Печать
PDF

Розділ 4 Соціальні організації - § 2. Закони, принципи та типологія соціальних організацій

Posted in Учебные материалы - Соціологія ( за ред. М.П. Требіна )

Рейтинг пользователей: / 3
ХудшийЛучший 

§ 2. Закони, принципи та типологія соціальних організацій

Уперше загальні закони організації були сформульовані основопо­ложником організаційної науки О. Богдановим. Відкриті ним закони найменших, пропорційності, рівноваги та інші становлять основу форму­вання загальної теорії систем і багато в чому передбачили системний підхід Л. Берталанфі. До загальних законів організації належать такі закони: синергії, найменших, самозбереження, впорядкованості, єднос­ті аналізу і синтезу, розвитку (онтогенезу), композиції і пропорційності.

Велике значення для оптимізації системи організації має закон синергії. За законом синергії сума властивостей організованого цілого повинна бути більша, ніж сума властивостей всіх елементів, що до нього входять. При цьому під властивостями елементів і цілого розу­міють зміну різних параметричних характеристик (наприклад, для соціально-економічних систем це продуктивність праці, обсяг вироб­ництва, прибуток, рентабельність та ін.), їх взаємозалежність і зміну у часі. Одержуваний при цьому організаційний сумарний ефект має назву синергетичного. Завдання організатора полягає в тому, щоб зна­йти такий набір елементів і так поєднати їх між собою, використову­ючи прогресивні форми організації, за якої синергія забезпечувала б якісне збільшення потенціалу як частини системи, так і системи в цілому.

Проте слід мати на увазі й інше трактування закону синергії, а саме: для будь-якої організації існує такий набір елементів, за якого її по­тенціал завжди буде або істотно більшим за просту суму потенціалів елементів, що входять до неї, або істотно меншим. Таким чином, закон синергії указує на те, що в процесі формування і розвитку структури як об’єкта, так і суб’єкта організації необхідно оцінювати дві його складові: позитивну — творчу, організуючу і негативну — руйнівну, дезорганізуючу.

Дія на організацію зовнішніх і внутрішніх впливів приводить до зростання ентропії, що характеризує міру безладу системи, міру ві­рогідності перебування її в такому стані. Організація вважається успіш­ною, якщо вона робить систему стійкою щодо деякого стану рівноваги. Усі організовані системи прагнуть рівноваги, але небагатьом з них це вдається. Організація, переходячи з будь-якого стану до стану рівно­ваги, переходить від великого числа станів (хаосу) до меншого (по­рядку). Таким чином, система прагне виживання, самозбереження.

Теоретичною основою для аналізу і характеристики загального ста­ну організації служить закон самозбереження, а значить, самовижи- вання конкретної системи. Не випадково У. Ешбі вважає виживання основним критерієм ефективності її функціонування. Закон самозбере­ження затверджує: організована система прагне зберегти себе як цілісне утворення і використовує для цього весь свій потенціал.

Соціальна організація прагне досягнення рівноваги, якій властивий рух і розвиток за деякою висхідною траєкторією. При аналізі загально­го стану організації слід мати на увазі два види рівноваги: статичну і динамічну. При статичній рівновазі має місце стабільне, поступове зростання і розвиток організації. Організація перебуває в статичній рівновазі, якщо її структура в часі не змінюється. При динамічній рівно­вазі мають місце якісний стрибок, різке зростання і розвиток організації. Динамічній рівновазі притаманна структурна перебудова, що якісно оновлює структуру елементного складу, їх зв’язки і взаємодії.

Найважливішою характеристикою організації, пов’язаної з вижи­ванням, є стійкість. Стійкість — це здатність організації ефективно функціонувати в умовах зовнішніх дій і внутрішніх обурень.

Процес адаптації соціальних організацій — головна рушійна сила їх живучості, а здатність до адаптації є одним з критеріїв їх самозбе­реження. Адаптація — пристосування соціальної організації до умов зовнішнього і внутрішнього середовища, що змінюються, з метою під­тримки ефективного функціонування організації. Конкретними фор­мами адаптації організації до умов, що змінюються, є організаційне зростання і розвиток. Зростання соціальної організації визначається як збільшенням її розмірів, так і розширенням поля її діяльності. Під розвитком організації розуміють глибоку структурну, функціональну і елементну перебудову об’єкта, що підвищує потенціал організації і сприяє її самозбереженню і самоорганізації.

