Розділ 5 Визначення і логічний поділ понять PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Логіка ( за ред. В.Д. Титова )

Розділ 5 Визначення і логічний поділ понять

 

5.1. Визначення понять

5.1.1. Загальна характеристика визначення

Визначення — логічна операція, за допомогою якої розкри­вається зміст понять або вводиться новий термін. Визначити поняття — значить указати, які суттєві ознаки входять у його зміст, наприклад, «Конституція — це основний закон держави» або «Демократія у перекладі з грецької означає владу народу».

Визначення ще часто називають дефініцією, або, у творах дея­ких авторів (наприклад, Спінози), детермінацією (від лат. definitio, або determinate). Definire або determinare означає встановити finis, або terminus (межовий стовп, що позначав межу земельної ділян­ки, поля, державної території). Тому в логіці для позначення складових частин визначення широко використовують як ук­раїнські, так і латинізовані слова визначуване (дефінієндум, definiendum) і визначувальне (дефінієнс, definiens). У наших прикла­дах поняття «конституція» і «демократія» є визначуваними, а по­няття «основний закон держави»,«влада народу» — визначувальними поняттями. Скорочено визначуване записують Dfd, а визначувальне — Dfn. Тоді загальна структура визначення матиме вигляд формули Dfd = Dfn.

Визначення виконує важливі пізнавальні і практичні функції:

(1)   воно дозволяє точно обмежити клас явищ, що належать до предмета міркування;

(2)  за його допомогою ми одержуємо можливість однакового розуміння предмета міркування всіма людьми, яким воно відомо;

(3)   у силу (2) воно дозволяє людям ефективно взаємодіяти між собою.

Для того щоб можна було сформулювати визначення, не­обхідно, щоб була досить добре розроблена та галузь знання, до якої належить визначуване поняття. Інакше кажучи, має бути накопичений великий практичний досвід розрізнення і вико­ристання визначуваних предметів, а також зроблені значні те­оретичні зусилля щодо словесного іменування суттєвих ознак предмета.

 

5.1.2. Види визначень

У сучасній логіці розрізняють багато типів і видів визначень. Найбільш поширеними з них є явні й неявні, реальні й номінальні визначення, які в свою чергу поділяються на підвиди.

Насамперед потрібно відзначити різницю між явними і неяв­ними визначеннями. Явні визначення засновані на рівності об­сягів визначуваного і визначального понять, тобто Dfd = Dfn. Зви­чайно в науці (особливо в математиці і логіці) загальна схема та­ких визначень має вигляд:

 

«Sє (за визначенням) P», або, ще коротше, «S = df P».

 

При цьому не має значення, чи виражається кожне поняття S і Р одним словом або сполученням слів.

Явними будуть, наприклад, такі визначення:

«Норма права є загальнообов’язкове для всіх громадян пра­вило поведінки, встановлене і підкріплене силою влади уповно­важених на це державних органів» або «Пролегомени є введен­ня у певну науку». В останньому визначенні ототожнюються два поняття: «пролегомени» і «введення в певну науку».

Неявні визначення не мають рівності їхніх двох складових частин і тому визначеннями в точному смислі даного терміна не є — за ними тільки згідно з традицією зберігається це наймену­вання. Це скоріше прийоми, подібні до визначень, а іноді це лише окремі стадії конструювання визначень. Так, наприклад, у науковій літературі часто пропонується розрізняти вербальні і ос- тенсивні визначення.

Мається на увазі те, що вербальні (від лат. verba- слово) виз­начення формулюються тільки за допомогою слів на відміну від вказівних, або остенсивних, визначеннь (від лат. os — кістка, у переносному значенні ostensio— вказання пальцем на щось). Для розуміння вербального визначення слід добре знати мову, на якій воно сформульоване.

Для того щоб дати остенсивне визначення, необхідно вий­ти за межі мови і здійснити безпосередній контакт із об’єктом, який позначається словом. Остенсивні визначення не потре­бують досконалого знання мови, бо вони здійснюються шля­хом безпосереднього показу (або демонстрації) об’єкта, для якого формулюється поняття, і одночасного повідомлення його назви.

Звичайно в такому визначенні використовується вказівний займенник «це». Існують два засоби здійснення остенсивного визначення: 1) вимовляння речення з цим словом супровод­жується жестом і 2) просто вимовляння цього речення саме тоді, коли співрозмовник сприймає відповідний об’єкт. До структури остенсивного визначення входять особа, яка будує визначення (s1); особа, для якої воно будується (s2); деяке ім’я (а) та об’єкт, до якого воно належить (О). Мається на увазі, що особа s1 пока­зує особі s2 на об’єкт О, називаючи цей об’єкт а.

