§ 8 Правовий режим виключної економічної зони

Поява виключної економічної зони пов'язана з давнім прагненням держав встановити риболовні зони, що вихо­дили б за межі територіальних вод. Дві справи, які розгля­дав із цього питання Міжнародний Суд (Велика Британія v Норвегії 1952 р. і Велика Британія v Ісландії 1974 p.), завершились визнанням права держави створювати 12-миль-ну риболовну зону. Ситуація особливо загострилась в 70-80-ті роки XX ст., коли деякі держави, що розвиваються, під приводом захисту своїх рибних ресурсів об'явили в од­носторонньому порядку про значне розширення територі­альних вод¹. Інші держави відмовились визнати це рішен­ня. У результаті в Конвенції ООН з морського права 1982 р. з'явився компроміс у вигляді виключної економічної зони, який отримав широке визнання в міжнародному морсько­му праві.

Конвенція з морського права 1982 р. визначає виключну економічну зону як «район, що знаходиться за межами територіального моря та прилягає до нього» (ст. 55), ши­риною не більше «200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіаль­ного моря» (ст. 57). Прибережна держава відповідно до міжнародного права отримує не повний суверенітет над вик­лючною економічною зоною, а «а) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як живих, так і неживих - у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і у відношенні інших видів діяльності з економічної розвідки та розробки вказаної зони, таких як виробництво енергії шляхом використан­ня енергії води, течії та вітру; б) юрисдикцію, передбачену у відповідних положеннях цієї Конвенції, у відношенні: i) створення і використання штучних островів, установок і споруд; ii) морських наукових досліджень; iii) захисту та збереження морського середовища; в) інші права й обов'яз­ки, передбачені в цій Конвенції» (ст. 56).

Прибережна держава визначає допустимий улов живих ресурсів у своїй виключній економічній зоні та забезпечує, щоб стан живих ресурсів у такій зоні не піддавався небез­пеці в результаті надмірної експлуатації. Вона має право споруджувати та дозволяти спорудження, експлуатацію та використання штучних островів, установок і споруд для економічних цілей (п. 1 ст. 60).

Визначаючи права й обов'язки прибережної держави, Конвенція з морського права 1982 р. встановлює права й обов'язки інших держав у виключній економічній зоні, а саме свободу судноходства, польотів, прокладання підвод­них кабелів і трубопроводів, інші з погляду міжнародного права правомірні види використання моря (п. 1 ст. 58). Іно­земна держава зобов'язана враховувати у виключній еко­номічній зоні права та дотримуватись законів прибережної держави, а прибережна держава - враховувати права іно­земної держави у виключній економічній зоні (п. 2 ст. 56).

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне зако­нодавство про виключну економічну зону, яке відповідно до Конвенції з морського права 1982 р. має бути сумісним з її нормами. В Україні прийнято Закон України «Про вик­лючну (морську) економічну зону України»¹. Криміналь­ним кодексом України в ст. 249 встановлена кримінальна відповідальність за незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом.

 

§ 9 Континентальний шельф

Континентальний шельф є одним із найбагатших районів світового океану. Тут виловлюють близько 90 % відсотків риби, тут розташовані багатющі запаси корисних копалин, у тому числі нафти та газу. З появою в середині XX ст. тех­нологій добування корисних копалин із дна моря деякі дер­жави спробували односторонньо поширити свій суверенітет на райони шельфу². Це породило численні територіальні спори між державами¹. У 60—90-ті роки XX ст. ці держави уклали біля ста міжнародних угод про розмежування шель­фу. Проблема делімітації континентального шельфу час від часу продовжує виникати в міждержавних відносинах, не­зважаючи на те що міжнародно-правові норми в цій області кодифіковані, у тому числі в загальному міжнародному праві, в Конвенції про континентальний шельф 1958 р. і в Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф - це морське дно та надра підвод­них районів, що простягаються за межі територіального моря на всьому протязі природного продовження його су­хопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відліковується ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простягається на таку відстань. Підводна окраїна матери­ка доходить до глибоководного дна океану та складається з шельфу, схилу і підйому, а також включає в себе продов­ження континентального масиву прибережної держави, що знаходиться під водою. Якщо підводна окраїна знаходить­ся далі 200 миль, зовнішня межа може простягатися на відстань до 350 морських миль від ліній, від яких відліко­вується територіальне море, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати. Відстань у 350 миль поширюєть­ся також на межу шельфу на підводних хребтах (ст. 76).

Конвенція про континентальний шельф 1958 р. давала дещо інше визначення шельфу². Однак обидва ці визначення, як і інші, що зустрічаються в міжнародних угодах, є суто правовими та відрізняються від географічного поняття кон­тинентального шельфу як материкової відмілини, що при­лягає до берегів суші та має з нею спільну геологічну будо­ву. Відповідно, у природі розміри шельфу можуть суттєво коливатися: від декількох миль біля західного узбережжя США до площі всього дна Північного моря.

Закріплюючи права прибережної держави на шельфи, Конвенція з морського права 1982 р. в багатьох речах по­вторює положення Конвенції про континентальний шельф 1958 р. Держави, як і раніше, не поширюють на шельф по­вного суверенітету, а мають певні суверенні права «з метою розвідки та розробки його природних ресурсів»¹. Ці права часто називають виключними, бо ніхто і ні за яких умов не вправі здійснювати таку діяльність без згоди прибережної держави. Вона має також виключне право дозволяти та ре­гулювати виробництво будь-яких бурильних робіт на шельфі, незалежно від їхньої мети². Прибережна держава вправі створювати на шельфі штучні острови, установки та споруди і встановлювати навколо них зони безпеки шири­ною до 500 метрів³.