Таким чином, механізм дії закону самозбереження виявляється через стан рухомої статичної і динамічної рівноваги і стійкість систе­ми. Самозбереження безпосередньо пов’язане з адаптацією системи щодо зовнішніх і внутрішніх змін. Зростання і розвиток організації виступають як необхідна і достатня умова самозбереження і самоор­ганізації.

Аналіз і синтез — нерозривні елементи людського пізнання. Суть аналізу полягає в розчленовуванні (уявному або реальному) об’єкта (цілого) на частини, у декомпозиції складного у вигляді простих скла­дових. Суть синтезу полягає у з’ єднанні (уявному або реальному) різних елементів об’єкта в єдине ціле (систему). Аналіз і синтез у людському розумінні постійно переплітаються і не можуть існувати один без одно­го, тому, говорячи про єдність аналізу і синтезу, ми маємо на увазі їх нерозривність і взаємодію в процесі будь-якої розумової діяльності.

Закон єдності аналізу і синтезу полягає в тому, що процеси роз­ділення, спеціалізації, диференціації і т. п., з одного боку, доповню­ються протилежними процесами — з’єднання, кооперації, інтеграції тощо — з другого. Аналіз і синтез — це два етапи дослідження орга­нізацій. Завдяки використанню процедур аналізу і синтезу забезпечу­ється настройка організаційної моделі системи на оптимальний варіант досягнення поставленої мети.

Принципи (лат. principium — начало, основа) організації — це найважливіші керівні правила, початкові положення, на засадах яких здійснюються функціональна, елементна і структурна побудова, функціонування і розвиток організації. До найважливіших принципів організації належать такі: цільової спрямованості (орієнтації) розвитку, цілісності, ієрархічної впорядкованості, істотних стійких зв’язків між елементами організації і їх властивостями, інтегративності, наукової обґрунтованості і оптимальності організації, оптимального поєднання централізації і децентралізації.

Принцип цільової спрямованості (орієнтації) розвитку. Визначен­ня мети — це початок будь-якої організаторської діяльності. її обов’язковим продовженням є визначення видів робіт, що потрібні для досягнення мети. При створенні будь-якої організації, по-перше, має бути чітко визначена мета функціонування, що являє матеріально (ін­формаційно) деяку кінцеву частину цілого; по-друге, забезпечена ці­лісність складу елементів для досягнення поставленої мети; по-третє, визначений критерій досягнення мети; по-четверте, встановлений план функціонування, що визначає порядок взаємодії елементів для вико­нання функцій по досягненню заданої мети.

Принцип цілісності організації передбачає необхідність розгляду організації як єдиного цілого, складається із взаємодіючих елементів, часто різноякісних, але одночасно сумісних щодо орієнтації на кін­цеві результати. Усі організації мають розглядатися як системи у взаємозв’язку, єдності і взаємодії всіх їх функціональних сторін, компонентів і частин.

Принцип ієрархічної впорядкованості. Будь-яка організація є бага­торівневою, багатоступінчастою, тобто впорядкованою. Така органі­зація звичайно і позначається вже відомим словом «ієрархія».

Принцип істотних стійких зв ’язків між елементами організації і їх властивостями припускає, що мають значення не будь-які, а лише істотні зв’язки між елементами організації, які перевершують за зна­ченням співвідношення їх з елементами, що не входять до цієї органі­зації. Саме ці зв’язки і визначають інтеграційні властивості організації, які відрізняють її від простого конгломерату і виділяють із соціуму у вигляді цілісного утворення.

Принцип інтегративності передбачає, що інтеграційні якості властиві лише організації в цілому, але не властиві жодному з її еле­ментів окремо. Наявність інтеграційних ознак показує, що властивос­ті організації хоча і залежать від властивостей елементів, але не визна­чаються ними повністю. Звідси можна зробити важливі практичні висновки про те, що організація не зводиться до простої сукупності елементів, що, розчленувавши її на окремі частини і вивчаючи кожну з них окремо, не можна пізнати всі властивості організації в цілому.

Принцип наукової обґрунтованості і оптимальності організації. Основний зміст цього принципу полягає у вимозі, щоб усі організацій­ні дії здійснювалися на базі застосування наукових методів і підходів. Для того щоб організація стала науково обґрунтованою, необхідне до­тримання двох основних умов: постійне вивчення законів, закономір­ностей, принципів, методів і інших компонентів теорії організації; систематичне вдосконалення практики організації на основі останніх досягнень науки організації і передового досвіду в галузі організації.

