Стаття 206.   Правочини, які можуть вчинятися усно

1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у мо­мент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової
форми має наслідком їх недійсність.

2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного право­чину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за до­мовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

1. Правила про форми правочинів, які встановлюються законодавством, побудо­вані таким чином, що законодавець установлює лише мінімальні вимоги щодо цього. Ускладнити форму правочину — це право учасників правочину. При цьому за сту­пенем складності (від простої до складної) форми правочинів розміщуються так: усна, письмова, письмова з нотаріальним посвідченням. Замість учинення правочину
в усній формі її можна укласти в письмовій або письмовій формі з нотаріальним по­свідченням. Замість учинення правочину в простій письмовій формі, як того вимагає закон, завжди можна оформити правочин письмово і посвідчити його у нотаріуса. Але буде суперечити закону вчинення правочину в письмовій формі, якщо законодавець передбачив нотаріальне посвідчення такого роду правочинів. Не відповідає вимогам закону вчинення правочину в усній формі, якщо законом для даного виду правочинів установлена письмова форма.

2. Усна форма правочину є найменш складною. Тому закон не вимагає її застосу­вання, а лише дозволяє це. У ч. 1 ст. 206 ЦК передбачено лише один випадок, коли законодавство дозволяє вчиняти правочини в усній формі: якщо правочини викону­ються під час їх вчинення, вони можуть вчинятись в усній формі. Але і це правило діє тільки у тих випадках, коли законом не встановлені винятки. Такими винятками є
вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів (ст. 210 ЦК), а також вимоги вчиняти  правочини в письмовій формі, якщо наслідками порушення цієї вимоги є недійсність правочину (ст. 209, 219 ЦК).

3. В усній формі можуть учинятись й інші правочини, якщо це прямо передбаче­но спеціальним законом (наприклад, частина друга ст. 229 Кодексу торговельного мореплавства [34] дозволяє вчиняти в усній формі правочини щодо портового бук­сирування). Частина 1 ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] як виняток із загального правила про письмову форму договорів про передання прав
на використання творів допускає можливість укладення в усній формі договору про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях.  Із п. З ст.  208 ЦК також випливає можливість учинення в усній формі правочинів фізичними особами між собою, якщо сума правочину не перевищує двадцятикратного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діяв на момент учинення правочину (відповідно до ч. 22.5 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196], який відмовився від використання терміна «неоподатковуваний мінімум доходів громадян», у випадках посилання в законах на цей мінімум слід застосовувати суму 17 гривень).

4. Положення ч. 2 ст. 206 ЦК виходить із того, що видача документа, який під­тверджує підставу сплати та суму коштів, отриманих юридичною особою за товари чи послуги, не є формою договору. Воно включене до Цивільного кодексу з метою погодити зміст цього Кодексу з публічно-правовими вимогами,  що ставляться до юридичних осіб та стосуються ведення фінансової звітності та належного оформлен­ня з цією метою первинних та зведених облікових документів (ст. 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [137]). Визнання в п. 7 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів» [215] квитанції, товарного або касового чеку чи інших документів письмовим оформленням правочину (договору) слід кваліфікувати як спеціальне положення цивільного законодавства, що підлягає застосуванню поряд із ст. 206 ЦК. Це ж стосується ст. 866 та 937 ЦК, відповідно до яких письмова форма договорів побутового підряду та зберігання вважається дотриманою, якщо замовникові (поклажодавцю) інша сторона видала розписку, квитанцію або інший документ, що
засвідчує укладення договору.

5. Із змісту Цивільного кодексу тепер можна зробити висновок про те, що поняття правочину в ньому поширюється і щодо дій на виконання правочинів. Тому ч. З ст. 206 ЦК формулює спеціальне правило про те, що такі правочини за домовленістю сторін можуть учинятися усно, якщо інше не передбачено договором або законом. Очевидно, ця домовленість відповідно до ст. 206 та 208 ЦК повинна оформлятись письмово. Ав­тори рекомендують оформляти ЇЇ як додаток до договору, оскільки сама по собі така домовленість не повинна суперечити договору.

Стаття 207.   Вимоги до письмової форми правочину

1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими об­мінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він під­писаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивіль­ного законодавства, та скріплюється печаткою.

