Розділ 1 Предмет і значення формальної логіки - 1.2. Основні історичні етапи в розвитку логіки PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Логіка ( за ред. В.Д. Титова )

1.2. Основні історичні етапи в розвитку логіки

Для правильного розуміння предмета логіки необхідно хоча б коротке знайомство з її історією, оскільки предмет будь-якої науки визначається історією її розвитку.

В історії логіки чітко розрізняються такі основні етапи.

І.  Давня і середньовічна логіка. Цей етап охоплює період від початку формування традиційної логіки як науки в IV ст. до н.е. до появи перших спроб її реформувати в XVII ст.

II. Логіка Нового часу — приблизно із середини XVII до се­редини XIX ст.

III. Сучасна логіка — із середини XIX ст. до наших днів.

Підставою для розрізнення трьох основних етапів у розвит­ку формальної логіки є масштабні дослідницькі програми, що дозволили вивчати принципово нові можливості в аналізі і по­будові міркувань. Цим масштабним змінам супроводжував про­цес зростання й уточнення логічних знань, що у свою чергу при­водив до зміни уявлень про предмет логіки і можливості її засто­сування в інших науках і практичній діяльності.

 

І.  Давня і середньовічна логіка

Перші логічні дослідження почалися приблизно одночасно і незалежно одні від інших у різних давніх цивілізаціях: Старо­давній Греції (IV ст. до н.е.), Стародавній Індії і Стародавньому Китаї (ІІІ ст. до н.е.). Однак ні в Стародавній Індії, ні в Старо­давньому Китаї логіка не була розроблена так систематично, як у Стародавній Греції. Тому вони не справили великого впливу на розвиток світових філософських, наукових і освітніх традицій.

Перші вказівки на логічні принципи тотожності, несупереч- ності і виключеного третього зустрічаються в поемі давньогрець­кого мислителя Парменіда, присвяченій обґрунтуванню законо­давства його рідного поліса Елеї (кінець VI ст.до н.е.). Керуючись цими принципами, афінський мудрець Сократ (бл.470-399 рр. до н.е.) і його учень Платон (427-347 рр. до н.е.) заклали основи «діалектики» — науки про те, як ставити питання і давати відпо­віді, як індуктивним шляхом будувати визначення і розподіли понять, як їх тлумачити і як спростовувати помилкові судження. Однак у Сократа і Платона ще не було систематично розробле­ного вчення, а були тільки окремі спостереження і рекомендації логічного характеру.

Основоположником європейської логіки вважається Аристотель (384-322 рр. до н.е.) — філософ і вчений-енциклопедист, який, зо­крема, може вважатися й основоположником теорії держави і пра­ва. Серед багатьох творів він написав низку трактатів на теми логіки, що згодом були зібрані в єдиний збірник творів під загальною на­звою «Органон» (знаряддя думки). Цей збірник містить у собі такі твори:»Категорії», «Про тлумачення», Перша і Друга «Аналітики», «Про софістичні спростування», «Топіка» і «Риторика».

Викладене в цих трактатах вчення Аристотеля в багатьох відношеннях не втратило свого теоретичного значення до наших днів, бо є фундаментом традиційної логіки. Зокрема, трактати «Категорії»і «Про тлумачення» — це перші спроби пояснити, що таке поняття, судження й істина; «Аналітики» присвячені теорії дедуктивних умовиводів і доведень; трактати «Про софістичні спростування», «Топіка» і особливо « Риторика» мають виразну практико-юридичну спрямованість. Оскільки ритором називала­ся людина, що виступає в суді, то й аристотелівську риторику варто розуміти як науку для тих, хто виступає в суді. У «Риториці» Аристотель звертається також до питань законодавчої техніки, прийняття судових рішень і виховання дисципліни міркування в юристів.

Особливістю логіки Аристотеля була орієнтація на дедуктив­не міркування (силогізм), яке здійснюється шляхом переходу від загальних положень до окремих випадків. Сам Аристотель і його учні ще не застосовували термін «логіка», а називали цю науку «аналітикою».

