ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА РОЗДІЛ 1 Основні положення кримінально-процесуальної теорії - Страница 5

Posted in Уголовное процесуальное право - Ю.М. Грошевий Кримінальний процес

 

§ 5. Кримінально-процесуальне право

Кримінально-процесуальне право — це галузь права, яка являє собою сукупність закріплених Конституцією України, чинними між­народними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законами правових норм, що регулюють порядок діяльності органів розслідування, прокуратури та суду при проваджен­ні у кримінальних справах.

Кримінально-процесуальне право є самостійною галуззю права, бо має свій предмет правового регулювання (суспільні відносини, які складаються при розгляді та вирішенні питань про порушення кримі­нальної справи, її розслідуванні, судовому розгляді, а також при ви­конанні вироку, перевірці його законності та обґрунтованості) та свій, специфічний, метод правового регулювання (специфічний спосіб юри­дичного впливу на відповідні суспільні відносини).

Для кримінально-процесуального права як галузі публічного права є характерним спеціально-дозвільний тип правового регулювання, в основі якого лежить формула: «дозволено лише те, що прямо перед­бачено законом» (на відміну, скажімо, від загальнодозвільного типу правового регулювання, в основу якого покладено формулу: «дозволе­но все, що не заборонено»).

Кримінально-процесуальне право визначає завдання і систему кримінального процесу, порядок відносин суду, органів прокуратури, слідства і дізнання між собою та з громадянами, що беруть участь у процесі, а також порядок і форму провадження процесуальних дій.

Для правильного розуміння соціальної сутності кримінально-процесуальної діяльності в правовій державі основним є визнання принципу зв'язаності держави правами й свободами людини і грома­дянина на конституційному рівні. Визнання невідчужуваності та не­порушності прав і свобод людини, усвідомлення приналежності їх людині за самою її природою і відображення цього факту суспільною свідомістю створює передумови для дотримання державою, її органа­ми, посадовими та службовими особами прав і свобод людини та зв'язаності їх цими правами і свободами.

Фундаментальним для розуміння сутності правової зв'язаності держави правами та свободами людини і громадянина є положення ч. 1 ст. 3 Конституції України, згідно з яким «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні най­вищою соціальною цінністю».

Ідея людини не набуває виразу виключно нормативної державної ідеології, як це було характерним для періоду дії радянських консти­туцій, а переводиться у площину реальних конституційно-правових відносин, перетворюється на нормативну базову основу легітимації влади і конституційно-правового обґрунтування обов'язків держави перед людиною. Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини, їх гарантії «визначають зміст і спрямованість діяльності дер­жави», і держава «відповідає перед людиною за свою діяльність». Ідея гідності людини знаходить своє відображення і в інших статтях Кон­ституції, зокрема у ст. 21, яка проголошує вільність людей і їх рівність у гідності та правах, ст. 28, яка визнає за кожною людиною право на повагу до її гідності, ст. 68, за якою кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Ці положення визна­чають захист честі та гідності людини, її прав на рівні суб'єктивних прав, у тому числі і судом (ч. 1 ст. 55 Конституції України).

Значення кримінально-процесуального права, його позитивна роль у житті суспільства визначаються передусім тим, що воно встановлює ефективний порядок розслідування та судового розгляду кримінальних справ, забезпечуючи умови для успішної боротьби зі злочинністю, наділяючи органи держави, посадових осіб необхідними повноважен­нями, створюючи передумови для виконання завдань кримінального судочинства. Кримінально-процесуальне право встановлює правила, дотримання яких необхідно для достовірного з'ясування обставин кожної справи, встановлення по ній істини, для справедливого здій­снення правосуддя.

Ця галузь права передбачає процесуальні гарантії прав особи, у тому числі конституційного права громадян на судовий захист, на осо­бисту свободу, недоторканність особи, житла, охорону особистого життя громадян, таємницю листування, телефонних переговорів і теле­графних повідомлень, а також права оскарження дій посадових осіб. Важливе місце в системі цих гарантій посідає забезпечення права об­винуваченого на захист.

