Розділ 16 Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації - § 2. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»
§ 2. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»
З набуттям Україною незалежності було прийнято фундаментальний нормативний акт — Закон України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі — Закон). Цей закон відповідно до міжнародних правових стандартів установлював право громадян України на свободу совісті і віросповідання як фундаментальну загальнолюдську цінність. Таку спрямованість Закону підкреслює ст. 1, де визначені його завдання:
- гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;
- забезпечення відповідно до Конституції України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії;
- визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій;
- визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством;
- подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;
- гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віросповідання.
На відміну від нормативної бази СРСР, яка робила акцент на заборонних заходах щодо проявів релігійності і сприянні лише атеїзму, цей закон відтворює принципову спрямованість міжнародних правових документів, що підкреслюють настанову на позитивний розвиток і доз- воленість багатоманіття законних проявів у сфері релігійного життя.
Верховна Рада України прийняла спеціальну Постанову «Про порядок введення в дію Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”». Згідно з Постановою всі попередні нормативні акти, які регламентували свободу совісті в Україні, втратили силу, а нормативні акти, що не суперечать його положенням, мали бути приведені у відповідність до нього.
Стаття 2 Закону наголошує, що «в Україні усі правовідносини, пов’язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, виданих відповідно до нього».
Сьогодні Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» вже зазнав певних доповнень і конкретизує принципові положення Конституції України 1996 р.
Станом на 1 червня 2004 р. Закон містить шість розділів.
Розділ 1 «Загальні положення» визначає обсяг конституційних прав громадян України на свободу совісті і віросповідання, гарантує їх безперешкодне здійснення.
Розділ ІІ «Релігійні організації в Україні» конкретизує положення про право на колективне задоволення релігійних потреб громадян; дає визначення та вичерпний перелік релігійних організацій, встановлює порядок їх створення, регламентує процедуру реєстрації і відповідно механізм набуття релігійною організацією правоздатності юридичної особи.
Розділ ІІІ «Майновий стан релігійних організацій» забезпечує реалізацію майнових прав релігійних організацій; визначає порядок створення та функціонування підприємств і установ релігійних організацій, які мають намір займатися законною виробничою і господарською діяльністю для задоволення своїх релігійних потреб.
Розділ IV «Права релігійних організацій та громадян, пов’язані зі свободою віросповідання» деталізує положення про свободу віросповідання, забезпечує реалізацію обрядово-культових потреб громадян, гарантує безперешкодність здійснення законних публічних заходів віруючих і релігійних організацій, визначає порядок добродійної діяльності.
Розділ V «Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах» регулює трудові права громадян, які тимчасово або на постійній основі працюють у релігійних організаціях, на їх підприємствах і в установах та встановлює порядок і правила трудової діяльності на них.
Розділ VI «Державні органи та релігійні організації» конкретизує положення конституційно закріпленого правового режиму відокремлення церкви від держави, визначає порядок взаємодії державних інституцій та релігійних організацій, встановлює порядок контролю за діяльністю релігійних організацій, визначає відповідальність за порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації.
Розглянемо докладніше зміст цього Закону за окремими статтями.
Стаття 3 «Право на свободу совісті» дає юридичне визначення права на свободу совісті: «Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світоогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії». Свобода совісті як особисте і невід’ємне право людини гарантується чинним законодавством України громадянам України, а також громадянам інших держав, що тимчасово або постійно перебувають в Україні.
Наголошується також, що «здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України». Таким чином, необхідною вимогою при здійсненні права на свободу совісті і віросповідання є виконання усієї сукупності правових норм чинного законодавства України.
Стаття 4 Закону детально розвиває принципові положення ст. 24 Конституції України. Визначається, що громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя, незалежно від їх ставлення до релігії. Визнається недопустимим пряме або непряме обмеження прав, встановлення прямих або непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії. Розпалювання пов’язаної з віросповідною приналежністю ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян у зв’язку з релігійним або атеїстичним самовизначенням тягнуть за собою встановлену законом відповідальність. Але, з другого боку, ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань або за фактом належності до певної конфесії ухилятися від виконання своїх конституційних обов’язків.
Статті 5 та 6 деталізують положення ст. 35 Конституції України, де сформульовано правовий режим діяльності церкви (релігійних організацій) в Україні — режим відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Усі складові державного механізму сприяють встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, причому держава визначається як безрелігійна (але не антирелігійна). Реалізована в законодавстві України модель відносин між державними інституціями та релігійними організаціями передбачає, що держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, але при цьому не втручається в їх внутрішні справи (організаційно-кадрову політику, питання віровчення, культово-обрядову діяльність), не фінансує будь-яку з релігійних організацій з державного бюджету. У свою чергу релігійні організації не виконують державних функцій, не беруть участь у діяльності політичних партій і зобов’язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку.
Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви і має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. (Ці положення відтворюються також у законах України «Про освіту» (статті 3, 6, 8, 9, 56) і «Про вищу освіту» (статті 3, 29)). Громадяни можуть навчатися релігійного вірування та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими. Жодна з конкретних релігій не може виключно викладатися в державних навчальних закладах в обов’язковий навчальний час. Але навчальна програма вищих навчальних закладів України передбачає вивчення нормативного курсу «Релігієзнавство», де науково, об’єктивно, з толерантним ставленням до будь-якого віровчення розглядається різноманітність релігій, їх історія, зв’язок з сьогоденням тощо. Аби отримати більш досконалі знання основ певної релігії, громадяни можуть звертатися до спеціалізованих духовних навчальних закладів, відвідувати недільні школи, що створюються самими релігійними організаціями.
Статті 7—11 Закону законодавчо встановлюють вичерпний перелік видів релігійних організацій і об’єднань в Україні.
Стаття 7 визначає мету створення та функціонування релігійних організацій — задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру та порядок їхньої діяльності, наводить вичерпний перелік тих організацій, які в юридичному значенні можуть бути визнані релігійними організаціями. «Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями)». Остання частина ст. 7 наголошує, що «на інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється».
Наведений перелік не означає, що релігійна організація не може мати своєї оригінальної назви. Згідно зі своїми статутними положеннями релігійна організація використовує той варіант назви, який вважає доцільним («церква», «парафія», «прихід», «ашрам» тощо).
Первинною ланкою об’єднання віруючих є, як правило, релігійна громада. Стаття 8 дає їй таке визначення: «Релігійна громада є місцевою релігійною органі- зіацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб». Зазначимо, що згідно з Законом релігійна громада — це єдиний вид релігійної організаціі, про утворення якої повідомлення органів державної влади не є обов’язковим. Релігійна громада має право брати участь в утворенні інших видів релігійних організацій та об’єднань. Якщо релігійна громада має намір поширити межі своєї діяльності, тобто займатися, скажімо, виготовленням та розповсюдженням релігійної літератури, предметів культового призначення тощо, вона повинна набути правоздатності юридичної особи. Правоздатності юридичної особи релігійна організація набуває з моменту реєстрації її статуту (положення). Надалі, згідно зі ст. 13, «релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов’язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення)».
Стаття 12 «Статути (положення) релігійних організацій» визначає порядок прийняття цього документу і його структуру. «Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях». Статут не повинен суперечити чинному законодавству. У статуті міститься обов’язковий перелік відомостей про вид релігійної організації, місцезнаходження, майновий стан, права релігійних організацій на заснування підприємств тощо (всього 6 пунктів). Звернемо увагу на те, як в Законі реалізується настанова на дозвільну спрямованість законодавства України стосовно діяльності релігійних організацій.
Стаття 12 зазначає, що статут повинен містити відомості про «вид релігійної організації, її віросповідну приналежність ...», але остання частина цієї статті наголошує, що «документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах».
Стаття 14 Закону регулює порядок реєстрації статутів релігійних організацій: «Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і до- сягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим — до Уряду Республіки Крим». Зазначимо, що релігійна громада реєструється на обласному рівні (крім Києва, Севастополя та Республіки Крим). Усі інші види релігійних організацій подають статут на реєстрацію до державного органу України у справах релігії, тобто реєструються на загальнодержавному рівні.
Уповноважений орган повинен у місячний термін прийняти рішення про реєстрацію або про відмову в ній і повідомити про це релігійну організацію у десятиденний термін. У необхідних випадках, коли потрібен висновок місцевої державної адміністрації, виконавчих комітетів різного рівня або спеціалістів, термін може бути подовжено до трьох місяців.
Відмовлено в реєстрації статуту, за ст. 15, може бути з підстав, якщо певні його положення або діяльність цієї організації суперечать чинному законодавству. Рішення про відмову може бути оскаржено до суду. Окремі віруючі та релігійні організації мають право на судовий захист своїх інтересів і на відновлення порушених прав у передбаченому цивільним процесуальним законодавством порядку.
Згідно зі ст. 100 Цивільного процесуального кодексу України цивільна процесуальна правоздатність визнається за всіма громадянами України, а також за організаціями, які користуються правами юридичної особи (у даному випадку релігійна організація). Статті 2481124814 вказують ті рішення державних органів, прийняті відносно релігійних організацій, що можуть бути оскаржені в судовому порядку, а також визначають порядок подання скарги, розгляд скарги, рішення суду по скарзі. Пункт 31 ст. 236 визначає, що серед справ, які виникають з адміністративно-правових відносин, судом розглядаються справи по скаргах на рішення щодо релігійних організацій. Стаття 348 встановлює порядок звернення судового рішення до виконання.
