§ 4. Соціальна ефективність правових норм

Соціальна ефективність дії права — співвідношення між фак­тичними результатами дії норми і тими соціальними цілями (соціаль­но обумовленими, соціально корисними), для досягнення яких цю норму прийнято. Соціальна проблема в дослідженнях ефективності правових норм — це наявність розриву між цілями управління певним соціальним процесом, у регулюванні якого бере участь право, та фак­тичними результатами управління.

Цей напрям включає вивчення ефективності правових норм, у про­цесі якого виявляється достатність або недостатність юридичних за­собів, обраних для досягнення поставлених цілей; охоплює широке коло проблем, включаючи ефективність усього права в цілому, його різних галузей та інститутів, окремих правових норм, ефективність правозастосовної діяльності. Слід мати на увазі, що соціальний ефект породжує не норма сама по собі, а дії державних інститутів і посадових осіб, спрямовані на її реалізацію (інформування суб’єктів права, роз’яснення, тлумачення норми, контроль за її виконанням, профілак­тика, застосування санкцій тощо). Загальні питання ефективності права, його галузей та інститутів досліджуються головним чином на теоретичному рівні. Можливості конкретно-соціологічного підходу найповніше реалізуються при вивченні ефективності законодавства та ефективності правозастосовної діяльності.

Ефективність дії правових норм залежить від певних об’єктивних і суб’єктивних умов, що стосуються як самого права, так і сфери його реалізації. Будь-яка норма створюється і діє не в «порожнечі», а в ре­альній сукупності суспільних відносин, на основі й у рамках існуючих суспільного буття і суспільної свідомості. Характер взаємозв’язку правової норми з різними сторонами суспільного життя і визначає ті умови, які зрештою забезпечують ефективність її дії. Ці умови можна розглянути з різних точок зору, проаналізувати у різних аспектах.

1. Макросоціальні умови. До них належать: наявність реальних можливостей свідомого застосування об’єктивних законів суспільства; рівень збігу суспільно об’ єктивних потреб та індивідуальних і колектив­них інтересів; стан свідомості та політико-моральної єдності народу.

2. Умови, що пов’язані з політичною організацією та її діяльністю. Йдеться передусім про діяльність партій з питань розвитку та зміцнення правопорядку, боротьби з правопорушеннями; про якість право- творчої діяльності держави; про активну участь трудящих та їх гро­мадських організацій (особливо профспілок) у правотворчій діяльнос­ті із застосування права.

3.  Мікроумови, до яких належать: визнання в колективах і малих соціальних групах, у сім’ях моральних та інших нормативних систем; соціальні зв’язки громадян з трудовими колективами та профспілками; ставлення до права на підприємствах та в установах.

4.  Особистісні умови, що містять у собі рівень освіти, індивідуаль­ні ціннісні орієнтації, досвід тощо.

Можна класифікувати умови ефективності дії норми на основі, пов’язаній з елементами механізму дії права. З цієї точки зору умови ефективності діяння норми належатимуть, по-перше, до самої норми; по-друге, до діяльності правозастосовчих органів; по-третє, до осо­бливостей правосвідомості та поведінки громадян, які додержуються або порушують вимоги правової норми. Тільки поєднання всіх трьох умов забезпечує високу ефективність дії правової норми. Необхідно також зазначити, що ці умови в свою чергу забезпечуються організа­ційними заходами, які проводить держава для розвитку і вдосконален­ня суспільних відносин, зміцнення законності та правопорядку. До них належать, зокрема, добір і підготовка юридичних кадрів, що здійсню­ють як правотворчу, так і правозастосовну діяльність; підвищення правової та загальної культури посадових осіб і громадян, які реалізу­ють правові приписи; організаційне та матеріально-технічне забезпе­чення дії права, включаючи створення автоматизованих систем інфор­мації й управління у сфері права.

Можна визначити чинники, які впливають на якість діяльності із застосування права. Це:

а) міра оптимальності правової норми (йдеться про якості нор­ми);

б) стан управління (науковість організації праці тих, хто застосовує право, організаційна структура установ, що застосовують право, по­рядок їх діяльності, чіткість розподілу функцій, компетенцій, злаго­дженість та узгодженість усіх ланок систем установ, що застосовують право);

в) мікроклімат, в якому відбувається застосування права (ділови­тість, творча критика і самокритика, відсутність бюрократизму, бай­дужості до людини тощо);

г) суб’єктивні якості того, хто застосовує право (його політична зрілість, знання права, рівень правосвідомості, професійна етика, авто­ритет, досвід, високі моральні якості, загальний культурний рівень). Доречно нагадати, що важливою умовою ефективності правових норм є їх доцільне застосування;

д) матеріально-технічний чинник, в якому має місце естетика про­цесу застосування норм (зовнішнє оформлення та обладнання примі­щення, забезпечення транспортом тощо).