Регулюючи кримінально-процесуальну діяльність, кримінально-процесуальне право надає їй правового характеру, лежить в основі підтримання режиму законності в боротьбі зі злочинністю, створює передумови справедливого вирішення кримінальних справ. Конститу­ція України підняла до конституційних норм ряд найважливіших по­ложень кримінально-процесуального права, що означає визнання його високої соціальної цінності.

Зараз для визначення самостійного характеру будь-якої галузі пра­ва використовуються також й інші юридичні ознаки. Поняттям «режим галузевого правового регулювання» охоплюється поряд з особливим методом та способом також і специфіка системи принципів галузі й інші властивості типу правового регулювання. Кримінально-процесуальне право є фундаментальною (профілюючою) галуззю права (з огляду на те, що містить вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових ре­жимів інших галузей права та вичерпно концентрує генеральні юри­дичні режими, галузеві методи правового регулювання). Кримінально-процесуальне право, його норми взаємозв'язані з усіма іншими галу­зями вітчизняного права, а також з галузями зарубіжних правових систем, норми яких в обов'язковому або факультативному порядку звичайно реалізуються в кримінальному судочинстві держави.

Фундаментальність кримінально-процесуального права зобов'язує щоразу при реалізації його норм з'ясовувати, які конкретно норми і які галузі права необхідно одночасно реалізовувати. У разі розбіжності правил галузевих режимів регулювання фундаментальність кримі­нально-процесуального права за загальним правилом вказує на пріо­ритетний характер процесуальних норм перед іншими (за рідкими винятками, прямо передбаченими Конституцією).

Кримінально-процесуальне право регулює суспільні відносини, що виникають і розвиваються у зв'язку з розслідуванням та судовим роз­глядом кримінальних справ. Ці суспільні відносини, будучи врегульо­вані законом, являють собою кримінально-процесуальні правовідно­сини.

Як вказувалося, суб'єктами кримінально-процесуальних відносин є державні органи та посадові особи, які здійснюють свої повноважен­ня по розслідуванню та судовому розгляду кримінальних справ, а також громадяни, юридичні особи, громадські організації, їхні представни­ки, чиї інтереси порушує вчинений злочин або на яких поширюється кримінально-процесуальна діяльність.

Об'єкт кримінально-процесуальних правовідносин — це все те, з приводу чого дані відносини виникли й існують, головним чином очі­куваний результат поведінки учасників кожного конкретного право-відношення. Коло можливих об'єктів кримінально-процесуальних відносин широке. Таким об'єктом може бути проведення дій (явка об­винуваченого до слідчого за викликом, дача показань на допиті), або певна поведінка (неперешкоджання встановленню істини у ході слід­ства з боку обвинуваченого), або ті чи інші матеріальні речі (при віді­бранні під час обшуку цінностей з метою подальшої їхньої конфіскації або відшкодування матеріальних збитків чи при вилученні предмета як речового доказу) тощо. Будь-які процесуальні правовідносини мають свою мету, свій об'єкт.

Юридичними фактами, що спричиняють виникнення, зміни та припинення кримінально-процесуальних відносин, найчастіше є про­цесуальні дії, рідше — події (наприклад, скінчення строку давності), але щоразу у зв'язку з певними діями. На відміну від інших правовід­носин, юридичними фактами завжди виступають тільки складні фак­тичні сукупності, тобто визначені законодавством сукупності тих чи інших дій (утримання від них) та подій.

У свою чергу, процесуальні дії знаходять втілення в актах, що прий­маються в кримінальному судочинстві. Такі акти є правовими засо­бами забезпечення виконання завдань кримінального судочинства. Кримінально-процесуальними актами є правові акти, які знаходять своє вираження у встановленій законом процесуальній формі та в яких державний орган чи посадова особа в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку дає відповіді на правові питання, що виникли по справі. Зазначені акти повинні ґрунтуватися на встановлених фактичних обставинах справи та приписах закону і містити влад­не волевиявлення щодо дій, спрямованих на досягнення завдань кри­мінального судочинства.

