Стаття 367.   Поділ майна, що є у спільній частковій власності

1. Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

2. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

3. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

1. Цивільний кодекс передбачає або допускає різні правові форми, в яких припи­няється право спільної часткової власності. Це — продаж частки одного із співвлас­ників у праві спільної часткової власності іншому співвласникові, відчуження частки у праві спільної власності третій особі на підставі договору, виділ у натурі частки у спільному майні на підставі договору, припинення права на частку у спільному майні
на вимогу одного із співвласників за рішенням суду, звернення стягнення на частку у праві спільної часткової власності. Поділ майна, що є об'єктом спільної часткової власності, в натурі між співвласниками припиняє право спільної часткової власності стосовно усіх співвласників.

2. Укладення договору про поділ майна тягне припинення права спільної часткової власності. Момент припинення права спільної власності співпадає з моментом ви­никнення права на частину майна, що раніше було об'єктом права спільної часткової власності, як на окремий об'єкт права власності. При визначенні цього останнього моменту слід за аналогією застосовувати правила ст. 363 ЦК.

Стаття 368.   Право спільної сумісної власності

1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юри­дичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною влас­ністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

1. Із визначення спільної сумісної власності, що наводиться в ч.  1 ст. 368 ЦК, не слід робити висновок про те, що у всіх випадках, коли частки у спільному майні не встановлені, відповідне майно є об'єктом спільної сумісної власності. Зокрема, ч. 2 ст. 357 ЦК установлює, що можливі такі випадки, коли розмір часток не визнача­ється ні законом, ні договором, та повинен визначатись відповідно до вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Частина 4 ст. 355 ЦК виходить із презумпції спільної часткової власності. Спільна сумісна власність може бути спеціально встановлена тільки законом або договором.

2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.

3. Допускаючи встановлення законами обставин, за наявності яких виникає право спільної сумісної власності, ст. 368 ЦК безпосередньо встановлює два випадки, коли виникає спільна сумісна власність. Майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено законом або договором. Стат­ті 60 — 73 Сімейного кодексу [39] визначають підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя, об'єкти права спільної сумісної власності, порядок здійснення такого права та поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності.

Стаття 74 Сімейного кодексу визнає право спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Інше може бути встановлено договором між ними.

4.  Визнається об'єктом спільної сумісної власності майно, набуте в результаті спіль­ної праці членів сім'ї. Інше може бути встановлене договором, укладеним у письмовій формі. Це формулювання дає підстави для висновку про те, що порушення в цьому разі вимоги закону про письмову форму договору має наслідком можливість визнан­ня договору недійсним судом. Тут не можуть застосовуватись загальні правила про наслідки порушення вимоги закону про письмову форму правочину (ст. 218 ЦК).

5. Чинні закони не встановлюють інших випадків, коли може виникати право спіль­ної сумісної власності. Але договорами можуть установлюватись умови про виникнен­ня спільної сумісної власності, якщо це не суперечить закону або суті відносин між сторонами. Так, відповідно до ст. 1134 ЦК на підставі договору простого товариства виникає спільна часткова власність. Проте сторони не позбавляються права встановити в договорі, що на його підставі виникає спільна сумісна власність.

Стаття 369.   Здійснення права спільної сумісної власності

1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користу­ються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним май­ном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвлас­ників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

1. За загальним правилом, володіння та користування майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, здійснюється спільно. Проте співвласники не позбавлені права домовитись про роздільне володіння та користування спільним майном. Спів­власники при цьому вправі домовитись і про розмір компенсації на користь одного чи декількох із них у разі надання йому меншої частини спільного майна у користуван­ня. Невиконання обов'язку, що виникає на підставі такої домовленості, може тягти стягнення відповідної грошової суми за рішенням суду.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за зго­дою всіх співвласників. Проте кожному із співвласників надається право розпоряджан­ня спільним майном. При цьому вважається, що згода інших співвласників на вчинення правочину щодо спільного майна отримана. У абзаці другому ч. 2 ст. 369 ЦК волі одного з учасників спільної сумісної власності на здійснення правочину об'єктивно надається значення вираження волі всіма співвласниками. Було б неправильним вва­жати, що тут закріплюється тільки презумпція згоди всіх учасників спільної сумісної власності на вчинення правочину одним із них, яка (презумпція) може бути спрос­тована. Лише при вчиненні одним із співвласників правочину щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, який (правочин) підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, згода має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Підкреслимо, що при вчиненні правочину одним із співвласників, коли згода інших співвласників вважається отриманою, або коли така згода повинна бути надана письмово (ч. 2 ст. 369 ЦК), не йдеться про надання повноважень щодо розпоряджання спільним майном. Тому до таких відносин не застосовується ч. 4 ст. 369 ЦК, що передбачає можливість визнання за певних умов правочину недійсним.

3. Співвласники не можуть домовитись про обмеження права кожного із співвласни­ків учиняти правочини щодо спільного майна за умови, коли згода решти співвласни­ків вважається отриманою, оскільки це суперечило б абзацу другому ч. 2 ст. 369 ЦК. Домовитись про це відповідно до ч. З ст. 6 ЦК також неможливо, оскільки сторони вправі відступити від положень актів цивільного законодавства і на власний розсуд урегулювати «свої відносини». Домовленість про обмеження права кожного із спів­власників учиняти правочини щодо розпорядження спільним майном зачіпає інтереси контрагентів.

