ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА РОЗДІЛ 1 Основні положення кримінально-процесуальної теорії - Страница 5
§ 5. Кримінально-процесуальне право
Кримінально-процесуальне право — це галузь права, яка являє собою сукупність закріплених Конституцією України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законами правових норм, що регулюють порядок діяльності органів розслідування, прокуратури та суду при провадженні у кримінальних справах.
Кримінально-процесуальне право є самостійною галуззю права, бо має свій предмет правового регулювання (суспільні відносини, які складаються при розгляді та вирішенні питань про порушення кримінальної справи, її розслідуванні, судовому розгляді, а також при виконанні вироку, перевірці його законності та обґрунтованості) та свій, специфічний, метод правового регулювання (специфічний спосіб юридичного впливу на відповідні суспільні відносини).
Для кримінально-процесуального права як галузі публічного права є характерним спеціально-дозвільний тип правового регулювання, в основі якого лежить формула: «дозволено лише те, що прямо передбачено законом» (на відміну, скажімо, від загальнодозвільного типу правового регулювання, в основу якого покладено формулу: «дозволено все, що не заборонено»).
Кримінально-процесуальне право визначає завдання і систему кримінального процесу, порядок відносин суду, органів прокуратури, слідства і дізнання між собою та з громадянами, що беруть участь у процесі, а також порядок і форму провадження процесуальних дій.
Для правильного розуміння соціальної сутності кримінально-процесуальної діяльності в правовій державі основним є визнання принципу зв'язаності держави правами й свободами людини і громадянина на конституційному рівні. Визнання невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, усвідомлення приналежності їх людині за самою її природою і відображення цього факту суспільною свідомістю створює передумови для дотримання державою, її органами, посадовими та службовими особами прав і свобод людини та зв'язаності їх цими правами і свободами.
Фундаментальним для розуміння сутності правової зв'язаності держави правами та свободами людини і громадянина є положення ч. 1 ст. 3 Конституції України, згідно з яким «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».
Ідея людини не набуває виразу виключно нормативної державної ідеології, як це було характерним для періоду дії радянських конституцій, а переводиться у площину реальних конституційно-правових відносин, перетворюється на нормативну базову основу легітимації влади і конституційно-правового обґрунтування обов'язків держави перед людиною. Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини, їх гарантії «визначають зміст і спрямованість діяльності держави», і держава «відповідає перед людиною за свою діяльність». Ідея гідності людини знаходить своє відображення і в інших статтях Конституції, зокрема у ст. 21, яка проголошує вільність людей і їх рівність у гідності та правах, ст. 28, яка визнає за кожною людиною право на повагу до її гідності, ст. 68, за якою кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Ці положення визначають захист честі та гідності людини, її прав на рівні суб'єктивних прав, у тому числі і судом (ч. 1 ст. 55 Конституції України).
Значення кримінально-процесуального права, його позитивна роль у житті суспільства визначаються передусім тим, що воно встановлює ефективний порядок розслідування та судового розгляду кримінальних справ, забезпечуючи умови для успішної боротьби зі злочинністю, наділяючи органи держави, посадових осіб необхідними повноваженнями, створюючи передумови для виконання завдань кримінального судочинства. Кримінально-процесуальне право встановлює правила, дотримання яких необхідно для достовірного з'ясування обставин кожної справи, встановлення по ній істини, для справедливого здійснення правосуддя.
Ця галузь права передбачає процесуальні гарантії прав особи, у тому числі конституційного права громадян на судовий захист, на особисту свободу, недоторканність особи, житла, охорону особистого життя громадян, таємницю листування, телефонних переговорів і телеграфних повідомлень, а також права оскарження дій посадових осіб. Важливе місце в системі цих гарантій посідає забезпечення права обвинуваченого на захист.
Регулюючи кримінально-процесуальну діяльність, кримінально-процесуальне право надає їй правового характеру, лежить в основі підтримання режиму законності в боротьбі зі злочинністю, створює передумови справедливого вирішення кримінальних справ. Конституція України підняла до конституційних норм ряд найважливіших положень кримінально-процесуального права, що означає визнання його високої соціальної цінності.
