ГЛАВА 29 ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

 

Стаття 386.   Засади захисту права власності.

1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій
для запобігання такому порушенню.

3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

1. Правило, що сформульоване в ч. 1 ст. 386 ЦК, має досить вузьку сферу дії. Воно стосується тільки відносин, на які поширюється чинність глави 29 Цивільного кодексу України «Захист права власності». За цими межами посилання на ч. 1 ст. 386 ЦК було б некоректним. Дещо ширшим є формулювання ч. 2 ст. 318 ЦК «усі суб'єкти права власності є рівними перед законом». Із неї випливає, що не виключається диференціа­ція правового регулювання власності, але ж права та обов'язки власників, установлені законом, мають бути реалізовані повною і рівною мірою незалежно від того, хто є суб'єктом права власності. Правильність такого тлумачення рівності перед законом підтверджується частиною п'ятою ст. 36 Конституції [1], яка визнає усі об'єднання громадян, у яких відповідно до спеціальних актів різний правовий статус, рівними перед законом. Значно ширший зміст має формулювання ч. З ст. 319 ЦК, відповідно до якого «усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав». Хоч тут немає будь-якого застереження щодо можливості встановлення спеціальними по­ложеннями законів винятків із цього загального правила, але вони є численними.

2. На доповнення до способів захисту цивільних прав,  що визначаються ст. 16 ЦК, ст. 386 ЦК установлює специфічні способи захисту права власності: 1) пред'явлення вимоги про заборону вчинення дій, які можуть порушити (ще не порушили, але можуть порушити) право власності; 2) пред'явлення вимоги про покладення на відповідну особу обов'язку здійснити певні дії для запобігання такому порушенню. Це — нові для вітчизняного цивільного  законодавства положення,   що  розширюють  можли­вості захисту права, надають можливість захищати його ще до того, як воно було порушене.

3. Загальне положення ч. З ст. 386 ЦК лише на перший погляд є простим. Насправді, питання про співвідношення цього положення з іншими статтями Цивільного кодексу є досить складним, а правильна відповідь на питання про характер цього співвідно­шення потребує належного володіння мистецтвом (за відсутності науки) тлумачення нормативно-правових актів. При формулюванні ч. З ст. 386 ЦК законодавець послі-
дував невдалим теоретичним конструкціям, які відшкодування майнової і моральної шкоди кваліфікують як захист права власності. Між тим, відшкодування моральної шкоди захищає особисті немайнові права особи, що порушені шляхом порушення права власності. А право на відшкодування майнової шкоди виникає в результаті пе­ретворення правовідносин: якщо майно неможливо витребувати (зокрема, у зв'язку із
знищенням майна право власності згідно з п. 4 ч. 1 ст. 346 ЦК припиняється), якщо право власності не можна захистити іншими способами, правовідносини власності в силу вказівки закону перетворюються в зобов'язальні, в межах яких право власності  не захищається (в цивільно-правовому розумінні захисту права), а лише покладається на особу обов'язок відшкодувати власникові, який безповоротно втратив право власнос­ті на річ, майнову шкоду. Очевидно, у включенні до Цивільного кодексу положення, що сформульоване в ч. З ст. 386, потреби не було, оскільки відшкодування майнової та моральної шкоди могло б здійснюватись безпосередньо на підставі ст. 1166, 1167 ЦК. Але ж законодавець, сформулювавши положення ч. З ст. 386 ЦК, спеціальним правилом підкреслив,  що застосування способів захисту права власності,  про які йдеться в ст. 387 — 394 ЦК, не виключає застосування ст. 1166, 1167 ЦК.

4. Ще ширше «захист власності» в контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] тлумачиться Європейським Судом з прав людини. Якщо особі відповідно до національного законодавства країни належить яке-небудь право, що складає певний матеріальний актив, вона може захищати це право відповідно до правил про захист права власності. З урахуванням цього як власність захищалось, зокрема, право на підприємницьку діяльність, яку особа вимушена була припинити у зв'язку з відмовою дати дозвіл (ліцензію) на продовження цієї діяльності.

