Розділ 1. Естетика як наука PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 7
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Естетика ( за ред. Л.В. Анучиної, О.В. Уманець )

Розділ 1. Естетика як наука



§ 1. Сутність і предмет естетики 

§ 2. Структура естетичного знання 

§ 3. Функції естетики та її місце в системі гуманітарних наук

 

§ 1. Сутність і предмет естетики

Естетичне осягнення світу людством бере свій початок із найдав­ніших часів. Ще з доби Давнього світу людина намагалася осмислити сутність і значущість для індивіда зокрема та людства в цілому краси, гармонії, довершеного — того, що мало емоційно-почуттєву, духовну природу та поставало як безперечні цінності. Складний та неоднознач­ний шлях цього осмислення був детермінований тим, що ці емоційно- почуттєві опори людства були універсальними, виявлялися в усіх сферах життєдіяльності та мали безліч втілень у природі, соціальному бутті, мистецтві. З цих причин естетичні погляди доби Античності розроблялися в контексті філософської думки, Середньовіччя розви­вало естетичне розуміння світу в контексті теології. Доба Відроджен­ня пов’язала естетичний модус пізнання світу з художньою практикою, основою естетичних поглядів XVII-XVIII ст. певним чином стали художня критика та публіцистика.

Уперше термін «естетика» (від грец. aisthetikos — почуттєвий, чуттєво сприйманий) був використаний Олександром Готлібом Баумгар- теном у 1735 р. у дисертації «Філософські роздуми про деякі питання стосовно поетичного твору». У 1750 р. О. Г. Баумгартен опублікував 1-й том монографії «Естетика, призначена для лекцій», в якому він наділив естетику як науку філософського циклу самостійним статусом. Німецький просвітитель розподілив пізнання світу людством на два так званих горизонти. Логічний горизонт, або логіка, на думку науков­ця, був вищою інтелектуальною формою пізнання, спирався на суджен­ня розуму та мав своїм результатом істину. Естетичний горизонт спи­рався на емоційне, почуттєве ставлення до світу, на судження смаку й вів людину до пізнання прекрасного. Загалом нову дисципліну науко­вець визначав як науку про досконале у світі явищ, досконалість чут­тєвого пізнання та вдосконалення смаку.

Набуття самостійного наукового статусу естетикою та закріплення в ній значущості почуттєвого виміру осягнення світу не випадково припало на XVIII ст. Доба Просвітництва — «доба розуму» — була позначена самостійністю філософського знання, відокремленням його від релігії, активним розвитком природничих наук, накопиченням ра­ціонального та експериментального знання. Але складання розумової, раціональної наукової картини світу в той же час довело, що в осяг­ненні дійсності є наявним інший «вектор» — емоційно-почуттєвий, який має не меншу важливість для людини й людства. Самий дух ра­ціоналізму, потяг до наукового обґрунтування й впорядкування люд­ських знань не залишив поза увагою досвід, накопичений людством у сфері емоційно-почуттєвого, духовно-ціннісного, художнього осяг­нення та опанування світу.

Утім не лише масштабність накопичених людством поглядів щодо сутності краси, прекрасного, гармонії, міри, мистецтва тощо спо­нукали до формування відповідного наукового знання, а й особлива значущість у них індивідуального начала. Доба Просвітництва, яка мала на меті виховання та вдосконалення «суспільної», освіченої, емоційно-чуттєво «ошляхетненої» людини, прилученої до соціальних цінностей, таким чином, акцентувала необхідність дослідження емоційно-почуттєвого, духовно-ціннісного світу людини заради її єд­нання із соціумом у цілому та величезну роль мистецтва у цьому про­цесі єднання. У масштабному світі духовних цінностей О. Г. Баумгар- тен у системі добро — істина — краса виокремив естетичні цінності, довів їх самостійність, а також необхідність виявлення їх сутності й значущості. Попри всю важливість поглядів фундатора естетики його бачення нової науки обмежувалося двома явищами: красою — як до­сконалістю почуттєвого пізнання та мистецтвом — як вершинним вираженням краси.

Уся історія естетики демонструє невпинне прагнення виокремити почуттєвий бік суспільної практики людства, осягнути сутність й спе­цифіку почуттєвого опанування дійсності та художньої діяльності.

