця жорсткість Господарського кодексу в підході до ціни доповнюється зазначенням на те, що при недосягненні сторонами згоди з усіх істотних умов господарського до­говору він вважається неукладеними, таким, що не відбувся (ч. 8 ст. 181 ГК).

4.  Положення ч.  1 ст. 632 ЦК про те, що сторони договору встановлюють ціну  за згодою між собою, відповідає правилу ст. 190 ГК, відповідно до якого вільні ціни визначаються на всі види продукції, робіт, послуг за винятком тих, на які встанов­лено державні ціни (відповідно до ч. 4 ст. 191 ГК обов'язковими є також комунальні ціни, якщо їх встановлення на продукцію та послуги, що виробляються (надаються)
комунальними підприємствами, передбачене законом).

5. Державні  (комунальні)  ціни можуть бути фіксованими або регульованими. Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін (ч. 5 ст. 191 ГК).

6. Державні фіксовані ціни встановлюються: 1) на імпортні товари, що придбані за рахунок коштів Державного бюджету України; 2) на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання-природних монополістів (переліки видів продукції цих суб'єктів за­тверджуються Кабінетом Міністрів — див. Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного
споживання, роботи і послуги монопольних утворень [255]; 3) на ресурси, що справ­ляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін; 4) на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. У цій же сфері може здійснюватись державне регулювання цін (ч. 1 — 3 ст. 191 ГК).

7. На органи виконавчої влади та місцевого самоврядування покладається обов'язок надавати суб'єктам підприємництва, що реалізують товари, роботи, послуги за фіксо­ваними цінами, дотацію, якщо застосування таких цін унеможливлює одержання при­бутку. Реалізація цього права суб'єктів підприємництва буде суттєво ускладнюватись, оскільки в ч. 6 ст. 191 ГК зазначається, що дотація надається відповідно до закону. Такого закону поки що немає.

8. Частина 4 ст. 189 ГК приписує при здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовувати контрактні (зовнішньоеконо­ мічні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

9. Після укладення договору зміна ціни допускається тільки у випадках, перед­бачених договором або законом. Слід враховувати, що відповідно до ст. 10 Закону «Про ціни і ціноутворення» [36] зміна рівня державних фіксованих та регульованих цін здійснюється в строки, що встановлені органами, які мають повноваження на ре­гулювання цін. Якщо до відповідних договорів не внесені зміни у зв'язку із зміною рівня державних (комунальних) фіксованих цін або регульованих цін, застосовуються (з дня, встановленого відповідним нормативно-правовим актом) відповідні фіксовані або регульовані ціни.

10. Загальне правило ч. З ст. 631 ЦК допускає згоду сторін договору на поширення договору на відносини, що виникли та існували до його укладення. Це правило поши­рюється і на домовленість про зміну договору. Але спеціальним положенням ч. З ст. 632 ЦК забороняється домовленість сторін про зміну ціни після виконання договору. Слід думати, що це положення поширюється і на часткове виконання договору.

Стаття 633.   Публічний договір

1. Публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожно­му, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загально­го користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

2. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

3. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

4. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

5. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

6. Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та пра­вилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

1. Стаття, що коментується, не дає вичерпного переліку публічних договорів. До­говори, що укладаються при здійсненні не тільки видів обслуговування, зазначених у цій статті, а й іншої діяльності, можуть бути визнані публічними. Законодавство дає підстави для висновку про те, що є три критерії, за допомогою яких визначаються публічні договори. Ці критерії розглядаються нижче в п. 2 — 4 коментаря до ст. 633
ЦК.

2. Стороною, що надає послуги, виконує роботи або передає товари за публічним договором, є підприємець, який взяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. Частина 6 ст. 179 ГК [31] покладає на суб'єктів господарювання, які забезпечують споживачів (такими в контексті Господарського кодексу є не тільки фізичні, а і юридичні осо­би) електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, обов'язок укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції. При визначенні кола осіб, на яких покладається такий обов'язок, слід враховувати, що ст. 86 ЦК допускає здійснення підприємницької діяльності непідприемницькими товариствами за певних умов, а ч. З ст. 45 ГК поширює положення цього Кодексу на громадян і юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, в частині ді­яльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

Вказівку на те, що відповідно до публічного договору підприємець взяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт, надання послуг кожному, хто до нього звернувся, не слід розуміти так, що підприємець справді має прямо виявити таку волю. Достатньо, щоб він почав відповідну підприємницьку діяльність. Із факту здійснення такої діяльності на підставі закону виникає обов'язок продавати товари, виконувати роботи, надавати послуги будь-якому споживачеві.

