§ 7 Правові засоби вирішення спорів

До правових засобів вирішення міжнародних спорів відносять міжнародний арбітраж і міжнародні суди. Інко­ли правовим засобом визнається погоджувальна комісія, якщо їй надається право ухвалювати юридично обов'язкові висновки, що ґрунтуються на міжнародному праві. Держа­ви переважно негативно ставляться до правових засобів вирішення спорів, що, на їхню думку, занадто обмежують суверенітет і не дозволяють впливати на процес врегулю­вання, а тому зазвичай вдаються до них у крайньому разі.

Міжнародний арбітраж. Цей засіб зарекомендував себе як ефективний інструмент вирішення міждержавних спорів, зокрема досить складних, обтяжених серйозним міжнародним протистоянням сторін. В останні десятиліття поширилася практика передбачати арбітражне врегулюван­ня спорів як засіб врегулювання можливих спорів щодо тлу­мачення та застосування міжнародних угод. З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.

Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхом укладання спірними сторонами особливої міжна­родної угоди, що називається компромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів; пред­мет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер і джерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесення рішення; юридичну обов'язковість рішення.

Якщо компроміс укладається після виникнення конкрет­ного спору, має місце арбітраж ad hoc. Також можлива по­передня домовленість про арбітраж як засіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в договорі з певного питання або у спеціальному договорі про арбітраж. У цьо­му разі має місце постійний арбітраж. Його юрисдикція може бути обов'язковою або факультативною (добро­вільною).

Окремо слід відзначити Постійну палату третейського суду (англ. Permanent Court of Arbitration, буквально пе­рекладається як «Постійний арбітражний суд»), створену на підставі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років про мир­не вирішення міжнародних спорів. Для кожного спору, що передається на вирішення Палати, його сторони укладають компроміс та обирають арбітрів із переліку осіб, що фор­мується державами — учасницями Конвенцій.

Міжнародні суди. Теорія використовує для визначення всього розмаїття існуючих міжнародних судів родове понят­тя міжнародний судовий орган (або міжнародна судова ус­танова), що характеризується такими ознаками: ство­рюється та діє згідно з міжнародним юридичним інструмен­том - міжнародним договором або рішенням міжнародної організації, що ґрунтується на повноваженнях, наданих міжнародним договором; склад суддів визначається до мо­менту передачі спору на розгляд; має юрисдикцію щодо спорів, однією із сторін яких є суб'єкт міжнародного пра­ва; вирішує спір згідно з наперед встановленою процеду­рою, що не може бути змінена сторонами; його рішення ґрунтуються на чинному міжнародному праві та є юридич­но обов'язковими для сторін. На сьогодні можна налічити близько півтора десятки міжнародних судових органів, що відповідають цим критеріям. Усі вони були створені у другій половині ХХ ст.¹ Переважна їх більшість вирішують спори про застосування та тлумачення конкретного міжнародно­го договору, як правило, регіонального.

§ 8 Міжнародний Суд

Міжнародний Суд є одним із шести головних органів ООН і головним судовим органом цієї організації (статті 7, 92 Ста­туту ООН). Він прийшов на зміну Постійній палаті міжна­родного правосуддя, що діяла в 1921 —1946 роках під час існування Ліги Націй. У теорії Міжнародний Суд часто на­зивають Світовим Судом, що наголошує на межах його юрисдикції та ролі в міжнародному правопорядку. Статут Міжнародного Суду є невід'ємною частиною Статуту ООН. Тому кожна держава - член ООН одночасно є учасницею Статуту Суду, що, проте, не означає автоматичного визнан­ня юрисдикції Суду.

Міжнародний Суд розташований у нідерландському місті Гаага. Складається з 15 суддів, що обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки на дев'ятирічний строк¹.

