§ 6 Обставини звільнення від міжнародно-правової відповідальності

Під час кваліфікації поведінки держави слід враховувати обставини, наявність яких виключає протиправність дії (без­діяльності) держави, а отже і звільняє державу від міжна­родно-правової відповідальності. Розрізняють дві групи об­ставин: обставини, які виключають виникнення міжнарод­но-правової відповідальності, та обставини, які виключають реалізацію міжнародно-правової відповідальності.

У першому разі поведінка держави, яка за нормальних умов кваліфікується як правопорушення, визнається пра­вомірною та не породжує відповідальності. У другому — це фактичні ситуації, за яких відповідальність, яка наступає за правопорушення, фактично не здійснюється, не реалі­зується. Відмінність між поведінкою держави за обставин, що звільняють від відповідальності, та поведінкою, яка не є правопорушенням (недружній акт, спірна ситуація, зло­чин міжнародного характеру тощо), полягає в тому, що пер­ша формально має всі ознаки складу міжнародного право­порушення, тоді як друга лише зовні схожа на правопору­шення, але не містить усіх його ознак.

Теорія та практика намагаються узгодити критерії звільнення від реалізації відповідальності, зокрема, таки­ми обставинами є: згода, відповідні заходи, самооборона (обставини, які є результатом вольових дій, або обставини суб'єктивного характеру), форс-мажор, непереборна сила, непередбачений випадок, стихійне лихо, стан необхідності (обставини, які склалися незалежно від волі суб'єкта, тоб­то обставини об'єктивного характеру). Слід також зазначи­ти, що міжнародне право не допускає посилань на обстави­ни, що звільняють від відповідальності, коли порушують­ся норми jus cogens.

Згода. Ст. 29 Проекту Комісії встановлює, що згода, яку дала одна держава іншій державі на поведінку, що не відпо­відає міжнародному зобов'язанню останньої, виключає про­типравність щодо цієї держави.

Згода має бути чітко виражена та висловлена до здійснен­ня відповідних дій. Також згода має бути юридично дійсною, тобто не повинна бути результатом помилки, підкупу, насильства. При цьому за межами згоди відпові­дальність не виключається.

Відповідні заходи. Комісія міжнародного права визначає відповідні заходи як дії однієї держави, викликані міжна­родно-правовим діянням іншої держави (ст. ЗО Проекту). Відповідні заходи (контрзаходи, здійснення міжнародно-правових санкцій) також можуть порушувати міжнародні зобов'язання, але саме їхній відповідний характер виклю­чає відповідальність за них. Відповідні заходи мають відпо­відати принципу пропорційності та режиму міжнародної відповідальності. Тобто не можуть заходи, вжиті у відповідь на ординарне правопорушення, бути такими самими, як ті, що вжиті у відповідь на найтяжчі міжнародні злочини.

Самооборона. Протиправність дії виключається, якщо вона є законним заходом самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН, яка закріплює невід'ємне право держави на застосування збройної сили у відповідь на збройний напад. Законність самооборони означає відповідність певним кри­теріям: має відбутися збройний напад, самооборона має бути застосована до вжиття заходів Радою Безпеки ООН, про неї має бути повідомлено Раду, заходи самооборони не мають підміняти повноважень Ради Безпеки ООН. Наявність аг­ресії — перша та безперечна умова правомірності самообо­рони. Самооборона також передбачає дотримання принци­пу пропорційності.

Форс-мажор і непередбачений випадок. Протиправність діяння виключається, якщо це діяння було викликане не­переборною силою або непередбаченою подією, яка не підда­валася контролю держави та яка зумовила неможливість дотримання державою свого міжнародного зобов'язання. У разі непереборної сили держава повністю позбавлена мож­ливості запобігти зашкодженню іншій державі, змінити ситуацію. Мова може йти або про природні явища (земле­труси, епідемії, паводки тощо) або про непередбачувану діяльність людей (наприклад, катастрофу на атомній елек­тростанції).

