РОЗДІЛ 7 Процесуальні строки і судові витрати

Posted in Уголовное процесуальное право - Ю.М. Грошевий Кримінальний процес

 

§ 1. Поняття процесуальних строків, їх значення, порядок обчислення та поновлення

Під процесуальним строком у найширшому значенні розуміється встановлений законом, підзаконним нормативним актом або рішенням уповноваженої на те посадової особи час для виконання суб'єктами кримінально-процесуальних відносин певних процесуальних дій (іно­ді утримання від них) або прийняття процесуальних рішень.

За своєю юридичною природою процесуальні дії або утримання від них виступають як засіб реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників певних правовідносин. У кожному конкретному випадку важливо точно усвідомити, маємо ми справу зі строком ви­конання обов'язку чи зі строком здійснення права, оскільки їх недо­тримання спричиняє різні правові наслідки.

Закінчення строків реалізації права призводить до втрати можли­вості з боку носія цього права ним скористатися. Чим більш важливим є дане процесуальне право, тим важливішим є і значення строку. У разі пропуску такого строку з поважних причин він може бути поновлений у встановленому порядку з відновленням і втраченої у зв'язку із за­кінченням строку можливості реалізувати право.

Закінчення строку виконання обов'язку не спричиняє припинення його. Обов'язкова дія повинна бути виконана і після закінчення строку. Пропуск строку виконання обов'язку, на відміну від пропуску строку реалізації права, спричиняє застосування до осіб, що пропустили строк, дисциплінарних стягнень, заходів адміністративного впливу або при­мусових заходів кримінально-процесуального характеру (наприклад, відповідно до ст. 290 КПК України до потерпілого, який не з'явився без поважних причин, суд може застосувати привід, а за злісне ухилен­ня від явки до суду потерпілий відповідає за ч. 1 ст. 1853 КУпАП Укра­їни).

Недотримання строку виконання обов'язку може виражатися не лише у невиконанні тієї або іншої процесуальної дії у встановлений строк, але й у неправомірному скороченні тривалості передбачених строків. Наприклад, якщо на порушення вимоги ст. 286 КПК України судовий розгляд розпочати раніше трьох днів з моменту вручення копії обвинувального висновку без прохання на те підсудного. Таке недо­тримання строків спричиняє недійсність усіх подальших процесуаль­них дій і прийнятих рішень.

Залежно від часового прояву кримінально-процесуальні строки класифікують на дві великі групи: строки-моменти та строки-періоди. Строки-моменти звичайно позначаються шляхом вказівки в законі вчинити якусь процесуальну дію до або одночасно з провадженням іншої процесуальної дії, або відразу після її вчинення чи настання певної події.

Строки-періоди передбачають у своїх межах певну свободу вчи­нення процесуальних дій. Необхідна або дозволена дія може бути виконана в будь-який момент установленого строку-періоду. Аналіз норм показує, що такі строки звичайно встановлюються в тих випадках, коли ефективність процесуальних дій прямо залежить від тактичних міркувань, конкретних обставин справи або необхідності виконання підготовчих дій.

Строки-періоди залежно від способу визначення їх тривалості по­діляють на визначені та невизначені. Строки, які входять до першої групи, у чинному законодавстві України обчислюються у годинах, до­бах (днях), місяцях і роках. Ці строки залежно від можливості продов­ження класифікують на абсолютно визначені, мінімальна або мак­симальна межа яких ні за яких умов не може бути продовжена, та відносно визначені, продовження яких у разі потреби передбачено за­коном. Залежно від необхідності винесення уповноваженим суб'єктом спеціального рішення продовження строків може відбуватися у загаль­ному (коли це рішення потрібно) або спеціальному (спрощеному) порядку. Для невизначених строків характерним є відсутність у законі вказівок про їх точну тривалість. У нормах, які їх встановлюють, як правило, позначається або з достатньою очевидністю припускається як їх початок, так і їх закінчення. Ця особливість, природно, виключає необхідність обчислювати такого роду строки, але потребує правиль­ного визначення моменту настання обставин, що знаменують початок і особливо закінчення подібних строків.

Залежно від функціонального призначення кримінально-процесуальні строки поділяють на три групи: ті, що забезпечують швидкість судочинства; що гарантують права і законні інтереси учас­ників процесу; що гарантують здійснення прокурорського нагляду за дотриманням законів у кримінальному судочинстві.

Як різновид юридичних фактів строки бувають правовстановлю-ючі, що викликають виникнення правовідносин (наприклад, строки на оскарження, строк-момент, з якого виникає право в особи користува­тися послугами захисника, і т. д.); правозмінюючі строки (наприклад, з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого в підозрюваного змінюється правовий статус і він стає обвинуваченим, хоча в цілому правовідносини зберігаються) і правообмежуючими (на­приклад, строк, протягом якого особа перебуває під вартою).

У переважній більшості випадків у законі позначається початок і точна тривалість строку. При застосуванні норм, що встановлюють строки, у яких позначено лише початок, виникає необхідність точно визначити їх закінчення. Момент закінчення таких строків вирахову­ється за спеціальними правилами, що іменуються правилами обчис­лення строків.

Ці правила диференціюються залежно від величин, якими вони обчислюються. Такими розмірами відліку, як прямо зазначено в за­коні, є години, доби (дні) і місяці. Але, як відомо, тривалість про­цесуальних строків установлюється не лише зазначеними величина­ми, але і роками (ст. 4006, ч. 5 ст. 407, ч. 6 ст. 414). У зв'язку з цим при обчисленні строків необхідно строки у роках перекладати на місяці. Крім цього, законодавець використовує терміни «доба» і «дні» як синоніми, тобто день за тривалістю дорівнює добі. Інші варіанти переведення процесуальних строків (годин у добу, діб у місяці) є не­припустимими.