5. Відсутність у ч. З ст. 386 ЦК посилання на те, що майнова і моральна шкода, завдана порушенням права власності, відшкодовується відповідно до законодавства (закону), не виключає застосування при цьому положень інституту відшкодування шкоди, зокрема принципу вини. Застосуванню в цьому випадку підлягає і ст. 1192 ЦК. У цій статті спочатку формулюється загальне правило, відповідно до якого шкода,
завдана майну, або відшкодовується в натурі, або відшкодовуються завдані збитки в повному обсязі. Спеціальне правило по відношенню до викладеного формулюється в абзаці другому ст. 1192 ЦК і має обмежене регулятивне значення: воно визначає лише порядок визначення розміру збитків при знищенні або пошкодженні майна. Вони визначаються відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або на момент виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Це правило не виключає відшкодування інших витрат, які вимушений був здійснити власник у зв'язку з порушенням права власності, а також упущеної вигоди.

6. Хоча ч. З ст. 386 ЦК передбачає відшкодування майнової шкоди у разі порушення прав власника, встановлюються спеціальні правила, що передбачають відшкодування шкоди, завданої правомірними діями, в результаті яких припиняється чи обмежується право власності. Незалежно від наявності порушення права власності здійснюється відшкодування шкоди відповідно до ст. 35, 394, 1170 ЦК, п. 26 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47], п. 6 ст. 25 Закону «Про службу безпеки України» [60].

 

Стаття 387.   Право власника на витребування майна  із чужого незаконного володіння

1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без від­повідної правової підстави заволоділа ним.

1. Позови про витребування майна з чужого незаконного володіння називаються віндикаційними. У ст. 387 ЦК прямо не зазначається, що віндикаційний позов може бути пред'явлений тільки на захист права власності на річ, яка визначена індиві­дуально. Але це випливає із змісту цієї статті. Власник, що пред'являє вимогу про повернення йому майна, яке належить йому на праві власності, повинен довести, що
саме це майно є об'єктом його права власності, тобто індивідуалізувати його. Якщо ж індивідуалізувати майно неможливо, неможливе і задоволення віндикаційного позову. У разі пред'явлення вимоги про передання взамін утрачених у результаті дій право­порушника речей, що визначені родовими ознаками, інших речей такого ж роду і такої ж якості, позовні вимоги повинні формулюватись як відшкодування збитків (шкоди) способом передання речей того ж роду та тієї ж якості (ч. 4 ст. 22; ст. 1192 ЦК).

2. Віндикаційними позовами захищається правомочність, володіння, що належить власникові або іншій особі, яка отримала право володіння річчю на законній підставі (у тому числі на підставі договору, який не визнано недійсним). Отже, віндикаційний позов може пред'явити власник, суб'єкт іншого речового права. Суб'єкт права гос­подарського відання або права оперативного управління також має право пред'явити віндикаційний позов. Оскільки право власника (органу, що здійснює його повно­важення) вилучати майно, що належить суб'єктам господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, не визна­ється (ст. 136 ГК [42]) або обмежується (ст. 137 ГК), такі суб'єкти вправі звернутися з віндикаційним позовом також до власника (органу, що здійснює його повноваження), який здійснив незаконне вилучення майна у суб'єкта господарювання. На можливість захисту права господарського відання перед власником зазначається в ч. З ст. 136 ГК. Стосовно права оперативного управління, що належить суб'єктам господарювання, така можливість не закріплюється.

3. Віндикаційний позов може бути пред'явлений і особою, яка володіла річчю в силу зобов'язання. Проте, як правило, на підставі ст. 387 ЦК особа, яка володіла майном у силу зобов'язання, може пред'явити позов у зв'язку з порушенням її права володін­ня тільки до третіх осіб. До іншої сторони зобов'язання особа, яка володіла майном у силу зобов'язання, вправі пред'явити позов про витребування речі тільки в тому
випадку, якщо сторона в зобов'язанні порушила право володіння діями, що виходять за межі зобов'язання, внаслідок чого неможливе пред'явлення позову з вимогою про примушення до виконання в натурі обов'язку, який існує в зобов'язанні.