Однак перші спроби відмовитися від аналітики Аристотеля почалися вже приблизно через півсторіччя після його смерті (по­чинаючи з III ст. до н.е.) у так званих стоїків (Зенон Кітійський, Діодор Кронос, Стільпон), що запропонували більш прості спо­соби утворення умовиводів, побудови й аналізу доказів. Це стоїки для позначення аналитіки ввели термін «логіка» (від багатознач­ного слова «логос» — «думка», «розум», «слово» і навіть «закон»), яким ми користуємося й донині. На їхнє логічне вчення орієнту­валася система юридичної освіти в Стародавньому Римі в епоху Республіки (II—I ст. до н.е.), тоді як праці Платона й Аристоте­ля залишилися на другому плані. У Римі логікою зайнялися юри­сти (Сенека Старший, Цицерон, Квінтіліан), які вперше стали об­говорювати теоретичні питання її застосування до діючих право­вих відносин, норм та інститутів. Саме в цей період римські юристи спробували здійснити систематичну класифікацію пра­ва і визначити загальні норми, пристосовані до окремих ви­падків. Одним з перших юристів, що систематично застосовував логіку до права, став Квінт Муцій Сцевола (помер у 82 р. до н.е.). Цю тенденцію поглибив вже в імператорський період великий юрист і викладач права середини II ст. Гай, який прагнув вивес­ти загальні принципи, що належать до всього права. Подібні гра­нично широкі норми (regulae) узагальнювалися із сукупності од­норідних судових рішень.

Проте вже на початку середніх віків твори стоїків були втра­чені, і завдяки перекладам на латинську мову і коментарям з VI аж до середини XVII ст. вищим логічним авторитетом знову став вважатися Аристотель. Зокрема, з часів кодификації римського права візантійським імператором Юстиніаном у праві стали широко користуватися дедуктивним методом. Перевага дедук­тивного виводу для права полягає в демонстративній необхід­ності висновку й однаковості застосування правових норм.

В епоху середньовіччя разом з відкриттям спочатку в Болоньї, а потім і в багатьох інших європейських містах університетів логіка (часто називана діалектикою) стала обов’язковим предме­том навчання. Цей період часто називають схоластикою (від грецького schole, звідси схоластика). Професор Паризького університету П’єр Абеляр (1079 — 1142) у працях «Діалектика» і «Так і Ні» розвинув діалектичну техніку дискусії, аналізу аргу­ментів і прийняття рішень щодо найбільш складних і гострих питань богослов’я. Учені схоласти Петро Іспанський, Дунс Скот, Вільям Оккам у XIII — XIV ст. довели до максимальної доскона­лості мистецтво підрозділів, визначень, доведень, а також техніку аргументування в учених диспутах. Як зазначає сучасний історик права Г. Берман, усе це дуже придалося для розробки західно­європейської юриспруденції, для якої схоластична логіка стала на тривалий час головним методом.

 

ІІ.  Логіка Нового часу

З початком епохи Відродження у XVI ст. в логіці намічають­ся перші спроби відійти від схоластики і покладеної в її підгрун­тя аристотелівської логіки. Так, П’єр де ла Раме, або Рамус (1515­1572), професор Паризького університету, що загинув під час так званої Варфоломіївської ночі, наголошував: «Усе сказане Арис- тотелем — хибне» і запропонував свою версію несилогістичної дедуктивної логіки і теорії риторичних доказів.

Критика схоластики особливо загострилася на порозі Нового часу (XVII ст.), часу становлення досвідних наук, природознав­ства і розквіту національних систем права. Основоположником філософії Нового часу є видатний англійський юрист (лорд- канцлер, що відповідає посаді Голови Верховного Суду — High Court of Chancery) Френсис Бекон (1561 — 1626). Займаючись за дорученням королеви Єлизавети уніфікацією неписаного зако­нодавства Англії і писаних законів Шотландії, Бекон зіштовхнув­ся з проблемою логічного виводу загальних положень з окремих випадків (прецедентів). Головний метод такої нової логіки він знайшов в індукції. Теорію індуктивної логіки Бекон виклав у вигляді афоризмів у творі «Новий Органон», уже самою назвою спрямований проти «Органона» Аристотеля. Критикуючи си­логістику Аристотеля, Бекон запропонував замінити її індукцією, що навчає тому, як поступово, від одиничних фактів і часткових положень можна переходити до загальних положень, тобто за­конів у широкому розумінні слова «закон». Створення теоретич­них основ індуктивної логіки Беконом можна вважати початком другого етапу розвитку логіки, ознаменованого рішучим про­грамним поворотом її теорії до практики.

