§ 3. Загальна декларація прав людини про свободу совісті

Статут Організації Об’єднаних Націй містить юри­дично обов’язкові положення про необхідність здійснен­ня міжнародного співробітництва в заохоченні і розвитку поваги до прав і основних свобод людини. Одночасно Статут ООН сформулював ряд принципів, що регулю­ють дотримання таких прав людини, як гідність і цін­ність людської особистості, рівноправність народів, рів­ноправність чоловіків і жінок, неприпустимість дис­кримінації за ознаками раси, статі, мови і релігії.

До прийнятого ООН Міжнародного білля про права людини входять: Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і два факультативних протоколи до ньо­го: про приватні скарги і скасування страти.

Загальна декларація прав людини, прийнята Гене­ральною Асамблеєю ООН у 1948 р., стала першим в істо­рії міжнародних відносин документом універсального характеру, що вмістив перелік прав і свобод людини. Проголошення Загальної декларації прав людини поста­вило завдання для всіх членів ООН, «щоб кожна людина і кожна структура суспільства, постійно враховуючи поло­ження цієї Декларації, прагнули шляхом проведення про­світницької та освітньої діяльності сприяти поважанню цих прав і свобод, а також забезпечити, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, їх загальне й ефективне визнання та дотримання як серед народів держав — членів Організації, так і серед народів тих тери­торій, що перебувають під їхньою юрисдикцією» (Преам­була Загальної декларації прав людини 1948 р.).

Загальна декларація прав людини складається з Пре­амбули і 30 статей, в яких викладаються основні права людини і свободи, на які мають право усі чоловіки і жінки у світі без жодного розрізнення.

У статті 1 викладаються філософські постулати, на яких заснована Декларація. У статті зазначається, що «усі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства». Стаття визначає основні положення Декларації, зокре­ма, що право на свободу і рівність є невід’ємним правом людини, якого вона не може бути позбавлена. Оскільки людина має розум і совість, вона відрізняється від інших істот на Землі і тому має право на певні права і свободи, якими не користуються інші істоти.

Основні принципи, на яких будується Загальна дек­ларація прав людини, засновані на гідності, властивій усім членам людського суспільства. Ця гідність і права на свободу та рівність, що випливають з неї, є невідчужувани- ми і нескасовуваним. Вони мають перевагу над усіма повно­важеннями, включаючи повноваження держав, що можуть їх регулювати, але не скасовувати. Людська гідність існує і повинна визнаватися без жодного розрізнення. Права людини універсальні за своєю природою і набуваються при народженні всіма членами суспільства, незалежно від політичного, правового або міжнародного статусу країни чи території, до яких людина належить.

У статті 3, першому основному положенні Декла­рації, проголошується право на життя, свободу й особи­сту недоторканність — право, що має життєво важливе значення для користування всіма іншими правами. Ця стаття є вступною до статей 4—21, у яких викладаються інші громадянські і політичні права, включаючи свобо­ду думки, совісті і релігії.

У відозві Тегеранської конференції, прийнятій Міжна­родною конференцією по правах людини, що відбулася в Ірані в 1968 р., зазначалося, що Загальна декларація прав людини відбиває загальну домовленість народів світу щодо невід’ємних і непорушних прав кожної людини і є зобов’язанням для членів міжнародного співтовариства.

В останні роки при підготовці міжнародних докумен­тів в царині прав людини в органах Організації Об’єд­наних Націй посилюється тенденція до включення до них посилань не лише на Загальну декларацію прав лю­дини, але й на інші положення Міжнародного білля про права людини. Це стосується Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або інших переконань 1981 р.; Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і язикових меншин 1992 р. На Всесвітній конференції 1994 р. у Ріо-де-Жанейро була зроблена спроба додати в Загальну декларацію прав людини 31-у статтю — еколо­гічну. Однак сприйнята розвинутими країнами як загро­за сформованим у них споживчим стандартам, вона була провалена і з того часу так і не потрапила до порядку денного Генеральної Асамблеї.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і куль­турні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р. і набули чинності в 1976 р.

Преамбули і статті 1, 3 і 5 обох Пактів майже іден­тичні. У Преамбулі до кожного Пакту вказується на зо­бов’язання держав відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй заохочувати права людини; нага­дується про те, що кожна окрема людина повинна дома­гатися заохочення і дотримання цих прав, і визнається, що відповідно до Загальної декларації прав людини ідеал вільної людської особистості, що користується грома­дянською і політичною свободою і свободою від страху і нестатків, може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними пра­вами, так само як і своїми громадянськими і політични­ми правами. Крім того, статті передбачають захист пра­ва на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18) і права до­тримуватися своїх думок і на вільне вираження своєї думки (ст. 19). Вони передбачають заборону законом будь-якої пропаганди війни і будь-якого виступу на ко­ристь національної, расової або релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства (ст. 20).

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права дає можливість Ко­мітету з прав людини, створеному відповідно до поло­жень цього Пакту, одержувати і розглядати повідомлен­ня осіб, які заявляють, що вони є жертвами порушень якого-небудь із прав, викладених у Пакті.

