Розділ 15 Релігія і церква в системі державно-правових відносин - § 2. Поняття свободи совісті
§ 2. Поняття свободи совісті
Духовна сторона людської природи виявляється в усвідомленні людиною свого ставлення до божества та відповідних моральних, інтелектуальних, естетичних потреб. Внаслідок цього духовному життю людини властива релігійна сфера з усіма тими особливостями, що випливають з неї, прагненнями до конкретної форми віросповідання. Тому на державу покладені відповідні завдання по забезпеченню прав віруючих та запобіганню можливим міжконфесійним конфліктам. Відповідно до пануючих переконань релігійні вірування — це справа совісті кожної людини. Принципи віротерпимості і свободи совісті проголошуються всіма державами, державна влада не має права втручатися у внутрішній світ людини. Але слід враховувати, що релігійні вірування існують не лише у внутрішньому духовному житті людей, але й отримують зовнішню організацію в церкві. У цьому разі релігійні вірування і церковні громади не мають територіальних кордонів і можуть впливати на відносини між державами. Прикладом цього став Вестфальский мирний договір 1648 р., постанови Берлінського трактату 1878 р., конкордати (угоди Папи Римського з урядами держав світу).
Свобода совісті — одна з фундаментальних, невід’ємних свобод, що визначається через здатність людини самореа- лізовуватися в духовній сфері, а також можливість її діяльності на основі ціннісного вибору. Поняття свободи совісті тісно пов’язане з розвитком суспільства і держави, і функціонує як категорія права. Правовий аспект свободи совісті являє собою законодавчо оформлену сукупність юридичних норм, що регулюють соціальні відносини в аспекті реалізації особою своїх прав на свободу совісті. Тому свободу совісті слід розглядати і як філософську, і як правову категорію.
У філософському аспекті свободу совісті слід розуміти як внутрішню здатність людини оцінювати й осмислювати свої вчинки стосовно навколишнього світу на підставі власної совісті і реалізовувати себе на підставі вибору.
Совість виявляє себе не лише у формі усвідомлення дій, яким дається моральна оцінка, але й в емоційній сфері у формі переживань, у почутті провини. Совість тлумачиться як прояв, що є підставою морального обов’язку.
Формування уявлень про свободу совісті і віросповідання, способи їхньої реалізації в суспільстві мають тривалу історію, пов’язану з ідеями, що відбили всі протиріччя історичного процесу. Слід підкреслити, що ставлення суспільства до релігії залежить від рівня його цивілізації, традицій, місця і ролі церкви. Ставлення індивіда визначається своєю власною світоглядною позицією, свободою переконань, тому з огляду на історичні і правові аспекти свободи совісті не можна не звернути увагу на те, що вона є і категорією культури.
Суспільства древнього світу характеризуються проявом віротерпимості стосовно богів і культу інших релігій. Глави держав мирилися з тим, що скорені ними народи молились своїм богам. У древніх державах релігійні системи не претендували на свою винятковість, тому і не відкидали інші релігійні уявлення. Не можна забувати, що поряд з релігійними ідеями виникали ідеї вільнодумства, прикладом є роботи Ксенофана (приб. 570—478 до н.е.), Демокріта (народ. приб. 470 до н.е.), Анаксагора (приб. 500—428 до н. е.). Таким чином, у древніх державах сформувалися різні підходи до релігії, що пізніше проявилися в понятті свободи совісті і віросповідання.
В епоху середньовіччя, із становленням християнства як пануючої релігії злиттям світської і церковної влади неможливо говорити про свободу совісті і переконань. Відступ від віри вважався злочином, а вільнодумна людина — зрадником. Прикладом осуду і неприйняття християнства стала поява в Католицькій Церкві інквізиції, завданням якої була боротьба з єретиками.
Період кінця XVI ст. і до середини XVIII ст. характеризується змінами в політиці й економіці, а також у суспільній свідомості, де починає формуватися розуміння необхідності відокремлення церкви від держави. Саме в цей період починає поширюватися вчення про правову державу, природне право, громадянське суспільство, відповідно до якого держава і її встановлення мають не небесне, а земне походження. Ці ідеї реалізуються і закріплюються в законодавстві, що є кроком до свободи совісті.
Особливий внесок у розвиток уявлень про свободу совісті внесли видатні філософи: Спіноза (1632—1677), Бейль (1647—1706), Гоббс (1588—1679), Гольбах (1723— 1789), Ламетрі (1709—1751). Саме французькі просвітителі обґрунтували можливість тлумачення свободи совісті, як право не лише на свободу віросповідання, але й можливість бути атеїстом. Крім цих питань французька освіта торкнулася проблеми відокремлення церкви від держави і школи від церкви. У працях філософів і правознавців піднімалася проблема можливості вибору тієї чи іншої релігійної конфесії і вільного відправлення релігійних потреб. Пізніше основні ідеї, підняті французькою освітою, що стосуються питань взаємин церкви і держави, були закріплені в «Декларації прав людини і громадянина» (1789 р.). Зараз реальне забезпечення свободи совісті дає можливість людині на різні варіанти світоглядного самовизначення, ґрунтуючись на принципах свободи переконань. Кожна людина самостійно вирішує, в що їй вірити, і вправі вибирати життєві орієнтири і цінності. Релігійна віра людини, як і справжнє вільнодумство, є самостійним велінням совісті. Слід підкреслити, що вільний світоглядний вибір повинен бути свідомим, тобто грунтуватись на розумінні обраної альтернативи. Ряд сучасних законодавчих актів свідчать про підвищення в нашій країні культури ставлення суспільства до релігії і забезпечення гарантій свободи совісті. Прикладом може бути повернення церквам культових приміщень і допомога в їхньому відновленні. Реально забезпечене відокремлення церкви від держави додало їй незалежності, що дозволило можливості уникнути конфліктів між її членами.
Масова свідомість звільнилася від упередженого ставлення до релігії, вільний вибір став принципом навчання і виховання, кожна людина може реалізовувати право на свої власні переконання. Держава послідовно проводить принцип толерантності стосовно свободи совісті і переконань, основою цього принципу є повага до особистості і її світогляду.