§ 4. Соціальний розвиток

Процес соціального розвитку здійснюється на основі змін. Понят­тя «соціальний розвиток» конкретизує поняття «соціальна зміна». Соціальний розвиток — необоротна, спрямована зміна соціальних систем, спільностей, інститутів і організацій. Розвиток припускає перехід від простого до складного, від нижчого — до вищого тощо. Суспільство перебуває в безперервному поступальному русі, постійно розвивається, поступово перетворюючи свої базові структурні рівні. Ці зміни приводять до появи нових елементів культури — ціннісних моделей і колективних уявлень; утворення нових і зникнення старих інститутів; зміни статусно-рольових взаємодій; трансформації норма­тивного порядку і всього правового простору. Прагнення визначити механізми цих соціальних процесів, зрозуміти, як і куди рухається суспільство, становило предмет найсерйозніших роздумів соціологів, що і привело до створення цілого ряду теоретичних моделей розвитку суспільства: теорій прогресу, еволюційних концепцій, циклічних і хви­льових теорій життя суспільства, світосистемних теорій.

У ХVIII ст. Ж. Кондорсе і А. Тюрго в науковий обіг було введене поняття прогресу, тобто постійного, неухильного розвитку людсько­го суспільства по висхідній лінії. О. Конт ідею прогресу розкриває як безперервне поліпшення людської природи, і перш за все розуму. Е. Дюркгейм бачив прогрес суспільства в суспільному розподілі праці і неминучій потребі у співпраці. Суспільство рухається від механічної солідарності до органічної. Для стадії механічної солідарності харак­терні жорстка регламентація, підпорядкування особи вимогам колек­тиву, мінімальний рівень розподілу праці, одноманітність відчуттів і вірувань, панування традицій над формальним правом, деспотичне управління. При органічній солідарності скорочується панування ко­лективної свідомості і зростає суверенітет окремої особи. Колом спіл­кування індивідів вже є не рід, а професія. Класи змінюватимуть клани. К. Маркс бачив прогрес у перетворенні і затвердженні суспільства на комуністичних засадах, що на вищих щаблях його розвитку приведе до відмирання класів, а разом з цим і держави, і всього політичного.

Найвідомішими теоріями прогресивного розвитку суспільства в сучасній соціології є концепції постіндустріального, інформаційного, постмодерністського суспільств.

Концепція постіндустріального суспільства представлена в те­оріях Даніеля Бела, Збігнева Бжезінського, Елвіна Тоффлера та ін. Якщо виділити в них головне, то суть їх полягає у тому, що людство вступило в чергову стадію свого розвитку — постіндустріальну, для якої характерна побудова якісно нового суспільства, що базується на новітніх технологіях, індустрії інформації і послуг, у ньому значно підвищується роль технологічного чинника, науки і освіти, змінюєть­ся сам характер людської діяльності, відбувається істотна модифікація соціальної структури. Процес прогресивного розвитку суспільства з погляду постіндустріалізму наведено у табл. 1.

Концепція інформаційного суспільства розроблялася Фрітцем Мехлапом, ЙонеїМасудой та ін. Ф. Мехлап ще в 1962 р. висловив ідею, що знання можна виробляти, переміщати, купувати і продавати як будь-який інший продукт. Через 10 років її розвинула японська до­слідницька група, керована Й. Масудой, у резолюції «Проект інфор­маційного суспільства — національна мета до 2000 року». У цьому дослідженні висловлюється ідея про те, що пріоритет виробництва ін­формаційних цінностей над виробництвом матеріальних є пусковою силою розвитку і формування сучасного суспільства. Наведена табл. 1, що характеризує постіндустріальне суспільство, прикладена і до «ін­формаційного суспільства», оскільки для них обох виключно актуаль­ним є компонент «знання». Розумовий капітал, концентрація теоретич­ного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфіка­ція — стратегічні ресурси і головні чинники цієї стадії суспільства.