Остенсивні визначення застосовуються в навчанні як спосіб повідомлення первісних знань: вони дають можливість розуміти той чи інший термін, не звертаючись до інших термінів. Розріз­няють повністю остенсивні і частково остенсивні визначення. За допомогою перших ми навчаємося рідній мові. Будуючи другі, ми вже володіємо певною природною мовою. Принциповою особ­ливістю останніх є те, що за їхньою допомогою ми знайомимося з одиничними поняттями, які маємо щодо унікальних предметів. Так, можна вважати, що остенсивним визначенням буде не тільки прямий показ одиничного предмета думки, а й фотографія певної особи, відбитки її пальців, біохімічний склад крові тощо. Проте цей вид визначень виходить за власні межі логіки, хоча й має дуже важливе значення для слідчої і судової практики в ас­пекті ідентифікації певних осіб або матеріальних предметів і си­туацій. Це скоріше первісна стадія у розвитку визначень.

Часто проводять різницю між реальними і номінальними виз­наченнями, маючи на увазі, що перший вид розкриває суттєві ознаки предмета, а другий — зміст його імені. Але оскільки пе­редбачається, що номінальні визначення не належать до самого предмета, вони не мають принципово важливої функції визна­чення — відрізняти даний предмет від інших, установлювати межу, — їх також варто віднести до прийомів, подібних з визна­ченнями. З цього погляду явними будуть тільки реальні визна­чення, що відображають суттєві ознаки предмета міркування або класу цих предметів і мають своєю метою відрізнити обумовле­ний предмет від всіх інших предметів шляхом виділення тільки йому властивих ознак. Проте слід мати на увазі, що так звані номінальні визначення виконуюють важливу роль у наших дум­ках, бо за їхньою допомогою даються назви предметам і явищам, що вивчаються, вводяться в науковий і практичний обіг нові терміни, з’ясовується значення вже усталених термінів, поясню­ються іншомовні терміни. Наприклад, термін «ліберальний» у перекладі з латинської означає «вільний».

Щоб краще з’ясувати відмінність номінальних визначень від реальних, порівняємо номінальне й реальне визначення юридич­ної особи:

1)  «Колективні утворення як суб’єкти цивільного права іме­нуються юридичними особами»;

2)  «Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести відповідальність, бути пози­вачами і відповідачами в суді, в господарському або третейському суді». Перше визначення є номінальним, а друге — реальним.

Реальними називають такі визначення, за допомогою яких об’єкт, що нас цікавить, виділяється з численних об’єктів на підставі деякої відмінної ознаки. За допомогою реальних визна­чень ми встановлюємо істотні ознаки предмета думки, тобто роз­криваємо зміст поняття. Наприклад, у визначенні «Крадіжкою є таємне привласнення чужого майна » здійснюється виділення крадіжки з множини злочинів за допомогою групи ознак.

Дати просте перерахування навіть суттєвих ознак цікавлячого нас предмета ще не означає дати визначення. Для визначення необхідно обрати якийсь метод. Відповідно до застосовуваних методів і розрізняють окремі види визначень.

Визначення через рід і видову відмінність

Найбільш простими, зручними для побудови і користування і в силу цього найбільш поширеними є визначення через вказівку найближчої родової ознаки і видової відмінності (definitio per genus proximum et differentiam specificam), що часто називають класични­ми. Назву «класичних» вони одержали насамперед тому, що виз­нані класики філософії — Сократ, Платон і Аристотель, — роз­глядали тільки визначення такого виду. Нерідко їх називають та­кож класиікаційними, тому що за їх допомогою будуються наукові класифікації предметних галузей конкретних наук.

Ці визначення репрезентуються формулою А = Вс, де А — визначуване; Вс — визначувальне. Прикладом визначення цьо­го типу буде визначення «Криміналістика є наукою, що розроб­ляє систему спеціальних прийомів, методів і засобів збирання, фіксації, дослідження і використання судових доказів». У цьому визначенні криміналістика спочатку вводиться в клас наук, а потім відокремлюється від інших наук вказівкою на видову відмінність, яка має бути істотною ознакою.