Зараз для визначення самостійного характеру будь-якої галузі права використовуються також й інші юридичні ознаки. Поняттям «режим галузевого правового регулювання» охоплюється поряд з особливим методом та способом також і специфіка системи принципів галузі й інші властивості типу правового регулювання. Кримінально-процесуальне право є фундаментальною (профілюючою) галуззю права (з огляду на те, що містить вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей права та вичерпно концентрує генеральні юридичні режими, галузеві методи правового регулювання). Кримінально-процесуальне право, його норми взаємозв'язані з усіма іншими галузями вітчизняного права, а також з галузями зарубіжних правових систем, норми яких в обов'язковому або факультативному порядку звичайно реалізуються в кримінальному судочинстві держави.
Фундаментальність кримінально-процесуального права зобов'язує щоразу при реалізації його норм з'ясовувати, які конкретно норми і які галузі права необхідно одночасно реалізовувати. У разі розбіжності правил галузевих режимів регулювання фундаментальність кримінально-процесуального права за загальним правилом вказує на пріоритетний характер процесуальних норм перед іншими (за рідкими винятками, прямо передбаченими Конституцією).
Кримінально-процесуальне право регулює суспільні відносини, що виникають і розвиваються у зв'язку з розслідуванням та судовим розглядом кримінальних справ. Ці суспільні відносини, будучи врегульовані законом, являють собою кримінально-процесуальні правовідносини.
Як вказувалося, суб'єктами кримінально-процесуальних відносин є державні органи та посадові особи, які здійснюють свої повноваження по розслідуванню та судовому розгляду кримінальних справ, а також громадяни, юридичні особи, громадські організації, їхні представники, чиї інтереси порушує вчинений злочин або на яких поширюється кримінально-процесуальна діяльність.
Об'єкт кримінально-процесуальних правовідносин — це все те, з приводу чого дані відносини виникли й існують, головним чином очікуваний результат поведінки учасників кожного конкретного право-відношення. Коло можливих об'єктів кримінально-процесуальних відносин широке. Таким об'єктом може бути проведення дій (явка обвинуваченого до слідчого за викликом, дача показань на допиті), або певна поведінка (неперешкоджання встановленню істини у ході слідства з боку обвинуваченого), або ті чи інші матеріальні речі (при відібранні під час обшуку цінностей з метою подальшої їхньої конфіскації або відшкодування матеріальних збитків чи при вилученні предмета як речового доказу) тощо. Будь-які процесуальні правовідносини мають свою мету, свій об'єкт.
Юридичними фактами, що спричиняють виникнення, зміни та припинення кримінально-процесуальних відносин, найчастіше є процесуальні дії, рідше — події (наприклад, скінчення строку давності), але щоразу у зв'язку з певними діями. На відміну від інших правовідносин, юридичними фактами завжди виступають тільки складні фактичні сукупності, тобто визначені законодавством сукупності тих чи інших дій (утримання від них) та подій.
У свою чергу, процесуальні дії знаходять втілення в актах, що приймаються в кримінальному судочинстві. Такі акти є правовими засобами забезпечення виконання завдань кримінального судочинства. Кримінально-процесуальними актами є правові акти, які знаходять своє вираження у встановленій законом процесуальній формі та в яких державний орган чи посадова особа в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку дає відповіді на правові питання, що виникли по справі. Зазначені акти повинні ґрунтуватися на встановлених фактичних обставинах справи та приписах закону і містити владне волевиявлення щодо дій, спрямованих на досягнення завдань кримінального судочинства.
