VI. ПРИЙНЯТНІСТЬ ДОКАЗІВ

Posted in Уголовное процесуальное право - Європейська конвенція з прав людини та кримінальни процесс

1. Обов’язковість розгляду питання про прийнятність

«Гюлкі Ґюнеш проти Туреччини» (Hulki Gunes v Turkey), 28490/95, 19 червня 2003 року.

 

91. Суд зазначає, що він постановив вважати умови, в яких заявника тримали під вартою в поліції, порушенням статті 3 Конвенції. У зв’язку з цим він зауважив би, що турецьке законодавство не пов’язує з зізнаннями, здобутими під час допитів, від яких у суді відмовилися, будь-яких наслідків, що мають вирішальне значення для перспектив захисту... Хоча в його завдання не входить досліджувати абстрактно питання про прийнятність доказів у кримінальному праві, та Суд шкодує, що суд національної безпеки в цій справі не розв’язав його, перш ніж переходити до розгляду справи по суті. Таке попереднє судове розслідування, безсумнівно, дало б національним судам можливість засудити будь-які незаконні методи, використовувані для здобуття доказів для кримінального обвинувачення.

2. Застосування катувань, нелюдського і принизливого такого, що принижує гідність поводження

«Яллох проти Німеччини» (Jalloh v Germany) [GC], 54810/00, 11 липня 2006 року.

 

105. ... використання в кримінальному судочинстві доказу, здобутого всупереч статті 3 Конвенції, порушує серйозні питання щодо справедливого характеру такого провадження. Суд не встановив у цій справі факту катування заявника. На його думку, на доказ вини, здобутий — як у формі визнання, так і речового доказу — внаслідок насильницьких дій або застосування жорстокості чи інших форм поводження, які можна кваліфікувати як катування, ніколи не слід покладатися для підтвердження провини жертви, незалежно від його можливої доказової цінності. Будь-який інший висновок лише сприяв би непрямій легітимізації вартої морального осуду поведінки, яку автори статті 3 Конвенції прагнули заборонити, або, як це вдало сформульовано в постанові Верховного суду США в справі «Рочин» ..., «приховуванню жорстокості під маскою закону». У зв’язку із цим Суд відзначає, що стаття 15 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або принизливих для гідності, форм поводження й покарання передбачає, що будь-яку заяву, зроблену, як установлено, внаслідок катування, не використовують як доказ у будь-якому судовому розгляді щодо особи, яка зазнала такого катування.

106. Хоча поводження, якому піддали заявника, не мало особливих ознак, характерних для катувань, але з огляду на обставини справи таке поводження сягало мінімального рівня жорстокості, на який поширюється дія статті 3 Конвенції. Цілком можливо й те, що в обставинах конкретної справи використання доказів, здобутих за допомогою навмисно жорстокого поводження, хоч воно і не становило катування, може перетворити судовий розгляд у справі потерпілого на несправедливий, незалежно від ваги ніби вчиненого правопорушення, вагомості доказів та можливостей, які потерпілий мав, щоб оспорити прийнятність й використання таких доказів на судовому процесі проти нього.

107. У цій справі можна залишити відкритим загальне питання про те, чи судовий розгляд стає автоматично несправедливим внаслідок використання доказів, здобутих у результаті дій, кваліфікованих як нелюдське та принизливе гідності, поводження. Суд зауважує, що навіть коли органи влади й не мали наміру заподіяти заявникові болю й страждань, докази, втім, були отримані із застосуванням заходів, що порушили одне із головних прав, гарантованих Конвенцією. До того ж обидві сторони погодилися, що наркотики, отримані за допомогою оспорюваного заходу, були вирішальним чинником у засудженні заявника. Справді, заявник дістав — і сторони цього так само не заперечували — і скористався зі змоги оспорити використання як доказу наркотики, вилучені за допомогою оспорюваного заходу. Проте своїм правом розсуду щодо вилучення такого доказу національні суди і не користувалися, оскільки вони вважали, що застосування блювотних засобів було дозволене національним законодавством. Не можна до того ж вважати, що суспільний інтерес у цій справі важив так багато, щоб виправдовувати використання такого доказу в судовому процесі. Як вже зазначено вище, цей захід був спрямований на вуличного торгівця, який продавав наркотики у відносно невеликих масштабах і якому зрештою призначили покарання у вигляді шести місяців ув’язнення з відстрочкою виконання і випробувальний термін.

