§ 2. Джайнізм

Ще однією поширеною національною релігією Індії є джайнізм. Джайнізм заперечує авторитет вед, існуван­ня бога-творця і значущість жертвопринесення як шля­ху для досягнення остаточного звільнення. Відкидає він і претензії брахманів на панівний статус у суспільстві і взагалі станово-кастовий поділ суспільства, надаючи першорядного значення ненасильству — ахімсі, пустель­ництву і чернечому життю як умовам вищої праведності. Ці риси споріднюють його з буддизмом. Є й інші, більш дрібні деталі, що давало підстави деяким дослідникам розглядати джайнізм як відгалуження буддизму.

На відміну від інших індійських релігій, джайнізм дуже мало відомий на Заході. Тим часом у самій Індії він має значення більше, ніж буддизм, який з середини І тис. став поширюватися головним чином за її межами. Джай­нізм же кордонів Індії ніколи не переступав. Він най­більш поширений у ряді штатів Південної Індії (Біхар, Гуджарат, Орісса ).

У сучасній Індії джайнів відносно мало — приблизно 0,5% (близько трьох мільйонів) населення, але їхня роль в економічному житті країни досить помітна, бо вони в основному займаються торгівлею та лихварством.

Санскритська назва цієї релігії джайна-дхарма («вчен­ня переможців») походить від терміна «джина»— пере­можець, тобто той, хто переміг свою карму і вийшов із круговороту життів і смертей. Титулом «Джина», а також «Махавіра» (Великий герой) назвали засновника віро­вчення Вардхамана. Вважається, що він був двадцять чет­вертим провісником істинної віри, тиртханкаром («твор­цем броду через океан буття»). Саме ж зародження своєї релігії джайни відносять до незапам’ятних часів і пов’я­зують з першим тиртханкаром Ришабхою.

Легендарна біографія Вардхамани в багатьох рисах нагадує життєписання Будди. Він народився в 540 або в 599 р. до н. е. і був сином вождя. Його юність також про­ходила в царському палаці і не була затьмарена ніякими труднощами. Він одержав гідну церевича освіту, у на­лежному віці оженився, у нього народилася дочка. У 30- літньому віці, після смерті батьків, Вардхамана залишив батьківський дім і став пустельником. 12 років він манд­рував по Індії як аскет, живучи без одягу і майже без їжі. Він піддавав свою плоть самокатуванням, займався ме­дитацією, брав участь у диспутах. Його головним опо­нентом був глава секти адживіків Маккхалі Госала. Після закінчення мандрів Вардхамана отримав вище знання (кеваладжняна) і отримав почесне звання «переможця» — Джини. Він помер на 72-му році життя в містечку Пава.

Ще за життя Махавіра Джина став популярним у ба­гатьох областях Індії і навіть за її межами — в Афгані­стані, мав багато послідовників і учнів.

Перші датовані відомості про джайнів містяться в на- скальних едиктах царя Ашоки (ІІІ ст. до н.е.). Цілком імовірно, що прихильником джайнізму був син цього царя Чандрагупта й онук Сампраті.

У І ст. н. е. велика кількість джайнів переселялися на південь Індії. Переселення стало поштовхом для розко­лу джайнізму на дві течії. Ті, що переселилися на пів­день, дотримувалися обітниці наготи за прикладом Ма- хавіри, тоді як члени північної громади носили білий одяг. Перші стали називатися дагамбарами («одягнені повітрям», тобто голі), а другі — шветамбарами (одяг­нені в біле). Цей розкол зберігся до наших днів, причо­му кожна з двох течій має свої секти. Розбіжності між цими течіями і сектами стосуються лише деталей догма­тики і культу, але не торкаються самих основ віровчення.

На півдні Індії вже в V ст. джайнізм став переважною релігією, а джайнські вчені, філософи і поети вплинули на культуру через так звану «сангха Ваччхирананду», своєрідну акдемію (створена в 470 р. у м. Мадураї). Цей вплив мав місце майже 1000 років, проте з ХІІІ ст. став зменшуватися і водночас до кінця ХУІ ст. помітно по­слабшала і джайнська громада.

За легендою, у Махавіри було 11 учнів-ганадхарів. Вони зберегли його повчання в усній передачі у вигляді 14  оповідань, названих пувва (перші). Згодом кожний з учнів склав по одній книзі повчань, названих анга (час­тина). Саме вони стали ядром джайнського канону, зат­вердженого на з’їзді в Паталіпутрі в ІІІ ст. до н. е. Оста­точне оформлення джайнського канону відбулася лише у У ст. на соборі у місті Валлабха.