3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за до­помогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених
законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

4. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може під­писатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвід­чується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотарі­альної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріаль­ного посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

1. Письмова форма договору в ст. 207 ЦК визначається досить широко: ця форма має вважатись додержаною, якщо воля сторін виражена (зафіксована) в одному до­кументі, в декількох документах, у листах, якими обмінялися сторони. Із ч. 1 ст. 207 ЦК випливає, що до письмової форми правочину належить і форма, за якої воля сто­рін виражається з допомогою сучасних засобів передання інформації. Ознака обміну
(листами, документами) не є обов'язковою для односторонніх правочинів. Воля сторін правочину може виражатись телеграмою, за допомогою телетайпного, електронного або інших технічних засобів зв'язку. Але при цьому у випадку спору сторона зобов'язана
довести, що документ, який переданий за допомогою засобів зв'язку, дійсно виходить від відповідного суб'єкта.

2. Правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо він підписаний його учасниками. Підписаним слід вважати тільки той текст, що передує підпису. Текст після підпису не можна відносити до змісту правочину. Виправлення в підписаному тексті, як правило, не допускаються. Вони, за їх наявності, є підставою для висновку про те, що воля належним чином не виражена (правочин не вчинено). Разом з тим допускаються такі виправлення, що не впливають на зміст волевиявлення. Можливі також виправлен­ня, що засвідчені підписами учасників правочину. При цьому має бути чітко виражено, які слова чи фрази викреслюються та якими вони замінюються. Не виключається до­ведення з допомогою відповідних доказів факту погодження умов правочину, що мають незастережені виправлення, які впливають на зміст правочину.

Якщо волевиявлення сторін правочину викладено на декількох аркушах, учасники правочину мають виключити підміну окремих аркушів шляхом підпису кожного ар­куша, чи нумерації аркушів, сторінок, їх прошивання тощо.

3. Правочин, що вчиняється юридичною особою, підписується фізичною особою, уповноваженою на це законом, іншими нормативно-правовими актами чи установчими документами. Тут законодавець ухиляється від того, щоб називати таку особу пред­ставником, хоч із ч. З і 4 ст. 92 ЦК випливає, що органи юридичної особи здійснюють представництво від імені останньої.

4. Якщо відсутність підпису виключає кваліфікацію відповідного документа як правочину (волевиявлення), то відсутність печатки не є підставою для такого висновку. Але ж відсутність печатки буде означати, що вимога закону щодо письмової форми правочину порушена. Тому в таких випадках підлягає застосуванню ст. 218 ЦК, що встановлює наслідки недодержання вимоги закону про письмову форму правочину.

5. У ч. З ст. 207 ЦК міститься нове для цивільного законодавства України положення про те, що при вчиненні правочинів допускається використання факсимільного відтво­рення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналогу власноручного підпису. Але це допускається лише у випадках, встановлених законами та іншими нормативно-правовими актами. Допус­кається також укладення сторонами письмової угоди про використання таких способів відтворення підпису. Така угода повинна містити зразки відповідного аналога власноруч­ного підпису. Закон «Про електронні документи та електронний документообіг» [194]
встановлює порядок створення, передання, збереження і перетворення електронними засобами документів у візуальну форму. Для ідентифікації автора або підписувача елект­ронного документа використовується електронний цифровий підпис, правовий статус якого визначається Законом «Про електронний цифровий підпис» [195].

6. Якщо фізична особа не може підписати правочин власноручно у зв'язку з хворо­бою чи фізичною вадою, за дорученням такої особи і в її присутності текст правочину може підписати інша особа. При цьому доцільно зазначити на причини, з яких інша особа підписує правочин, хоч цю вимогу законодавець формулює лише стосовно ви­падків, коли правочин засвідчується нотаріально.

Допускається (але не є обов'язковим) посвідчення підпису особи, що підписала текст правочину замість іншої особи, за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка вчиняє правочин. Це допускається.стосовно правочинів, щодо яких не вимагається їх нотаріального посвідчення.

Стаття 208.   Правочини, які належить вчиняти у письмовій формі

1. У письмовій формі належить вчиняти:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

1. У ст. 206 ЦК сформульовано прямий дозвіл на вчинення правочинів в усній формі. Із приписів ст. 208 ЦК щодо випадків обов'язкового додержання письмової форми правочинів випливає додатковий дозвіл на вчинення правочинів в усній формі: правочини між фізичними особами на суму, що є меншою двадцятикратного розміру не­ оподаткованого мінімуму доходів громадян (340 гривень), можуть учинятися усно.