Після проходження процедури реєстрації релігійна організація набуває цивільних прав і обов’язків через обраний за своїм статутом (положенням) керівний орган.
Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.
У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, чинного законодавства України її діяльність може бути припинено за рішенням суду.
Стаття 16 Закону визначає випадки, у разі яких припиняється діяльність релігійної організації в судовому порядку:
1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 цього Закону;
2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;
3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);
4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.
Суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації порядком позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора.
Розділ ІІІ Закону забезпечує майнові права релігійних організацій, регламентує їх виробничу і господарську діяльність.
Якщо за часів СРСР релігійні організації для задоволення своїх культових потреб мали право лише користуватися державним майном, будівлями, що надавалися їм на договірних засадах, то зараз, за статтями 17 і 18 Закону їм надано також повноваження суб’єкта колективної власності (див. також ст. 20 Закону України «Про власність») у разі, якщо релігійна організація є юридичною особою.
Стаття 18 визначає, що релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Право власності релігійних організацій охороняється законом. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. У власності релігійних організацій може бути також майно, що знаходиться за межами України.
Вже в статуті (положенні) релігійної організації містяться відомості про її майновий стан, обумовлюється право на заснування підприємств, порядок вирішення майнових та інших питань (пункти 3, 4, 6 ст. 12). Усю сукупність правовідносин, пов’язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майновими об’єктами релігійними організаціями як юридичними особами, регламентує чинне законодавство України. Питання стосовно особливостей використання майна окремою структурною одиницею організації, його призначення в обрядовій діяльності тощо вирішуються релігійною організацією як колективним власником за внутрішніми, визначеними статутом правилами. Згідно з угодами майнового найму релігійна організація може укладати договори оренди приміщень або майна; у таких випадках її права і обов’язки як наймача визначаються самою угодою майнового найму та цивільним законодавством України. У разі адміністративних порушень вимог чинного законодавства щодо порядку і правил укладання, впровадження колективного договору, угоди настає адміністративна відповідальність за статтями 411, 412, 413 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Релігійні організації можуть звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями, отримувати їх і використовувати на власні потреби. Але вони не мають права примушувати громадян робити обов’язкові грошові чи майнові внески. Добровільні пожертвування не оподатковуються.
У здійсненні своїх майнових прав релігійна організація діє відповідно до норм цивільного права. У разі їх порушення державними органами або іншими суб’єктами цивільних правовідносин вона здійснює їх захист як юридична особа в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.
Релігійні організації в порядку, визначеному чинним законодавством, можуть засновувати для виконання своїх статутних завдань різні види підприємств, які мають права юридичної особи. Прибуток від виробничої діяльності та інші доходи підприємств релігійних організацій оподатковуються відповідно до чинного законодавства в порядку і розмірах, установлених для підприємств громадських організацій. Суми їх прибутку, які використовуються в добродійних цілях, не оподатковуються.
У разі невиконання своїх фінансових зобов’язань перед державою, порушень вимог фінансової дисципліни релігійна організація як юридична особа — суб’єкт господарської, виробничої діяльності притягається до відповідальності залежно від характеру протиправних дій. Стаття 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлює норми відповідальності за порушення порядку заняття підприємницькою або господарською діяльністю. Стаття 212 Кримінального кодексу України передбачає притягнення до кримінальної відповідальності службових осіб підприємств, установ, організацій (незалежно від форми власності) за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів.
Розділ IV Закону регулює реалізацію обрядово-культових потреб громадян як складових свободи віросповідання, регламентує порядок проведення релігійними організаціями публічних заходів. Свобода віросповідання передбачає безперешкодне задоволення потреби громадян одноособово або разом з іншими відправляти заходи, що обрядово пов’язані з віровченням. Віруючі мають право вільно збиратися у визначених місцях для проведення церемоній, богослужінь, таїнств, зборів тощо. Стаття 21 Закону також визначає, що релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва). Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації. Порядок і форму проведення цих заходів визначає сама релігійна організація відповідно до власних світоглядних настанов. Якщо релігійна організація має бажання проводити публічні заходи поза зазначеними законом місцями, то її представники повинні передчасно звернутися до адміністративно-територіальних органів державної влади, де будуть проводитися такі заходи, і отримати від них відповідний дозвіл. Клопотання про видачу вказаного дозвілу подається не пізніш як за 10 днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання. Зазначені норми сприяють чіткій організації масових заходів, запобігають виникненню конфліктних ситуацій між представниками різних конфесій.
У разі порушення релігійною організацією визначеного законодавством України порядку проведення публічних заходів залежно від характеру протиправних дій винні в них притягаються до відповідальності. Статті 1851 та 1852 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлюють норми адміністративної відповідальності за порушення порядку організації і проведення зборів. Розгляд таких справ про порушення громадського порядку, згідно зі ст. 222, знаходиться в компетенції органів внутрішніх справ (міліції).
