Розділ 15 Релігія і церква в системі державно-правових відносин - § 3. Загальна декларація прав людини про свободу совісті
§ 3. Загальна декларація прав людини про свободу совісті
Статут Організації Об’єднаних Націй містить юридично обов’язкові положення про необхідність здійснення міжнародного співробітництва в заохоченні і розвитку поваги до прав і основних свобод людини. Одночасно Статут ООН сформулював ряд принципів, що регулюють дотримання таких прав людини, як гідність і цінність людської особистості, рівноправність народів, рівноправність чоловіків і жінок, неприпустимість дискримінації за ознаками раси, статі, мови і релігії.
До прийнятого ООН Міжнародного білля про права людини входять: Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і два факультативних протоколи до нього: про приватні скарги і скасування страти.
Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., стала першим в історії міжнародних відносин документом універсального характеру, що вмістив перелік прав і свобод людини. Проголошення Загальної декларації прав людини поставило завдання для всіх членів ООН, «щоб кожна людина і кожна структура суспільства, постійно враховуючи положення цієї Декларації, прагнули шляхом проведення просвітницької та освітньої діяльності сприяти поважанню цих прав і свобод, а також забезпечити, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, їх загальне й ефективне визнання та дотримання як серед народів держав — членів Організації, так і серед народів тих територій, що перебувають під їхньою юрисдикцією» (Преамбула Загальної декларації прав людини 1948 р.).
Загальна декларація прав людини складається з Преамбули і 30 статей, в яких викладаються основні права людини і свободи, на які мають право усі чоловіки і жінки у світі без жодного розрізнення.
У статті 1 викладаються філософські постулати, на яких заснована Декларація. У статті зазначається, що «усі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства». Стаття визначає основні положення Декларації, зокрема, що право на свободу і рівність є невід’ємним правом людини, якого вона не може бути позбавлена. Оскільки людина має розум і совість, вона відрізняється від інших істот на Землі і тому має право на певні права і свободи, якими не користуються інші істоти.
Основні принципи, на яких будується Загальна декларація прав людини, засновані на гідності, властивій усім членам людського суспільства. Ця гідність і права на свободу та рівність, що випливають з неї, є невідчужувани- ми і нескасовуваним. Вони мають перевагу над усіма повноваженнями, включаючи повноваження держав, що можуть їх регулювати, але не скасовувати. Людська гідність існує і повинна визнаватися без жодного розрізнення. Права людини універсальні за своєю природою і набуваються при народженні всіма членами суспільства, незалежно від політичного, правового або міжнародного статусу країни чи території, до яких людина належить.
У статті 3, першому основному положенні Декларації, проголошується право на життя, свободу й особисту недоторканність — право, що має життєво важливе значення для користування всіма іншими правами. Ця стаття є вступною до статей 4—21, у яких викладаються інші громадянські і політичні права, включаючи свободу думки, совісті і релігії.
У відозві Тегеранської конференції, прийнятій Міжнародною конференцією по правах людини, що відбулася в Ірані в 1968 р., зазначалося, що Загальна декларація прав людини відбиває загальну домовленість народів світу щодо невід’ємних і непорушних прав кожної людини і є зобов’язанням для членів міжнародного співтовариства.
В останні роки при підготовці міжнародних документів в царині прав людини в органах Організації Об’єднаних Націй посилюється тенденція до включення до них посилань не лише на Загальну декларацію прав людини, але й на інші положення Міжнародного білля про права людини. Це стосується Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або інших переконань 1981 р.; Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і язикових меншин 1992 р. На Всесвітній конференції 1994 р. у Ріо-де-Жанейро була зроблена спроба додати в Загальну декларацію прав людини 31-у статтю — екологічну. Однак сприйнята розвинутими країнами як загроза сформованим у них споживчим стандартам, вона була провалена і з того часу так і не потрапила до порядку денного Генеральної Асамблеї.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р. і набули чинності в 1976 р.
Преамбули і статті 1, 3 і 5 обох Пактів майже ідентичні. У Преамбулі до кожного Пакту вказується на зобов’язання держав відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй заохочувати права людини; нагадується про те, що кожна окрема людина повинна домагатися заохочення і дотримання цих прав, і визнається, що відповідно до Загальної декларації прав людини ідеал вільної людської особистості, що користується громадянською і політичною свободою і свободою від страху і нестатків, може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само як і своїми громадянськими і політичними правами. Крім того, статті передбачають захист права на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18) і права дотримуватися своїх думок і на вільне вираження своєї думки (ст. 19). Вони передбачають заборону законом будь-якої пропаганди війни і будь-якого виступу на користь національної, расової або релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства (ст. 20).
Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права дає можливість Комітету з прав людини, створеному відповідно до положень цього Пакту, одержувати і розглядати повідомлення осіб, які заявляють, що вони є жертвами порушень якого-небудь із прав, викладених у Пакті.