4. Не може бути кваліфікований як віндикаційний і ґрунтуватися на ст. 387 ЦК позов про передання речі, якщо обов'язок передати її ґрунтується на договорі. За­конодавство України допускає можливість уключення до договору умови про перехід права власності на річ до її передання набувачеві за договором (ч.  1 ст. 334 ЦК). Таким чином, право володіння як частина права власності у набувача виникає до
настання фактичного володіння. Однак при відмові відчужувача передати набуваче­ві відповідно до договору індивідуально визначену річ, набувач вправі пред'явити не віндикаційний позов, а позов про відібрання речі у відчужувача і про передання її набувачеві (ст. 620 ЦК). Відповідно і розрахунки між сторонами у зв'язку з неви­конанням (несвоєчасним виконанням) обов'язку передати індивідуально визначену
річ відповідно до договору мають проводитись не на підставі ст. 390 ЦК, а згідно з нормами зобов'язального права.

У зв'язку з викладеним слід звернути увагу на ту обставину, що цивільне законо­давство України не втілює в собі принцип привілейованого захисту речового права перед зобов'язальним або протилежний принцип. Колізія між нормами речового і зобов'язального права за законодавством України повинна вирішуватись відповідно до загальних правил правозастосування, в силу яких перевага віддається спеціальним нормам перед загальними і нормам актів, прийнятих пізніше, перед нормами раніше прийнятих актів.

5. З вимогою про передання речі може бути пов'язаний позов про визнання правочину недійсним. Якщо правочин визнаний недійсним законом (є нікчемним), також може бути пред'явлений позов про передання (повернення, витребування) речі, що була предметом правочину. Але такий позов не належить до категорії віндикаційних, передбачених ст. 387 ЦК, оскільки він ґрунтується на відповідних спеціальних нормах Цивільного кодексу (ст. 216).

6. Відповідно до ст. 387 ЦК позов може бути пред'явлений тільки тоді, коли від­повідач незаконно заволодів річчю, зокрема тоді, коли майно відповідачеві передавав не позивач, а інша особа. Якщо відповідачеві річ передала позивачем, останній може витребувати річ, пред'являючи позов або про визнання правочину недійсним, і про повернення сторін до первинного майнового стану, або про розірвання договору і про
покладення на відповідача обов'язку повернути раніше передану за договором річ, або про повернення речі у зв'язку з односторонньою (передбаченою законом) відмо­вою від договору, або про повернення в натурі безпідставно набутого майна, або про повернення майна, переданого боржнику на строк, у зв'язку із закінченням строку договору. Пред'явлення віндикаційного позову у подібних випадках є неможливим, оскільки для захисту права повинні застосовуватися інші спеціальні норми і перед­бачені ними способи захисту цивільного права.

З іншого боку, якщо річ шляхом двох і більше правочинів виявилась у володінні особи, якій передав її не власник, а інша особа, власник не повинен вимагати визнан­ня недійсними всього ланцюга правочинів, або частини правочинів, або останнього правочину, внаслідок яких річ виявилась у незаконному володінні відповідача. У силу спеціального правила ст. 387 ЦК у подібних випадках пред'являється віндикаційний позов без пред'явлення вимоги про визнання правочинів недійсними. У такому випад­ку підлягає застосуванню також спеціальне правило ст. 661 ЦК, відповідно до якого продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки, якщо в силу рішення суду річ вилучена у покупця. Пред'явлення покупцем, у якого відсуджена придбана за договором купівлі-продажу річ, позову до продавця не на підставі ст. 661 ЦК, а відповідно до ст. 216 і 658 ЦК (з посиланням на те, що річ продана не власни­ком, а іншою особою) було б неправильним.