Метод побудови таких визначень наступний. Визначуване поняття (А) підводиться під більш загальне поняття В (найближ­чий рід), а потім указується та ознака с, що відрізняє дане виз­начуване поняття як особливий вид від інших видів, також підпо­рядкованих цьому родовому поняттю (видова відмінність). За­гальна формула такого визначення має вигляд А = Вс.

Наприклад, перед законодавцем стоїть завдання визначити поняття «крадіжка». Він знаходить найближче до «крадіжки» родове поняття «злочин проти власності». Однак існує велика розмаїтість таких злочинів. Як відрізнити від них крадіжку? За­конодавець встановлює видову відмінність для крадіжки, прита­манну тільки їй, а саме — те, що крадіжка, на відміну від інших посягань на власність, вчиняється способом «таємного викра­дення» на відміну від пограбування або розбою, що вчиняються відкритими способами. Закінчене визначення в ст. 185 КК Ук­раїни говорить: «Таємне викрадення чужого майна (крадіжка)».

Визначення через рід і видову відмінність у свою чергу поділяються на підвиди: а) атрибутивні; б) генетичні (опе- раціональні).

В атрибутивних визначеннях видовою відмінністю є якості і властивості (атрибути). Властивість — це об’єктивна визна­ченість речі в якомусь відношенні, щось таке, що належить пред­мету самому по собі. Якість є прояв властивості в пізнаваному нами об’єкті, тобто його «яке». Наявність електропровідності металів — це їх об’єктивна властивість. Ми використовуємо цю властивість у суб’єктивно потрібній нам якості провідників електроенергії для її передачі. Приклад атрибутивного визначен­ня прийнятих цивільним судом доказів дає ст. 27 ЦПК (частина 1): «Доказами у цивільній справі є будь-як фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечен­ня сторін, та інші обставини, що мають значення для правиль­ного вирішення справи».

У генетичних (від грец. genesis — походження), або опе- раціональних (від лат. operatw — дія) визначеннях замість видової відмінності вказується або спосіб природного походження пред­мета, або спосіб його штучного формування (виготовлення, кон­струювання). Такі визначення широко використовують і в прак­тиці (наприклад, у рецептах страв, ліків, технології виробництва сплавів), і в науці, особливо в математиці і правознавстві. При­кладом такого виду визначень може служити наступне: «Колом є фігура на площині, що утворюється у результаті обертання відрізка прямої лінії навколо одного з його кінців» У даному ви­падку ми показуємо походження геометричної фігури. Інший приклад можна взяти з цивільного права. Згідно з ст. 909 ЦК, до­говір перевезення визначається так: «За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пунк­ту призначення та видати його особі, яка має право одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Відповідно до ст. 910 ЦК «за договором перевезення пасажи­ра одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сто­рону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання бага­жу— також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зо­бов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі зда­вання багажу — також за його провезення».

Часто операціональні визначення виділяють в окремий вид, маючи на увазі традицію і частоту його вживання саме під таким найменуванням в експериментальних науках, наприклад у фізи­ці, коли визначення тих чи інших властивостей предметів здійс­нюється через вказання необхідних вимірювальних дій: так виз­начають силу, швидкість, масу тощо. Однак, як видно з наведе­них прикладів, принципових розходжень між генетичними й операціональними визначеннями немає.

Визначення через найближчий рід і видову відмінність до­сить легко сформулювати, коли видова відмінність вичерпується всього одною ознакою. Так, поняття «спідометр» можна просто визначити як «пристрій для вимірювання швидкості». Однак за­вдання визначення сильно ускладнюється, коли доводиться зустрічатися з явищами, які мають безліч суттєвих ознак, що вхо­дять до видової відмінності, і притому ще й з розмитими межа­ми. Особливо важко визначати соціальні явища, тому що в цих випадках доводиться мати справу не тільки з дуже складними предметами і принциповою неточністю знання про них, але із впливом різних, часто протидіючих один одному економічних, релігійних, політичних та інших інтересів. Великий вплив тут справляє також світоглядна і науково-методологічна позиція того вченого, що дає те чи інше визначення. Показовим прикла­дом може служити те, як різні автори по-різному визначають таке складне соціальне явище, як «право». Визначення самого понят­тя «права» і багатьох інших, похідних від нього правових понять постійно розвиваються як унаслідок постійного зростання на­ших знань про дійсність, так і під впливом постійного розвитку і зміни наших уявлень про належний суспільний правопорядок.