Міжнародний білль про права людини є важливою віхою в історії прав людини, справжньою «Великою хартією вільностей», що свідчить про початок нового важливого етапу в історії людства — свідомого наділення людської особистості гідністю і цінністю.
Згадані документи із самого початку мали форму міжнародних конвенцій, обов’язкових для держав, що беруть участь у них, і були актами, які встановлюють стандарти у сфері прав людини.
Право на свободу думки, совісті і релігії — ці положення використовуються в ст. 18 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права людини 1966 р. Однак не можна лишати поза увагою і «свободу переконань». Загальновизнано, що формулювання «релігія і переконання» включає теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання.
Нетерпимість на основі релігії і переконань має два аспекти: по-перше, негативне ставлення до осіб і груп осіб, що сповідують іншу релігію або дотримують інших переконань, і, по-друге, прояв такого ставлення на практиці. Такі прояви часто мають характер дискримінації, однак у багатьох випадках вони йдуть ще далі і розпалюють ненависть або навіть спричиняють переслідування окремих осіб або групи, що сповідують іншу релігію чи мають інші переконання. Важливо враховувати, що рівність усіх людей означає відсутність дискримінації. В абсолютній повазі права закладені справжня рівність і єдина можливість повного користування правами людини без дискримінації за ознаками раси, статі або релігії.
Релігія може бути представлена як «пояснення сенсу життя і того, як слід жити». Кожна релігія має як мінімум віру, кодекс соціальної поведінки і культ. Церква представляє інституціональну організацію або співтовариство віруючих, що мають адміністрацію, клерикальну ієрархію, встановлений комплекс переконань і звичаїв і форму ритуалів.
Що стосується права кожної людини змінювати свою релігію або переконання, то в ст. 18 Загальної декларації прав людини вказується, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право передбачає свободу змінювати свою релігію або переконання». У статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права зазначається, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати або приймати релігію чи переконання за своїм вибором. У статті 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості або дискримінації на основі релігії або переконань указується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Це право включає свободу мати або приймати релігію або переконання за своїм вибором.
Прояви нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань мають серйозний характер. Вони небезпечні тим, що можуть призвести до грубих порушень прав людини і злочинів проти людства (геноциду), що становить загрозу для міжнародного миру і безпеки. Це обмежує і порушує основне право на свободу думки, совісті, релігії, переконань і інші свободи, зокрема: відправляти культи або збиратися у зв’язку з релігією або переконаннями і створювати чи надавати місця для цих цілей; створювати і надавати відповідні благодійні або гуманітарні установи; робити, здобувати і використовувати у відповідному обсязі необхідні предмети і матеріали, пов’язані з релігійними обрядами, звичаями або переконаннями; готувати, випускати і поширювати відповідні публікації в цих галузях; викладати питання релігії або переконань у місцях, що підходять для цих цілей; звертатися з проханням і одержувати від окремих осіб і організацій добровільні фінансові й інші пожертвування; готувати, обирати або призначати за правом спадкування керівників відповідно до потреб і норм тієї або іншої релігії або переконання; дотримувати днів відпочинку і відзначати свята і відправляти обряди відповідно до розпоряджень релігії або за переконаннями; встановлювати і підтримувати зв’язок з окремими особами і громадами у сфері релігії і переконань на національному і міжнародному рівнях.
Крім того, такі прояви можуть обмежувати або порушувати багато прав людини, включаючи: право на життя, особисту свободу і безпеку; право на свободу від катувань або жорстоке, нелюдського або таке, що принижуює гідність, поводження чи покарання; право на свободу від дискримінації і будь-якого підбурювання до неї; право на справедливе і публічне заслуховування незалежним і неупередже- ним судом; право на свободу пересування і вибору місця проживання; право на свободу думки і вільне вираження своєї думки; право на свободу мирних зборів і асоціацій; право на невтручання в особисте життя і право релігійних меншин проповідувати і відправляти свою релігію.
У зв’язку з цим держави вживають заходів із захисту права на свободу думки, совісті, релігії і переконань у всіх його аспектах, особливо з метою дотримання норм, закріплених у Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань. Мета Декларації, встановлена в ст. 7, полягає в тому, щоб усі права, проголошені в ній, були представлені в національному законодавстві «таким чином, щоб кожна людина могла користуватися такими правами і свободами на практиці» і вільно сповідувати свою релігію і виражати переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно або приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.
Нетерпимість до дискримінації на основі релігії або переконань у сучасному світовому співтоваристві базується на тому, що свобода релігії пов’язана з внутрішньою свідомістю людини і тому належить до сфери її особистих справ, що повне здійснення свободи релігії або переконань може бути гарантоване відокремленням церкви від держави. Однак державна релігія, що проповідує взаємну повагу і розуміння, може ефективно забезпечити терпимість і релігійні свободи.