Прояви криміналізованих дій у сфері громадського порядку, у свою чергу, пов’язані із залученням винних до кримінальної відповідальності згідно з нормами Кримінального кодексу України. Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, або групове порушення громадського порядку за наявності кваліфікуючих ознак злочину ведуть до настання кримінальної відповідальності за статтями 295 та 293 Кримінального кодексу України.
Законодавство України захищає також право релігійних організацій на проведення публічних заходів від протизаконних посягань посадових осіб. Стаття 14 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлює: «Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, зв’язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку...». За невиконання або неналежне виконання службових обов’язків, перевищення своїх повноважень та інші порушення трудової дисципліни держслужбовця посадові особи притягаються і до дисциплінарної відповідальності (дисциплінарні стягнення та інші заходи дисциплінарного впливу). Стаття 340 Кримінального кодексу України встановлює кримінальну відповідальність службових осіб, винних у злочинно незаконному перешкоджанні організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій.
Діяльність релігійних організацій є насамперед такою, що пов’язана з засвоєнням основ віровчення. Тому, реалізуючи своє право на різні прояви свободи совісті та віросповідання, громадяни і релігійні організації користуються виключним правом заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення. Окрім права на виготовлення таких предметів та літератури, ст. 22 визначає також право віруючих на їх придбання, володіння, використання, експорт, імпорт і розповсюдження.
Стаття 23 Закону передбачає, що при релігійних організаціях можуть створюватися товариства, братства, асоціації для здійснення благодійної діяльності, вивчення та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності. Суми витрат на цю мету оподаткуванню не підлягають.
У Законі статтею 24 окремо обумовлюються і регламентуються міжнародні зв’язки та контакти релігійних організацій і віруючих. Згідно з міжнародними правовими документами релігійні організації і віруючі, одноосібно або разом з іншими, мають право встановлювати і підтримувати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участь у зборах та релігійних заходах. Ці контакти можуть стосуватися співпраці в гуманітарних, культурних, миротворчих або суто релігійних справах. Кордони України є відкритими і для представників релігійних організацій інших держав, за умов дотримання ними вимог чинного законодавства України. Щоб запобігти конфліктним ситуаціям у сфері діяльності іноземних представників релігійних організацій та забезпечити захист законних прав і інтересів громадян України, Закон наголошує, що «священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації».
Розділ V Закону забезпечує трудові права громадян, які працюють у релігійних організаціях та на їх підприємствах, і регламентує правила трудової діяльності на них.
Релігійні організації мають право приймати на роботу громадян за трудовим договором, який укладається письмово і реєструється у встановленому трудовим законодавством України порядку. У такому ж порядку реєструються документи, що визначають умови оплати праці священнослужителів, церковнослужителів і осіб, які працюють у релігійній організації на виборних посадах. На всіх громадян, які працюють у релігійних організаціях та створених ними підприємствах, добродійних закладах на умовах трудового договору, поширюється дія законодавства про працю, загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оподаткування.
Громадяни, які працюють у релігійних організаціях та установах на умовах трудового договору, а також свя- щенослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню.
Релігійні організації, їх підприємства та заклади, а у випадках, передбачених законом, також і працівники цих організацій, підприємств, закладів сплачують страхові внески до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, а також збір на обов’язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, встановлених законодавством.
Усім громадянам, які працюють у релігійних організаціях, їх підприємтвах і закладах, державна пенсія призначається на загальних підставах відповідно до законодавства. (Стаття 28 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3795-12 від 23.12.1993 р., в редакції Закону № 429-IV від 16.01.2003 р.)
Розділ VI Закону визначає державні органи, які здійснюють контроль щодо дотримання вимог чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації, встановлює відповідальність за його порушення.
Згідно зі ст. 29 державний контроль за дотриманням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети. Забезпечує проведення послідовної державної політики щодо релігії і церкви спеціальний державний орган України — Державний комітет у справах релігій. Цей орган сприяє реалізації прав громадян на свободу совісті і віросповідання, координує діяльність релігійних організацій, здійснює реєстрацію їх статутів (положень), надає необхідну допомогу в міжнародній діяльності віруючих тощо. У межах своєї, визначеної чинним законодавством України компетенції усі правоохоронні органи контролюють діяльність релігійних організацій як суб’єктів правовідносин.
Стаття 31 Закону визначає, що службові особи та громадяни, винні в порушенні законодавства про свободу совісті та релігійні організації, несуть відповідальність, встановлену законодавством України. Стаття 32 наголошує на дії в Україні положень тих міжнародних договорів, в яких наша держава бере участь.