Печать
PDF

Розділ 14 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАНЬ ЮРИСДИКЦІЇ - Страница 2

Posted in Международное право - М.В.Буроменський Міжнародне право

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

§ 5 Міжнародна правова допомога

Міжнародна правова допомога є офіційною діяльністю державних органів, яка здійснюється на підставі міжнарод­них договорів. Випадки надання міжнародної правової до­помоги без укладання договорів є рідкими та пов'язані з прийняттям рішення у конкретній справі на рівні централь­ного органу виконавчої влади. Договори про правову допо­могу забезпечують найбільш повне здійснення національ­ної юрисдикції й уникнення конфлікту юрисдикцій — саме з цією метою держави їх укладають. Останнім часом з по­явою міжнародних судових органів міжнародні договори можуть передбачати можливість надання правової допомо­ги для здійснення міжнародної кримінальної юрисдикції. Міжнародна правова допомога охоплює також правову до­помогу в цивільних і сімейних справах.

Міжнародні договори із правової допомоги в переважній більшості є двосторонніми. В окремих випадках, за умови наявності певних інтеграційних відносин, питання правової допомоги вирішують на підставі багатосторонніх угод. Україна, наприклад, бере участь у двох таких системах міжнародної правової допомоги — СНД і Раді Європи. У рамках СНД це один багатосторонній договір — Конвенція про правову допомогу у правових відносинах із цивільних, сімейних та кримінальних справ 1993 р.1. У рамках Ради Європи укладено низку договорів: Конвенцію про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р.2, Конвенцію про видачу правопорушників 1957 р.3, Конвенцію про репатрі­ацію неповнолітніх 1970 р., Конвенцію про передачу заяв про правову допомогу 1977 р., Конвенцію про передачу про­вадження у кримінальних справах 1972 р., Конвенцію про передачу засуджених 1983 р. тощо.

Договори про правову допомогу в основному регулюють такі питання, як екстрадиція, виконання іноземного судо­вого рішення, виконання окремого процесуального доручен­ня, а також питання колізійного права. Інколи це можуть бути інші питання, наприклад обмін інформацією4. Перелік напрямів правової допомоги, які включено до конкретного договору, залежить від домовленості між державами: це може бути екстрадиція, причому окремої групи осіб, пра­вова допомога лише у цивільних справах, правова допомо­га і в цивільних, і у кримінальних справах. Питання пра­вової допомоги можуть бути включені до міжнародних до­говорів про уніфікацію кримінального законодавства. Прохання про надання правової допомоги може бути відхи­лено, якщо надання такої допомоги може зашкодити суве­ренітету чи безпеці або суперечить законодавству держави, що робить запит.

Екстрадиція. Екстрадицією називають видачу однією державою іншій осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину або яких засуджено за скоєння злочину. У міжнародній практиці розповсюджені міжнародні договори про екстрадицію. Зазвичай у них вказують: правопорушення, скоєн­ня яких є підставою для екстрадиції; підстави для відмови в екстрадиції; порядок направлення вимоги про екстради­цію; документи, які мають супроводжувати вимогу про ек­страдицію; організаційно-правові засоби забезпечення ек­страдиції. Екстрадиція, як і інша правова допомога, є офі­ційною діяльністю, яку здійснюють лише спеціально уповноважені органи держави. В Україні такими повнова­женнями наділена Генеральна прокуратура України.

