КНИГА ТРЕТЯ ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

РОЗДІЛ І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

ГЛАВА 23 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Стаття 316.   Поняття права власності
1.    Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
2.    Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном. (Із змін, від 19.06.2003)

1.    У визначенні права власності, що наводиться у ч.   1 ст. 316 ЦК, вказується на основну рису цього права: воно здійснюється особою (власником) своєю волею в силу закону, незалежно від волі інших осіб. Але законодавець не зміг утриматися в межах викладеного визначення права власності й особливим видом права власності визнав право довірчої власності, яке до того ж може виникати не тільки безпосередньо в силу закону, а і на підставі договору. Договором право довірчої власності може обмежуватись (абзац другий ч. 1 ст. 1029 ЦК), тобто право довірчої власності дещо залежить від волі іншої особи (установника управління).

2.    Право власності — основне із речових прав. Воно визнається у всьому світі. Визнається право власності й новим Цивільним кодексом України. Будь-яке речове право, що надається особі, полягає в тому, що воно визначає вид та міру можливої поведінки цієї особи щодо речей. Речове право реалізується діями управненого, які він може на свій розсуд здійснювати чи ні. Урешті-решт надання особі речового права означає і вплив правових норм, що визначають зміст цього права, на поведінку інших осіб щодо речей, які є об'єктом права власності. Ці особи несуть обов'язок не порушувати речового права власника. А в разі порушення до них можуть застосовуватись міри відповідальності та інші передбачені законом заходи. Але до порушення ці особи не індивідуалізуються, а права власника формулюються в законі як таке, що стосуються безпосередньо речі, а лише опосередковано — через річ — інших осіб. На відміну від цього, відносному цивільному суб'єктивному праву,Nщо теж виникає з приводу речей, безпосередньо кореспондує юридичний обов'язок іншої сторони правовідносин. Через цей обов'язок зобов'язаного суб'єкта діяти (чи утриматися від дій) реалізується відносне суб'єктивне право (наприклад, право отримати річ у власність відповідно до договору купівлі-продажу).

3.    Право власності — це одне із речових прав. Іншими речовими правами є право володіння (ст. 397 — 400 ЦК), сервітут (ст. 401 — 406 ЦК), емфітевзис (ст. 407 — 412 ЦК),  суперфіцій  (ст.  413 —   417 ЦК).  Визнається можливість установлення й інших речових прав (ч. 2 ст. 397 ЦК). Із змісту ст. 572, 594 ЦК випливає, що елементи речового права є у правовідносинах щодо застави, утримання. Господарський
кодекс [42] визнає такі речові права як право господарського відання (ст. 136), право оперативного управління (ст. 137). Речове право Національної академії наук України, галузевих академій наук позначається як безстрокове безоплатне користування (ст. 8 Закону «Про управління об'єктами державної власності [224]).

4.    Поділ суб'єктивних прав на речові та відносні права щодо речей має безпосереднє практичне значення для правозастосування і не може розглядатись як проблема суто академічна. Так, ст. 638 ЦК визначає момент укладення договору та виникнення зобов'язання. Відповідно до цього суб'єктивні права наймача на річ (предмет договору найму), яким кореспондують обов'язки наймодавця, виникають з моменту укладення реального договору або з моменту передання речі, що є предметом консенсуального договору (із ст. 759 ЦК випливає, що сторони договору найму вправі на свій розсуд визначити момент виникнення у наймача абсолютного права на річ). Але ж ні ст. 759,
ні ст. 638 ЦК не визначають момент виникнення у наймача речового права (права володіння), яке він вправі захищати перед третіми особами. Оскільки законодавець цього не визначає, це питання повинне вирішуватись із застосуванням за аналогією ст. 334 ЦК, що встановлює момент набуття права власності за договором. Так, в одному із місцевих господарських судів розглядалась справа за позовом наймача до третьої особи щодо припинення порушення права володіння предметом договору найму. Суддя не зміг дати правильну кваліфікацію спірним відносинам. У мотивувальній частині судового рішення він зазначив, що підписання договору найму не є укладенням договору, а лише свідчить про намір укласти його, оскільки на момент підписання договору його предмет знаходився у володінні третьої особи (попереднього наймача). Це — очевидна помилка в тлумаченні та застосуванні правових норм. Спір розглядався на підставі раніше чинного Цивільного кодексу, який визнавав договір майнового найму виключно консенсуальним. Але договором найму момент виникнення речових прав у наймача не був установлений* Отже, із застосуванням за аналогією ст. 128 раніше чинного Цивільного кодексу належало визнати, що хоч договір найму і укладено, але речові права у наймача не виникли (якщо інше не встановлено договором, право власності на річ у набувача виникає з моменту передання речі), тому наймач не мав права вимагати від третіх осіб усунення порушення тих суб'єктивних прав, що не виникли.