Стихійне лихо. Це ситуація, коли представники держа­ви під впливом сил природи або аварії змушені не дотриму­ватися міжнародного зобов'язання, оскільки не мають іншої можливості врятувати своє життя або життя довіре­них їм осіб. Мова йде про фактичну відсутність свободи ви­бору поведінки в екстремальній ситуації. У цьому разі ма­ють місце не лише вольові дії, але й свідоме порушення міжнародного зобов'язання. Протиправність діяння держа­ви не виключається, якщо: ця держава сприяла виникнен­ню ситуації крайнього лиха; якщо така поведінка могла викликати порівняне або ще тяжче лихо.

Стан необхідності. Стаття 25 Проекту статей про відпові­дальність Комісії міжнародного права встановлює, що поси­лання на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння не допускається, крім випадків, коли діяння було єдиним засобом захисту від тяжкої та немину­чої загрози та не завдало значних збитків іншій державі, щодо якої існує міжнародне зобов'язання. Посилання на стан необхідності можливе за наявності сукупності таких кри­теріїв: неминучої небезпеки, що загрожує життєвим інтере­сам держави; надзвичайної ситуації держави, за якої вона не може поводитися інакше; тимчасового характеру виму­шеної поведінки. Існують умови, що позбавляють державу права посилатися на стан необхідності: якщо міжнародним договором передбачається можливість такої ситуації та відповідні дії щодо неї не можуть визнаватися виправдани­ми, а також якщо держава сама сприяє виникненню стану необхідності та порушує міжнародні зобов'язання.

 

§ 7 Види та форми міжнародної відповідальності держав

Реалізація відповідальності починається зі ставлення за вину та пред'явлення претензії. На практиці ставлення за вину суб'єкту міжнародного права становить собою усну або письмову заяву про відповідальність цього суб'єкта за по­рушення загального міжнародного права чи конкретних договірних зобов'язань. Ставлення за вину безпідставне, якщо відсутнє порушення норм і принципів міжнародного права. У цьому разі може йтися не про ставлення за вину, а про пред'явлення претензії на відшкодування шкоди¹. У разі коли у правовідносинах беруть участь двоє учасників, суб'єктом такої заяви може бути безпосередньо потерпіла сторона; у випадку порушення багатостороннього договору — будь-який учасник такого договору; у разі порушення за­гальної норми міжнародного права, коли під загрозою опи­няються самі основи міжнародного правопорядку, ініціато­ром заяви може бути будь-який суб'єкт, навіть той, чиї інте­реси безпосередньо не страждають. Розмір шкоди визначається погоджувальними органами на підставі доку­ментів, представлених офіційними представниками потер­пілої сторони, з наданням доказів для перевірки. Зазвичай між виною та завданою шкодою має існувати причинний зв'язок. Утрачена вигода, як правило, не відшкодовується.

Міжнародна відповідальність реалізується на підставі матеріальної та політичної (нематеріальної) відповідаль­ності. Деякі автори виокремлюють ще моральну відпові­дальність, але зазвичай вона (наприклад, здійснення пев­них церемоніальних дій, що відновлюють честь і гідність держави) також зводиться до політичної.

Матеріальна відповідальність виражається у формі рес­титуцій та репарацій. Реституція — це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі (повернен­ня неправомірно захопленого майна, художніх цінностей, транспортних засобів і таке інше). Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного чи пошкод­женого майна аналогічним за вартістю та призначенням. Репарація — це відшкодування матеріальної шкоди гроши­ма, товарами, послугами. Репарація застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є немож­ливим і має на меті відшкодування шкоди.

Матеріальна відповідальність також може бути абсолют­ною й обмеженою. Абсолютна відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі вини суб'єкта.

Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв'яз­ку з діями, що потягли шкоду, є достатнім доказом для ви­никнення відповідальності й обов'язку сплатити компенса­цію. Така відповідальність ще має назву об'єктивної відпо­відальності та застосовується, як правило, до власників джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяльності. Обмежена відповідальність вини­кає в разі доведення того факту, що шкода завдана в резуль­таті вини чи умислу. Тому цей вид відповідальності нази­вають ще винною відповідальністю.

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень суверенітету, деклара­тивних рішеннях тощо.