У міжнародно-правовій практиці відомі умови, за яких екстрадицію, як правило, не здійснюють. Зазвичай на них вказують в міжнародних договорах. У видачі відмовляють, якщо: особа є громадянином держави, від якої вимагають видачі1; злочин, який скоїла особа, розглядається державою, яка робить запит, як політичний; закінчились строки дав­ності; правопорушення пов'язане з податками, митними збо­рами; правопорушення є злочином приватного звинувачен­ня; правопорушення не є злочином за законом держави, від якої вимагають видачі; злочин скоєно на території держа­ви, від якої вимагають видачі; за правопорушення не пе­редбачено покарання у вигляді позбавлення волі; компетентні органи держави, від якої вимагають видачі, прийняли оста­точне рішення не порушувати кримінальної справи або при­пинити кримінальне переслідування за те ж саме правопору­шення. Після одержання вимоги запитувана Договірна Сто­рона негайно вживає заходів для взяття під варту особи, видача якої потрібна (за винятком тих випадків, коли видача не може бути здійснена), та негайно повідомляє про це державу, що запитує. Особа, узята під варту для забезпечення екстрадиції, повинна бути звільнена, якщо вимога про її видачу не надійде протягом одного місяця з дня узяття під варту.

Участь у Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. накладає обмеження щодо екстрадиції з України будь-якої особи, яка знаходиться під її юрисдик­цією. Зокрема, заборонено видавати державам, в яких цю особу може бути засудженно до смертної кари, та державам, де існує практика застосування тортур, нелюдського або та­кого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Виконання іноземних судових рішень у цивільних спра2 вах. Забезпечення за допомогою міжнародного договору виконання іноземного судового рішення є важливою гаран­тією права особи на судовий захист. Питання про умови та процедуру виконання іноземного судового рішення є обо­в'язковою складовою міжнародних договорів про правову допомогу в цивільних справах. Найбільш поширеним в Україні є виконання іноземного судового рішення відпові­дно до процедур, передбачених у Конвенції про правову до­помогу у правових відносинах із цивільних, сімейних і кри­мінальних справ 1993 р. Клопотання про визнання та дозвіл на примусове виконання рішень розглядаються судами дер­жави, на території якої має бути здійснене примусове ви­конання. Порядок примусового виконання визначається згідно із законодавством держави, на території якої має бути здійснене примусове виконання.

У визнанні судових рішень і у видачі дозволу на приму­сове виконання може бути відмовлено у випадках, визна­чених у міжнародному договорі.

 

§ 6 Міжнародне кримінальне право

Ідея міжнародного кримінального права широко обгово­рюється у правовій літературі з початку ХІХ ст.1. Але в неї значно глибші корені. Ще в XVII ст. Гуго Гроцій проголо­сив засади космополітичної юриспруденції: кожна держава зобов'язана або самостійно покарати злочинця, або ви­дати його державі, що його переслідує. Згодом ця ідея була розвинена в теорії універсальної дії правових законів, яка основну увагу зосередила на невідворотності покарання. При цьому будь-який злочин розглядався як такий, що при­родно посягає на загальний світовий правопорядок. Тому на перший план висувалася ідея повної уніфікації кримі­нального законодавства держав на основі міжнародного кримінального кодексу.

На початку ХХ ст. пошуки в галузі теорії міжнародного кримінального права досягли кульмінації. Були розроблені проекти міжнародних кримінальних кодексів і винесені для обговорення на міжнародні кримінальні конгреси. Жоден із цих проектів не був прийнятий навіть у рамках декіль­кох держав. Приблизно та сама ситуація зберігається аж до сьогодні, хоча існують авторитетні кримінологічні дослід­ження універсальних джерел злочинності1, а у світі укла­дено кілька десятків загальних міжнародних договорів про уніфікацію кримінального законодавства. Однак існуючі міжнародні договори про уніфікацію кримінального зако­нодавства не можна ототожнювати з поняттям міжнарод­ного кримінального права.

І все ж-таки сьогодні виникає можливість говорити про формування міжнародного кримінального права як сукуп­ності міжнародно-правових норм, що встановлюють на цьо­му етапі його розвитку караність найбільш серйозних і та­ких, що викликають заклопотаність усього міжнародного співтовариства, посягань на міжнародний мир, міжнарод­ну безпеку, людяність. З метою вирішення цього завдання в міжнародному кримінальному праві визначені діяння, що є злочинними, і встановлені покарання, що підлягають за­стосуванню до осіб, які скоїли такі злочини.

