Печать
PDF

Розділ 18 МИРНІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

Posted in Международное право - М.В.Буроменський Міжнародне право

Рейтинг пользователей: / 5
ХудшийЛучший 

Розділ 18 МИРНІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

 

§ 1 Історія становлення в міжнародному праві зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів

Тривалий час загальне міжнародне право не покладало на держав обов'язку вирішення будь-яких спорів виключ­но мирними засобами, який вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенітету.

Таке зобов'язання держави брали на себе лише в рамках двосторонніх договорів з окремих питань. Значно рідше укладалися угоди про вирішення конкретних суперечок або певних типів спорів. Серед них особливе значення мав До­говір між США та Великобританією про дружні відносини, комерцію та навігацію, укладений 1794 р. (відомий як До­говір Джея). Арбітражна процедура, передбачена цим до­говором, не тільки дозволила вирішити велику кількість спорів між двома державами, а й стала взірцем при ство­ренні інших міждержавних арбітражів, яких у 1795—1914 роках було більше двохсот.

Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої світової війни відбувається становлення норми про обмеження пра­ва держав використовувати немирні засоби для врегулюван­ня міжнародних спорів, а згодом — і про повну заборону таких засобів. Інші напрями розвитку міжнародного права цього часу — регламентація на універсальному рівні окре­мих мирних засобів вирішення спорів, а також створення всесвітнього міжнародного судового органу.

На І Гаазькій мирній конференції 1899 р. було укладено Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка на ІІ Гаазькій конференції 1907 р. була викладена в новій редакції1. За цими конвенціями держави-учасниці по­годилися забезпечувати мирне залагодження своїх міжна­родних суперечок та уникати, наскільки це можливо, звер­нення до сили у стосунках між собою. Конвенції детально регламентували деякі мирні засоби вирішення спорів (добрі послуги, посередництво, слідчі комісії) і передбачили ство­рення Постійного третейського суду.

Статут Ліги Націй, укладений 1918 р., наклав на держав -членів цієї організації більш жорсткі зобов'язання: не роз­починати війну, допоки не мине три місяці від дня ухвален­ня рішення щодо певного спору міжнародним арбітражем, судом або Лігою Націй. 1920 р. вперше був створений все­світній судовий орган - Постійна палата міжнародного пра­восуддя (ППМП).

Першим багатостороннім договором, що заборонив вда­ватися до війни, став Пакт про відмову від війни як знаряд­дя національної політики, укладений 27 серпня 1928 р. в Парижі (Пакт Бріана — Келлога). Держави - учасниці Пак­ту постановили, що «врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру чи якого б походження вони не були, повинні завжди здійснюватися тільки мирними засобами», а також засуди­ли звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовилися у своїх взаємовідносинах від війни як знаряддя національної політики. До Пакту приєдналася абсолютна більшість держав світу, тобто напередодні Дру­гої світової війни договірне зобов'язання мирного вирішен­ня міжнародних спорів набуло універсального характеру. Утім численні порушення Пакту звели його практичне зна­чення нанівець.

Остаточне закріплення цього зобов'язання на всесвітньо­му рівні було здійснене у Статуті ООН — міжнародної орга­нізації, створеної з метою мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, вирішу­вати міжнародні спори чи ситуації, що можуть призвести до порушення миру (ст. 1). Статут закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддава­ти загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість» (п. 3 ст. 2). Також був створений Міжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замінив ППМП.

У Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 р. євро­пейські держави підтвердили, що у своїх стосунках керу­ватимуться принципом мирного врегулювання спорів. Ус­тановчі документи впливових регіональних організацій, створених після Другої світової війни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД та ін.), закріпили обов'язок держав-членів ви­рішувати свої міжнародні спори мирними засобами.

 

§ 2 Характеристика міжнародно-правового зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів

На сьогодні кожна з держав світу є учасницею числен­них двосторонніх і багатосторонніх договорів, що зобов'я­зують вирішувати міжнародні спори виключно в мирний спосіб. Міжнародний Суд 1986 р. у рішенні у справі про військову та воєнізовану діяльність в і проти Нікарагуа кон­статував існування обов'язку мирного вирішення міжнарод­них спорів як звичаєвої міжнародно-правової норми. Орган­ізація Об'єднаних Націй, інші універсальні та регіональні міжнародні організації постійно підтверджують обов'язок держав і міжнародних організацій мирно вирішувати свої спори. Усе це дає підстави вважати зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів нормою загального міжна­родного права.