У системі сучасного гуманітарного знання естетика постає як вель­ми специфічна дисципліна. Перш за все необхідно відзначити полісе- мантичність слова «естетика», яке досить часто використовується не лише щодо визначення однієї зі сфер наукового пізнання світу, а й для характеристики різноманітних площин буття й діяльності людини — поведінки, спорту, побуту, праці. Говорять також про естетику конкрет­ного виду мистецтва — естетика музики чи творчого світу митця, ес­тетика О. Довженка або естетика Л. Костенко.

По-друге, навіть побіжний погляд на історію та сьогодення цієї на­уки демонструє масштабну палітру визначень її сутності, предмета, проблемного поля й структури. Звернемося лише до деяких з них:

«Естетика — наука про найбільш загальні закономірності естетич­ного, у тому числі художнього опанування людиною дійсності» ;

«Естетика як наука — це система законів, категорій, загальних по­нять, яка у світлі певної суспільної практики відображає сутнісні ес­тетичні якості реальності й процесу її освоєння за законами краси, особливості соціального буття та функціонування мистецтва, сприй­няття й розуміння продуктів художньої діяльності»[1];

«Естетика — це філософська наука про найбільш загальні принци­пи та засади чуттєво-духовної взаємодії людини з навколишнім світом, які забезпечують гармонійність цієї взаємодії та можливість закріплен­ня світовідчуття в художніх моделях та уявленнях про довершене»[2];

«Естетика — наука про становлення чуттєвої культури людини»[3];

«Естетика — це наука про гармонію людини з Універсумом»[4];

Естетика — цілісна система ідей, яка теоретично осягає ціннісну свідомість людини, її творчу діяльність*.

Цей перелік, безумовно, можна продовжити, оскільки будь-яка «жива», затребувана людством наука завжди скерована на вдоскона­лення та розширення досвіду. Повною мірою це стосується естетики ще й тому, що їй притаманна така специфічна риса, як відкритість. Кожний етап історичного буття висуває перед людством необхідність осягнення нових явищ суспільної практики, у тому числі й художніх.

Естетичне знання орієнтоване на виявлення та фіксацію найбільш суттєвих, загальних, об’єднуючих начал у всьому розмаїтті індивіду­альних естетичних бачень світу, що дозволяє аналізувати сутність і реконструювати історію емоційно-почуттєвого, духовно-ціннісного осмислення світу людством.

Не претендуючи на істинність в останній інстанції, підсумуємо загальні моменти в раніше наведених визначеннях естетики. Естети­ка — наука про найбільш загальні закономірності емоційно- почуттєвого, духовно-ціннісного осягнення світу людиною та буття мистецтва як вищої форми емоційно-почуттєвого, творчого опанування світу.

Історія естетики демонструє, наскільки складним був процес само­визначення цієї науки, осягнення її предмета та проблемного кола. Довгий час розвиваючись у контексті філософського знання, естетич­ні погляди були переважно орієнтовані на осмислення сутності й зна­чення мистецтва та краси як надмети мистецтва. Унаслідок цього протягом століть естетика поставала в двох іпостасях — як наука про прекрасне та як філософія мистецтва. Досить поширеним є і визна­чення предмета естетики як багатства естетичних властивостей світу. Таке звужене й тавтологічне розуміння предмета естетики зберігаєть­ся інколи й до сьогодні. Але зрозуміло, що сфера емоційно-почуттєвого осягнення дійсності, духовно-ціннісний модус людської практики містить у собі не тільки прекрасне, а мистецтво сьогодення нерідко нівелює межі між прекрасним і ницим і далеко не завжди є втіленням краси та ідеалу. Надзвичайне багатство, розмаїтість, складність і не­однозначність сучасного буття людства та відтворення його в художніх формах детермінують таке ж розмаїття естетичного його осягнення.

Це дозволяє визначити об’єкт естетики як весь світ природи та людської практики, а предмет — як емоційно-почуттєве пізнання всього багатства світу людського буття та мистецтво як худож­нє втілення цього пізнання. Звичайно, почуттєве опанування світу невід’ємне від ціннісного ставлення, в якому чільне місце посідають поняття «прекрасне» та «ідеал». Ці одвічні, універсальні цінності ви­ступають тим лакмусовим папером, який дозволяє осягнути естетичну сутність і цінність явищ природи, соціального життя, мистецтва тощо. Тому прекрасне та ідеал, попри нюанси історично-культурної інтер­претації та особистісного усвідомлення, є наріжним каменем естетич­ного знання.