Тема 8 Правова онтологія: природа і структура права PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Філософія права ( О.Г. Данильян )

Тема 8 Правова онтологія: природа і структура права

Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на запитання: яким чином універсальні закони буття пов’язані з закона­ми суспільства, у тому числі з правовими законами? За допомогою чого вони впливають на соціальне буття людей?

Ці філософсько-правові проблеми важливі тому, що право не є специфічною сферою соціального буття, відділеною від інших сус­пільних сфер. Воно охоплює весь простір цивілізованого існування людей, що стає простором правової реальності. Тому без чіткого з’ ясування онтологічної природи права, змісту і складу поняття пра­вової реальності, знання основних форм буття права неможливо зро­зуміти феномен права в цілому. Ці й інші непрості питання і станов­лять зміст даного розділу.


§ 1. Онтологічна природа права. Правова реальність

Людині постійно доводилося і доводиться спостерігати різнома­нітні факти соціальної дійсності, появу певних правових явищ чи їхній відхід у небуття. Ці факти завжди хвилювали людей і породжу­вали питання стосовно буття права, у пошуках відповідей на які склав­ся особливий напрям філософсько-правових міркувань про буття права — правова онтологія.

За будь-яким питанням про те, що є правом, у кожному випадку стоїть фундаментальне питання: «Що є право як таке?» Це питання має філософський характер, про що свідчать його «вічність» і «нерозв’язність». Право з’являється перед нами як своєрідний не­пізнаний об’єкт. Складні запитання про природу права трансформу­ються в запитання про те, що означає «бути» для права взагалі, тобто де існує право: у зовнішньому світі чи виключно в людському до­свіді? Іншими словами, до якого типу реальності належить право?

Запитання про те, до якого типу реальності належить право, лише на перший погляд не містить ніякої проблеми, а відповідь на нього не є складною, оскільки право за тисячі років свого існування повинне бути досконало вивчено. Однак відомий філософ і юрист Євген Спек- торський (1875-1951) підкреслював: «Юристам здається, що вони знають, з якою реальністю вони мають справу, тільки до тих пір, по­ки їх про це не запитають. Якщо ж їх запитають, то їм вже доводить­ся самим або запитувати і дивуватися, або ж за необхідністю вирішу­вати одне з складніших питань теорії пізнання»[1].

Для того щоб людині орієнтуватися в тій чи іншій сфері, вона повинна виходити з відчуття реальності цієї сфери. Це відчуття при­ходить як через теоретичний опис цієї сфери, так і через практичний досвід — він допомагає осмислити, зрозуміти, що відбувається з да­ним об’ єктом і що треба робити.

Проблема встановлення типу реальності права найбільшої акту­альності одержала у філософії права, у тому числі вітчизняної, на початку ХХ ст. Вона була тісно пов’язана з основним питанням ме­тодології науки того часу: що таке реальність узагалі і як ставиться реальність, що визнається чи створюється наукою, до тієї реальності, що називається емпіричною дійсністю? Гостроту цій проблемі до­давало різноманіття методологічних підходів у філософії права.

Сучасна філософія права, як і попередні етапи її розвитку, також неоднозначно розв’язує проблему природи права. Важливо відзна­чити, що всі існуючі підходи до права виступають тільки як моменти істини, оскільки поширюють на всю реальність лише приватні ком - поненти логічної моделі становлення права.

Питання про специфіку правової реальності і онтологічної струк­тури права — основне питання правової онтології, оскільки воно є модифікацією основного питання філософії права. Стосовно права це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від ін­ших, і як воно можливе.

Концепція правової реальності («картина світу права») повинна задаватися образом права, репрезентованим в існуючій правосвідо­мості. Вона складається із взаємодії таких моментів:

а) теорій різного рівня, у тому числі філософського, а також пра­вової ідеології, включаючи її втілення в чинній конституції;

б) нормативних документів, що належать до різних рівнів право­вого регулювання;

в) повсякденного досвіду, що має справу з проявами правового життя — правопорушеннями, практикою додержання прав людини, угод тощо і дозволяє будувати гіпотези, версії та відчувати, що ви­ражене в них відбулося і відбувається насправді.

Для того щоб вийти з нескінченного різноманіття визначень при­роди права і одночасно не втратити притаманні праву якості багатства своїх проявів, треба звернутися до категорії правової реальності як до методологічного засобу, адекватного поставленому завданню.

Що ж слід розуміти під правовою реальністю?

Розрізняють «широке» і «вузьке» значення цього поняття. У пер­шому випадку під правовою реальністю розуміється вся сукупність правових феноменів: правових норм, інститутів, наявних правовід­носин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо; у дру­гому (тобто у вузькому сенсі) — маються на увазі лише базові право­ві реалії, відносно яких всі інші правові феномени виявляються по­хідними, і тоді під правовою реальністю в різних напрямах і наукових школах прийнято розуміти або правові норми (нормативізм), або пра­вовідносини (соціологічний напрям), або правові «емоції» (психоло­гічний напрям). Також до базисних феноменів належать встановлені державною владою норми права (позитивізм), об’ єктивні суспільні відносини (об’єктивізм), ідея чи зміст права (суб’єктивізм), ідеальна взаємодія суб’єктів, об’єктивована в мові (інтерсуб’єктивність).