В інформаційному суспільстві матимуть особливо велике зна­чення такі чинники, як: 1) мехатроніка; 2) інновації в системі інфор­мації; 3) нові промислові матеріали; 4) біотехніка; 5) нова енергія. Мехатроніка означає поєднання механіки і електроніки. Це припускає розвиток і експлуатацію інформаційної техніки і устаткування, зокре­ма використовування роботів. Нові промислові матеріали (силікон, тонка кераміка, титан та ін.) набувають першості, тоді як старі матері­али, такі як сталь, втрачають своє колишнє призначення. Прогрес біо- техніки повинен відіграти істотну роль у розвитку харчової і хімічної промисловості. Під новою енергією мають на увазі в першу чергу со­нячну енергію, біохімікати, акумулятори і батареї різного типу.

Концепцію постмодерністського суспільства висловив у своїй книзі «Активний соціум» (1968) А. Етціоні. «Активний соціум» — це постмодерністське суспільство в тому відношенні, що він відрізня­ється від модерністського і перевершує його за кількома найважли­вішими параметрами: велика політична активність і великі інвестиції в політичну діяльність; пріоритет знань, освіти і наукових дослі­джень. В ухваленні рішень, в управлінні і у здійсненні контролю над діяльністю суспільства все більшого значення набувають інформа­ційні системи. У зв’язку з цим поняття «постмодерністське суспіль­ство» зближується з поняттям «інформаційне суспільство». При цьому в інформаційному суспільстві на першому плані обробка і пе­редача знань, а в постмодерністському суспільстві акцент робиться на застосування і тлумачення знань. Одна з найважливіших переду­мов функціонування активного суспільства — це плюралізм у ви­робництві інформації.

Результати роздумів соціологів свідчать про багатовимірність по­няття «прогрес» і складнощі його вимірювання. Крім того, не всі факти підлягають «зважуванню». Неможливо, наприклад, визначити прогресивність багатьох явищ у сфері духовної культури. Так, не можна сказати, що одна релігія краща за іншу або мистецтво одного на­роду перевершує мистецтво іншого. Вони різні і їх не можна порівню­вати за критеріями «добре — погано», «правильно — неправильно». Але це не означає, що постановка питання про критерії прогресу є вза­галі безпідставною. Наукова соціальна думка знайшла філософське вирішення цієї проблеми, пов’язавши критерій прогресу з гуманістич­ним трактуванням мети соціального розвитку. З погляду даного під­ходу, прогресивним вважається такий розвиток, який сприяє затвер­дженню в людях людяності, розширює їх свободу, надає можливості для творчої самореалізації. Незважаючи на війни і кризи, історія свід­чить про те, що суспільство розвивається прогресивно, тобто прогрес абсолютний, а регрес відносний.

 

Оскільки поняття прогресу виявилося багатозначним і суб’єктивним, співвідноситься з поняттям поліпшення, що переводило його в цінніс­ну категорію, у соціологів намітилася тенденція використовувати за­мість поняття «прогрес» інші, найбільш стійкі. Наприклад, уживався термін «еволюція» як якісна зміна.

Причому спочатку ця еволюція розглядалася як однонаправлена. Соціальна еволюція, згідно з Г. Спенсером, аналогічна біологічній і приводить у результаті до того, що світ поступово стає дедалі кращим. Він стверджував, що зміни неухильно перетворять суспільство від однорідних і простих структур у напрямі до все більш різноманітних і взаємозалежних. Він вважав «боротьбу за існування» і «виживання найбільш пристосованих» основними законами природи і прирівнював цю боротьбу до «вільної конкуренції». За умови невтручання ззовні, особливо з боку держави, «найпристосованіші» індивіди і соціальні інститути виживуть і дійдуть процвітання, а «непристосовані» з часом відімруть.