Прийняття процесуального рішення включає певні етапи. Перший етап — збирання і оцінка інформації, яка приводить до висновку про наявність (відсутність) певних фактичних обставин та ознак, необхідних для вибору виду та прийняття рішення (інформаційний етап). При виборі виду рішення уповноважений суб'єкт кримінального процесу повинен керуватися вимогою доцільності. Оскільки правильна реалізація закону зобов'язує обрати і найбільш доцільний шлях перетворення в життя його приписів, тобто з усіх можливих рішень обрати таке, яке забезпечує максимально повне та точне досягнення мети закону при даних конкретних умовах місця та часу. Другий етап — прийняття рішення на підставі отриманої інформації. Тому для прийняття рішення повинні бути наявні фактичні та правові підстави. Співвідношення цих підстав обумовлює законність та обґрунтованість рішень. Законність рішень визначається таким: рішення винесено компетентною особою або органом своєчасно; повинен бути правильно застосований відповідний закон; рішення має встановлену законом форму, містить необхідні реквізити цього акта. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для його прийняття; висновки суб'єкта, який виносить рішення про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами. Обґрунтованість рішення полягає в його мотивуванні. Кримінально-процесуальний акт повинен бути справедливим.
Кримінально-процесуальні акти знаходять своє вираження у встановленій законом формі — у постановах, ухвалах, вироках тощо. Вимоги до форми рішення містяться у вказівках законодавця щодо виду документа, в якому рішення повинно бути втілено, та у вимогах, яким цей документ повинен відповідати. Структура рішення, як правило, включає вступну, описово-мотивувальну та резолютивну частини. Резолютивна частина рішення містить владне волевиявлення посадової особи, в якому реалізуються її права та обов'язки.
Правові засоби, які забезпечують усім суб'єктам кримінальної процесуальної діяльності можливість реально виконувати свої обов'язки та використовувати надані права, являють собою кримінально-процесуальні гарантії.
Найважливішою рисою кримінально-процесуальних гарантій, їх забезпечувальної властивості є їх багаторівнева системність. Тому до них належать приписані законом процесуальні дії слідчого, органу дізнання (особи, яка проводить дізнання), суду та судді, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (матеріали про злочин). Далі — приписані законом процесуальні дії державних органів та посадових осіб, які виконують свої контрольно-наглядові функції (процесуальний контроль начальника слідчого відділу, начальника органу дізнання, прокурорський нагляд та судовий контроль за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства).
Процесуальні гарантії — це сукупність встановлених законом правових норм, що забезпечують законний і обґрунтований розгляд кожної кримінальної справи і виконання інших завдань кримінального судочинства.
Розрізняються процесуальні гарантії в широкому значенні і процесуальні гарантії особи, або процесуальні гарантії у вузькому значенні. У широкому розумінні весь кримінально-процесуальний порядок значною мірою являє собою систему процесуальних гарантій.
Деякі процесуальні дії щодо громадян та державно-владні рішення процесуальних органів, що приймаються, так чи інакше зачіпають або обмежують конституційні права і свободи особи. Тим самим вони є засобами кримінально-процесуального примусу, які покликані припиняти неправомірні діяння учасників, що перешкоджають нормальному ходу кримінального процесу, або запобігати їм. Серед них найбільш поширеними є запобіжні заходи, затримання підозрюваного, відсторонення обвинуваченого від посади та інші засоби кримінально-процесуального (державного) примусу.
Характерна властивість кримінально-процесуальних правовідносин проявляється в тому, що у правовідносинах, що виникли, для реалізації суб'єктивних прав і процесуальних обов'язків необхідно здійснення певних дій або їх системи. У сукупності з іншими обставинами вони одночасно виступають як юридичні факти, що породжують нові правовідносини, які, у свою чергу, вимагають нових дій. Таким чином забезпечується рух справи за етапами та стадіями. Тому коли говорять про кримінальний процес як вид державної діяльності, то звичайно розуміють і дії, і правовідносини. Однак, маючи на увазі, що процесуальні дії виступають не лише як юридичні факти, але й як зміст правовідносин, ставити їх (дії та правовідносини) в один ряд є недопустимим, оскільки вони — не самостійні елементи кримінально-процесуальної діяльності, а дві сторони цілого, співвіднесені між собою як частина і ціле.
Кримінально-процесуальне право співвідноситься з іншими галузями права.