На сьогодні немає доказів офіційного визнання зобов'я­зання мирного вирішення міжнародних спорів нормою, що має характер jus cogens, тобто імперативною нормою загаль­ного міжнародного права. Утім, зважаючи на всесвітнє ви­знання принципу в юридичній та політичній площинах, існує велика ймовірність того, що будь-який договір, який встановить право вирішувати спори в немирний спосіб, буде визнаний юридично недійсним (нікчемним)1.

Зважаючи на важливість зобов'язання мирного вирішен­ня спорів для сучасних міжнародного права та системи міжнародних відносин, досить поширеним є його характе­ристика як принципу. У вітчизняній теорії склалася тра­диція відносити цю норму до кола основних принципів міжнародного права, тобто загальновизнаних і загально­обов'язкових норм, що визначають фундаментальні засади сучасного міжнародного правопорядку.

 

§ 3 Зміст принципу мирного вирішення міжнародних спорів

Хоча принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений у Статуті ООН, його юридичний зміст усе ще залишається досить невизначеним. Проблема полягає в тому, що наявність зобов'язань, які складають зміст цього принципу, доводиться на підставі переважно документів рекомендаційного характеру (міжнародного «м'якого» пра­ва): Декларації про принципи міжнародного права, що сто­суються дружніх відносин і співробітництва між держава­ми відповідно до Статуту ООН (резолюція Генеральної Асам­блеї ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р.), Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів (ре­золюція Генеральної Асамблеї ООН 37/10 від 15 листопада 1982 р.), Декларації про запобігання й усунення спорів, що можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій галузі (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 43/51 від 5 грудня 1988 р.), Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. та ін.

Типовий перелік зобов'язань за принципом мирного ви­рішення міжнародних спорів, що пропонується сучасною доктриною міжнародного права, має такий вигляд: вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами; вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду; вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки; не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку взаємоприйнятних рішень; використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір; утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити напруженість (на­приклад, висування ультимативних вимог), і не наражати на небезпеку міжнародний мир та безпеку; вирішувати спо­ри на основі міжнародного права та справедливості; вико­нувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

На практиці виникають сумніви щодо юридичної обов'яз-ковості майже кожного з перелічених зобов'язань, а також здатності міжнародної судової установи вирішити спір про дотримання цього принципу. Як виглядає, для вирішення такого спору на основі міжнародного права доведеться вста­новлювати, наскільки і в якому обсязі певне зобов'язання, що складає зміст принципу мирного вирішення спору, вста­новилося як звичаєва норма або закріплене в міжнародно­му договорі, учасниками якого є сторони спору.

 

§ 4 Поняття міжнародного спору, класифікація міжнародних спорів

Термін «спір» широко вживається в договірній практиці. Також можна зустріти такі терміни, як «неузгодженість», «суперечка», «протиріччя», «розбіжність», «конфлікт» тощо. Здебільшого вони є синонімами. Стала практика вживання конкретного терміна для позначення певного різновиду спо­ру не склалася. У доктрині термін «міжнародний спір» ви­користовується як узагальнююче (родове) поняття.

У міжнародному праві немає загальновизнаного визна­чення поняття «міжнародний спір». Ознаки спору встанов­люються для потреб реалізації певної процедури врегулю­вання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедур мирного врегулювання відбувається без фор­мального визначення ознак міжнародного спору. Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначен­ня змісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розуміє конфлікт правових поглядів, що об'єктивно існує до почат­ку розгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньо констатації самої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути об'єктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієї з них.

Отже, міжнародний спір можна визначити як формаль­но (об'єктивно) виражену суперечність між суб'єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнарод­ний спір — це юридичний факт, констатація наявності яко­го вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб'єктів міжнародного права реалізації принципу мирно­го вирішення міжнародних спорів.

Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів. Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що заз­вичай служить двом цілям: визначити, які спори підпада­ють під дію цього договору; встановити, які мирні засоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. На­приклад, Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів рекомендують державам-учасницям для врегулювання «серйозної незгоди або конфлікту» вдаватися до мирних послуг або посередництва; при «розходженнях міжнародного характеру, що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці в поглядах на питання факту» — створювати слідчу комісію; арбітраж ре­комендується як найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення «питань юридичного характеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій».