Далеко не кожне поняття можна визначити через рід і видо­ву відмінність або за допомогою вказання на спосіб виникнен­ня предмета. Тому, крім розглянутих видів визначень, у практиці мислення користуються і деякими іншими способами.

Насамперед це філософські категорії, тобто гранично загальні поняття, для яких уже не можна знайти найближчого роду. Тому доводиться визначати категорії за допомогою інших, протилежних або додаткових до них за змістом категорій. Наприклад, «форма» визначається через «зміст», «сутність» — через «явище», «причи­на» — через «наслідок», «воля» — через «необхідність», «не­обхідність» інакше визначається через «випадковість», або «мож­ливість», і т. ін. Такий спосіб визначення називають визначенням через відношення (реляційне визначення), або визначенням через вка­зання відношення предмета до своєї протилежності.

Визначення через вказання відношення визначуваного пред­мета до своєї протилежності є основним способом визначення філософських категорій, тобто гранично широких понять, на підгрунті яких формулюються усі інші категорії і поняття. Як приклад можна навести такі визначення: «Явище є формою ви­разу сутності, а сутність — внутрішньою основою явища»; «Фор­ма — це спосіб існування змісту» і т. д. У кожному з цих і подібних визначень зміст одного поняття розкривається через вказання його відношення до іншого. У реляційних визначеннях замість видової відмінності використовуються відношення (реляції) визначувано­го предмета до інших предметів. Таке відношення ще називають дефінітивним, або детерминаційним. Коли таке відношення є про­тилежністю або доповненням, у визначенні явно або неявно при­сутнє заперечення. Маючи саме це на увазі, Бенедикт Спіноза вчив: «Determinatio est negatio» («Визначення є заперечення»).

Іноді операція заперечення використовується й у правових визначеннях. Наприклад, у ст. 11 КК України поняття злочину визначається й у стверджувальній (чим, власне, є злочин) і в не­гативній формі (тобто шляхом точного вказання тих вин, що не є злочинами):

«1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпеч­не винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

2.  Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

В інших випадках, коли не вдається дати визначення через найближчий рід і видову відмінність, використовують семантичні (екстенсіональні) визначення через вказання відповідних їм предметів або перерахування їхніх видів. Наприклад: «Близькі родичі» — батьки, діти, усиновлені, усиновителі, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, а також дружина»; «Законні представники» — ро­дичі, усиновителі, опікуни, опікуни обвинуваченого або по­терпілого, представники установ і організацій, під опікою яких перебуває обвинувачений або потерпілий».

У таких визначеннях перелічуються не ознаки предметів, а самі предмети, на які поширюються поняття «близькі родичі» і «законні представники». Тому такі визначення можна було б вза­галі не вважати визначеннями. Проте за своєю функцією вони виконують роль визначень, оскільки дають змогу відмежувати одне від одного, наприклад, близьких від інших родичів, закон­них представників від усіх інших осіб, відповісти на питання про те, що треба розуміти під тим чи іншим поняттям, до яких пред­метів воно застосову^ться. Такі визначення чітко встановлюють обсяг поняття, котре нас цікавить.

Наприклад, ст. 98 ЦПК України так визначає склад осіб, які беруть участь у цивільній справі: «Особами, які беруть участь у справі, визнаються: сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, прокурор, органи державного управління, профспілки, державні підприємства, установи, організації, їх об’єднання, інші громадські організації та окремі громадяни, які захищають права і законні інтереси інших осіб, а також заявники та інші зацікавлені особи у справах, передбачених главами 29 і 33 цього Кодексу».

Особливим видом визначень, яким користуються тільки в математичній логіці та математиці, є аксіоматичні визначення. За їхньою допомогою визначаються цілі формальні системи (обчис­лення) та інші абстрактні об’єкти цих наук. Іншим типом визна­чення, пов’язаним із побудовою об’єкта, є індуктивне визначен­ня. У ньому із вихідних об’єктів теорії та деяких операцій буду­ються нові її об’єкти. Так, зокрема, будуються формули логіки висловлень. Наприклад, якщо А і В формули, тоді А ^ В («з А вип­ливає В») також є формулою.

В науковій літературі наводиться багато інших видів визна­чень, але у сфері права вони не застосовуються і вказувати їх тут немає сенсу.