2. Виявляється також суперечність між п. 1 ст. 208 ЦК, що приписує юридичним особам учиняти в письмовій формі будь-які правочини, та ч. 1 ст. 206 ЦК, що дозволяє вчиняти будь-які правочини в усній формі, якщо вони виконуються в момент учинення (крім тих, що потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації, і тих правочинів, стосовно яких передбачена їх недійсність у разі недодержання вимоги про письмову форму). Слід визнати, що п. 1 ст. 206 ЦК та п. 1 ст. 208 ЦК співвідносяться між собою як норми загальна та спеціальна. Тому перевагу при застосуванні треба надавати п. 1 ст. 208 ЦК. Спеціальний характер правила п. 1 ст. 208 ЦК обумовлений тим, що воно поширюється тільки на юридичних осіб (на відміну від ч. 1 ст. 206 ЦК, що поширюється на всіх суб'єктів цивільного права).

3. У силу п. 2 ст. 208 ЦК письмової форми потребують правочини, які вчиняються між фізичною особою, з однієї сторони, та юридичною особою — з другої. Але у ви­падках, коли при такому складі учасників правочину він виконується в момент його вчинення, в силу ч. 1 ст. 206 ЦК правочин може вчинятися в усній формі.

4. Згідно з п. 4 ст. 208 ЦК допускається можливість установлення іншими законами вимоги про обов'язкову письмову форму правочинів. Такі вимоги встановлені ч. 1 ст. 181 ГК [42] відповідно до якої господарський договір, за загальним правилом, викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печаткою. Як виняток із цього загального правила допускається укладення господарських договорів у спроще­ний спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Цими правилами виключається укладення господарських договорів в усній формі. Але договір, укладений усупереч цим правилам, є оспорюваним, а не нікчемним.

Стаття 209.   Нотаріальне посвідчення правочину

1. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідчен­ню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів,
робіт і послуг за державні кошти», на вимогу замовника підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.

2. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою поса­довою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчу-
вального напису.

3. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

4. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

(Із змін, від 16.06.200S)

1.  Нотаріальне посвідчення правочинів,  що вчиняються в письмовій формі,  є обов'язковим лише у випадках, установлених законом. Не допускається установлення вимоги про обов'язкове нотаріальне посвідчення правочинів підзаконними актами. Із ст. 54 Закону «Про нотаріат» [75] випливає можливість встановлення вимоги щодо нотаріального посвідчення правочинів законодавством. Але це правило не повинне за­
стосовуватись у тій частині, в якій воно суперечить ч. 2 ст. 208 ЦК, що є положенням, яке міститься в законі, що прийнятий пізніше.

2.  Обов'язкове нотаріальне посвідчення встановлене стосовно договорів про виділ частки із нерухомого майна, що є у спільній частковій власності (ч. З ст. 364 ЦК), до­говорів про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій або сумісній власності (ч. З ст. 367; ч. 4 ст. 372 ЦК), деяких довіреностій (ст. 245 ЦК), договорів застави нерухомого майна (ч. 1 ст. 577 ЦК) та космічних об'єктів (ст. 18 Закону «Про іпоте­
ку» [197]), договорів купівлі-продажу майна державних підприємств (п. 4 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110]), договорів про подальше відчуження майна (акцій), обтяжених зобов'язаннями, які власник прийняв на себе при придбанні цього майна у процесі приватизації (абзац п'ятнадцятий ч. 2 ст. 27 того ж Закону), договорів купівлі-продажу державного та комунального майна (п. 7 ст. 23 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [100]), договорів про подальше відчуження майна (акцій), обтяжених зобов'язаннями, пе­редбаченими абзацем другим-одинадцятим ч.  2 ст.  27 Закону «Про приватизацію державного майна», договорів купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657 ЦК), договорів дарування нерухомого майна та валютних цінностей на встановлену суму (ч. 2, 5 ст. 719 ЦК), договорів ренти (ст. 732 ЦК), договорів довічного утри­мання (ч. 1 ст. 745 ЦК), договорів найму будівель та інших капітальних споруд, їх частини на три роки і більше (ч. 2 ст. 793 ЦК), договорів найму транспортних засо­бів з участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799 ЦК), договорів позички будівель та інших
капітальних споруд або їх окремих частин (ч. З ст. 828 ЦК), договорів довірчого управління нерухомим майном (ч. 2 ст. 1031 ЦК), заповітів (ч. З ст. 1248 ЦК), до­говорів про створення акціонерних товариств з участю фізичних осіб (ч. 2 ст. 153 ЦК), документів про передання права засновника (учасника) юридичної особи іншій особі (ч. З ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]), згоди співвласників на передання в іпотеку майна, що є у спільній власності (частина друга ст. 6 Закону «Про іпотеку»), правочинів про відступлення прав за іпотечним договором (ч. З ст. 24 Закону «Про іпотеку»), дого­ворів про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша ст. 36 Закону
«Про іпотеку»), копій заяв фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасни­ків) юридичної особи (ч. З ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).