Принцип оптимального поєднання централізації і децентралізації в організації. Проблема поєднання централізації і децентралізації в організації полягає в оптимальному розподілі (делегуванні) повно­важень при ухваленні організаційних рішень. Організації, в яких ке­рівництво вищої ланки залишає за собою значну частину повноважень, необхідних для ухвалення найважливіших рішень, називаються цен­тралізованими. Організації ж, в яких повноваження розподілені по нижчестоячих рівнях управління, називаються децентралізованими.

Усе різноманіття соціальних організацій можна класифікувати за різними підставами:

1. За роллю і місцем у системі суспільних відносин:

-   промислово-господарські і фінансові організації. Промислові — це ті, які виробляють продукцію, — заводи, фабрики, кооперативи, фермерські господарства, артілі та ін. Фінансові організації забезпе­чують відносини між промисловими і іншими підприємствами за до­помогою коштів. До них входять банки, страхові компанії, кредитні союзи тощо;

-   адміністративно-управлінські. До них належать органи державної влади, місцевого самоврядування, податкові, контрольні, наглядові й інші організації;

-    науково-освітні і науково-дослідні — ВНЗ, НДІ, наукові центри тощо;

-   військові організації — ті, що виконують специфічні функції за­хисту, оборони країни;

-   культурні організації, як правило, виконують культурні і виховні завдання. До них відносять: дитячі сади, ясла, гуртки самодіяльності, театри, філармонії, музеї, кінотеатри, телестудії тощо;

-   соціальні організації (охорони здоров’я, соціального забезпечен­ня і т. ін.).

2.  Стосовно держави всі організації можна розподілити на:

-   державні;

-    недержавні (громадські). Останні у свою чергу поділяються на: політичні партії; асоціації (із захисту навколишнього середовища, прав споживачів, боротьбі зі СНІДом тощо); творчі спілки; добровільні товариства (історичні, любителів книги, філателістів і т. ін.); клуби.

3.  За інтенсивністю соціального контролю всі організації можна розділити на:

-    добровільні асоціації, метою яких є захист інтересів їх членів. Наприклад, товариство із захисту прав споживачів;

-    тотальні установи. Їх мета — захист суспільних інтересів. До тотальних організацій американський соціолог І. Гофман відносить: лікарні, притулки для людей похилого віку; казарми, військові вузи, морські судна; монастирі; в’язниці.

4.  За ступенем прояву особистих якостей у соціальних відносинах організації розподіляються на:

-   офіційні. За Амітаї Етціоні, офіційна організація включає розпо­діл завдань і влади, а також встановлені працедавцем правила поведін­ки членів організації;

-   неофіційні, які ґрунтуються на взаємовідносинах і особистому ви­борі членів спільності та характеризуються соціальною самостійністю.

Неофіційна організація значно впливає на офіційну і прагне змі­нювати відносини, що в ній склалися, за своїм бажанням. Організацію можна вважати більш ефективною, якщо позитівніше відгук, одержу­ваний офіційною стороною від неофіційної.

До особливого виду організацій належать злочинні угруповання. Вони мають і формальний (у тому значенні, що ролі досить чітко ви­значені і норми всім членам організації добре відомі), і неформальний (створені стихійно, не визнані державними органами) характер.

Французький соціолог Мішель Кроз’є, вивчаючи розвиток і страте­гії різних організацій, вивів два їх основних типи: механічний і органіч­ний, які вельми нагадують офіційний і неофіційний види. На думку М. Кроз’є, механічний тип організації характеризується такими озна­ками: повна і точна (а значить, негнучка) схема виконання обов’ язків кожним співробітником; слабкі зв’язки (як по вертикалі, так і по гори­зонталі) між співробітниками, які виконують рутинні (повсякденні) за­вдання; централізація влади на верхніх ступенях ієрархії, де розв’язуються перспективні і такі, що потребують творчих здібностей (не рутинні), проблеми. Такими рисами, як правило, володіють великі організації: державні структури, великі приватні підприємства. Для органічного типу організацій характерне таке: схема виконання команд передбачає можливість зміни функцій співробітників залежно від їх компетенції; зв’язки між людьми, які виконують складні і прості функції, дуже роз­винені, а ієрархія (вертикальні зв’язки) — слабка; ухвалення рішень роздроблене: на кожному рівні начальник стимулює роботу і виконує функцію арбітра, але не командує і не вирішує. Такі організації краще пристосовані до змін у суспільстві, до мінливого ринку і технологій, що розвиваються, але не завжди є адекватними для діяльності великих трудових колективів і для персоналу з невисокою кваліфікацією.