Міжнародний білль про права людини є важливою віхою в історії прав людини, справжньою «Великою хар­тією вільностей», що свідчить про початок нового важ­ливого етапу в історії людства — свідомого наділення людської особистості гідністю і цінністю.

Згадані документи із самого початку мали форму міжнародних конвенцій, обов’язкових для держав, що беруть участь у них, і були актами, які встановлюють стандарти у сфері прав людини.

Право на свободу думки, совісті і релігії — ці положен­ня використовуються в ст. 18 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст. 18 Міжнародного пакту про грома­дянські і політичні права людини 1966 р. Однак не мож­на лишати поза увагою і «свободу переконань». Загаль­новизнано, що формулювання «релігія і переконання» включає теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання.

Нетерпимість на основі релігії і переконань має два аспекти: по-перше, негативне ставлення до осіб і груп осіб, що сповідують іншу релігію або дотримують інших переконань, і, по-друге, прояв такого ставлення на прак­тиці. Такі прояви часто мають характер дискримінації, однак у багатьох випадках вони йдуть ще далі і розпалю­ють ненависть або навіть спричиняють переслідування окремих осіб або групи, що сповідують іншу релігію чи мають інші переконання. Важливо враховувати, що рів­ність усіх людей означає відсутність дискримінації. В аб­солютній повазі права закладені справжня рівність і єдина можливість повного користування правами люди­ни без дискримінації за ознаками раси, статі або релігії.

Релігія може бути представлена як «пояснення сен­су життя і того, як слід жити». Кожна релігія має як мінімум віру, кодекс соціальної поведінки і культ. Церк­ва представляє інституціональну організацію або співто­вариство віруючих, що мають адміністрацію, клерикаль­ну ієрархію, встановлений комплекс переконань і зви­чаїв і форму ритуалів.

Що стосується права кожної людини змінювати свою релігію або переконання, то в ст. 18 Загальної декларації прав людини вказується, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право передбачає сво­боду змінювати свою релігію або переконання». У статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні пра­ва зазначається, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати або приймати релігію чи переконання за своїм вибором. У статті 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості або дискримінації на основі релігії або переконань ука­зується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Це право включає свободу мати або приймати релігію або переконання за своїм вибором.

Прояви нетерпимості і дискримінації на основі релі­гії або переконань мають серйозний характер. Вони не­безпечні тим, що можуть призвести до грубих порушень прав людини і злочинів проти людства (геноциду), що становить загрозу для міжнародного миру і безпеки. Це обмежує і порушує основне право на свободу думки, совісті, релігії, переконань і інші свободи, зокрема: відправляти культи або збиратися у зв’язку з релігією або переконаннями і створювати чи надавати місця для цих цілей; створювати і надавати відповідні благодійні або гуманітарні установи; робити, здобувати і використову­вати у відповідному обсязі необхідні предмети і матері­али, пов’язані з релігійними обрядами, звичаями або пе­реконаннями; готувати, випускати і поширювати від­повідні публікації в цих галузях; викладати питання релігії або переконань у місцях, що підходять для цих цілей; звертатися з проханням і одержувати від окремих осіб і організацій добровільні фінансові й інші пожертву­вання; готувати, обирати або призначати за правом спадкування керівників відповідно до потреб і норм тієї або іншої релігії або переконання; дотримувати днів від­починку і відзначати свята і відправляти обряди відпо­відно до розпоряджень релігії або за переконаннями; встановлювати і підтримувати зв’язок з окремими особа­ми і громадами у сфері релігії і переконань на національ­ному і міжнародному рівнях.

Крім того, такі прояви можуть обмежувати або порушу­вати багато прав людини, включаючи: право на життя, осо­бисту свободу і безпеку; право на свободу від катувань або жорстоке, нелюдського або таке, що принижуює гідність, поводження чи покарання; право на свободу від дискрим­інації і будь-якого підбурювання до неї; право на справед­ливе і публічне заслуховування незалежним і неупередже- ним судом; право на свободу пересування і вибору місця проживання; право на свободу думки і вільне вираження своєї думки; право на свободу мирних зборів і асоціацій; право на невтручання в особисте життя і право релігійних меншин проповідувати і відправляти свою релігію.

У зв’язку з цим держави вживають заходів із захисту права на свободу думки, совісті, релігії і переконань у всіх його аспектах, особливо з метою дотримання норм, закріплених у Декларації про ліквідацію всіх форм нетер­пимості і дискримінації на основі релігії або переконань. Мета Декларації, встановлена в ст. 7, полягає в тому, щоб усі права, проголошені в ній, були представлені в націо­нальному законодавстві «таким чином, щоб кожна лю­дина могла користуватися такими правами і свободами на практиці» і вільно сповідувати свою релігію і виража­ти переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно або приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

Нетерпимість до дискримінації на основі релігії або переконань у сучасному світовому співтоваристві ба­зується на тому, що свобода релігії пов’язана з внутріш­ньою свідомістю людини і тому належить до сфери її особистих справ, що повне здійснення свободи релігії або переконань може бути гарантоване відокремленням церкви від держави. Однак державна релігія, що пропо­відує взаємну повагу і розуміння, може ефективно забез­печити терпимість і релігійні свободи.