Початок відліку (початок обчислення) процесуального строку ви­значається відповідно до правила a die ad diem1, а не а momento ad momentum2, згідно з яким при обчисленні строків не беруться до уваги той день і та година, від яких починається строк. Наприклад, якщо за­тримання підозрюваного відбулося 1 лютого о 13 годині 35 хвилин, то 72-годинний строк затримання буде обчислюватися, починаючи з 14 години того ж дня. А обчислення триденного строку вирішення заяви про злочин, що надійшла, скажімо, о 5 годині 6 лютого, почнеться з 00 годин 7 лютого.

При обчисленні строку місяцями початок відліку визначається так само, як і при обчисленні строків добами, тобто доба, якою починаєть­ся перебіг строку, до рахунку не береться. Так, обчислення двомісяч­ного строку досудового слідства у справі, порушеній, припустимо, 31 січня, повинно вестися починаючи з 1 лютого.

При визначенні початку обчислення строку важливо точно знати момент, з якого починається його перебіг. Не викликає труднощів ви­значення його тоді, коли він прямо зазначений у законі. У тих випадках, коли початок перебігу строку не позначено, ним слід вважати момент учинення тієї процесуальної дії або настання події, що спричиняє ви­никнення відповідного процесуального обов'язку, для виконання яко­го і встановлюється даний строк.

Після визначення початку перебігу строку, а потім початку обчис­лення його подальше обчислення провадиться з дотриманням таких правил. Перерви при обчисленні поточного строку не припускаються. У строк враховується як робочий, так і неробочий час (у судах, про­куратурі і слідчих органах такими є субота і неділя, а також святкові дні — ч. 1 ст. 73 КЗпП України). Строк, обчислюваний годинами, за­кінчується після закінчення останньої повної години.

При обчисленні строку добами строк закінчується о 24 годині останньої доби, але КПК України передбачає норму, відповідно до якої «якщо відповідну дію належить провести в суді або в органах дізнання і досудового слідства, то строк закінчується у встановлений час за­кінчення робочого дня в цих установах» (ч. 2 ст. 89).

Строк, що обчислюється місяцями, закінчується у відповідне чис­ло останнього місяця (ч. 3 ст. 89 КПК). Цим «відповідним числом» за загальним правилом є число, з якого починається перебіг строку.

Закон передбачає два винятки з цього правила, які обумовлені ка­лендарним порядком обчислення.

1. Якщо останній місяць строку не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця (ч. 4 ст. 89 КПК). Так, дво­місячний строк тримання під вартою, перебіг якого почався, скажімо, 30 грудня 2009 року, минув у лютому 2010 року. Але оскільки в люто­му немає числа, що відповідає вищевказаному числу грудня, то згідно з викладеним правилом строк минув 28 лютого. Аналогічні ситуації можуть виникати, якщо строк починається з 31 числа, а закінчується в такі місяці, що мають тривалість у 30 календарних днів.

2. Якщо закінчення строку припадає на неробочий день (вихідний, святковий), то строк автоматично продовжується. У цьому разі «остан­нім днем строку вважається наступний робочий день» (ч. 4 ст. 89 КПК).

Правила про автоматичне скорочення і автоматичне продовження строків стосуються тільки тих з них, що обчислюються місяцями. Вони не застосовуються до строків, обчислюваних добами і, тим більше, годинами. Інше вирішення питання, тобто поширення цього правила і на порядок обчислення строків добами, на практиці в умовах дво­денного щотижневого відпочинку, що нерідко збільшується за рахунок святкових днів, буде неминуче призводити до того, що, наприклад, строки вирішення заяв і повідомлень про злочин, строки тримання підозрюваних під вартою до пред'явлення обвинувачення, строки ви­конання доручень тощо будуть безпідставно продовжуватися, що при­зведе до тяганини при провадженні у справі, істотного порушення прав особи у кримінальному процесі.

Частиною 5 ст. 89 КПК встановлюється правило, відповідно до якого, якщо скаргу або інший документ здано до закінчення встанов­леного строку на пошту, а для осіб, що тримаються під вартою, — ад­міністрації місця попереднього ув'язнення, то вони вважаються по­даними в строк, хоча адресатом ці документи будуть отримані вже після закінчення строку. У таких випадках час подання документів на пошту визначається за штемпелем закладу зв'язку місця відправлення, а подання адміністрації місця ув'язнення — за відміткою відповідної посадової особи, що отримала скаргу або інший документ.

Пропущений з поважних причин строк повинен бути поновлений за клопотанням заінтересованої особи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвалою суду або постановою судді (ч. 1 ст. 90 КПК).

Поважні причини можна поділити на три групи: 1) причини об'єктивного характеру (наприклад, стихійне лихо); 2) причини суб'єктивного характеру (наприклад, відрядження, хвороба); 3) неви­конання посадовою особою, яка веде процес, своїх обов'язків, що унеможливило або затруднило реалізацію у встановлений законом строк учасником процесу свого права (наприклад, невручення або не­своєчасне вручення копії рішення, яке може бути оскаржене).

Оскільки закон не дає навіть орієнтовного переліку причин, які можуть бути визнані поважними, то будь-яку з вказаних учасником процесу в клопотанні причину не можна відкидати автоматично. По­важність причини — поняття оціночне. Питання про визнання при­чини пропуску строку поважною вирішується особою, у провадженні якої перебуває справа, з посиланням на мотиви прийнятого рішення. Подача клопотання про поновлення пропущеного строку зупиняє виконання рішення, оскарженого з пропуском строку, до вирішення питання про поновлення строку (ч. 2 ст. 90 КПК).