Викладене важливе не тільки з огляду на необхідність правильного вибору правових норм, що підлягають застосуванню, але й має істотне практичне значення, оскільки обсяг вимог, які можуть бути пред'явлені на підставі ст. 661 ЦК, є іншим, ніж це пе­редбачено ст. 216 та ст. 387 ЦК та більшістю інших норм, що встановлюють наслідки недійсності правочину.

Законодавець узагалі стоїть на такій позиції, що до учасників згаданого ланцюга правочинів вимоги можуть бути пред'явлені тільки за наявності їх вини. Якщо про­давець (учасник останнього правочину із цього ланцюга) не знав або не міг знати про наявність підстав для вилучення предмета договору купівлі-продажу у покупця за рішенням суду, він не несе перед покупцем, у якого вилучено предмет договору, будь-яких обов'язків. Тому ст. 661 ЦК як спеціальна допускає лише стягнення збитків з продавця, який знав або міг знати про наявність підстав для вилучення предмета договору, а також пред'явлення ним регресної вимоги до особи, у якої раніше він придбав річ. Тому визнання недійсними правочинів, у результаті яких річ перейшла у володіння продавця, а потім була вилучена у покупця за рішенням суду, є немож­ливим в силу спеціального правила ст. 661 ЦК.

7.  На підставі статті, що коментується, позов не може бути пред'явлений до осо­би, яка не володіє річчю, що є предметом спору, хоча були докази того, що ця осо­ба порушила правомочність власника володіти майном. Така особа може бути лише третьою особою за позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, пред'явленим до незаконного володільця речі. Безпосередньо до порушника права
володіння власник у таких випадках може пред'явити лише позов про відшкодування шкоди за умови, що річ не збереглася в натурі, або володілець її невідомий.

Якщо відома особа, яка за наявності її вини порушила право власності, і особа, яка виявилась у підсумку володільцем речі, виникає колізія між ст. 387 і положеннями глави 82 Цивільного кодексу: власник вправі пред'явити до особи, яка незаконно володіє річчю, віндикаційний позов, а до особи, яка своїми діями порушила право­мочності власника — позов про відшкодування шкоди. Оскільки ст. 387 ЦК у цьому випадку повинна розглядатися як спеціальна, що встановлює один із способів захисту права власності, слід пред'являти віндикаційний позов до незаконного володільця речі, а не позов про відшкодування шкоди до особи, яка порушила права власника. Лише у тих випадках, коли захистити право власності неможливо, вчиняється позов про відшкодування шкоди, тобто захищається право, що існує в межах зобов'язання, в яке на підставі передбачених законом юридичних фактів перетворились правовід­носини власності.

8.  Наявність спеціальної ст. 387 ЦК не дає власнику права вибору вимоги, яку він може пред'явити в суді, навіть у тих випадках, коли власник був позбавлений права володіння внаслідок скоєння злочину, наприклад, викрадення речі: якщо річ зберег­лася, можливе пред'явлення тільки віндикаційного позову, позов про відшкодування шкоди може бути пред'явлений лише в частині завдання шкоди, що пов'язана з неза­конним заволодінням річчю, у вигляді додаткових витрат власника та упущеної вигоди. Питання про те, збереглася річ, чи її не можна вважати такою, що збереглася, через істотне погіршення її стану, повинно вирішуватися судом з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо не виключається без будь-якого істотного обмеження інтересів власника (в тому числі з урахуванням зовнішнього вигляду речі) користування і роз­поряджання річчю після її витребування у незаконного володільця, річ слід визнати такою, що збереглася. У цьому випадку власник повинен захищати своє право шляхом пред'явлення віндикаційного позову. Якщо ж власник доведе, що якість речі погір­шилась настільки, що користування і розпорядження нею без істотного обмеження його інтересів неможливо, він вправі пред'явити позов про відшкодування шкоди, стверджуючи, що об'єкт права власності не зберігся.