Іншою впливовою тенденцією до відмови від аристотелів- ськой логіки став проект її математизації. Уперше питання про її бажаність ще на початку XVII ст. висловив у найбільш загальній формі французький юрист за освітою, а потім філософ і матема­тик Рене Декарт (1596-1650), основоположник раціоналізму Но­вого часу. Його послідовник, теж юрист, філософ і математик Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) запропонував математи­зувати саму мову, якою висловлюються людські міркування, і побудувати своєрідне обчислення думок. Ідея математизації до­сить проста і приваблива. Люди сперечаються між собою, граю­чи на різних відтінках змісту слів. Для усунення суперечок Лейбніц пропонував кожному слову приписати точне значення і позначити сукупність слів символами, а між ними розставити спеціальні логічні позначки, схожі на математичні. Точно викла­дені таким чином думки гарантують надійність висновків і наслідків. Для цього потрібно виразити їх універсальною мовою науки («універсальної характеристики»), що дозволить потім по­будувати логічне обчислення. Ідеї символізації і обчислення ста­ли філософським фундаментом символічної логіки. Проте вона стала оформлюватися тільки в середині XIX ст., бо не виклика­ла широкого інтересу ні за життя Лейбница, ні за життя його най­ближчих послідовників Готфріда Плуке (1716 — 1790), Йоганна Ламберта (1728 — 1777) і Соломона Маймона (1753 — 1800), який запропонував сам термін «математична логіка» . Більш того, вже в XVIII і особливо на початку XIX ст. вони викликали сильний опір з боку так званих «класичних німецьких філософів».

Так, Іммануїл Кант (1718 -1802) вважав, що формальна логіка Аристотеля є настільки добре розробленою, що її вже неможли­во далі вдосконалювати. Саме Кант першим наголосив тезу про формальність логіки. Протилежної точки зору дотримувався інший німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 — 1831), який у своєму головному творі «Наука логіки» запропону­вав відмовитися від формальної логіки з її принципами тотож­ності, несуперечності і виключеного третього на користь змістов­ної логіки, принципами якої є «діалектична» тотожність проти­лежностей (суперечність), переходу кількісних змін у якісні і діалектичного заперечення — через послідовну зміну тези, анти­тези і «зняття» протилежностей у єдиному синтезі. У такому ро­зумінні логіка перетворювалася на універсальну науку про за­гальні принципи буття (онтологію), теорію пізнання (гносео­логію) і суспільного розвитку (соціальну філософію, філософію права і філософію історії). Її предмет і функції надмірно розши­рювалися, а методологічне значення — надмірно перебільшува­лося. Але у своїй «революції» у логіці Гегель не враховував того, що логіка не повинна підмінювати собою інші науки і відповідати на питання про зміст — вона не говорить нам про те, «що» саме перед нами, і тим більше про те, «як це щось виникає» (це завдан­ня конкретних наукових дисциплін). Логіка може говорити лише про те, «як потрібно міркувати» про даний предмет, щоб бути однозначно зрозумілими іншими людьми. Якщо ми втрачаємо тотожність предмета думки, то тим самим припускаємо мож­ливість тлумачити його як завгодно, аж до суперечності, і в ре­зультаті створювати видимість обґрунтування чого завгодно.

Цим застереженням не надали значення К.Маркс, Ф.Ен- гельс, Г.В. Плеханов, В.І. Ленін, Й.В.Сталін, які багаторазово заявляли про ущербність ідеалістичної гегелівської діалектики і плідність так званої матеріалістичної діалектики, а також про своє бажання дати її короткий виклад, але так і не виконали своїх обіцянок і тим більше не сформулювали її закінченої теорії (хіба що за винятком Сталіна, який дав примітивний нарис діалекти­ки у «Короткому курсі історії ВКП(б)»). Такої теорії не створи­ли і їхні численні послідовники, незважаючи на те, що протягом багатьох десятиліть з часу проголошення марксизму офіційною світоглядною та ідеологічною доктриною в СРСР (1922 — 1991) вийшла друком величезна література, присвячена діалектичній логіці. Висловлені в ній точки зору не піддаються зведенню до за­гального результату, шокують своєю залежністю від політико-ідео- логічної кон’юнктури й у кінцевому результаті свідчать про еле­ментарне нерозуміння завдань і реальних можливостей логіки.