Дагамбари не визнають цього канону, вважаючи, що первісний священний варіант загублений, а в збереже­ному немає справжніх текстів, авторство яких вони при­писують Ришабсі. Авторитетні тексти дагамбарів склали більш пізні тексти на пракриті і на санскриті: «Пратхама- нуйога» (історичні перекази), «Каранануйога» (космо­логічні тексти), «Дравйануйога» (релігійно-філософські трактати) і «Чаранануйога» (етичні і ритуальні розпо­рядження).

Канон шветамбарів «Сіддханта» або «Агама» містить у собі 11 анг (розділів), 12 упанг (малих розділів) і кілька дрібних текстів.

Тексти джайнів містять досить важкі для розуміння короткі афористичні висловлення, тому незабаром ви­никла велика коментаторська література до них. Пізніше до цих коментарів додалися теологічні трактати, а також численні наукові і художні тексти.

Догматика джайнізму. Джайнізм виник і сформу­вався в тому ж історично-культурному полі, що й індуїзм, буддизм і сикхізм, і тому має багато загальних з ними рис, характеристик, ідей і понять (карма, санса- ра, дхарма, нірвана або мокша тощо). Водночас до за- гальноіндійського ідейного фонду увійшли джайнські класифікаційні схеми, надбання космології, міфології тощо.

Джайнізм не заперечує існування богів, але в загальній схемі світобудови відводить їм досить незначне місце. Світом рухає деперсоніфікований закон, що періодично створює і руйнує цей світ, а не воля бога-творця. Вічне існування всесвіту поділяється на нескінченну кількість циклів, кожний з яких проходить фази покращення (ут- сарпини) і занепаду (авасардини).

У центрі джайнської релігійно-філософської доктри­ни стоїть проблема буття особистості. У трактатах джай- нів викладається вчення про шляхи до звільнення з кру­говороту нескінченної зміни народжень і смертей. Його можна досягнути завдяки знаходженню «трьох коштов­ностей» (триратна): правильного погляду, бачення істи­ни (самьягдаршана), правильного пізнання (самьягджня- на) і правильної поведінки (самьягчарита).

Правильний погляд є визнанням того, що світ функ­ціонує внаслідок взаємодії нескінченної кількості видів живого (дживи) і неживого, яке має п’ять видів: простір (акаша), умови руху (дхарми), умови спокою (адхарма), матерія або речовина (пудгала) і час (кала). Дживи ма­ють не лише люди, боги, тварини і рослини, але й скелі, води тощо. Дживи взаємодіють з кармічною матерією, знаходять тіла і народжуються в цьому світі у вигляді живих істот, потрапляючи в нескінченний кругообіг сансари.

Відносини живого і неживого проходять різні стадії, починаючи від «притікання» кармічної речовини до дживи і закінчуючи мокшею — повним звільненням джи- ви від пут матеріального світу. Різні фази цих відносин й описані в категоріях «правильного погляду».

Друга «коштовність» — «правильне пізнання» — про­понує засоби (прагмана) і методи (найя) пізнання. Джайн- ська теорія пізння була досить витончено розроблена. Особливу роль у ній відігравала доктрина неодиничності (анеканта-вада), що припускає умовність і неповноту усякого висловлення про об’єкт пізнання. Знищення карми може бути досягнуте через подвижництво, а запо­бігання новому припливу «кармічної речовини» забезпе­чується чіткою дисципліною. Вона полягає у дотри­манні основних обітниць: ненасильства, тобто незавдан- ня шкоди всім живим істотам (ахимса), правдивості (сатья), неприсвоєння чужого (астея), цнотливості (брахмачарья), а також відмови від власності і суєтних прихильностей (апариграха).

Джайни не займалися сільським господарством, тому що воно пов’язане зі знищенням рослин і вбивством ко­мах і дрібних тварин у ґрунті. Їм пропонувалася сувора вегетаріанська дієта. Воду для пиття належало процід­жувати, на роті носити пов’язку, щоб зберегти життя дрібним істотам, які живуть у воді і повітрі. Джайни но­сили із собою спеціальні вінички, щоб змітати з дороги комах, а з настанням темряви і взагалі не виходили з бу­динків. Подібні суворі аскетичні приписи є основою джайнської етики, хоча для мирян, на відміну від ченців, правила були менш суворими.

Основу культової практики джайнів складає шану­вання тиртханкарів. Значне місце в релігійному житті належить паломництву і пов’язаним з ним постам і свя­там. Проте повсякденне життя джайнів-мирян мало чим відрізняється від індуського. Завдяки цьому джайнські громади вписалися в індуїстську соціальну структуру, ут­воривши в ній особливі касти.