Печать
PDF

Розділ 8. Естетичний аналіз мистецтва ХХ ст.

Posted in Учебные материалы - Естетика ( за ред. Л.В. Анучиної, О.В. Уманець )

Рейтинг пользователей: / 3
ХудшийЛучший 

Розділ 8. Естетичний аналіз мистецтва ХХ ст.


§ 1. Естетичні засади мистецтва модернізму 

§ 2. Модернізм у мистецтві — нова парадигма світобачення 

§ 3. Модернізм і постмодернізм. Порівняльний аналіз

§ 4. Реалізм як творчий метод у мистецтві ХХ ст. Вітчизняна форма реалізму ХХ ст. — соціалістичний реалізм

§ 5. Мистецька панорама України межі XX-XXI ст.

 

§ 1. Естетичні засади мистецтва модернізму

Естетичні засади мистецтва модернізму (modern — сучасний) пов ’язані з відмовою від універсальних систем естетичного знання, з руйнацією класичного раціоналізму, з відкритістю концепцій та їх тяжінням до ірраціоналістичних вимірів. Замість суворого теорети­зування пропонується щось на кшталт художньо-філософської літера­тури: філософія мистецтва прагне поповнення метафоричністю, а есе- їстично подані роздуми демонструють смак до метафізичної пробле­матики. Виникає так звана некласична естетика, яка має зовсім іншу порівняно з класичною оптику, маргіналізує категорію прекрасного, а поняття «твір мистецтва» замінює поняттям «художня практика», або «арт-дія».

Значною філософською персоною, що вплинула на естетичні орі­єнтації сучасників, був Артур Шопенгауер (1788-1860). Від нього бере початок особлива лінія естетичної та філософської рефлексії, яку пов’язують з ірраціоналізмом. Головні ідеї А. Шопенгауера містяться у книзі «Світ як воля та уявлення». Найбільш адекватним засобом пізнання дійсності філософ вважав не спостереження та аналіз, а саме споглядання. Кожний художній твір виводить глядача за межі його власних бажань і дає відчуття спокою як найвищого блага. Саме через простір художнього сприйняття, особливо музики, людина проникає у метафізичну сутність світу.

Один із філософських напрямів кінця XIX — початку ХХ ст. пов’язаний із лауреатом Нобелівської премії АнріБергсоном (1859-1941). Естетична спадщина А. Бергсона підкорюється логіці становлення ідей інтуїтивізму. Він створює складну, суперечливу теорію, підґрунтям якої є думка про визначальну роль інтуїції в науковому та художньому пізнанні світу. Інту­їція не зазнає впливу ззовні, не залучає ніяких форм логічного мислення, а тому найкраще здатна до опанування внутрішнього змісту речей. Інту­їція провокує повноцінне естетичне сприйняття та переживання саме тому,що наповнює форму, колір, лінії речей світу «задумом життя, єдиним рухом, що пробігає по лініях, пов’язуючи їх між собою та надаючи їм сенсу». Щодо мистецтва, то, за Бергсоном, це самостійна форма людської діяльності, незалежна та не пов’язана з дійсністю.

Низку важливих питань, що хвилювали сучасників, виокремив датський мислитель Сьорен К’єркегор (1813-1855). Його вважають засновником філософії екзистенціалізму. К’єркегор упевнений, що існування-екзістенція людини сповнена трагізму. Людина зовсім не є досконалою, величною, довершеною. Навпаки, це істота, що страждає від глибоких протиріч. Розуміння себе самої можливе лише у зануренні у світ мистецтва: саме він дає благодатне відчуття істинної реальності та незалежності від навколишньої дійсності.

Ще одна велична постать некласичної естетики XIX ст. — Фрідріх Ніцше (1844-1900). У роботі «Народження трагедії з духу музики» він зводить створення мистецтва до двох принципів — «аполлонівського» та «діонісійського». Мистецтво, що спирається на «аполлонівський» принцип, має за мету впорядкування буття, а значить, з точки зору Ніцше, оволодіння світом, його опанування. Але ж така позиція є ілю­зорною, бо стихія життя все одно проривається через впорядковані мистецькі форми. Ф. Ніцше як прихильник та один із засновників «філософії життя» був упевнений, що саме «діонісійський» принцип творчості, безстрашний і беззастережливий, є більш відповідним гли­бинам і таїні буття. Таким чином, філософ «звільняє» митця від до­мінанти панлогізму і дає можливість через пріоритет «діонісізму» виразити глобальні протиріччя сучасності.

Великий вплив на мистецтво модернізму справив психоаналіз — метод психотерапії, а також психологічне вчення, розвинуте відомим австрійським психіатром Зигмундом Фрейдом (1856-1939). Воно мало таке поширення в мистецьких колах і так самобутньо тлумачило ху­дожні явища та культуру взагалі, що є сенс розглянути його більш розгорнуто. Учення Фрейда склалося на межі XIX-XX ст. З’явившись як творчий доробок лікаря-психоаналітика, воно швидко розширило свій зміст і здобуло статус філософського знання. Нас цікавлять його ідеї щодо художньої творчості. Спонуку до останньої Фрейд вбачає в існуванні в душі митця так званих «незадоволених бажань». Вони мають перш за все шанолюбний або еротичний характер і постають стимулами роботи фантазії, яка становить сутність мистецтва.