Історичний розвиток суспільства у ХІХ і ХХ ст. піддав суворій перевірці концепцію однонаправленої еволюції і довів її неспромож­ність. Проте в останні десятиліття ХХ ст. еволюційна концепція одер­жала право на існування у вигляді неоеволюційних теорій. Неоеволю- ціоністи поділяють думку, що еволюція не є однонаправленою, а йде в багатьох напрямах. Вони визнають, що «зміни» необов’язково при­пускають «прогрес», що вони здійснюються абсолютно різними шля­хами і йдуть у безлічі різних напрямів. Провідний представник структурно-функціонального підходу Т. Парсонс розробив теорію «еволюційних змін». Відкидаючи уявлення про те, що еволюція сус­пільства є безперервним або простим лінійним процесом, Парсонс висунув гіпотезу, що суспільства мають тенденцію ставати все більш диференційованими у своїх структурах і функціях. Проте самої лише диференціації недостатньо, оскільки нові структури мають бути функ­ціонально пристосованішими, ніж попередні.

Соціологи Г. Ленські і Дж. Ленські теж вважають, що зміни в со­ціальній організації суспільства необов’язково приносять людству більше щастя або задоволення. На їхню думку, еволюція суспільства перш за все залежить від рівня розвитку технології і способу еконо­мічного виробництва. Ці зміни позначаються згодом на інших аспектах суспільного життя, включаючи систему стратифікації, організацію влади і сімейні структури.

Про циклічний характер розвитку суспільства вперше зазначав італійський мислитель Дж. Віко, який стверджував, що всі суспільства виникають, рухаються вперед, занепадають і нарешті гинуть. У ХІХ ст. проблема культурно-історичної циклічності і аналіз типів цивілізацій дуже глибоко були розкриті оригінальним російським мислителем М. Я. Данилевським. У своїй праці «Росія і Європа» (1869) він виділив 13 відокремлених «культурно-історичних типів» суспільства: єгипет­ський, китайський, індійський, грецький, римський, мусульманський, європейський, слов’янський та ін. Кожен культурно-історичний тип, на його думку, проходить чотири стадії суспільного життя: зародження, змужніння, старіння, загибель. Усі культурно-історичні типи проходять такий цикл і всі приходять до своєї загибелі. Сучасні культурно- історичні типи перебувають на різних етапах свого існування. І якщо європейська цивілізація увійшла до стадії старіння, то слов’янська проходить період змужніння. Отже, робить висновок Данилевський, саме слов’янський культурно-історичний тип якнайповніше здатен привнести сенс у майбутню історію людського суспільства.

Аналогічні міркування виклав німецький соціолог Освальд Шпен- глер у своїй книзі «Занепад Європи» (1918). В людській історії він виділив вісім специфічних культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, арабську, західноєвропейську, майя і російсько-сибірську, що зароджується. Цикл життя кожної культури складається з таких фаз: народження і дитинство, молодість і зрілість, старість і захід (смерть). Ці фази утворюють два етапи життя будь-якого суспільства: 1) сходження культури. Це і є власне культура. Для куль­тури характерне органічне і політичне, соціальне, художнє, релігійне життя, що розвивається; 2) низходження культури. Це і є її підсумок — цивілізація. Вона характеризується окостенінням культури і її розпа­дом. Цей етап триває значно менше, ніж перший, а захід цивілізації є швидким спадом і крахом. Ознакою «низходження культури» є «па­нування принципу простору над принципом часу», тобто розширення імперії, прагнення до світового панування, яке веде до нескінченної гряди світових воєн і загибелі культури. О. Шпенглер визначив час життя культури приблизно в тисячу років.

Уважно вивчивши і критично переосмисливши еволюційно- прогресистські концепції ХІХ-ХХ ст., П. О. Сорокін запропонував своє бачення процесу розвитку суспільства, механізмів і напрямів цього роз­витку. Він розробив концепцію ненаправленої динаміки суспільного розвитку, оперуючи поняттями прогресу, регресу і культури. Ця динамі­ка виявляється в зміні типів культури, у кожному з яких були свої пері­оди підйому і спаду. Ці періоди визначаються за тим чи іншим ступенем раціонального ставлення до дійсності. Він виділяє ідеаціональний, іде­алістичний і чуттєвий типи. Переходи від одного до іншого не прирече­ні жорстко, зміни можуть не повторюватися і навіть змінювати свій напрям. Ідеаціональний тип культури заснований на принципі надчут- тєвості і надрозумності Бога, як єдиної реальної цінності. Ідеалістичний тип культури містить надчуттєвий, частково чуттєвий і сенсорний ас­пекти в їх єдності. Чуттєвий тип культури ґрунтується на визнанні того, що об’єктивна реальність і її значення є сенсорними. Усі цивілізації, що є в історії, проходять ці стадії розвитку.