5.    Поділ суб'єктивних прав на речові та відносні права щодо речей знайшов відображення в структурі цивільного законодавства, зокрема, в Цивільному кодексі. Положення про речові права виокремлюються в книзі третій Цивільного кодексу, а також в інших актах законодавства.

6.    Положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] щодо права власності тлумачаться Європейським Судом з прав людини досить широко. Допускається захист як права власності права на будь-який економічний (майновий) актив. Разом з тим Європейський Суд досить чітко розмежовує право, що належить особі, та інтерес. Так, при порушенні майнового права юридичної особи (корпоративного утворення) порушується майновий інтерес учасників цієї особи. Проте Європейський Суд визнає, що, наприклад, акціонер, за загальним правилом, не вправі пред'являти вимоги, пов'язані зі шкодою, яка завдана юридичній особі. Це допускається тільки в окремих випадках у разі наявності перешкод для пред'явлення вимог повноважними органами юридичної особи.

7.    Конструкція права довірчої власності, що визнається у ст. 316 ЦК, при її найближчому розгляді виявляється беззмістовною. Тому, коли йдеться про право довірчої власності управителя, що виникає на підставі договору управління майном, то виявляється, що виникнення такого права нічого не додає до того речового права, яке виникає на підставі договору управління майном, що не передбачає надання управи¬
телю права довірчої власності.

Стаття 317.   Зміст права власності

1.    Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

2.    На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

1.    Суб'єктивне право власності, що належить особі, включає цілий комплекс правових можливостей, що надаються власникові. Ці суб'єктивні права групуються в правомочності володіння, користування та розпоряджання.

2.    Володіти — це означає мати фізичний доступ до речі. При вирішенні господарським судом справи, що стосувалася речового права на нежитлові приміщення, орендар став стверджувати, що спірні приміщення знаходились в його володінні з дня введення будови в експлуатацію.  Тому орендодавець ніколи не володів спірними приміщеннями. Ці доводи суд оцінив як такі, що суперечать матеріалам справи. Передавши спірні приміщення орендарю зразу після введення будинку в експлуатацію, орендодавець (власник будинку) не втратив можливості мати фізичний доступ до спірних приміщень, зокрема, він мав право перевіряти додержання орендарем правил експлуатації та використання приміщень, а також умов договору з цього приводу. Це є елементами права володіння. Те, що орендар володіє приміщеннями, зачиняє їх на замок, не позбавляє повністю орендодавця тих правових можливостей, що надає йому право володіння майном, яке є його власністю. Право володіння захищається шляхом пред'явлення віндикаційного позову — позову про витребування майна із чужого незаконного володіння.

3.    Користування річчю означає можливість використовувати властивості речі для своїх потреб чи потреб інших осіб, присвоювати плоди та доходи, що їх приносить річ. Право користування річчю захищається позовом про усунення перешкод для користування річчю, який у теорії називають негаторним.

4.    Розпоряджання річчю передбачає можливість укладення щодо речі будь-яких правочинів у межах, визначених законодавством. Поряд з терміном «розпоряджання»  Цивільний кодекс використовує поняття  «управління майном»   (ч.  З ст. 44; ч. З ст. 54; ст. 1029 — 1045), в тому числі речами.

5.    Визнання незалежності змісту права власності від місця проживання власника та місцезнаходження майна не виключає встановлення публічно-правових норм, що передбачають необхідність отримання іноземцями та особами без громадянства дозволу на в'їзд та проживання на території України відповідно до законодавства України. Сама по собі наявність в особи об'єктів права власності, що знаходяться на території
України, не зобов'язує відповідні державні органи дати дозвіл на в'їзд в Україну та проживання на її території.