Досліджуючи проблеми соціальної ефективності, необхідно роз­глянути також і критерії соціальної ефективності законотворчості. За своїм змістом законотворчість — це не лише діяльність законодавчого органу. За умов демократичного режиму творцем закону є суспільство в цілому, але в тих формах, що забезпечують оптимальне використан­ня суспільних ресурсів.

Можна запропонувати таку систему критеріїв соціальної ефектив­ності законотворчості.

По-перше, критерії, що характеризують можливості формування (і формулювання) суспільної потреби в законодавчому врегулюванні тих чи інших питань. Ці критерії є похідними від теоретичної моделі, об­раної дослідником як «еталон» для пояснення політико-правового жит­тя в цілому. Оскільки йдеться про сучасну Україну, політичні пріорите­ти якої зафіксовано серед іншого в Конституції, то така модель відтво­рюватиме ознаки сучасної правової держави, що спираються на розви­нуте громадянське суспільство. Тому серед цих критеріїв будуть такі:

1)   наявність інституалізованих можливостей суспільного обгово­рення проблем розвитку суспільства, тобто наявність свободи слова, засобів вираження громадської думки, інститутів громадського впливу і контролю тощо;

2)  наявність політико-правової культури соціальних суб’єктів, до­статньої для участі в цій діяльності;

3)  функціонування системи розподілу влади та механізмів, які за­безпечують взаємодію гілок влади і громадськості, що має ініціювати оновлення влади у разі її неефективності;

4)   наявність інституціалізованих механізмів взаємодії суб’єктів законодавчої ініціативи та громадськості, можливість впливу громад­ськості на рішення суб’єктів законодавчої ініціативи.

По-друге, це критерії, що охоплюють процес законопроектної ді­яльності. Умовно їх можна поділити на дві групи. До першої належать критерії організаційно-управлінського характеру, які мають фіксувати оптимальність організації процесу законопроектування. Значною мі­рою такі критерії є типовими для оцінки будь-якої управлінської про­цедури. Серед них варто звернути увагу на такі:

1)  наявність регламентації цієї діяльності, тобто фіксація процеду­ри в будь-якій формі;

2)  спеціалізація законопроектної діяльності (професіоналізація);

3)   наявність організаційного оформлення (виконується окремими організаційними утвореннями — центрами, відділами, управліннями тощо);

4)  керованість (наявність процедур контролю, у тому числі з боку громадськості, за цією діяльністю);

5)  скоординованість (наявність ефективних процедур координації з іншими суб’єктами законодавчої ініціативи);

6)  відкритість (доступність для громадськості основних етапів за- конопроектування, в тому числі можливість її участі в цьому процесі у формі громадських слухань, експертиз тощо).

До другої групи критеріїв належать техніко-юридичні критерії, які є показником певних стандартів нормативного акта, що поєднують осо­бливості національної правової системи із загальними юридичними кри­теріями (відсутність логічних суперечностей, чіткість дефініцій тощо). За умов тісної інтеграції України в європейські та світові структури значною мірою техніко-юридичний характер матимуть критерії відповідності на­ціонального законодавства міжнародно-правовим стандартам.

Третя група критеріїв фіксує характеристики процедури Верховної Ради України. Вони багато в чому схожі на критерії другої групи, оскільки в обох випадках йдеться про певну організаційно-управлінську процедуру, яка оцінюється за єдиними критеріями ефективності управ­ління. Але існують і критерії, що мають специфічний характер. Серед них слід звернути увагу на такі:

1)  наявність ефективних процедур узгодження інтересів фракцій, «групи тиску» тощо;

2)  можливості проведення експертизи законопроектів;

3)  оптимальність термінів «проходження» законопроекту;

4)  відкритість процедури (можливість внесення змін до законопро­ектів);

5)  наявність механізмів «зворотного зв’язку» із суб’єктами законо­давчої ініціативи.

Найскладнішим є комплексний критерій «політико-правова куль­тура законодавчого органу», оскільки він має зафіксувати в остаточ­ному підсумку рівень професіоналізації парламентаріїв, їх здатність адекватно виконувати функції творців закону як юридичного, а не по­літичного («популістського») документа.

Таким чином, три групи критеріїв утворюють контур еталону оцінки.

Зміцнення правової основи, вдосконалення нормативного регулю­вання державного та суспільного життя сприяють підвищенню ефек­тивності управління, стимулюють розвиток його об’єктів у необхідних для суспільства напрямах.