Концепція британського історика, філософа і соціолога А. Дж. Тойн- бі висловлена в його дванадцятитомному «Дослідженні історії» (1934­1961). Як природний процес суспільне життя постає у вигляді сукупнос­ті дискретних одиниць соціальної організації, які Тойнбі називає «циві­лізаціями». Всесвітня історія, на його думку, є сукупністю історій окре­мих своєрідних і замкнутих цивілізацій (у первинному варіанті він їх налічував 21, потім скоротив до 13, не рахуючи другорядних, побічних і недорозвинених). Цивілізації характеризуються набором визначальних ознак, що і дозволяє їх класифікувати. Шкала критеріїв у Тойнбі вельми рухома, хоча два з них залишаються стабільними — це: 1) релігія і фор­ми її організації і 2) ступінь віддаленості від того місця, де це суспільство спочатку виникло. Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку ста­дії виникнення, зростання, надлому і розкладання. Історичний процес у його концепції прив’язується до географічних умов, які виконують істотну роль у створенні неповторного вигляду кожної цивілізації. Тойн- бі уподібнює цивілізації біологічним видам, що мають властиве тільки їм середовище існування («ареал»). Життєздатність цивілізації визна­чається можливістю послідовного освоєння життєвого середовища і розвитком духовного початку у всіх видах людської діяльності, здат­ністю людей дати адекватну «відповідь» на «виклик» історичної ситуа­ції, в яку входять не тільки людські, але і всі природні чинники. І оскіль­ки «виклики» і «відповіді» на них мають різний характер, то і цивіліза­ції виявляються несхожими одна на одну.

Достатньо близькі до циклічних хвильові теорії розвитку суспіль­ства. І для циклічного, і для хвильового руху характерні коливальні процеси. Коливання, на думку деяких соціологів, — універсальна властивість руху і розвитку суспільства, бо вони найкраще відобража­ють подвійну природу будь-яких змін: співвідношення поступального і циклічного руху. Саме коливання і є первинною ланкою хвильового процесу. Хвильові коливальні процеси властиві і природі, і суспільству. Будь-які біосоціальні зміни мають певний ритм, будь-то биття серця, робота мозку, щодобова зміна праці і відпочинку, тижневі, місячні, річні ритми, п’яти-, десяти-, двадцятирічні плани, зміна поколінь, культурні і цивілізаційні цикли.

Особливе місце у хвильових теоріях суспільства займає теорія «дов­гих хвиль»М. Д. Кондратьєва. Він довів, що в економічній кон’юнктурі, окрім коливальних процесів з періодом 7-11 років (так звані середні економічні цикли), існують «довгі хвилі», тобто періодичні зміни (то підвищення, то пониження) кон’юнктури з періодом 48-55 років. За розрахунками Кондратьєва, з ХУТТ ст. були три «довгі хвилі» в еконо­мічному житті розвинених країн. Чергове падіння економічної кон ’юнктури він передбачив на кінець 1930-х рр. Саме тоді і виникла Велика депресія. З погляду економічного детермінізму економічні про­цеси визначають соціальні зрушення. Дійсно, поки економіка набирає темпів розвитку (висхідна хвиля), створюється багато робочих місць, різко зростає соціальна мобільність населення, починає розростатися середній клас і скорочується кількість людей, що належать до нижніх шарів. Такій соціальній динаміці суспільства, як правило, відповідає активна соціальна політика: відбувається підвищення податків (у пер­шу чергу вони розподіляються на представників вищого і середнього класу) і перерозподіл їх на користь якнайменше забезпечених. Люди цікавляться політикою, бо через політичну сферу можна збільшити свій вплив, у суспільстві спостерігають оптимістичні настрої, цінуєть­ся індивідуальність особи, зростає національна і расова терпимість. При низхідній хвилі економіки скорочується число робочих місць, збільшується кількість безробітних, бездомних, убогих, злочинців. Чисельно скорочується середній клас за рахунок зростання нижніх шарів суспільства. Кількість тих, хто потребує соціальної допомоги, збільшується настільки, що бюджет не в змозі їх забезпечити.