У так званих дефінітивних нормах права (статтях законів, у яких даються визначення уживаних юридичних понять) часто в межах однієї статті використовуються своєрідні «гібридні» визначення, що об’єднують відразу декілька їх видів. Так, у ст. 189 КК вимагання визначається так: «Вимога передачі чужого майна чи права на май­но або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою на­сильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмежен­ня прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання)».

Як бачимо, вимагання визначається і шляхом вказання його роду і видової відмінності, і за допомогою перелічення окремих видів потерпілих осіб, і з вказанням можливих дій (операцій), що приводять до утворення складу даного злочинного діяння.

 

5.1.3. Прийоми, подібні до визначення

Процес розроблення повноцінних, точних, наукових визна­чень досить тривалий і складний. Тому часто доводиться вико­ристовувати операції, подібні з визначенням. Такі прийоми зви­чайно застосовують як через обмеженість знань (у тому числі наукових), так і заради економії часу або простоти навчання.

Як уже зазначалося, до елементарних прийомів, подібних з визначенням, належать так звані остенсивні визначення, що підрозділяються на позначення і вказівку. У першому випадку у відповідь на запитання називають ім’я якогось індивіда з обсягу того або іншого поняття, у другому — вказують на індивіда, що позначається якимсь словом. Це первинний шар навчання як словам нашої мови, так і позначеним ними поняттям. У цьому полягають їхня важливість і сила. Але є й слабкість, яка поля­гає в тому, що їхня ефективність значною мірою залежить від того, які саме предмети можуть бути безпосередньо представ­лені і наскільки великий словниковий запас у того, хто дає такі визначення. Крім того, позначення і вказівки припускають, що визначуваний у такий спосіб предмет можна сприйняти за до­помогою органів чуттів. Таким чином, для визначення абст­рактних понять вони зовсім непридатні, оскільки мають ще дологічний характер, тобто не є визначеннями в повному сенсі даного терміна.

Відрізнення, або диференціація, є попередньою стадією будь- якого визначення і полягає в простій вказівці на відмінність цікавлячих нас предмета від інших. Наприклад, вираз «мораль — це не те ж саме, що право» містить деяку інформацію про право, а саме ту, що воно не збігається з мораллю. Але це й усе.

Іншим корисним прийомом, який допомагає скласти уявлен­ня про предмет, є наведення прикладів. Якщо ці приклади цілком вичерпують весь клас індивідів або видів, можна навіть одержати семантичне визначення через перелік (перерахування). Але, як пра­вило, цей прийом не є визначенням і не може його замінити.

Опис також дає можливість скласти деяке уявлення про пред­мет. Він містить поряд з суттєвими ознаками предметів їх не­суттєві, але може взагалі не містити суттєвих ознак.Частковим випадком опису є характеристика, в якій виділяються найбільш специфічні ознаки предмета. Вона також є кроком до абстракції, яку передбачає повне визначення.

Порівняння часте допомагає скласти образ предмета, спів- відносячи його з іншим, уже добре знайомим предметом, на який він схожий. Іноді його навіть називають визначенням за аналогією, хоча порівняння недостатньо для власне визначення в точному розумінні.

Досить часто в суспільних і гуманітарних науках користують­ся контекстуальними визначеннями понять. При цьому передба­чається, що деякий явно не визначений термін розуміється в тому значенні, що закріпилося за ним у прийнятому мовному контексті. Наприклад, принципово важливе для права поняття «свободи» ніде в законодавстві явно не визначається — ні в Кон­ституції, ні в галузевих кодексах. Але перерахування прав і сво­бод у Конституції (контекст) дозволяє зрозуміти, що саме зако­нодавець пов’язує з поняттям свободи. За допомогою такого не- явного.визначення можна досить впевнено і надійно міркувати про правові гарантії різних видів свободи або про форми їх по­рушення, не даючи йому точного визначення.

Нарешті, до прийомів, які схожі з визначеннями, але визна­ченнями не є, варто віднести і так звані «номінальні визначення» таких слів, що позначають спеціальні терміни права («пре­зумпція», «касація», «юрисдикція» і т.ін.). З їхньою допомогою визначається не сам предмет, а його ім’я (nomina), коли незнайо­ме слово розуміється за допомогою вже відомих слів.

 

5.1.4. Правила визначень та помилки, можливі у визначеннях

Яким же правилам має відповідати повноцінне визначен­ня?

Правило 1. Визначення повинно бути співмірним, тобто обся­ги визначуваного і визначального виразів має бути рівні один од­ному. Це правило можна виразити формулою

VDfd = VDfs,

де літерою V (перша літера англійського слова volume — обсяг) позначається обсяг дефінієндума і дефінієнса відповідно.