3. Іншим критерієм публічного договору є укладення його в сферах, що визначені в ч. 1 ст. 633 ЦК. Зазначення «тощо» слід тлумачити як інші види діяльності, що можуть бути поставлені в один ряд з тими видами діяльності, що названі прямо.

4. Публічними є також договори, стосовно яких спеціально або побічно зазнача­ється на такий їх характер. Це — договори прокату (ч. З ст. 787 ЦК), побутового підряду (ч. 2 ст. 865 ЦК), перевезення (ч. 2 ст. 915 ЦК), зберігання (ч. З ст. 986 ЦК), складського зберігання (ч. 2 ст. 957 ЦК), зберігання автотранспортних за­собів (ч. 1 ст. 977 ЦК), банківського вкладу (ч. 2 ст. 1058 ЦК). Побічно визна­ються публічними всі договори, що підпадають під дію Закону «Про захист прав споживачів» [155]. Частина 1 ст. 17 цього Закону визнає за всіма споживачами
однаковою мірою право «на задоволення їх потреб у сфері торговельного і інших видів обслуговування». При цьому не допускається встановлення яких-небудь пере­ваг, прямих чи непрямих обмежень прав споживачів. Споживачеві надається також право на «вільний вибір товарів і послуг», а на продавця (суб'єкта підприємницької діяльності, що виконує роботи чи надає послуги) покладається обов'язок усілякого
сприяння споживачеві у вільному виборі товарів і послуг (предмета договору). Це означає, що споживач безпосередньо в силу закону (без умови про настання якого-небудь юридичного факту, крім факту ухилення від укладення договору) вправі вимагати примушення відповідного суб'єкта підприємницької діяльності до укладення цивільно-правового договору, якщо цей суб'єкт неправомірно ухиляється від його укладення. Зі змісту названого Закону випливає, що його дія поширюється на всі відносини по виконанню робіт, наданню послуг, продажу товарів громадянам (фізичним особам) для їх власних побутових потреб. Отже, громадянин-споживач має право звернутися до суб'єкта підприємницької діяльності, який відповідно до установчих документів і фактично надає послуги, виконує роботи чи продає товари
для громадян, із пропозицією про укладення договору. Таке звернення повинне бути кваліфіковане як односторонній правочин, оскільки відповідно до закону воно тягне виникнення прав особи, яка звернулася з пропозицією, та обов'язку суб'єкта підприємницької діяльності укласти договір.   Відмова  цього  суб'єкта від укла­дення договору дає споживачеві право вимагати примушення його до укладення
договору, незалежно від того, чи містить законодавство, що регулює діяльність таких суб'єктів, спеціальні норми, які зобов'язують їх укладати договори з усіма громадянами-споживачами, чи ні. Оскільки звернення споживача з пропозицією  укласти договір породжує обов'язок іншої сторони вчинити відповідні зустрічні дії, тобто породжує зобов'язання між сторонами, порушення цього зобов'язання тягне обов'язок відшкодувати збитки, заподіяні такою відмовою (ст. 22, 623 ЦК). Зазначення у ч. З ст. 202 ЦК на те, що односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила, не може бути підставою для запере­чення твердження про те, що із факту звернення споживача виникає обов'язок відповідного підприємця укласти договір, оскільки виникнення такого обов'язку передбачено спеціальним законом.

5.  Низка положень законів конкретизує положення про публічний характер деяких договорів та обов'язок підприємців укладати відповідні договори.

Морський порт забезпечує обслуговування суден у порядку черговості їх приходу в порт (ст. 76 Кодексу торговельного мореплавства [23]). У кінцевому підсумку з цього положення випливає право судновласників та їх агентів вимагати від порту укладення відповідного договору. На морську транспортну організацію загального користування покладається обов'язок прийняти будь-який запропонований до перевезення вантаж, якщо на судні є вільні приміщення, придатні для перевезення, і вантаж може бути перевезений без шкоди для раніше прийнятих до перевезення вантажів. Морська тран­спортна організація не вправі надавати перевагу одному відправникові вантажу перед іншим стосовно приймання вантажів і умов перевезення (ст. 129 КТМ). У принципі, ці норми надають право відправникам вантажу вимагати укладення договорів пере­везення. Захист права шляхом пред'явлення вимоги про примушення до укладення договору в цьому випадку є проблематичним, оскільки судова процедура, як прави­ло, буде більш тривалою, ніж час стоянки судна під навантаженням. Однак є й інші способи захисту права на укладення договору, крім пред'явлення в суді вимоги про примушення до укладення договору. Зокрема, можливе пред'явлення вимоги про від­шкодування збитків, заподіяних необгрунтованою відмовою від укладення договору.