Оскільки відстоювана Гегелем і марксистами діалектика має на меті аналіз змістовної сторони пізнання, остільки вона в кра­щому разі стає частиною загальної філософії — теорією пізнан­ня, а в гіршому — намагається підмінити собою спеціальні дис­ципліни в їх методологічній і прогностичній функціях і тим самим втрачає основний предмет логічного дослідження. Ще за життя Гегеля чеський філософ Бернард Больцано (1781 — 1848) показав безпідставність таких домагань діалектичної логіки. Вже в наші дні одним з найбільших філософів і логіків ХХ ст. Карлом Поп- пером (1902 — 1994) було доведено, що «діалектична логіка» є формально «переповненою» системою, оськільки в ній одночас­но виводяться ствердження і заперечення одних і тих самих по­ложень, а фактично припускаються будь-які наслідки. Тому немає достатніх підстав взагалі відносити запропоновану Гегелем і марксистами версію «діалектичної логіки» до сфери логічного знання.

З цього не випливає, що діалектична логіка взагалі непродук­тивна в будь-якій її формі. Якщо повернутися до її античних і середньовічних джерел, діалектична логіка цілком вписується в контекст сучасних логічних теорій діалогу й аргументації. Зокре­ма, під назвою «прагмадіалектика» її розробляє творча група су­часних логіків в Амстердамському університеті (Франс ван Ееме- рен, Роб Гроотендорст, Тьярк Крюгер та їхні учні), з якою співро­бітничають українські вчені.

 

ІІІ.   Сучасна логіка

Незважаючи на всі проекти відновлення логіки, її традиційна форма, заснована на аристотелівській силогістиці, з різними модифікаціями і доповненнями теорією індуктивних виводів, усе-таки залишалася пануючою формою логіки до середини XIX ст. Прикладом можуть служити «Система логіки силогістичної та індуктивної» Джона Стьюарта Мілля, академічні курси логіки німецьких учених Християна Зігварта, Йозефа Тренделенбурга,

Вільгельма Вундта, російського логіка О І. Введенського та ін. Особливістю цих курсів був психологізм — спроба поєднати логічну теорию з психологією мислення як підставою логіки. У результаті цього межі між логікою і психологією стали розмитими.

З різкою критикою психологізму в ХХ ст. виступив німець­кий математик і філософ Едмунд Гуссерль (1859—1938). Його праці «Логічні дослідження» (1900) і «Філософія як точна наука» (1910-1911) багато в чому сприяли утвердженню ідей математич­ної логіки. З його погляду, психологізм приречений на супереч­ності і внутрішню парадоксальність, бо він ставить під сумнів об’єктивність логіки і робить її відносною, підриваючи фор­мальні умови правильності висновку, а у кінцевому результаті — і саму ідею істинного знання. Так само різко Гуссерль відкинув і натуралізм — прагнення звести інтелектуальні дії до фізіоло­гічних процесів і тим самим перетворити логіку на одну з галу­зей природознавства

Починаючи із середини XIX ст. почастилися спроби все більш широкого застосування методів так званої символічної, або математичної, логіки. Її розвиток пов’язаний із працями вже згадуваного чеського філософа Бернарда Больцано, шотландця Августа Де-Моргана (1806 — 1871), англійських логіків Джорд- жа Буля (1815 — 1864), Вільяма Стенлі Джевонса (1835 — 1882), Бертрана Рассела (1872 — 1970), німецьких математиків і логіків Ернста Шредера (1841 — 1902), Готлоба Фреге (1848 — 1925), Да­вида Гільберта (1862 — 1943), італійця Джованні Пеано (1838 — 1932), американця Чарлза Сандерса Пірса (1839 — 1914), росій­ських логіків П.С. Порецького (1846 — 1907), М.О. Васильєва (1880 — 1940) та ін.