Ресторація становить собою відновлення правопорушни­ком попереднього стану та взяття ним відповідальності за всі несприятливі наслідки (наприклад, звільнення незакон­но зайнятої території та несення пов'язаних із цим майно­вих витрат). Сатисфакція — це задоволення нематеріаль­них вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її політичним інтере­сам. Обмеження суверенітету (надзвичайні сатисфакції) — це тимчасове призупинення діяльності державних органів держави, окупація країни або її частини, реорганізація по­літичної системи, розпуск злочинних політичних партій тощо. Декларативні рішення виражаються у формі рішен­ня міжнародного органу (наприклад, суду) чи організації, які визнають певну дію міжнародним правопорушенням¹.

 

§ 8 Міжнародно-правові санкції

До міжнародних санкцій відносять головним чином за­соби примусу, що застосовуються міжнародними організа­ціями або державами до держав, які здійснили найтяжчі міжнародні правопорушення.

Власне відповідальність не включає засоби примусу, ос­кільки правопорушення породжує лише первинну відпові­дальність, яка полягає в обов'язку відновити порушене пра­во. І лише в разі небажання виконати цей обов'язок настає вторинна відповідальність — за небажання відновити по­рушене право. При цьому примус має бути правомірним як за підставою та метою, так і за методами обсягу. Пра­вомірність визначається насамперед за критерієм відповід­ності основним цілям і принципам міжнародного права.

У теорії існує тенденція розуміння під санкціями приму­сових заходів, що здійснюються лише міжнародними орган­ізаціями. Що ж стосується держав, то прийняті ними захо­ди слід іменувати контрзаходами. Така термінологія знай­шла відображення й у роботі Комісії міжнародного права.

Осудливі резолюції, прийняті, наприклад, Генеральною Асамблеєю ООН, не можна віднести до санкцій, але сила їхньо­го морально-політичного впливу дуже значна. Такого роду резолюції можуть мати і правові наслідки, якщо в них містить­ся невизнання результатів, отриманих шляхом погрози чи застосування сили. У цьому вбачається своєрідна санкція¹.

Практика дозволяє виокремити два види контрзаходів (санкцій): індивідуальні (самодопомога) і колективні (у рамках міжнародних організацій). Кожний вид має декілька форм: індивідуальні — реторсії, репресалії, невизнання, розрив відно­син, самооборона; колективні — відмова у членстві в органі­зації, призупинення прав члена організації, виключення з міжнародного спілкування, колективні збройні заходи¹.

Реторсії — це заходи впливу однієї держави на іншу, що мають на меті спонукати останню припинити недружелюбні, несправедливі, дискримінаційні, але, проте, правомірні дії. Тому і заходи реторсії не можуть виходити за рамки міжна­родного права. Строго кажучи, реторсія є контрзаходом при порушенні політичних і моральних норм, правил ввічли­вості. Але нерідко такі заходи застосовують і у відповідь на порушення норм міжнародного права¹. Вони спрямовані на обмеження прав, не охоронюваних міжнародним правом: обмеження імпорту, підвищення мита, вилучення внесків з банків держави, відкликання свого посла, відповідне обме­ження прав громадян держав, на території яких громадяни держави, що застосовує заходи, обмежені у правах.

Найчастіше реторсії застосовуються державою в разі дис­кримінації її громадян на території іншої держави, у разі недружніх обмежень економічних і культурних зв'язків тощо. Іноді можливість застосування реторсій передбачаєть­ся національним законодавством, наприклад відповідне обмеження правоздатності.

Реторсії є заходами, що тотожні чи аналогічні тим, про­ти яких спрямовані. Право на реторсії завжди належить дер­жаві. На відміну від права на репресалії воно не виникає в результаті вчиненого іншим суб'єктом правопорушення. Звідси важлива якість реторсій — вони можуть застосову­ватися як превентивний захід за наявності загрози право­порушення. Репресалії можуть застосовуватися лише після того як правопорушення стане фактом, що здійснився².

Репресалії — односторонні примусові заходи, що допус­каються міжнародним правом як контрзахід у разі право­порушення. Вони здійснюються відповідно до міжнародно­го права, але оскільки є контрзаходами щодо правопоруш­ника, остільки можуть виходити за рамки міжнародного права в тих межах, що визначаються характером правопо­рушення. З цього видно, що репресалії мають бути пропор­ційними: інтенсивність контрзаходів не може бути вища за ту, що необхідна для досягнення безпосередньої мети. Пе­ревищення меж необхідного саме по собі є правопорушен­ням, зловживанням правом.