Якщо правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, було вчинено відповідно до закону чи на розсуд його учасників у письмовій формі з нотаріальним посвідчен­ням правочину, то і правочин щодо заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні має вчинятись в такій же формі. Це випливає із ст. 513, 521 ЦК. Стосовно правочину про відступлення прав за іпотечним договором у частині третій ст. 24 Закону «Про іпотеку» прямо зазначається, що він підлягає нотаріальному посвідченню.

3. Учасники правочину можуть домовитися про нотаріальне посвідчення будь-якого правочину, що вчиняється в письмовій формі та не суперечить законодавству. Нота­ріальне посвідчення правочинів за бажанням сторін передбачене також ст. 54 Закону «Про нотаріат» [75]. При посвідченні правочину нотаріус має перевіряти відповідність правочину вимогам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. Та­кий висновок випливає із ч. 1 ст. 215 ЦК, що вимагає відповідності правочину ст. 203 ЦК, а відповідно до цієї статті зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. З урахуванням цих правил, що вста­новлені Цивільним кодексом, який прийнятий пізніше, нотаріус не може обмежуватись перевіркою відповідності правочину закону, як це приписується ст. 54 Закону «Про нотаріат», а зобов'язаний перевірити відповідність правочину, який він засвідчує, моральним засадам суспільства.

4. У ч. 4 ст. 358 ЦК формулюється особлива правова конструкція, в силу якої но­таріально посвідченому правочину надається більш широке значення, ніж правочину, вчиненому в письмовій формі (простій). Посвідчений нотаріально договір про поря­док володіння і користування спільним майном є обов'язковим для особи, яка згодом придбає частку у праві спільної власності на це майно. Якщо ж співвласники уклали
такий договір у простій письмовій формі, він може бути обов'язковим для особи, яка згодом придбала частку у праві спільної власності.

5. Правочини можуть посвідчувати державні та приватні нотаріуси.  Відповідно до ст. 34 Закону «Про нотаріат» приватні нотаріуси вправі посвідчувати ті ж право­чини, що і державні нотаріуси.

6. Посадові особи виконавчих органів сільських, селищних, міських рад мають право вчиняти деякі нотаріальні дії (підпункт 5 п. 6 ч. 1 ст. 38 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112]). Але із правочинів вони вправі засвідчувати тільки заповіти (ст. 37 Закону «Про нотаріат»). Значно ширші повноваження на вчинення нотаріальних дій мають консульські установи України (ст. 38 Закону «Про нотарі­ат»). Вони вправі засвідчувати будь-які правочини, крім договорів про відчуження та заставу житлових будинків, квартир, дач, садових будинків, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні.

7. Стосовно заповітів установлено, що вони за відповідних умов можуть бути по­свідчені іншими службовими, посадовими особами (ст. 1252 ГК [42]; ст. 40 Закону «Про нотаріат»). Такі заповіти за своєю юридичною силою прирівнюються до запо­вітів, посвідчених нотаріусами.

8. Нотаріальне посвідчення підписів на документах є можливим лише за умови, що відповідний документ не є формою правочину (ч. 1 ст. 78 Закону «Про нотаріат»). Це не завжди  враховується в правотворчій  практиці.  Так,   передавальні  розпоря­дження та розпорядження застави, що видаються власниками іменних цінних паперів реєстраторам, безумовно, є правочинами. У Державній комісії з цінних паперів та
фондового ринку розуміють, що підзаконним актом цього державного органу не може бути встановлена вимога про вчинення таких правочинів у нотаріальній формі. Тому Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку вимагає підписи на таких роз­орядженнях посвідчувати нотаріально (п. 21; 2.1 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [368]). Це суперечить ч. 1 ст. 78 Закону «Про нотаріат», відповідно до якої посвідчення справжності підпису на документах допускається лише за умови, що підписаний документ не є правочином. Проте суб'єкти цивільних відносин не взмозі протистояти таким вимогам підзаконних актів, що не зо­всім відповідають законові.