Прийняття процесуального рішення включає певні етапи. Перший етап — збирання і оцінка інформації, яка приводить до висновку про наявність (відсутність) певних фактичних обставин та ознак, необхід­них для вибору виду та прийняття рішення (інформаційний етап). При виборі виду рішення уповноважений суб'єкт кримінального процесу повинен керуватися вимогою доцільності. Оскільки правильна реалі­зація закону зобов'язує обрати і найбільш доцільний шлях перетворен­ня в життя його приписів, тобто з усіх можливих рішень обрати таке, яке забезпечує максимально повне та точне досягнення мети закону при даних конкретних умовах місця та часу. Другий етап — прийняття рішення на підставі отриманої інформації. Тому для прийняття рішен­ня повинні бути наявні фактичні та правові підстави. Співвідношення цих підстав обумовлює законність та обґрунтованість рішень. Закон­ність рішень визначається таким: рішення винесено компетентною особою або органом своєчасно; повинен бути правильно застосований відповідний закон; рішення має встановлену законом форму, містить необхідні реквізити цього акта. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для його прий­няття; висновки суб'єкта, який виносить рішення про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами. Обґрунтованість рішення полягає в його мотивуванні. Кримінально-процесуальний акт повинен бути справедливим.

Кримінально-процесуальні акти знаходять своє вираження у вста­новленій законом формі — у постановах, ухвалах, вироках тощо. Ви­моги до форми рішення містяться у вказівках законодавця щодо виду документа, в якому рішення повинно бути втілено, та у вимогах, яким цей документ повинен відповідати. Структура рішення, як правило, включає вступну, описово-мотивувальну та резолютивну частини. Резолютивна частина рішення містить владне волевиявлення посадової особи, в якому реалізуються її права та обов'язки.

Правові засоби, які забезпечують усім суб'єктам кримінальної про­цесуальної діяльності можливість реально виконувати свої обов'язки та використовувати надані права, являють собою кримінально-про­цесуальні гарантії.

Найважливішою рисою кримінально-процесуальних гарантій, їх забезпечувальної властивості є їх багаторівнева системність. Тому до них належать приписані законом процесуальні дії слідчого, органу дізнання (особи, яка проводить дізнання), суду та судді, у проваджен­ні якого перебуває кримінальна справа (матеріали про злочин). Далі — приписані законом процесуальні дії державних органів та посадових осіб, які виконують свої контрольно-наглядові функції (процесуальний контроль начальника слідчого відділу, начальника органу дізнання, прокурорський нагляд та судовий контроль за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства).

Процесуальні гарантії — це сукупність встановлених законом правових норм, що забезпечують законний і обґрунтований розгляд кожної кримінальної справи і виконання інших завдань кримінального судочинства.

Розрізняються процесуальні гарантії в широкому значенні і про­цесуальні гарантії особи, або процесуальні гарантії у вузькому зна­ченні. У широкому розумінні весь кримінально-процесуальний поря­док значною мірою являє собою систему процесуальних гарантій.

Деякі процесуальні дії щодо громадян та державно-владні рішення процесуальних органів, що приймаються, так чи інакше зачіпають або обмежують конституційні права і свободи особи. Тим самим вони є засобами кримінально-процесуального примусу, які покликані при­пиняти неправомірні діяння учасників, що перешкоджають нормаль­ному ходу кримінального процесу, або запобігати їм. Серед них най­більш поширеними є запобіжні заходи, затримання підозрюваного, відсторонення обвинуваченого від посади та інші засоби кримінально-процесуального (державного) примусу.

Характерна властивість кримінально-процесуальних правовідносин проявляється в тому, що у правовідносинах, що виникли, для реалізації суб'єктивних прав і процесуальних обов'язків необхідно здійснення певних дій або їх системи. У сукупності з іншими обставинами вони одночасно виступають як юридичні факти, що породжують нові право­відносини, які, у свою чергу, вимагають нових дій. Таким чином забез­печується рух справи за етапами та стадіями. Тому коли говорять про кримінальний процес як вид державної діяльності, то звичайно розумі­ють і дії, і правовідносини. Однак, маючи на увазі, що процесуальні дії виступають не лише як юридичні факти, але й як зміст правовідносин, ставити їх (дії та правовідносини) в один ряд є недопустимим, оскільки вони — не самостійні елементи кримінально-процесуальної діяльності, а дві сторони цілого, співвіднесені між собою як частина і ціле.

Кримінально-процесуальне право співвідноситься з іншими галу­зями права.