Своєрідну хвильову теорію створив американський історик і по­літолог А. Шлезінгер-старший. У своїй книзі «Припливи і відливи в національній політиці» він виявив 11 коливань (хвиль) в американ­ській політиці між консерватизмом і лібералізмом із середнім періодом 16,5 року. Довжина всієї хвилі (циклу) була визначена в 30-32 роки. Спираючись на свою теорію, А. Шлезінгер вірно передбачив зміну політичних курсів у США. Сучасні американські соціологи Н. Макк- слоські і Д. Залер за критерій (або за осі) коливань беруть цінності індустріального суспільства (приватна власність, боротьба за макси­мальний дохід, вільний ринок, конкуренція) і демократичні цінності (рівність, свобода, соціальна відповідальність, загальне благо).

У 70-ті роки ХХ ст. сформувався світосистемний аналіз. Це сво­єрідна «соціологія людства», разом із соціологією груп, мегаполісів, політичних систем тощо. Світосистемний соціологічний аналіз вклю­чає, на думку Іммануїла Валлерстайна, такі елементи. По-перше, глобальність, підхід до людства як до світосистеми, а не сукупності окремих суспільств. Розвиток кожного суспільства вважається резуль­татом процесів як усередині нього, так і зовні. По-друге, історичний підхід, що розглядає людство як результат взаємодії всіх основних технологічних типів суспільств. По-третє, відмова розглядати системи суспільства як автономні: вони утворюють метасистеми, де взаємоді­ють різні типи суспільств. По-четверте, холістичний підхід: розуміння країн, регіонів, міст, сіл як цілісних утворень з якостями, що не зво­дяться до якостей суспільних систем, які їх формують. По-п’яте, циклічно-хвильовий підхід.

Світосистемний аналіз розглядає розвиток у контексті міжнародно­го, географічного розподілу праці. І. Валлерстайн виділяє три компонен­ти глобального економічного і політичного співтовариства: центр, пери­ферія і напівпериферія. Центральна географічна область домінує в світо­вій економіці та експлуатує інші соціальні і економічні системи. Пери­ферія складається з тих регіонів, які забезпечують центр сировинними матеріалами і зазнають значної експлуатації з боку центру. Напівпериферія складається з регіонів, які знаходяться десь посередині між екс­плуатуючим і експлуатованим секторами світової економіки.

Згідно із світосистемним аналізом, периферія не може повторити шлях розвитку, який пройшов центр. Між центральними і периферич­ними державами відбувається нерівноправний обмін, за якого прогрес країн на одному полюсі досягається за рахунок відставання в розвитку країн на іншому, тобто спеціалізація виробництва і експорт сировинних матеріалів погіршують довгострокові перспективи розвитку національ­них держав. Подібна спеціалізація спотворює економіку цих держав, оскільки відповідає потребам світового ринку, а не внутрішнім інте­ресам розвитку країни. Отже, відповідний момент і курс розвитку визначаються, перш за все, зовнішніми силами і процесами. Капітало­вкладення у виробництво або здобич сировинних матеріалів ведуть до монополізації капіталу за рахунок інших типів інвестицій, а процес соціального розшарування в залежних країнах приводить до появи нечисленної еліти, чиї економічні інтереси пов’язані з інтересами іно­земних інвесторів у країнах центрального регіону.

 

Питання для самоконтролю

1. Сутність понять «суспільство», «країна» і «держава».

2. Поняття «соціальна система».

3. Основні ознаки суспільства.

4. Суспільство як соціальна система, його основні елементи.

5. Визначте сутність соціальної взаємодії.

6. Охарактеризуйте загальні типи взаємодії.

7. Дайте характеристику соціальних відносин.

8. Назвіть чинники, що обумовлюють соціальні зміни.

9. Які існують форми соціальних змін?

10. Охарактеризуйте різні теоретичні моделі розвитку суспіль­ства.