Учасники спільної сумісної власності не можуть домовитись і про можливість від-ступлення від вимог абзацу третього ч. 2 ст. 369 ЦК, оскільки право сторін відступити від положень цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд не стосується форми правочину.

4. Надання повноваження одному з учасників на вчинення правочинів щодо роз­поряджання спільним майном — це окрема правова конструкція, що має предметом регулювання інші відносини, ніж правова конструкція згоди співвласників на здійс­нення правочинів щодо спільного майна.   Учасники спільної сумісної власності повинні вчиняти правочин щодо надання повноважень розпоряджатися спільним
майном у письмовій формі,  за винятком випадків,  передбачених п. З ст. 208 ЦК (коли вартість спільного майна, на розпорядження яким надаються повноваження, не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Надання одному з учасників спільної сумісної власності повноважень щодо розпоряджання спільним майном позбавляє інших співвласників права вчиняти правочини стосовно
спільного майна.

Це вносить невизначеність у відносини, в яких один із співвласників учиняє право­чин щодо спільного майна за умови, коли згода решти учасників спільної сумісної власності вважається отриманою. Реально правової визначеності можна досягти тільки тоді, коли на здійснення правочину одним з учасників спільної сумісної власності решта учасників дала письмову згоду, а в передбачених законом випадках письмова згода засвідчена нотаріально.

5. Частина 4 ст. 369 ЦК стосовно правочинів щодо розпорядження спільним майном, учинених одним з учасників спільної сумісної власності на підставі повноваження, наданого співвласниками, передбачає можливість визнання їх недійсними у разі від­сутності у співвласника, який учинив правочин, необхідних повноважень.

Стаття 370.   Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності

1. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

2. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

3. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у по­рядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

1. Співвласникам надається право на свій розсуд у будь-який час заявити вимогу про виділ частки майна, що є об'єктом спільної сумісної власності, в натурі. Але з урахуванням ч. З ст. 6 ЦК співвласники вправі відступити від цієї норми та домо­витись про обмеження цього права упродовж певного часу. Угода про таке обмеження не може бути укладена, а якщо вона укладена, то має бути визнана судом недійсною, якщо це суперечить суті відносин між співвласниками.

2.  До пред'явлення одним із співвласників вимоги про виділ частки із майна, що є спільною сумісною власністю, не може зазначатися про розмір часток у спільному майні. Але у разі заявлення вимоги про виділ виникає питання про розмір частки, на яку пре­тендує співвласник, що вимагає виділу. За загальним правилом ч. 2 ст. 370 ЦК частки всіх співвласників на випадок пред'явлення вимоги про виділ вважаються рівними.

Винятки з цього правила можуть установлюватись законами. Але законодавець не йде шляхом прямого відступлення від принципу рівності. За більш доцільне вва­жається надання суду права відступати від принципу рівності при виділі (поділі) майна, що є об'єктом спільної сумісної власності. Так, ч. 2 ст. 70 Сімейного кодек­су [39] надає суду право в окремих випадках відступати від засади рівності часток подружжя, враховуючи при цьому інтереси неповнолітніх дітей або інші обставини, що мають істотне значення.

3.  Виділ частки із майна, що є об'єктом спільної сумісної власності, здійснюється відповідно до ст. 364 ЦК. Не виключається застосування до спільної сумісної влас­ності за аналогією ст. 365 ЦК.

Стаття 371.   Звернення стягнення на частку майна,  що є  у спільній сумісній власності

1. Кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі не­ достатності у нього іншого майна,  на яке може бути звернене стягнення,  може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стяг­нення на неї.

2. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стяг­нення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.

1. Звернення стягнення за вимогами кредитора на частку співвласника у майні, що є спільною сумісною власністю, можливе лише за відсутності чи недостатності іншого майна, на яке може бути звернене стягнення. При цьому застосовуються правила ст. 366 ЦК про виділ в натурі частки в майні, що є спільною частковою власністю (див. ко­ментар до ст. 366 ЦК).

Стаття 372.   Поділ майна, що є у спільній сумісній власності

1. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвлас­никами за домовленістю між ними.

2. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встанов­лено домовленістю між ними або законом.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з ура­хуванням обставин, які мають істотне значення.

3. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

4. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укла­дається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

1. За домовленістю між співвласниками майно, що є об'єктом спільної сумісної власності, може бути поділене шляхом установлення часток співвласників у праві власності на спільне майно. Можливий також поділ спільного майна в натурі в будь-який час. За ініціативи одного або декількох співвласників та у разі відсутності згоди решти співвласників поділ майна можливий у судовому порядку.

2. При поділі майна чинним є правило про рівність часток усіх співвласників, якщо інше не встановлене законом, домовленістю співвласників або судом. Суду дається право з посиланням на обставини, що мають істотне значення, та із зазначенням у мо­тивувальній частині судового рішення про те, чому суд визнав ці обставини такими, збільшити або зменшити частку, яка присуджується кожному із співвласників. Від­повідно до ч. 2 ст. 70 Сімейного кодексу [39] підставою для зменшення частки у разі поділу майна подружжя можуть бути такі обставини: один із подружжя не дбав про матеріальне становище сім'ї, приховав, знищив або пошкодив спільне майно, витра­чав його на шкоду інтересам сім'ї. Суду надається право збільшити частку одного із подружжя у спільному майні, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, якщо розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.