108. За цих обставин, Суд вважає, що використання як доказу наркотиків, отриманих шляхом примусового введення заявникові блювотних засобів зробило судовий процес над ним загалом несправедливим.

 

«Арутюнян проти Вірменії» (Harutyunyan v Armenia), 36549/03, 28 червня 2007 року.

 

64. Суд у цій справі зауважує, що заявника примусили до зізнання, а свідків Т. та О. — до свідчень, що підтверджують вину заявника... Суд із задоволенням відзначає висновки Аванського і Нор-Норкського районних судів Єревана ..., що засуджують дії поліції та кваліфікують їх як такі, що мали ознаки катування. Навіть більше, уряд у своїх матеріалах так само характеризував жорстоке поводження із заявником і свідками Т. і А. як катування. Навіть якщо юрисдикція Суду ratione temporis не дозволяє йому дослідити обставини, пов’язані з жорстоким поводженням із заявником і свідками Т. і О. в контексті статті 3, ніщо йому не перешкоджає брати вищезгадану оцінку до уваги у розв’язанні питання про дотримання гарантій, передбачених статтею 6. До того ж Суд нагадує свій висновок про те, що свідчення, здобуті внаслідок такого поводження, фактично національні суди використали як докази в кримінальному процесі проти заявника... Окрім того, це зроблено попри те, що факт жорстокого поводження вже був установлений у паралельному провадженні у справі, порушеній проти відповідних співробітників поліції.

65. У цьому зв’язку Суд зазначає, що національні суди обґрунтовували використання визнань тим, що заявник зізнався слідчому, а не працівникам поліції, які з ним жорстоко поводилися, тим, що свідок Т. підтвердив своє попереднє зізнання на очній ставці 11 серпня 1999 року, і тим, що обидва свідки, Т. та О., дали аналогічні свідчення в ході слухань 26 жовтня 1999 року в Сюнікському окружному суді. Суд, однак, такі підстави не переконують. Насамперед, на думку Суду, в разі наявності переконливих доказів того, що особу піддали жорстокому поводженню, зокрема фізичному насильству і погрозам, той факт, що ця особа зізналася або підтвердила вимушене зізнання у подальших свідченнях іншому органові влади, ніж тому, що несе відповідальність за це жорстоке поводження, не має автоматично приводити до висновку, що таке визнання чи пізніші свідчення не були зроблені внаслідок жорстокого поводження та страху, який особа може відчувати і згодом. По-друге, таке виправдання явно суперечило висновкові, зробленому в обвинувальному вироку відповідним поліціянтам, згідно з яким «погрожуючи продовженням жорстокого поводження, співробітники поліції змусили заявника зізнатися»... І нарешті, у національних судів було достатньо доказів того, що впродовж 1999 і на початку 2000 року свідкам Т. та О. постійно погрожували новими катуваннями і помстою. Крім того, факт їхнього подальшого перебування на військовій службі, безсумнівно, посилював побоювання й упливав на їхні свідчення, що підтверджує те, що характер останніх суттєво змінився після демобілізації. Отож достовірність свідчень, даних в той період, мала б викликати серйозні сумніви, і наводити їх на обґрунтування достовірності свідчень, даних під катуванням, безумовно, було не слід.

66. У світлі викладених вище міркувань Суд робить висновок, що використання таких доказів, хоч би який вплив ці свідчення, здобуті під тортурами, мали на результати кримінального провадження у справі заявника, перетворило розгляд його справи на несправедливий в цілому...

3. Порушення заборони на самообвинувачення

«Аллан проти Сполученого Королівства» (Allan v United Kingdom), 48539/99, 5 листопада 2002 року.

 

52. У цій справі Суд відзначає, що під час допитів у поліції після арешту заявник, за порадою свого адвоката, незмінно користувався своїм правом на мовчання. H., що був давнім інформатором поліції, посадовили в камеру заявника в поліційному управлінні Стретфорда, а потім — в ту ж саму тюрму з конкретною метою витягти у заявника відомості, що свідчили б про його причетність до скоєння злочинів, у яких його підозрювали. Докази, представлені в ході судового розгляду справи заявника, вказували на те, що поліціянти навчали Н. й казали «видавити з нього все, що зможеш». На відміну від становища в справі «Хан», визнання, які заявник нібито зробив H., що стали головними або вирішальними доказами проти нього в ході судового розгляду, не були самочинними і спонтанними заявами, добровільно зробленими заявником, але були викликані наполегливими розпитуваннями з боку Н., який, на вимогу поліції, скеровував їхні розмови до обговорення теми вбивства, до того ж за обставин, які можна розглядати як функціональний відповідник допиту, але без жодної гарантії, які передбачає офіційний допит у поліції, зокрема присутність адвоката та звичайні попередження про відповідальність. При тому, що, справді, між заявником і Н. не було ніяких особливих відносин і не виявлено жодного чинника прямого примусу, Суд уважає, що заявник зазнавав психологічного тиску, який справив потужний вплив на те, як «добровільно» він нібито розкрив відомості Н.: заявник був підозрюваним у справі про вбивство, перебував під вартою і відчував прямий тиск з боку поліції під час допитів, пов’язаних з убивством, та міг би піддатися вмовлянню довіритися Н., з яким він кілька тижнів ділив одну камеру. За цих обставин, інформацію, здобуту в такий спосіб за допомогою Н., можна вважати здобутою всупереч волі заявника, і її використання в ході судового розгляду зачіпало права заявника на мовчання і його право не свідчити проти себе.

