1.3. Місце логіки серед інших наук

Логіка і за своім походженням, і за траєкторіями подальшо­му розвитку, і за своїм предметом є переважно філософською наукою, причому найбільш фундаментальною з усіх галузей філософії. Адже уся філософія побудована на міркуваннях, а чи є вони правильними — це визначається ступенем їхньої відпо­відності логічним принципам. Однак оскільки будь-яка серйоз­на діяльність пов’язана з міркуванням, і в кожній науці маються свої власні традиції і авторитетні зразки міркувань, остільки в метафоричному сенсі будь-яка конкретна наука може бути назва­на прикладною логікою.

Дуже часто логіку відносять до наук про мислення, але тут потрібне уточнення.

Мислення як процес відображення об’єктивної і суб’єктив­ної реальності (зовнішнього і внутрішнього світу людини) варто відрізняти від міркування — тільки однієї зі сторін мислення, що піддається суворому аналізу і контролю. Наукою про мислення є насамперед філософія, що ставить питання: як і чому, внаслідок яких причин виникають форми мислення, як вони розвивають­ся, за якими загальними законами у мисленні здійснюється пе­рехід від незнання до знання? Тому філософія обов’язково погод­жує ці питання із законами реалій зовнішнього світу природи, суспільства і людської свідомості. Формальна логіка також має справу із законами (принципами) організації думки, але ці зако­ни належать тільки до способу стійких зв’язків думок між собою, слідування яким забезпечує ефективність розуміння, спілкуван­ня і дії. При цьому будь-яка логічна система завжди пов’язана з якоюсь філософською теорією, оськільки саме від вихідних філо­софських установок залежить, на що саме орієнтуватиметься дана логічна система: на слова, на думки або на предмети, яви­ща і процеси об’єктивної дійсності; чи буде вона вирішувати за­вдання суто теоретичного або суто практично-прикладного чи змішаного характеру.

Полем сходження філософії і логіки в питаннях мислення є проблема істини. Філософію цікавлять питання про визначення і походження істини, її критерії, способи її перевірки, закони її розвитку, відмінності істини від неправди й омани і т.ін. Філо­софське розуміння істини спирається на загальний контекст соціально-культурного знання.

Логічне розуміння істини підкоряється філософському, але має свою специфіку. Логіка не цікавиться способом становлення і перевірки істини, а розглядає вже готове, перевірене на істинність знання, розробляючи засоби збереження, організації, впорядку­вання і передачі цього знання. Завдання логіки полягає в з’ясу­ванні необхідних умов, дотримання яких гарантує правильність взаємозв’язку істинних думок і дозволяє правильно розібратися в ситуації зіткнення між істинною, помилковою і хибною думками і вказати способи виправлення можливих помилок у міркуваннях. Таким чином, логіка щодо філософії має відносну самостійність. Власне логічний підхід до процесів мислення полягає у виявленні, аналізі і конструюванні стійких розумових структур, що сприяють адекватному й ефективному пізнанню і діяльності.

Будучи наукою про форми, принципи і методи правильного міркування, логіка лише частково стикається з комплексом інших наук про мислення (педагогіка, психологія, соціологія, фізіологія вищої нервової діяльності тощо). Оскільки логіку цікавлять тільки інваріантна, формально-структурна і формаль­но-процедурна сторони мислення, а не сам процес мислення в його змістовних аспектах, вона й тут має істотну специфіку, про яку потрібно завжди пам’ятати.

Логіка насамперед відрізняється від педагогіки, що досліджує і впроваджує методи виховання і розвитку мислення у дітей. Саме завдяки педагогіці усі сучасні дорослі люди є носіями природної логіки. Трохи інший, змістовно-функціональний аспект мислен­ня цікавить психологію, в якій досліджуються варіації мислен­ня залежно від індивідуальних розходжень, причому не тільки у дітей, але й у дорослих. Логіка відрізняється від психології тим, що не займається вивченням таких видів мислення, як навчан­ня, запам’ятовування, фантазії, здогадки і т.ін., її цікавить тільки процедурна сторона процесів аналізу мислення й обґрунтуван­ня (аргументації). У логіці вивчається загальна сутність, а не ча­сткові прояви «обгрунтовування». У ній не вивчається, чому люди думають так-то і так-то, а формулюються правила, користуючись якими можна встановити, чи є конкретний фрагмент доведення спроможним і несуперечливим, тобто чи може він служити за­вданням інтерсуб’єктивного обґрунтування.

Соціологія мислення вивчає особливості мислення і пізнан­ня у представників різних громадських і професійних груп — власне логіку це не цікавить. Нарешті, логіка далі всього відстоїть від фізіології вищої нервової діяльності (нейрофізіології), що досліджує електрохімічні процеси, які відбуваються в мозку лю­дини при здійсненні розумових дій. Інша справа, що логіка тут може використовуватися, як і в усіх інших науках, для моделю­вання предметної галузі нейрофізіології.