Репресалії припиняються із досягненням мети. Мета ж полягає в тому, щоб спонукати до припинення правопору­шення та до виконання зобов'язань щодо породжених ним правовідносин відповідальності. Сучасне міжнародне пра­во забороняє збройні репресалії - бомбардування, інтервен­цію, мирну блокаду.

Невизнання є відмовою визнавати ситуацію, створену неправомірними актами. Як приклад можна навести неви­знання юридичної чинності протиправних договорів, тери­торіальних змін у результаті агресивної війни, протиправ­них режимів тощо. У певних ситуаціях держави вдаються до розриву дипломатичних і консульських відносин для захисту своїх прав. У рамках міжнародних організацій пе­редбачені санкції, що передбачають призупинення членства та виключення з організації.

Самооборона — особливий вид санкцій, оскільки перед­бачає збройні примусові заходи. Право на самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН може бути реалізоване виключно у відповідь на збройний напад. Цей різновид контрзаходів близький репресаліям, але, оскільки мова йде про реакцію на найбільш серйозне правопорушення, що слу­жить підставою для застосування збройних сил, самообо­рона виокремлена в особливий вид.

У разі особливо небезпечних зазіхань на міжнародний пра­вопорядок може бути використано міжнародний механізм для застосування проти держави-порушника колективних приму­сових заходів із використанням збройної сили. Важлива роль тут належить Раді Безпеки ООН. Стаття 42 Статуту ООН упов­новажує його починати такі дії повітряними, морськими чи сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтри­мання (відновлення) міжнародного миру та безпеки¹.

Чітке договірне оформлення процесуального механізму врегулювання становить собою необхідну передумову реаль­ної сили норм міжнародного права. Саме в цьому вбачають­ся значні можливості підвищення їхньої ефективності. Коли порядок захисту прав нормативно не закріплений, державі важко змусити порушника нести відповідальність. Третя частина «Врегулювання спорів» Проекту статей ста­новить собою спробу формулювання такого порядку та на­зиває такі заходи: переговори, добрі послуги та посередниц­тво, примирення, погоджувальні комісії, арбітраж.

За загальним правилом можливості арбітражної та су­дової процедури обмежені необхідністю згоди сторін. Так, до компетенції Міжнародного Суду належать, як правило, справи, передані обома конфліктуючими сторонами.

Санкції можуть застосовуватися лише в разі вчинення міжнародного навмисного делікту. Застосування санкцій в інших випадках не можна вважати правомірним, тому що, власне кажучи, санкції є реакцією на навмисне здійснення протиправних дій чи навмисне заподіяння збитку. На відміну від інших форм прояву принципу відповідальності (пред'явлення претензії на відшкодування збитку) застосу­вання санкцій полягає не лише в компенсації інтересів по-страждалої сторони за рахунок інтересів сторони-відпові-дача, але й в обмеженні політичних і матеріальних інтересів останньої. Санкції за своїми наслідками не завжди про­порційні шкоді, заподіяній деліктвентом, вони можуть пе­ревищувати обсяг і характер шкоди. У цьому полягає ха­рактерна риса санкцій, що відрізняє їх від інших форм відповідальності та надає їм характер покарання².

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН Рада Безпеки може вимага­ти від членів ООН застосування примусових заходів, що передбачають «повне або часткове припинення економічних відносин, використання залізничних, морських, повітря­них, поштових, телеграфних, чи радіо- й інших засобів спо­лучення, а також розрив дипломатичних відносин».

Можуть застосовуватися й інші обмежувальні заходи: підвищення мита на товари цієї держави, відмова у в'їзді її громадянам тощо. На практиці санкції можуть виражати­ся також у виключенні держави з міжнародної організації, розриві з нею дипломатичних відносин, призупиненні прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародних організаціях, припиненні економічних, господарських і культурних відносин, обмеженні прав фізичних і юридич­них осіб держави-деліктвента тощо¹.

Щодо переможених держав, які розв'язали агресивну війну, можуть вживатися такі санкції, як обмеження дер­жавного суверенітету, заборона мати свої збройні сили і т. д. Своєрідною санкцією можна вважати переслідування порушника міжнародного права.