 

«P G і J H проти Сполученого Королівства» (P G and J H v United Kingdom), 44787/98, 25 вересня 2001 року.

 

80. Щодо скарг заявників на те, що зразки їхніх голосів для порівняння були взяті потайки і що це обмежило їхнє право не свідчити проти себе, то Суд вважає, що зразки голосів, що не містили жодних зізнань, можна розглядати як щось подібне до проб крові, волосся або інших фізичних чи об’єктивних проб, використовуваних у криміналістичному аналізі і до яких не застосовується право не свідчити проти себе...

81. За цих обставин, Суд вважає, що використання цього таємно записаного матеріалу в межах судового розгляду справи заявників не суперечило умовам забезпечення справедливості, гарантії якої містить пункт 1 статті 6 Конвенції.

 

«Яллох проти Німеччини» (Jalloh v Germany) [GC], 54810/00, 11 липня 2006 року.

 

113. На думку Суду, можна вважати, що спірні докази в цій справі, а саме заховані в тілі заявника наркотичні речовини, які добули за допомогою примусового введення блювотних засобів, належать до категорії матеріалу, що є незалежно від волі підозрюваного, використання якого в кримінальному судочинстві зазвичай не заборонено. Однак є кілька чинників, які відрізняють цю справу від прикладів, перелічених у справі «Сондерз». По-перше, як і у випадку із заходами, що були оспорені в справах «Функе» і «J.В. проти Швейцарії», блювотний засіб застосували з метою здобуття речового доказу проти волі заявника. І навпаки, проби біологічного матеріалу, названі в справі «Сондерз», стосувалися зразків, взятих примусово для проведення судової експертизи з метою виявлення, наприклад, алкоголю або наркотичних речовин.

114. По-друге, ступінь застосованої в цій справі сили суттєво відрізняється від ступеня примусу, звичайно необхідного для отримання тих проб матеріалу, які згадано в справі «Сондерз». Щоб одержати такі матеріали, обвинувачуваного просять пасивно витримати незначне порушення його фізичної цілісності (наприклад, коли беруть зразки крові, волосся або іншої тканини). Навіть якщо потрібна активна участь обвинувачуваного, то, як видно зі справи «Сондерз», це стосується матеріалу, який виробляється в процесі природної життєдіяльності організму (як, наприклад, зразки видиханого повітря, сечі або голосу). Натомість примушування заявника в цій справі до вивергання доказів злочину вимагало насильницького введення йому катетера через ніс й впорскування речовини для того, щоб викликати патологічну реакцію в його організмі. Як уже зазначено вище, ця процедура була пов’язана з певним ризиком для здоров’я заявника.

115. По-третє, доказ у цій справі здобуто з використанням процедури, що порушувала статтю 3 Конвенції. Процедура, застосована в справі заявника, суттєво відрізняється від процедур одержання, наприклад, проб видиханого повітря або крові. Останні, крім виняткових випадків, не досягають мінімального рівня жорстокості, за якого таке втручання становило б порушення статті 3 Конвенції. Більше того, хоча такі процедури є втручанням у право підозрюваного на повагу до його приватного життя, вони зазвичай є виправданими, відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції, як необхідні для запобігання злочинам (див., наприклад, «Тирадо Ортіс і Лосано Мартін ...»).

116. Отже, до цього провадження застосовний принцип заборони самообвинувачення.

117. Суд зазначає, що з метою встановлення того, чи було порушене право заявника не свідчити проти самого себе, він зважає на такі фактори, як характер і ступінь примусу, використаного для здобуття доказів; вагомість суспільного інтересу в розслідуванні й покаранні розгляданого порушення; наявність у застосованій процедурі відповідних гарантій; і використання здобутих у такий спосіб матеріалів.