Набагато більше логіка взаємодіє із загальною теорією мови, або лінгвістикою, особливо з так званою структурною лінгвісти­кою і теоріями мовленнєних актів і комунікації. Справа в тому, що будь-яка національна мова містить у собі систему досить точ­них правил, певну «внутрішню логіку», що виробилася стихійно завдяки необхідності людей розуміти один одного. Однак і тут специфіка логіки проявляється в тому, що вона відносно неза­лежна від природних людських мов, від їх історично сформова­них словників і способів утворення слів і речень. Зв’язок між мовознавством і логікою починається і закінчується тим, що підстави, які ми наводимо для доведення наших висновків, завжди виражені якоюсь мовою. Але логіка має справу не із са­мими морфологічними і синтаксичними словесними одиниця­ми мови, а з відносинами між іменами (поняттями) або речен­нями (судженнями). Якщо мовознавство не цікавлять формальні умови забезпечення істинності речення або сукупності речень (тексту), то для логіки це одне з найважливіших завдань теорії виводу. Логічний вивід розглядається як процес, що дозволяє нам установити істинність деякого судження, названого висновком доведення (умовиводу), на підставі істинності інших суджень, що роблять даний висновок очевидним. Тому логіку можна охарак­теризувати як філософську науку, що досліджує умови, за яких дане судження або група суджень дозволяють правильно вивес­ти з них деяке інше судження.

Дуже тісні зв’язки склалися у сучасної логіки і математики, причому ще в першій половині ХХ ст. інтенсивно обговорюва­лося питання про те, чи не є логіка частиною математики, або чи не є математика частиною логіки. На обидва ці питання зреш­тою була дана негативна відповідь, однак фактом є те, що сучас­на логіка нерідко ототожнюється з математичною логікою, яка залежно від конкретних програм окремих дослідників і розв’я­зуваних ними проблем тлумачиться то як частина математики, то як частина філософії. Виявилося, що математика не зводиться до логіки, оскільки для побудови математики необхідні аксіоми, які встановлюють існування в реальності певних об’єктів. Але такі аксіоми мають уже не логічну, а філософську (онтологічну) і предметно-практичну природу. Цей факт історії логіки дає підставу стверджувати, що тим більше не зводяться до логіки інші конкретні наукові дисципліни, зокрема правознавство.

В її сучасній математичній формі логіка також тісно пов’яза­на з інформатикою і через неї з кібернетикою — наукою про за­гальні принципи управління і зв’язок у будь-яких галузях: у техніці, у живих організмах, у суспільстві. Основоположник кібернетики американський математик Норберт Вінер вважав, що кібернетика була б неможлива без математичної логіки. У кібер­нетиці велике значення мають релейно-контактні схеми, що мо­делюють реальні логічні операції людського міркування. Мате- матико-логічний опис цих операцій, у свою чергу, сприяє деталь­ному аналізові логічної побудови людської думки і відкриває нові можливості автоматизації розумових дій аж до створення так зва­ного «штучного інтелекту». Завдяки ж «штучному інтелектові» стає моживим створення правничих інформаційно-пошукових та експертних систем, комп’ютерного моделювання судових про­цесів тощо.

Але з усіх наук саме юриспруденція дала найбільш значний первісний імпульс до розвитку логічних досліджень, а потім про­тягом усієї наступної історії логіки постійно запозичала в неї тех­нологію міркування й у свою чергу ставила перед нею нові тео­ретичні і практичні завдання.

Зокрема, теоретико-правнича, правотворча і правозасто- совна діяльність постійно зіштовхується з проблемою розмежу­вання того, що є, і того, що має бути (проблема співвідношен­ня «сущого» і «належного»). Традиційна логіка практично не мала справу з нормами права, у кращому разі ототожнюючи їх із загальними дедуктивними засновками силогізму. Вона мала справу виключно з оповідальними реченнями або з логічними функціями висловлень, підстановками яких є такі речення. Самі ці речення оцінювалися тільки як істинні або хибні (по­милкові), оскільки аналізувалися тільки речення, що не вира­жають ступеня і характеру ціннісного ставлення до дійсності. Однак у праві постійно доводиться зустрічатися саме з оцінка­ми («законно», «заборонено», «дозволено», «несправедливо» тощо), з нормами («так-то вчиняти не можна», а от «так-то при таких-то обставинах можна» або навіть «слід обов’язково так- то робити»); з імперативами і, нарешті, з висловленнями різних рішень, розпоряджень, вироків, що є не описами дійсності, а розпорядженнями стосовно того, що повинно відбутися в дійсності. Для аналізу всіх цих нових для логіки сюжетів у ХХ ст. стали розроблятися логіка норм і оцінок, логіка розпоряджень (команд) і деонтична логіка.

У XX ст. з’явилося багато інших некласичних систем: так звані логіки часу, місця, причинності, дій, переваг, прийняття рішень тощо, які також можуть знайти застосування в правничій сфері. Але перш ніж приступати до вивчення цих досить склад­них теорій, корисно почати з більш простих, котрі і розглядати­муться далі.