У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжна­родно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації — виокремити спори, які зда­тен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифіка­ція вважається занадто академічною через відносний харак­тер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб'єктів міжнародного права має ви­рішуватися на основі норм міжнародного права.

 

§ 5 Поняття та класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів

Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулю­вання спорів за допомогою сили можна говорити, наприк­лад, у політичній площині. З правового погляду кожен ви­падок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов'язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулю­ють використання сили в міжнародних відносинах.

У чинному конвенційному міжнародному праві визначен­ня поняття «мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирі­шення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мир­них засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору можна визначити як певну послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб'єктів міжнарод­ного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об'єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

Загальне міжнародне право не зобов'язує держави звер­татися до конкретного засобу вирішення спорів і надає державам — учасницям спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, про­довження якого могло б загрожувати підтриманню міжна­родного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посеред­ництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звер­нення до регіональних органів або угод чи іншими мирни­ми засобами за своїм вибором.

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До диплома­тичних належать переговори, добрі послуги, посередницт­во, обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий порядок. Усі засоби, крім переговорів, передбача­ють залучення третьої сторони, що зобов'язана запропону­вати свій варіант вирішення спору. Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права1; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від сто­роннього впливу, насамперед спірних сторін; для політич­них засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнен­ня рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридич­но обов'язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках по­літичного засобу, переважно є рекомендаційним.

Твердження, що юридичні спори нібито повинні вирі­шуватися виключно правовими засобами, а неправові — політичними, є хибним. Вибір мирного засобу далеко не завжди пов'язаний із переважанням у спорі політичних або правових моментів, оскільки багато що залежить від обставин конкретного спору (наприклад, невизначеність змісту норм міжнародного права, що мають застосовува­тися при врегулюванні спору; різниця в релігійних, куль­турних, ідеологічних і політичних цінностях держав— учасниць спору; роль третьої сторони у вирішенні суперечки; обов'язковість рішення для сторін спору; конфіденційність процедури врегулювання; вартість процесу врегулювання; можливість використання інших засобів мирного врегулю­вання).

 

§ 6 Дипломатичні засоби врегулювання спорів

Переговори. Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.

Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встанов­лені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирі­шуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усу­нути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має мож­ливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домо­вленість може бути юридично необов'язковою. Різновидом переговорів є консультації.

Добрі послуги та посередництво. Мета цих засобів — сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досяг­ненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними гро­мадськими діячами) індивідуально або колективно.

На відміну від посередника, особа, що надає добрі послу­ги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирі­шення спору. її головне завдання — допомогти спірним сто­ронам вступити у переговори, після чого її місія закінчуєть­ся. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов'язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.

Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов'язкової сили. Відмова сторін спору від запропо­нованого варіанту не вважається недружнім актом.

Обслідування та примирення1. Трапляється, що суть спо­ру зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору доз­воляє прискорити його врегулювання, насамперед внаслі­док усунення невизначеності щодо кола норм міжнародно­го права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторо­нами на паритетних засадах органу, що відповідно до вста­новленої процедури ухвалить висновок про фактичні обста­вини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів роз­слідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії).

Обслідування та примирення передбачаються численни­ми міжнародними договорами. Серед них слід виокремити Гаазьку конвенцію 1907 р. про мирне вирішення спорів, у частині ІІІ якої детально регламентовано порядок створен­ня та функціонування слідчих комісій, а також Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 р. (у редакції 1949 p.), глава І якого регулює погоджувальну про­цедуру. Також слід відзначити Декларацію про встановлен­ня фактів Організацією Об'єднаних Націй у галузі підтри­мання міжнародного миру та безпеки, затверджену резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 46/59 від 9 грудня 1991 р., і Типові правила щодо вирішення спорів між державами через примирення, затверджені резолюцією Генеральної асамблеї ООН 50/50 від 11 грудня 1995 р.

Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників. Відповідно до ст. 21 Закону «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.1 для вирішення питань, пов'язаних із підтриманням режи­му державного кордону України, виконання міжнародних договорів із цього питання, створення умов для мирного розв'язання прикордонних конфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України призна­чаються прикордонні представники України, а також їхні заступники.

Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважу­ються ухвалювати юридично обов'язкові рішення для сторін спору. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обов'язковість їх рішень (наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 р.).