Конституційне право як установча галузь права здійснює важливий вплив на кримінально-процесуальне право. Зокрема, норми конституційного права визначають каталог основоположних прав і свобод людини та встановлюють загальноправовий статус особи у сфері кримінального судочинства, закріплюють кримінально-процесуальні гарантії та правовий статус органів державної влади у сфері кримінального судочинства, встановлюють види та систему джерел кримінально-процесуального права.
Існує взаємозв'язок кримінально-процесуального права та міжнародного права. Прикладами такого зв'язку є здійснення міжнародної правової допомоги по кримінальних справах на підставі кримінально-процесуальних норм та норм чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Конвенція з прав людини і основоположних свобод (1950 р.) та практика Європейського суду з прав людини сприяють захисту прав особи, яка залучена до сфери кримінального судочинства, визначають зміст чинних кримінально-процесуальних норм, практику їх застосування та спрямовують подальший розвиток кримінального судочинства в цілому.
Найбільш тісним є зв'язок кримінально-процесуального права та кримінального права. Обидві ці галузі служать боротьбі зі злочинністю, маючи загальну кінцеву мету. Кримінальне право забороняє під загрозою кримінального покарання певні вчинки і служить попередженню правопорушень. Воно виявляє свій позитивний вплив і поза прямим зв'язком з процесуальним правом. Але якщо злочин вчинено, то й норми кримінального права можуть бути застосовані лише в ході кримінально-процесуальної діяльності, порядок якої передбачений процесуальними нормами. У такому разі кримінальне право не може бути застосоване без процесуального права.
Призначенням кримінально-процесуального права є також забезпечення правильного застосування кримінального права. Кримінальне судочинство може мати місце лише тоді, коли було вчинено або готувався вчинок, заборонений кримінальним правом. Там, де немає злочину, кримінальний процес не ведеться. Сказане, однак, не означає, що кримінально-процесуальне право є лише формою застосування кримінального права. Насправді воно має власний зміст і соціальну цінність. Кримінальне право і кримінально-процесуальне право нерозривно пов'язані, точно скоординовані і спільно служать боротьбі зі злочинністю.
Кримінально-процесуальне право пов'язане із законодавством про суд і прокуратуру, бо між правовими нормами, що регулюють організацію і порядок процесуальної діяльності суду, прокуратури, органів розслідування, існує тісний зв'язок. Питання підсудності, підслідності, процесуальної компетенції судових інстанцій і органів прокурорського нагляду регулюються нормами, що мають організаційне і функціональне значення. Відмінність між кримінально-процесуальним правом і законодавством про суд і прокуратуру полягає передусім у предметі регулювання. Кримінально-процесуальне право регулює порядок діяльності суду, прокуратури та органів досудового розслідування. Законодавство про суд і прокуратуру визначає завдання, організацію і компетенцію відповідних органів.
Кримінальний процес та оперативно-розшукова діяльність служать розкриттю злочинів, при цьому застосовуються різні методи. Процесуальна діяльність регламентована КПК та здійснюється у процесуальних формах, тоді як ОРД регламентована Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» і здійснюється без дотримання процесуальних форм. Утім результати ОРД, зафіксовані у складених уповноваженими органами протоколах з відповідними додатками, визнаються доказами у кримінальному процесі.
Тісний та багатоплановий зв'язок існує між кримінально-процесуальним правом та криміналістикою. Так, положення кримінально-процесуального права регламентують службову роль криміналістики, яка має забезпечити вирішення кримінально-процесуальних завдань у практиці розслідування та розгляду кримінальних справ. Криміналістика розробляє техніку, тактику та методику проведення оперативно-розшукових, слідчих, судових та інших процесуальних дій. Отже, криміналістика наповнює практичним змістом процесуальні форми проведення названих дій. Кримінально-процесуальне право, наприклад, регламентує в загальних рисах умови застосування технічних засобів при розслідуванні злочинів.
Кримінально-процесуальне право взаємодіє із судовою медициною та судовою експертизою. Найчастіше судова медицина використовується в кримінальному процесі при проведенні експертиз. Кримінально-процесуальне право визначає поняття судової експертизи, підстави та порядок призначення і проведення судової експертизи, обов'язки та права експертів тощо.