¹ Зокрема, Міжнародний Суд (діє з 1946 р.), Міжнародний трибунал з морського права (1996), Апеляційний орган Світової організації торгівлі (1996), Європейський суд з прав людини (1959), Міжамери­канський суд з прав людини (1979), Суд Європейських співтовариств (1952), Суд Європейської угоди про вільну торгівлю (1994), Суд Еконо­мічного Союзу Бенілюксу (1974), Економічний суд Співдружності не­залежних держав (1993), Суд Спільного ринку Східно-Південної Афри­ки (1998), Суд Андійського співтовариства (1984), Центральноамери­канський суд (1994).

Склад Суду повинен забезпечувати представництво голов­них форм цивілізації й основних правових систем світу. Якщо Суд приймає до розгляду справу, спірною стороною якої є держава, що не має у складі Суду судді свого грома­дянства, ця держава має право призначити на час розгляду цієї справи суддю ad hoc на свій вибір.

Головна функція Суду — вирішувати спори на основі міжнародного права. Він також має право надавати консуль­тативні висновки з будь-якого питання міжнародного пра­ва. За час свого існування Міжнародний Суд ухвалив близь­ко 80 рішень у справах, спірними сторонами яких були по­над 60 держав. 16 вересня 2004 р. Румунія подала до Суду позов проти України про визначення меж морського кордо­ну в Чорному морі та, відповідно, меж континентального шельфу та виключних економічних зон.

Вирішення спорів. Міжнародний Суд має право вирішу­вати спори тільки між державами, що є учасницями Стату­ту Суду. Утім спір за участю міжнародної організації або приватної особи фактично може бути розглянутий Міжна­родним Судом, але тільки якщо його можна «трансформу­вати» в міждержавний. Наприклад, 1999 р. Федеративна Республіка Югославія (зараз Сербія та Чорногорія) подала позови проти окремих держав — членів НАТО, але не про­ти самої цієї міжнародної організації, що ініціювала та ре­алізовувала застосування збройної сили проти ФРЮ. Також Суд неодноразово вирішував спори про притягнення до відповідальності держав, що порушили права іноземців, за позовами держав, громадянами яких були ці особи.

Юрисдикція Міжнародного Суду є факультативною, тобто Суд має право прийняти справу до розгляду по суті тільки за умови надання на це чітко вираженої згоди обома спірними сторонами.

¹ 3 1961 по 1970 pp. суддею Міжнародного Суду від СРСР був Ко-рецький Володимир Михайлович (1890-1984), який у 1944-1949 ро­ках очолював кафедру міжнародного права Харківського юридичного інституту (зараз це Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). З 1968 по 1970 pp. він обіймав посаду Віце-Прези-дента Суду.

Відповідно до ст. 38 Статуту Суду цей судовий орган ви­рішує спори на підставі міжнародного права, застосовуючи міжнародні договори, міжнародні звичаї, загальні принци­пи права, а також, як допоміжний засіб для визначення правових норм, судові рішення та доктрини найбільш ква­ліфікованих спеціалістів із публічного права. Утім сторони спору можуть домовитися про надання Суду права виріши­ти справу ex aequo etbono, тобто по справедливості.

Рішення Міжнародного Суду є обов'язковим для сторін, остаточним і не підлягає оскарженню. Згідно зі ст. 94 Ста­туту ООН, коли яка-небудь сторона у справі не виконає зо­бов'язання, покладеного на неї рішенням Суду, друга сто­рона може звернутися до Ради Безпеки, яка може зробити рекомендації або вирішити про вжиття заходів для вико­нання рішення.

Надання консультативних висновків. Статут ООН надає право Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки запитувати від Міжнародного Суду консультативні висновки з будь-якого юридичного питання (ст. 96). Крім того, Генеральна Асам­блея може дозволити іншим органам ООН і її спеціалізова­ним установам запитувати консультативні висновки Суду з юридичних питань, що виникають у межах їхньої компе­тенції. До цього часу Міжнародний Суд надав 24 висновки на запити Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економіч­ної та Соціальної Ради, ЮНЕСКО, Всесвітньої організації охорони здоров'я та Міжнародної морської організації.

Незважаючи на те, що консультативні висновки Суду не мають юридично обов'язкової сили для органів (установ), що його запитали, загалом вони виконуються.