6.  Стаття 22 Закону «Про залізничний транспорт» [77] забороняє перевізникам відмовляти відправникам вантажу в перевезенні. Оскільки перевезення організується на договірних засадах (ст. 8 Закону «Про залізничний транспорт»; ст. 17 Статуту залізниць України [278]), відправник вантажу вправі вимагати укладення договору про організацію перевезень відповідно до форми договору, встановленої Правилами
перевезень вантажів [415].

Із ст. 71 і 73 СЗ випливає обов'язок відповідних суб'єктів укладати договори на екс­плуатацію залізничних під'їзних колій, договори на подання і прибирання вагонів. Оскільки умови роботи перевалочних пунктів визначаються договорами, які укла­даються між підприємствами залізничного транспорту і портом (ст, 92 СЗ), кожен з названих суб'єктів може бути примушений до укладення договору, у тому числі і за рішенням суду.

7. Вищий арбітражний суд звертав увагу на те, що відповідно до ст. 24 Закону «Про електроенергетику» [89] енергопостачальники, що здійснюють постачання електричної енергії на закріпленій території, не мають права відмовити споживачеві, розташованому на цій території, в укладенні договору на постачання електричної енергії. У випадку відмови енергопостачальника за таких обставин від укладення договору на постачання електричною енергією він може бути примушений до укладення такого договору (лист Вищого арбітражного суду «Про Закон України «Про електроенергетику» [479]).

8. Умови публічних договорів повинні встановлюватись однаковими для всіх спожи­вачів. Пільги можуть встановлюватись тільки законами. Такими законами є пп. 15, 19, 24, 25, 28, 29 частини першої ст. 20 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» [38], ст. 39 Закону «Про осно­ви соціальної захищеності інвалідів в Україні» [39], ст. 14 Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» [45], ст. 12 —  16 Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» [58], ст. 7, 9 Закону «Про основні заходи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» [61], ст. 6 Закону «Про статус ветеранів військової служби та їх со­ ціальний захист» [95], ст. 10, 13 Закону «Про донорство крові та її компонентів» [76], які встановлюють пільги або передбачають їх встановлення міністерствами, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, підприємствами.

9. При застосуванні ч. 2 ст. 633 ЦК слід враховувати, що порушення вимоги про однаковість умов публічного договору в бік погіршення прав сторони, якій передається товар, для якої виконується робота або надається послуга, досить дієво захищається частиною 6 ст. 633 ЦК. У випадках, коли підприємець надає послуги, виконує робо­ту, передає товар на більш вигідних для споживача умовах, механізм забезпечення принципу однаковості, встановлений ч. 6 ст. 633 ЦК не спрацьовує. Тому ч. 2 ст. 787 ЦК визнає нікчемними тільки такі умови договору прокату, які погіршують становище наймача (споживача) порівняно з тим, що встановлено типовими умовами договору.

Відсутність реального механізму забезпечення принципу однаковості у випадках по­кращення положення споживача обумовлена соціально-економічною необґрунтованістю заборони покращувати положення споживача на розсуд підприємця. Така заборона є доцільною лише тоді, коли порушується конституційний принцип рівності (ст. 24 Конституції України), відповідно до якого забороняються привілеї та обмеження, що мають дискримінаційний характер. Якщо ж надання пільги певній категорії спожи­вачів чи окремому споживачеві не є проявом дискримінації, воно є можливим. Лише стосовно пов'язаних осіб, що визначаються в ч. 1.2.6 ст. 1 Закону «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств» [68], дохід, отриманий платником податків від продажу товарів (робіт, послуг) пов'язаним особам, визначається виходячи із договірних цін, але не менше звичайних цін на такі товари (роботи, послуги). Отже, надання пільги навіть пов'язаним особам не тягне будь-якої відповідальності суб'єкта господарюван­ня, а лише передбачає застосування несприятливих для нього наслідків у податкових правовідносинах.