Фантазію, як і бажання, почуття, мислення, Фрейд пов’язує зі сферою позасвідомого «Воно». За Фрейдом, психіка людини складається з трьох шарів: свідоме («Я»), позасвідоме («Воно») і передсві- доме (посередник між першим і другим, своєрідний цензор). У робо­ті «Психологія мас і аналіз людського “Я”» він стверджує, що абсо­лютна більшість процесів психічного життя людини позасвідомі. Спираючись саме на позасвідоме, Фрейд обґрунтував ідею дитячої сексуальності. Вона гіперболізується автором, що приводить до твер­дження: сублімована (перетворена) статева енергія є джерелом твор­чої активності.

Однією з форм прояву дитячої сексуальності став так званий едіпів комплекс, у якому криються джерела моралі, релігії та мисте­цтва. Енергію еросу він визначає як «лібідо». Це щось «абсолютно аналогічне голодові, означає силу, з якою виявляється потяг — у да­ному разі сексуальний, схожий на той, що виникає при потягу до їжі». Звертаючись до давньогрецької міфології, на прикладі долі фіван- ського царя Едіпа Фрейд демонструє трагедію нездійсненності ба­жань дитинства. Убивство свого батька Лайя й одруження з рідною матір’ю — царицею Іокастою робить Едіпа носієм трагічної провини, бо він не знав істинного стану речей, і водночас, за Фрейдом, демон­струє «здійснення бажань нашого дитинства». Він розробляє поло­ження про «філогенетично успадковані схеми». Комплекс Едіпа на­лежить саме до таких схем.

Фрейд запропонував розрізняти три складові його психоаналітич­ної теорії: позасвідоме, ядро якого створюють інфантильні сексуаль­ні потяги, учення про дитячу сексуальність, сновидіння. Останнє пов’язане із символікою, яка «розшифровується» психоаналітиком у бік усвідомлення прихованих бажань людини. Фрейд широко за­стосовував сновидіння в аналізі різних проблем художньої творчості. Він узагалі з великою зацікавленістю ставився до мистецтва, його історії, художньої практики, особистості митця. І найпершою спро­бою застосування свого методу до мистецьких явищ було досліджен­ня феномена Леонардо да Вінчі. Фрейд тлумачить багаторазове по­вторення сюжету сновидіння останнього (образ шуліки) як символіч­не відтворення образу матері, якої художник не знав. Саме сексуаль­ний потяг до матері сублімувався в геніальні творчі доробки Леонар- до. На психофізіологічному рівні Фрейд розглядає і феномен Гете, який, начебто, ненавидів брата, бажаючи тому смерті, і переживав сексуальний потяг до матері, що вплинуло на створені згодом поетич­ні образи. Не дуже привабливим постає і психоаналітичний портрет Ф. М. Достоєвського. Його, як і Гете, шанує і любить Фрейд, але в статті «Достоєвський і батьковбивство» розглядає життя і творчість великого письменника із залученням ідей «едіпового комплексу», «комплексу батьковбивства» (протягом усього людського життя енер­гія лібідо — еросу, інстинкту життя, самозбереження бореться з енер­гією танатосу — смерті, руйнування, деструкції, агресії). Саме при­душення сексуально-еротичних бажань, дитяче ставлення до батька як до сили, що загрожує сексуальності, провокує виникнення невро­тичних страхів, почуття відрази, сорому тощо, впливає на мистецькі домінанти.

Отже, цивілізація, суспільство не можуть дати вихід усім бажанням індивіда, вступають у протиріччя з егоїстичними прагненнями людей, посилюють різні табу, заборони, правила, уніфіковані норми. Усе це, за Фрейдом, гальмує, заганяє всередину розмаїття багатьох природних поривань. А оскільки саме лібідо фокусує всі лінії емоційного життя людини, воно сублімується в різні види творчості.

Безперечно цінним є заглиблення Фрейда у психіку людини і ви­криття ролі позасвідомого у творчому процесі, але його «розшифров- ка» символіки ряду творів Леонардо да Вінчі, В. Шекспіра, Ф. Досто- євського, Т. Манна та інших видатних митців пов’язана з переоцінкою ролі психофізіологічного чинника в становленні їх творчості, а значить, і з відвертим спрощенням уявлень про художню особистість. Вона на­лежить своєму часові, пов’язана зі своєю епохою. Саме остання формує її етичні, естетичні ідеали, філософські погляди. І без урахування цьо­го взагалі неможливо збагнути сутність творчості або становлення творчої особистості.

Теорія З. Фрейда продовжує бути впливовою і сьогодні, а численні прихильники його поглядів працюють на розвиток його ідей. Під впли­вом Фрейда виникали ідеї «глибинної психології» К. Юнга, створюва­лися авторські концепції О. Ранка, Т. Рейка, В. Райха, К. Хорні, Е. Фромма та багатьох інших.

Отже, ірраціоналізм, інтуїтивізм, екзистенціальні мотиви, розмірковування щодо аполлонівського та діонісійського типів творчості, психоаналіз були тим інтелектуальним підґрунтям, у яке занурювались митці і яке спровокувало модерністські траєк­торії у мистецтві. Філософсько-естетичні розвідки збагачували митців, пояснювали не завжди зрозумілі для них самих власні худож­ні рухи, надавали впевненості у творчих доробках, які складають бурхливе і неоднозначне модерністське минуле.