Xоча «широке» і «вузьке» значення поняття правова реальність і розрізняються, їх усе ж таки не слід абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реальності залежатиме від того, що буде прийнято як базисний феномен. Тому більш перспективною, очевидно, є інтегральна концепція правової реальності, під якою ро­зуміється світ права, котрий конструюється з правових феноменів, упорядкованих залежно від ставлення до базисного феномена, чи «першореальності» права.

Правова реальність не становить деяку субстанціональну частину реальності, а є способом організації та інтерпретації певних аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що в разі його відсутності розпадається сам людський світ. Тому ми уявляємо його як реально існуючий. Вже в цьому виявляється відмін­ність буття права від буття власне соціальних об’єктів, оскільки світ права — це світ належності, а не існування. Отже, введення категорії «правова реальність» дозволяє розглядати право не просто як надбудо­ване явище (суспільних відносин, інституту, форми суспільної свідо­мості), а як особливий світ, автономну сферу людського буття, що має власну логіку і закономірності, з якими не можна не рахуватися.

У той же час треба враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права — це буття належності. Право — сфера належ­ного, тобто того, чого в звичному сенсі немає, проте реальність якого є значущою для людини.

Що ж виступає онтологічною підставою права або чому зобов’язане право своїм походженням? Вочевидь, що фундаментом права не мо­жуть бути природа та її закони, чи космос у цілому, хоча і зараз тра­пляються спроби відродити характерні для античності уявлення про космічні підстави права.

Право — позаприродне явище і ніякі основи права в природі зна­йти неможливо. Природа — це царство об’єктів, а право — сфера суб’єкта. Чи можна вважати в такому разі субстанціональною осно­вою права суспільство? Хоча право і виникає тільки в суспільстві, пов’ язане з ним і навіть має соціальну сутність, але ця сутність вже не є власне правовою — це сутність проявів права. Тому вести мову про певну субстанціональну основу права немає сенсу. Однак з цього не виходить, що право не укорінене в бутті людини. Правова реаль­ність виявляється в такому аспекті буття людини, що містить момен­ти належності, коли вона стикається з буттям іншої людини, і це спільне існування погрожує обернутися свавіллям. Тому не будь-яка людська взаємодія виступає основою права; а лише та, котра містить моменти належності, що обмежує це свавілля. Взаємодія суб’єктів виступає підставою права не в субстанціональному, а соціально- ідеальному, деонтологічному сенсі. Деонтологічний світ, тобто світ права і моральності, можливий лише в тому разі, коли додержуються як мінімум двох умов:

по-перше, визнання свободи волі, тобто повної можливості кожної особи робити так чи інакше і відповідно до цього виконувати або не виконувати свій моральний чи юридичний обов’язок; причому для права ця вимога виявляється особливо важливою;

по-друге, визнання принципової можливості норми належного, тобто критерію добра і зла, справедливості і несправедливості, що наказує робити так, а не інакше, і згідно з цим оцінює людські вчин­ки як добрі чи злі, справедливі чи несправедливі.

Передумови людської свободи і норми належного становлять логіч­ний мінімум деонтологічної реальності. Зв’ язок між ними такий: якщо людина не вільна, то вона не відповідає за свої вчинки, а якщо вона не відповідає за свої вчинки, то ні про які деонтологічні норми і мови бути не може. Людина як істота розумна і вільна в той же час є істотою під- законною. Але вона підкоряється законам і деонтологічного, етичного плану, і емпірично-онтологічного, чинникового плану. Це дві реальності, в яких живе людина і з позицій яких розглядаються її дії.

У межах деонтологічної реальності злочин — це порушення віль­ною волею норми належного, що наказує людям утримуватися від відомих діянь, тобто на самого злочинця надягається маска моральної особистості, що володіє свободою волі і зв’язана деонтологічною нормою. Під цією маскою люди піднімаються на однакову висоту — вони визнаються вільними. З позицій же онтологічно-емпіричної ре­альності, де усе підкорено причинному детермінізму, злочинець — раб біологічної природи і обставин, а тому тут немає місця для вільної волі. Здатність бачити світ не тільки з позицій причин і наслідків, потреб і інтересів, а й з позицій значущості феноменів цього світу для людини розвивається філософією права, тісно пов’ язаною з мораль­ною філософією. При цьому право має онтологічну природу, близьку до природи моральної реальності. Те загальне, що притаманне і пра­ву, і моралі, є належністю.

Головне в реальності права в цілому і кожного з правових фено­менів зокрема полягає в особливому способі прояву права — у тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, тобто дії не із зовнішньої причини, а із внутрішнього спонукання.

Таким чином, на рівні сутності право — це ідеальна реальність відносин між людьми. Вона є особливим видом буття — ідеальним буттям, сутність якого — належність. Зміст права також виражається в ментальних установках, ідеях і теоріях, знаково-символічній формі норм та інститутів, людських діях і відносинах, тобто в різних про­явах правової реальності.

Розгляд права в онтологічному аспекті припускає аналіз його структури чи, іншими словами, відповідь на запитання: як улаштова­ний світ права, з яких конструкцій він зведений, а точніше — як він повинен бути побудований, аби відповідати своєму призначенню — захисту і охороні людини? Це запитання і є предметом нашого по­дальшого аналізу.