Щодо частини третьої ст. 78 Закону «Про нотаріат», то переважно застосовуєть­ся абзац четвертий ч. З ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства» [228], відповідно до якого при створенні акціонерного товариства за участі фізичних осіб їх підписи на засновницькому договорі підлягають нотаріальному посвідченню. Переважне застосування Закону «Про акціонерні товариства» щодо ч. 1 ст. 78 Закону «Про нотаріат» обумовлене, зокрема, спеціальним характером встановленого ним правила. Отже, за­сновницький договір нотаріальному посвідченню не підлягає.

Стаття 210.   Державна реєстрація правочину

1. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених за­коном. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

2. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

1. Про державну реєстрацію двосторонніх правочинів (договорів) див. коментар до ст. 640 ЦК. Про реєстрацію права власності на окремі види майна та про реєстра­цію окремих видів майна див. коментар до ст. 182 ЦК.

2. Державна реєстрація правочину не охоплюється поняттям форми договору. Такий висновок слід зробити із ст. 205 — 210 ЦК. Цей висновок погоджується із ст. 639 — 640 і ст. 793 — 794 ЦК. Включення положень про державну реєстрацію правочинів до ст. 657, 745, 1031 і 1118 ЦК, які відповідно до їх заголовків присвячені формі від­повідних договорів, не може спростовувати висновок про те, що законодавець виводить державну реєстрацію договорів за межі поняття їх форми з наступних міркувань: 1) при тлумаченні законодавчих положень перевага надається їх змісту, а не заголовкам статей; 2) включаючи положення про державну реєстрацію правочинів до статей,
зміст яких відповідно до їх заголовків присвячений формам договорів, законодавець не виявив послідовності: в одних випадках він положення про державну реєстрацію договорів уключив до змісту статей, які відповідно до їх заголовків присвячені формі правочинів, а в інших — він такі положення сформулював у спеціальних статтях.

3. Уведення в дію нового Цивільного кодексу та відсутність закону, що визначає перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації правочинів, а також порядок ведення відповідних реєстрів, обумовили затвердження постановою Кабінету Міністрів Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів  [308]. Державний реєстр правочинів — це єдина комп'ютерна база даних, яка містить ін­формацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує зберігання, видачу та захист таких даних від несанкціонованого доступу. Держателем Реєстру є Міністерство юстиції. Адміністратором Державного реєстру є державне підприєм­ство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції. Реєстраторами визнані державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які укладають договори з Адміністратором
Державного реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення дії правочинів.

4. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом унесення нотаріусом запису до Державного реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Якщо нотаріус не має права здійснювати реєстрацію правочинів, він зобов'язаний у день посвідчення правочину надіслати один його примірник реєстратору, який у той же день вносить запис до Державного реєстру.Цивільний кодекс значно розширив коло правочинів, що підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень та реєстрацію обтяжень рухомого майна відповідно до законів «Про державну реєстра­цію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] слід кваліфікувати як спеціальні правові конструкції, що не підпадають під дію ст. 210 ЦК та ч. З ст. 640 ЦК. Реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень і обтяжень рухомого майна не впливає на чинність відповідних правочинів, на визнання їх учиненими, а спричинює тільки ті специфічні наслідки, які передбачені названими законами. Однак правочин на видачу заставної не може вважатись учиненим до реєстрації випуску заставної в порядку, встановленому для державної реєстрації обтяжень нерухомого майна, оскільки тіль­ки після реєстрації випуску заставної вона передається іпотекодержателю (частина шоста ст. 20 Закону «Про іпотеку» [197]).

Стаття 211.   Місце вчинення правочину

1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторо­ни;

2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відпо­відно до статті 647 цього Кодексу.

1. Місце вчинення правочину має обмежене значення. Воно важливе стосовно ци­вільних договорів, на які поширюються норми міжнародного приватного права. На­віть коли закон вимагає зазначення місця складання заповіту, це зазначення не тягне юридичних наслідків, хіба що крім випадків, коли зазначене в заповіті місце його вчинення не відповідає місцю його посвідчення, оскільки місце вчинення (складання)
заповіту слід вважати місцем його нотаріального посвідчення. Але і в цьому разі немає підстав для визнання недійсним заповіту. Інші юридичні наслідки в зв'язку із зазна­ченою невідповідністю також не наступають.

2. Із ст. 211 ЦК можна зробити висновок про те, що учасники правочину на свій розсуд мають право визначити місце вчинення правочину, не обов'язково додержуючись справжнього місця його вчинення. Зазначення в правочині на місце його здійснення не може бути визнане недійсним. Лише у разі відсутності такого зазначення місце вчинення правочину визначається за правилами ст. 211 ЦК.