Порушення правила співмірності приводить до таких поми­лок:

(а)  «Занадто широке визначення». Дефінієнс ширше дефінієвдума за обсягом:

VDfd < VDfs . Приклад: «Крадіжкою є таємне викрадення різних предметів». Тут не зазначено конкретно, чи є ці «різні предмети» чиїмсь майном, і тому неясно, чи може взагалі таке діяння вважатися злочином.

(б)  «Занадто вузьке визначення». Обсяг дефінієнса менше об­сягу дефінієндума: VDfd > VDfs . Приклад: «Смерть — природний кінець життя» (а як бути з «неприродним кінцем життя»?).

(в)  «Перехресне визначення». Обсяги дефінієндума і дефінієнса знаходяться у відношенні перехрещування. Приклад: «Юрист — це людина, яка керується законами».

(г)  Помилка, що називається «визначити, як потрапило». При­клад такого неохайного визначення колись пропонували Сокра- ту: «Людина є двоногою твариною без пір’я», на що він із власти­вою йому іронією сказав: «А, я зрозумів, це общипаний півень!».

 

Правило 2. Визначення не повинно утворювати в собі кола. При порушенні цього правила з’являється помилка, що має назву «коло у визначенні», «порочне коло» (circulus vitiosus), коли визна­чальна частина сама може бути визначена тільки через визначу­ване поняття. Приклад: «Цивільне право — наука про цивільні пра­вовідносини», але у свою чергу, «Цивільними правовідносинами є такі відносини, що регулюються цивільним правом».

Частковим випадком кола у визначенні є так звана «тавто­логія» (від грец. ta auto to logoi, лат. idem per idem — «те ж через те ж саме») Тавтологічними називають помилкові визначення, в яких визначальна частина повторює визначувану, нехай іноді навіть й іншими, синонімічними словами, наприклад: «Мож­ливість — це те, що може бути, а може і не бути».

 

Правило 3. Визначення не повинно бути внутрішньо суперечли­вим. Помилка, що виникає внаслідок порушення цього прави­ла, називається «contradictio in adjecto» — «суперечність в прикмет­нику», тобто в дефінієнсі. Приклад: «Вартість є чуттєво-над­чуттєва річ» (з «Капіталу» К.Маркса).

 

Правило 4. Визначення не повинно бути заперечним, тобто його дефінієнс має містити тільки ствердження стосовно дефінієндуму. Помилковим буде намагання видати за визначення цілком істинне твердження: «Право не є сферою матеріального вироб­ництва». Заперечення в цьому прикладі вказує лише на безліч можливих і ніяк не визначених доповнень до того, чим має бути право.

 

Правило 5. Слід мати на увазі, що кожному дефінієндуму може відповідати низка дефінієнсів: Dfd = Dfn} або Dfn2 або .... або Dfnn, тобто не існує абсолютно завершених і абсолютно досконалих визначень. Саме це малося на увазі в «Дігестах» Юстініана: «В ци­вільному праві будь-яке визначення небезпечне, бо мало таких, які було б неможливо перекрутити» (Діг., 50, 17:20).

 

Правило 6. Визначення повинно бути ясним і чітким. Це озна­чає, що застосовані в ньому терміни мають вживатися у загаль­новідомому сенсі (смислі), або принаймні обсяги (значення) термінів, що входять у дефінієнс, мають бути чіткими, тобто у дефінієнсах мають вживатися лише однозначні терміни, а не омоніми і багатозначні терміни. Завдяки цьому кожному дефі- нієнсу має відповідати тільки один дефінієндум.

Іншими словами, дефінієнс не повинен містити виразів, що у свою чергу потребують визначення. Порушення цього прави­ла приводить до помилки «неясного визначення». Приклади не­ясних визначень часто зустрічаються в працях німецьких філо­софів XIX ст. та їх сучасних наслідувачів: «Краса є індивідуаль­но-неповторне вираження родового» (Гегель), «Ідея — мислиме ціле і граничне всіх речей» (сучасний автор).

Іноді за визначення видаються висловлення, що містять ме­тафори. Ці метафори якоюсь мірою пояснюють дефінієндум, але як визначення є неясними. Приклади: «Філософія — цариця наук», «Лев — цар звірів», «Право — алгебра свободи» і т. ін.