Позов про відшкодування шкоди може бути пред'явлений тільки до особи, що запо­діяла шкоду своїми незаконними винними діями, які порушили правомочність власника володіти річчю. До особи, якій річ була згодом передана особою, яка порушила права власника, вимога про відшкодування шкоди може бути пред'явлена тільки у випад­ках, коли придбання такою особою речі кваліфіковано як завідомо обіцяне придбання предметів, здобутих злочинним шляхом, тобто як співучасть у злочині.

 

Стаття 388.   Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його від­чужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

1. Можливість витребування майна з чужого незаконного володіння законодавець ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи не­ добросовісним його набувачем. Стаття 400 ЦК дає підставу для висновку про те, що  закон допускає необмежену віндикацію майна у недобросовісного набувача. Виходячи зі ст. 388 ЦК, недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати. При цьому до випадків продажу речі у порядку, встановленому для виконання судових рішень, некоректно було б ставити питання про недобросовісність покупця.

2. Витребування майна від добросовісного набувача (особи, яка не знала і не по­винна була знати про те, що особа, у якої річ придбана, не має права її відчужувати) можливе у всіх випадках, коли майно придбане безоплатно в особи, яка не мала права відчужувати річ.

3. Якщо ж добросовісний набувач придбав річ за плату, власник вправі витребувати таку річ тільки у випадках, якщо вона вибула з володіння поза його (або особи, якій річ була передана власником) волею, зокрема була загублена власником або іншою особою, якій річ була передана власником, або була викрадена у власника чи такої особи. Можливі й інші випадки, коли майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. При тлумаченні цього положення п. З ч. 1 ст. 388 ЦК слід звернути увагу на те, що йдеться про вибуття майна із володіння не з волі зазначених осіб. Вибуття майна із володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їхньої волі може мати місце, коли вчиняється правочин. До вибуття майна із володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їх вини належить передання його на виконання таких правочинів: 1) правочинів, що здійснюються фізичними особами за межами їх дієздатності (ст. 221 — 223, 226 ЦК), оскільки волевиявлення фізичних осіб за ме­жами їх дієздатності таким не визнається взагалі; 2) правочини, вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК), оскільки дозвіл (воля) органу такого органу вважається частиною волі сторони правочину; 3) правочинів, що вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК), обману (ст. 230 ЦК), насильства (ст. 231 ЦК); 4) правочинів, учинених у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК); 5) правочинів, учинених від імені юридичної особи особою, що не мала повноваження діяти від імені юридичної особи.

4. Відсутня ознака вибуття майна із володіння власника чи особи, якій власник передав майно у володіння не з їх вини, в наступних випадках: 1) коли зміст право­чину суперечить Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК); 2) порушення форми правочину, навіть якщо це тягне за собою недійсність правочину (ч. 4 ст. 203 ЦК); 3) учинення правочину батьками, усиновлювачами всупереч інтересам їхніх малолітніх, неповно­літніх чи непрацездатних дітей (ч. 6 ст. 203 ЦК); 4) учинення правочину, який по­рушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). Але і в цих випадках власник, що заявив вимогу про витребування майна із чужого незаконного володіння, вправі доводити, що набувач майна не є добросовісним, оскільки він міг знати про те, що особа, яка укладає договір про відчуження майна, не вправі його відчужувати.

5. В особи, яка придбала річ у зв'язку з її продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, витребування речі не  допускається, хоча б вона і вибула з володіння власника поза його волею. Під судовими рішеннями у ч. 2 ст. 388 ЦК розу­міються не тільки рішення, як вони розуміються у ст. 214— 219 ЦПК [44], ст. 82 — 84 ГПК [33], а й постанови, вироки. Таке розуміння поняття судового рішення випливає із багатьох статей Цивільного кодексу. Стосовно сфери дії Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] абзацом десятим ст. 2 цього Закону рішення суду визначається як рішення, постанова, ухвала суду, господарського суду,
третейського суду, іноземного суду, арбітражу. Постановка питання про добросовіс­ність набувача, який придбав майно в порядку, встановленому для виконання судових рішень і є некоректною. Витребування такого майна можливе тільки після визнання не­дійсним правочину щодо відчуження майна в порядку виконання судового рішення.