Разом зі створенням символічної, або математичної, логіки почався третій етап в історії логіки, пов’язаний із широким за­стосуванням методів обчислень і формалізованих мов. Вивідне знання, одержуване за допомогою символічної логіки, за своїми внутрішніми характеристиками подібне знанню, що здобу­вається шляхом традиційної логіки — воно є знання дедуктивне. Однак воно якісно відрізняється своїм граничним абстрагуван­ням від конкретного змісту висловлень. Завдяки формалізації логічних дій у математичній логіці було відкрито багато нових закономірностей, знання яких потрібно при вирішенні багатьох складних завдань математики, кібернетики, математичної лінгвістики, при аналізі і синтезі електронних мікросхем, у теорії і практиці програмування, у процесах планування і прийняття рішень тощо.

Для розвитку логіки ХХ століття величезну роль зіграв Людвіг Йозеф Вітгенштайн (1889—1951), англо-австрійський філософ і логік. У його «Логіко-філософському трактаті» (1921) була викла­дена програма «логічної терапії» — розвитку логіки як інструмен­та прояснення змісту вживаних у науці виразів природної мови.

Ці ідеї були сприйняті представниками логічного пози­тивізму, об’єднаних у так званому «Віденському гуртку» (1929 — 1938), що приділили велику увагу аналізові мови науки, прагну­чи звільнити її від нечіткості і двозначності, властивих природ­ним мовам. «Віденський гурток» очолив професор філософії індуктивних наук Моріц Шлік, навколо якого утворилася дослід­ницька група (філософи Рудольф Карнап і Вальтер Крафт, мате­матик Курт Гьодель, фізики Філіп Франк і Ганс Райхенбах, логік і соціолог Отто Нойрат). Не входячи до складу гуртка, у його дискусіях часто брав участь Карл Поппер. Програму «Віденського гуртка» було викладено в 1930 р. під назвою «Наукова концепція світу» в журналі «Erkenntniss» («Знання»). Відповідно до цієї про­грами логіко-математичні висловлення є аналітичними істинами, що не залежать від досвіду й утворюють первинну множину до­стовірних принципів, незалежних від світу фактів і подій. На відміну від них емпіричні речення конкретних наук обов’язково повинні бути експериментально перевіреними (верифіковани- ми). Всі висловлення, що не є аналітичними істинами логіки і математики і не можуть бути верифіковані в досвіді і стати син­тетичними істинами, є просто безглуздими.

Ідеї «Віденського гуртка» про плодотворність зв’язку сим­волічної логіки з конкретними науками дуже вплинули на амери­канську, англійську, а починаючи з 60-х рр. ХХ ст. — і на вітчизня­ну наукову думку. Сучасна математична логіка — це безліч різних логічних систем (індуктивна, ймовірнісна, комбінаторна, конструк­тивна, багатозначна, модальна, часова, деонтична і т.ін.), кожна з яких належить до різних предметних галузей і класів завдань.

Процес подальшої спеціалізації і диференціації цих теорій свідчить про постійний прогрес логіки.

Зокрема, ідеї логічного позитивізму вплинули на формуван­ня «чистого вчення про право» австро-американського теорети­ка Ганса Кельзена, на формування сучасної аналітичної філо­софії права (Х.Л.А. Харт) і на формування сучасної деонтичної логіки (Г.Х. фон Врігт, К. Алчуррон, Е. Булигін та ін.).

Істотний доробок у дослідження логічних проблем права здійснили відомі українські юристи і логіки — професор Націо­нальної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого В. О. Жеребкін (1921-2002), який викладав у ній протягом майже 50 років; директор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України академік М.В. Попович; завідувач сектору логіки і ме­тодології наукового пізнання цього ж Інституту професор А. Т. Ішмуратов; декан філософського факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка професор А.Є. Конверський та професор цього ж університету І. В. Хомен- ко; професор Національної академії Міністерства внутрішніх справ України О. І. Гвоздік; професор Чернівецького національно­го університету ім. Юрія Федьковича А. А. Козловський; доцент Одеської національної юридичної академії Л. М. Сумарокова; професор Національного університету Міністерства внутрішніх справ у Харкові О. В. Тягло та ін.