Становлення міжнародного кримінального права без­посередньо пов'язане із прийняттям статутів міжнарод­них кримінальних судових органів: Статуту Міжнарод­ного трибуналу з Руанди, Статуту Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії, Римського Статуту Міжна­родного кримінального суду1. У цих актах закріплена міжнародна юрисдикція трибуналів щодо строго визна­ченого переліку злочинів, сформульовані склади таких злочинів і визначені кримінально-процесуальні та кри­мінально-виконавчі процедури залучення до міжнарод­ної кримінальної відповідальності. Міжнародне кримі­нальне право на сьогодні визнає такі злочини: злочини проти людства (геноцид, апартеїд, расову дискримінацію), військові злочини.

Геноцид. Злочинність геноциду визнана Конвенцією про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Статутом Міжнародного кримінального суду. Загальнови­знано, що геноцид є злочином і відповідно до звичаєвого права. Міжнародне право розглядає геноцид як тяжкий міжнародний злочин проти людяності. Геноцид відносить­ся до міжнародних злочинів з дуже високим рівнем латент­ності. Влади держав, як правило, замовчують факти гено­циду2 або не включають геноцид у кримінальне законодав­ство3. Справи, пов'язані із залученням до відповідальності за злочин геноциду, у національній судовій практиці зуст­річаються вкрай рідко4. У міжнародній практиці юрисдик­цією із притягнення до відповідальності за цей злочин на­ділені всі три існуючі міжнародні кримінальні судові орга­ни: Міжнародний трибунал із Руанди, Міжнародний трибунал з колишньої Югославії, що вже винесли кілька вироків, і Міжнародний кримінальний суд.

Суб'єктом злочину геноциду може бути як фізична осо­ба, так і держава. Міжнародне право передбачає можливість застосування до злочинців універсальної кримінальної юрисдикції.

Апартеїд. Злочинність апартеїду визнана Конвенцією про запобігання злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р. Але з огляду на склад злочину, визначений у Кон­венції, апартеїд, поза сумнівом, є злочинним відповідно до звичаєвого міжнародного права. Прийняття Конвенції про запобігання злочину апартеїду та покарання за нього було пов'язане з появою держав — Південно-Африканської Рес­публіки та Південної Родезії, які проводили політику расо­вої сегрегації, спрямовану на знищення небілого населен­ня цих країн. Міжнародне право розглядає апартеїд як тяж­кий міжнародний злочин проти людяності, який становить серйозну загрозу для міжнародного миру та безпеки (ст. І). Розгляд справ про скоєння цього злочину підпадає під юрис­дикцію міжнародних криінальних судових органів, на що вказують статті ІІІ і V Конвенції.

Правова кваліфікація політики та практики расової сег­регації та дискримінації, яку було проведено під час роз­робки тексту Конвенції, призвела до висновку, що вони ма­ють різні прояви та підпадають під ознаки різних злочинів. Тому апартеїд за своїм складом є «синтетичним» злочином, який об'єднує ознаки двох інших тяжких міжнародних зло­чинів — геноциду та расової дискримінації (ст. ІІ).

Військові злочини. Перелік військових злочинів наданий у Женевських конвенціях про захист жертв війни 1949 р., у Статуті Міжнародного кримінального суду (докладніше див. розділ 20).