§ 9 Вирішення спорів у межах міжнародних організацій

У статутах більшості з міжнародних міждержавних організацій містяться положення, що покликані регламен­тувати вирішення спорів між державами — членами орга­нізації або між державами-членами та самою організацією з питань, віднесених до її компетенції. Спори в межах орга­нізацій вирішуються переважно політичними засобами, а рішення мають рекомендаційний характер. Утім органі­зації інтеграційного типу зазвичай мають розвинуті меха­нізми вирішення спорів за участю постійних судових органів з обов'язковою юрисдикцією.

Вирішення спорів у межах ООН. Організація Об' єднаних Націй створювалася як єдина універсальна організація, покликана «підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою... здійснювати мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, владнай -ня або розв'язання міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушення миру» (ст. 1 Статуту ООН). У Статуті ООН основні норми щодо врегулювання міжна­родних спорів зосереджені в розділі VI «Мирне вирішення спорів» (статті 33—38), який починається з переліку мир­них засобів, що їх спірні сторони за своїм вибором повинні насамперед використати для вирішення спору, продовжен­ня якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ч. 1 ст. 33).

Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання «може привести до міжнародних ускладнень або викликати спір» (ст. 34), тобто має місце, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуванням претензій, хоча і по­роджує певні тертя між ними і напруженість. За Статутом ООН повноваження Організації та її органів залежать від того, до якого виду належить спір або ситуація, а саме чи загрожує їх продовження підтриманню міжнародного миру та безпеки. Здійснювати кваліфікацію спору або ситуації уповноважена Рада Безпеки (ст. 34). За загальним прави­лом ООН має право втрутитися у процес мирного врегулю­вання, коли така загроза має місце, а сторони не здатні са­мостійно вирішити спір. Брати участь у вирішенні спорів мають чотири органи ООН: Рада Безпеки, Генеральна Асам­блея, Генеральний Секретар і Міжнародний Суд.

Рада Безпеки, на яку відповідно до ст. 24 Статуту ООН покладена головна відповідальність за підтримання міжна­родного миру та безпеки, посідає центральне місце у вирі­шенні спорів. Відповідно, цей орган має широкі повнова­ження з цього питання: вимагати від сторін вирішення їхнього спору за допомогою мирних засобів, перелічених у Статуті (ч. 2 ст. 33); розслідувати будь-який спір або ситуа­цію для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародно­го миру та безпеки (ст. 34); на будь-якій стадії спору або ситуації рекомендувати належну процедуру чи методи вре­гулювання (ч. 1 ст. 36); надавати в будь-який час сторонам спору, на їх вимогу або за власною ініціативою, рекомен­дації з метою його мирного вирішення (ст. 37, 38)таін. При виконанні своїх повноважень Рада Безпеки може викону­вати функції добрих послуг, посередництва, обслідування або примирення.

Генеральна Асамблея також має право давати рекомен­дації щодо вирішення спорів або ситуацій, доведених до її відома державами або Радою Безпеки (статті 11,14, 35). Але її повноваження є факультативними: коли Рада Безпеки виконує свої функції щодо будь-якого спору або ситуації, Генеральна Асамблея не може давати будь-які рекомен­дації, що стосуються цього спору або ситуації, якщо Рада Безпеки не запитає про це (ст. 12).

Нерідко важливу роль у врегулюванні спорів відіграє Генеральний Секретар. Статут ООН уповноважує його до­водити до відома Ради Безпеки про будь-які питання, які, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжна­родного миру та безпеки (ст. 99). Генеральний Секретар за дорученням Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї надає добрі послуги та здійснює посередництво.

Участь Міжнародного Суду у вирішенні спорів, як зазна­чалося, залежить від ініціативи спірних сторін і їхньої згоди прийняти його юрисдикцію. Але Статут ООН наголошує, що спори юридичного характеру повинні, як загальне правило, передаватися сторонами до Міжнародного Суду (ч. 3 ст. 36).