Конституційне право як установча галузь права здійснює важливий вплив на кримінально-процесуальне право. Зокрема, норми консти­туційного права визначають каталог основоположних прав і свобод людини та встановлюють загальноправовий статус особи у сфері кри­мінального судочинства, закріплюють кримінально-процесуальні га­рантії та правовий статус органів державної влади у сфері криміналь­ного судочинства, встановлюють види та систему джерел кримінально-процесуального права.

Існує взаємозв'язок кримінально-процесуального права та між­народного права. Прикладами такого зв'язку є здійснення міжнародної правової допомоги по кримінальних справах на підставі кримінально-процесуальних норм та норм чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Конвенція з прав людини і основоположних свобод (1950 р.) та практика Європей­ського суду з прав людини сприяють захисту прав особи, яка залучена до сфери кримінального судочинства, визначають зміст чинних кри­мінально-процесуальних норм, практику їх застосування та спрямову­ють подальший розвиток кримінального судочинства в цілому.

Найбільш тісним є зв'язок кримінально-процесуального права та кримінального права. Обидві ці галузі служать боротьбі зі злочинністю, маючи загальну кінцеву мету. Кримінальне право забороняє під за­грозою кримінального покарання певні вчинки і служить попереджен­ню правопорушень. Воно виявляє свій позитивний вплив і поза прямим зв'язком з процесуальним правом. Але якщо злочин вчинено, то й норми кримінального права можуть бути застосовані лише в ході кримінально-процесуальної діяльності, порядок якої передбачений процесуальними нормами. У такому разі кримінальне право не може бути застосоване без процесуального права.

Призначенням кримінально-процесуального права є також забез­печення правильного застосування кримінального права. Кримінальне судочинство може мати місце лише тоді, коли було вчинено або готу­вався вчинок, заборонений кримінальним правом. Там, де немає зло­чину, кримінальний процес не ведеться. Сказане, однак, не означає, що кримінально-процесуальне право є лише формою застосування кримінального права. Насправді воно має власний зміст і соціальну цінність. Кримінальне право і кримінально-процесуальне право нерозривно пов'язані, точно скоординовані і спільно служать боротьбі зі злочин­ністю.

Кримінально-процесуальне право пов'язане із законодавством про суд і прокуратуру, бо між правовими нормами, що регулюють органі­зацію і порядок процесуальної діяльності суду, прокуратури, органів розслідування, існує тісний зв'язок. Питання підсудності, підслідності, процесуальної компетенції судових інстанцій і органів прокурорсько­го нагляду регулюються нормами, що мають організаційне і функціо­нальне значення. Відмінність між кримінально-процесуальним правом і законодавством про суд і прокуратуру полягає передусім у предметі регулювання. Кримінально-процесуальне право регулює порядок ді­яльності суду, прокуратури та органів досудового розслідування. За­конодавство про суд і прокуратуру визначає завдання, організацію і компетенцію відповідних органів.

Кримінальний процес та оперативно-розшукова діяльність служать розкриттю злочинів, при цьому застосовуються різні методи. Проце­суальна діяльність регламентована КПК та здійснюється у процесу­альних формах, тоді як ОРД регламентована Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» і здійснюється без дотримання про­цесуальних форм. Утім результати ОРД, зафіксовані у складених упо­вноваженими органами протоколах з відповідними додатками, визна­ються доказами у кримінальному процесі.

Тісний та багатоплановий зв'язок існує між кримінально-про­цесуальним правом та криміналістикою. Так, положення кримінально-процесуального права регламентують службову роль криміналістики, яка має забезпечити вирішення кримінально-процесуальних завдань у практиці розслідування та розгляду кримінальних справ. Криміна­лістика розробляє техніку, тактику та методику проведення оперативно-розшукових, слідчих, судових та інших процесуальних дій. Отже, криміналістика наповнює практичним змістом процесуальні форми проведення названих дій. Кримінально-процесуальне право, напри­клад, регламентує в загальних рисах умови застосування технічних засобів при розслідуванні злочинів.

Кримінально-процесуальне право взаємодіє із судовою медициною та судовою експертизою. Найчастіше судова медицина використову­ється в кримінальному процесі при проведенні експертиз. Кримінально-процесуальне право визначає поняття судової експертизи, підстави та порядок призначення і проведення судової експертизи, обов'язки та права експертів тощо.