 

§ 7 Міжнародні кримінальні судові органи

Ідея створення міжнародних кримінальних судових органів неодноразово виникала в міжнародно-правовій док­трині. Однак ці плани не були реалізовані. Першими міжна­родними кримінальними судовими органами стали Нюрнберзький військовий трибунал1 і Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу2 (далі — Токійський військо­вий трибунал), створені ad hock після закінчення Другої світової війни для притягнення до відповідальності головних німецьких і японських військових злочинців. Незважаючи на недовгий час існування трибуналів (на Нюрнберзькому вирок був винесений 01 жовтня 1946 р., а на Токійському — 04 листопада 1948 p.), вони вплинули на формування прин­ципів міжнародної кримінальної відповідальності за здійснення військових злочинів і злочинів проти людства3, а також на становлення та розвиток ідеї міжнародної кримі­нальної юстиції. Досвід створення міжнародних криміналь­них судів був відновлений на початку 90-х років, коли Ра­дою Безпеки ООН були засновані Міжнародний трибунал з Руанди4 та Міжнародний трибунал з колишньої Югославії5. З огляду на те, що вони обидва створені ad hock, держави дійшли згоди щодо запровадження постійного Міжнародно­го кримінального суду, Статут якого набув чинності у 2002 р.6.

1 Створений відповідно до Декларації про відповідальність гітлерівців за скоєні злочини 30 жовтня 1943 р., прийнятою на Мос­ковській конференції 1943 р. і Угоди між урядами СРСР, США, Вели­кої Британії та Франції про судове переслідування й покарання голов­них воєнних злодіїв європейських країн «осі» 08 серпня 1945 р.

2 Створений відповідно до Угоди між урядами СРСР, США, Великої Британії, Франції, Китаю, Австралії, Канади, Нідерландів і Нової Зе­ландії 19 січня 1946 р., до якого пізніше приєдналися Індія й Філіппіни.

3 Такі принципи були сформульовані у вироку Нюрнберзького воєн­ного трибуналу та підтверджені в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН
від 11 грудня 1946 р. і 27 листопада 1947 р. в якості загальновизнаних принципів міжнародного права.

4 Повне найменування Міжнародного трибуналу з Руанди — Міжна­родний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за
геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного пра­ва, скоєні на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за
геноцид та інші подібні порушення, скоєні на території сусідніх дер­жав у період з 1 січня 1994 р. по 31 грудня 1994 р.

5 Повне найменування Міжнародного трибуналу з колишньої Юго­славії — Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб,
відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території колишньої Югославії з 1991 р.

6 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. — С. 292, 293.

 

§ 8 Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб — відносно нове явище в міжнародно-правовій практиці. Упер­ше фізичні особи були притягнуті до міжнародної криміналь­ної відповідальності на підставі вироків Нюрнберзького та То­кійського військових трибуналів. Надалі на можливість на­стання такої відповідальності для фізичних осіб указували кілька міжнародних договорів, зокрема Конвенція про попе­редження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 p., Римський Статут Міжнародного криміналь­ного суду, а також Статути Міжнародного трибуналу з колиш­ньої Югославії та Міжнародного трибуналу з Руанди.

Сучасна теорія та практика виходять із того, що міжна­родна кримінальна відповідальність може наставати для фізичних осіб тільки на підставі вироку суду та лише за здійснення злочинів, вичерпне визначення яких містить Статут відповідного міжнародного судового органу. Таким чином, міжнародне кримінальне переслідування за здійснення інших злочинів виключене. Це дозволяє гово­рити про дію в міжнародному кримінальному праві пре­зумпції невинуватості. Підсудний у міжнародному кримі­нальному судовому органі має право на захист.

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб може наставати як у вигляді позбавлення волі, так і у виг­ляді штрафу. Сучасна практика не передбачає створення спеціальних міжнародних пенітенціарних установ, таких як в'язниця Шпандау, у якій відбували покарання засуджені Нюрнберзьким військовим трибуналом. Виконання вироків, винесених існуючими міжнародними кримінальними судо­вими органами, покладене відповідно до спеціальних угод на низку національних пенітенціарних установ.

Реальна можливість залучення до міжнародної кримі­нальної відповідальності фізичних осіб за здійснення стро­го визначених у міжнародному праві злочинів є логічним підтвердженням руху держав до створення міжнародного кримінального права.