Вирішення спорів у межах регіональних міжнародних організацій. У ч. 1 ст. 33 Статуту ООН серед засобів вирі­шення спорів названо «звернення до регіональних органів або угод». При застосуванні цієї норми слід брати до уваги розділ VIII «Регіональні угоди» Статуту ООН.

Прикладом регіональних угод є Європейська конвенція 1957 р. про мирне вирішення спорів і Американський до­говір 1948 р. про мирне вирішення спорів, а регіональних органів — Ліга арабських держав, Організація американсь­ких держав, Африканський союз, Рада Європи, Асоціація держав Південно-східної Азії, Організація з питань безпе­ки та співробітництва в Європі.

Статут ООН надав регіональним структурам відносну са­мостійність у мирному врегулюванні спорів. Критерієм роз­межування повноважень є характер міжнародних спорів. Компетенція ООН охоплює спори, продовження яких може загрожувати або в дійсності загрожує міжнародному миру та безпеці. Сфера дії регіональних організацій обмежена місцевими спорами, під якими прийнято розуміти спори між державами певного географічного району, продовження яких не загрожує підтриманню міжнародного миру та без­пеки всередині або поза межами цього району.

§ 10 Вирішення міжнародних спорів між державами та юридичними і фізичними особами

Донедавна міжнародний спір вважався синонімом спо­ру між державами. Ідея запровадження міжнародних ме­ханізмів вирішення спорів між державами та приватними особами розглядалася як втручання у сферу виключної внутрішньої компетенції держави і тому принципово не приймалася державами. Утім ситуація кардинально зміни­лася у другій половині XX століття, коли надзвичайно зрос­ли кількість і розмаїття міжнародних контактів і, відпові­дно, нових типів суперечок. Це потребувало запроваджен­ня адекватних механізмів вирішення спорів.

Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів діє відповідно до положень Вашингтонської конвенції 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між держа­вами й іноземними особами¹. Центр вирішує спори між дер­жавами та приватними іноземними інвесторами шляхом примирення або арбітражу. Досить часто двосторонні дого­вори про взаємний захист інвестицій надають Центру юрис­дикцію щодо спорів про їх тлумачення та застосування. Про­ти України до Центру було подано три позови.

Постійна палата третейського суду в 90-х роках XX ст. була уповноважена вирішувати спори між державами або міжнародними організаціями та приватними особами.

Трибунал із позовів між Іраном і США був створений 1981 р. для розгляду, зокрема, позовів американських громадян і компаній проти Ірану та громадян і компаній Ірану проти США. Трибунал вирішив близько 4 тисяч справ.

Окремо слід відзначити діяльність Європейського Суду із прав людини, що розглянув тисячі позовів фізичних та юридичних осіб проти держав — учасниць Європейської конвенції 1950 р. про захист прав людини й основних сво­бод. Аналогічний йому Міжамериканський суд із прав людини розглядає позови про порушення Американської кон­венції 1969 р. з прав людини.

У рамках багатьох міжнародних організацій інтеграцій­ного типу фізичні та юридичні особи мають право оскаржу­вати дії органів цієї організації. Наприклад, в рамках Євро­пейського Союзу Суд Європейських співтовариств розгля­нув тисячі позовів приватних осіб проти Європейської Комісії, Ради Союзу та Європейського Парламенту.

Позитивний результат діяльності цих органів полягає насамперед у тому, що спори вирішуються на якомога ниж­чому рівні, не дозволяючи їм набути класичного міждержав­ного характеру. У результаті держава не використовує пра­во дипломатичного захисту приватних осіб, які знаходять­ся під її владою.

Отже, не завжди відповідає сучасним реаліям тверджен­ня, що всі без винятку спори в міжнародній сфері мають розглядатися виключно в рамках принципу мирного вирі­шення спорів, як він сформульований у Статуті ООН. Утім мова не йде про те, щоб звільнити процес вирішення міжна­родних спорів за участю приватних осіб від обов'язку дот­римання стандартів, встановлених міжнародним публічним правом. Натомість є потреба у врахуванні специфіки зазна­чених спорів і, відповідно, збагачення цих стандартів.