118. Що стосується характеру й ступеня примусу, використаного для здобуття доказів у цій справі, то Суд повторює, що примус заявника до вивергнення наркотиків є істотним посягання на його фізичну й психічну недоторканність...

119. Що стосується вагомості суспільного інтересу в використанні цього доказу для засудження заявника, Суд зауважує, що, як зазначено вище, оспорюваний захід був спрямований на дрібного вуличного торгівця наркотиками, який продавав їх у відносно невеликому масштабі і зрештою був покараний шістьма місяцями позбавлення волі з відстрочкою виконання. Враховуючи обставини цієї справи, суспільний інтерес у тому, щоб заявник був засуджений, не може виправдовувати аж такого серйозного порушення його фізичної і психічної недоторканності.

120. Щодо наявності в застосованій процедурі відповідних гарантій Суд відзначає, що стаття 81а Кримінально-процесуального кодексу Німеччини встановлює, що втручання в організм людини має здійснювати lege artis лікар, у лікарні і тільки без ризику для здоров’я обвинувачуваного. Хоча національне законодавство загалом надає гарантії від довільного або неналежного використання заходу, заявник, використовуючи своє право зберігати мовчання, відмовився від попереднього медичного огляду. Він міг спілкуватися лише ламаною англійською, а це означало, що його піддали процедурі без повного обстеження його фізичної здатності її перетерпіти.

121. Що стосується використання здобутих у такий спосіб доказів, то Суд нагадує, що наркотики, отримані в результаті введення блювотного, мали вирішальне значення для визнання заявника винуватим у незаконному обігу наркотичних засобів. Справді, заявникові була надана можливість — і він з неї скористався — оспорити використання цього доказу в суді. Однак, як зазначено вище, національні суди не скористалися зі свого права розсуду щодо вилучення такого доказу, оскільки вважали, що застосування блювотного дозволяє національне законодавство.

122. З огляду на сказане вище, Суд був так само готовий визнати, що використання в справі заявника доказів, отриманих за допомогою примусового введення блювотного, порушило його право не свідчити проти самого себе й, тим самим, перетворило судовий розгляд справи в цілому на несправедливий.

 

«Биков проти Росії» (Bykov v Russia) [GC], 4378/02, 10 березня 2009 року.

 

99. ... Заявник стверджував, що поліція перевищила межі допустимої поведінки, таємно записуючи його розмови з В., який діяв за його вказівками. Він стверджував, що його засудження було результатом обману й викрутів, несумісних з поняттям справедливого ... судового розгляду.

102. Суд зазначає, що заявник у цій справі не зазнав жодного тиску, коли приймав В. у своєму «гостьовому домі», говорив із ним або робив якісь конкретні зауваги з приводу питання, порушеного В. ... заявник не був у попередньому ув’язненні, а перебував на волі, на своїй власній території, і користувався послугами охорони та іншого персоналу. Характер його стосунків із В. — підпорядкованість останнього заявникові — не нав’язував йому ту чи ту форму поведінки. Іншими словами, заявник міг вільно бачитися з В., говорити з ним або відмовитися це робити. Виглядає так, що він охоче продовжив розмову, розпочату В., бо її предмет його особисто цікавив. Отже, Суд не переконаний, що здобуття доказів мало ознаки примусу чи утисків...

103. Суд також надає ваги тому фактові, що при здійсненні своєї оцінки національні суди не спиралися прямо на запис розмови заявника з В. чи на його розшифрування, і не намагалися інтерпретувати конкретні висловлювання заявника під час розмови. Натомість, для оцінки його відносин із В. та того, як він брав участь у діалозі, вони дослідили висновки експертизи розмови. Більше того, на суді цей запис не розглядали як відверте зізнання або визнання поінформованості, що могло бути підставою для висновку про винуватість, він відіграв обмежену роль у всій сукупності доказів, що їх оцінював суд.

104. Дослідивши гарантії, які супроводжували оцінку допустимості та надійності відповідних доказів, характер і ступінь стверджуваного примусу, а також спосіб використання матеріалу, здобутого внаслідок здійснення таємної операції, Суд доходить висновку, що провадження у справі заявника, якщо розглядати його в цілому, не суперечило вимогам справедливого судового розгляду.

Див. також «Зобов’язання надавати інформацію» та «Заборону давати обвинувальні свідчення проти себе».