Права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового статусу ні покриваючих шельф вод, ні повітряного простору, що знаходиться над ними.

Розмежування континентального шельфу суміжних або розміщених одна проти іншої держав здійснюють шляхом укладання міжнародних угод.

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне зако­нодавство про континентальний шельф. В Україні ст. 244 Кримінального кодексу України встановлена кримінальна відповідальність за порушення законодавства про конти­нентальний шельф України.

 

§ 10 Морське дно

Морське дно становить все більший інтерес для держав. Частково цей інтерес був задоволений визнанням у міжна­родному праві деяких прав держав на континентальний шельф. Про режим морського дна за межами шельфу домо­витися виявляється значно складніше. Проблема полягає в тому, що високорозвинуті держави, яких меншість, вже при­ступили до експлуатації ресурсів морського дна та розгляда­ють таку діяльність у межах свободи відкритого моря. Дер­жави, які за рівнем розвитку не спроможні мати або користу­ватися технологіями освоєння морського дна, а їх більшість, наполягають на встановленні для нього особливого правово­го режиму. Саме під впливом цієї більшості 1970 р. Генераль­на Асамблея ООН рекомендувала виробити для нього спе­ціальний правовий режим¹. Це питання стало одним з цент­ральних на ІІІ Конференції ООН з морського права.

Простір, що охоплює дно морів та океанів і його надра за межами дії національної юрисдикції, називають міжнарод­ним районом морського дна, а за термінологією Конвенції з морського права 1982 р. це «район». Встановлений у Кон­венції режим району є спробою знайти компроміс між еко­номічно розвинутими країнами та країнами, що розвива­ються. Однак відсутність під Конвенцією підписів найбіль­ших індустріальних держав робить проблематичним функціонування всього механізму користування районом.

 

§ 11 Міжнародні протоки

Протоками вважають природні морські протоки, що з'єднують частини світового океану. Протока може бути розташована на території або однієї (Босфор, Дарданелли), або двох держав (Гібралтар, Ла-Манш). Якщо протока знаходиться на міжнародних морських або повітряних шля­хах, для неї може бути встановлений міжнародно-правовий режим користування. Такий режим можуть визначати міжнародні договірно-правові або звичаєво-правові норми.

За загальним правилом у міжнародних протоках ви­знається принцип свободи судноплавства і повітряних по­льотів (Гібралтар, Ла-Манш, Магелланова протока). Після прийняття Конвенції про територіальне море та прилеглу зону ця норма отримала договірне закріплення. У Конвенції з морського права вказано, що всі судна та літальні апарати користуються правом транзитного проходу, який становить собою здійснення свободи судноплавства і польоту з метою безперервного та швидкого транзиту через протоку між од­нією частиною відкритого моря або виключної економічної зони та іншою частиною відкритого моря або виключної еко­номічної зони. При здійсненні проходу через протоку судна та літальні апарати мають утримуватися від будь-якої діяль­ності, окрім тієї, яка притаманна звичайному порядку без­перервного та швидкого транзиту. Прибережні держави вправі встановлювати правила судноплавства у протоці, на­вантаження та розвантаження, приймати норми про охоро­ну вод від забруднення, заборону риболовства й ін. На прибе­режній державі лежить обов'язок вживати заходи для забез­печення безпеки судноплавства у протоці.

Міжнародним правом можуть бути встановлені обмежен­ня свободи судноплавства через протоку. Для цього необхі­дне укладання спеціальної міжнародної угоди. Такі угоди укладені, наприклад, щодо чорноморських (Конвенція про режим проток 1936 р.)¹ і балтійських проток (Копенгагенсь­кий трактат 1857 р.).

 

§ 12 Міжнародні канали

Морськими каналами називають штучні водні шляхи, що з'єднують частини світового океану. Канал зазвичай розташований на території однієї держави та знаходиться під її суверенітетом. Тому базовими у встановленні режиму користування морськими каналами є національні закони¹. Однак будівництво міжнародних морських каналів почат­ково служить полегшенню міжнародного судноплавства, тому для них крім національного може бути встановлений і міжнародно-правовий режим користування: по Суецькому каналу (Константинопольська конвенція 1888 p.); по Па­намському каналу (Угоди про Панамський канал 1977 р.); по Нільському каналу (визнаний міжнародним за Версаль-ским договором 1919 р.); по Сайменському каналу (Договір про передачу в оренду Фінляндській Республіці радянської частини Сайменського каналу й острова Малий Висоцький 1962 р.).

За загальним правилом у каналах визнається свобода торгового судноплавства, а зона каналу підлягає деміліта­ризації та нейтралізації. Держави - власниці каналів вста­новлюють правила судноплавства по каналу, запроваджу­ють необхідні збори, а також мають право встановлювати правила перевезення небезпечних вантажів (Суецький ка­нал), судноплавства іноземних військових суден (Кільський канал, Корінфський канал, Сайменський канал), загальні обмеження з метою забезпечення експлуатації каналу (Нільський канал) або в інтересах власної безпеки (Сай­менський канал). За домовленістю між заінтересованими державами можуть бути визначені взаємні обов'язки з підтримання каналу в робочому стані (Сайменський канал).

 

§ 13 Питання про міжнародно-правовий режим Арктики

Арктика є одним із найбільш важкодоступних просторів Землі. Більша частина Арктики ніколи не була постійно заселена, і люди довго не могли приступити до її освоєння.

Тому більшість прийнятих державами актів суверенітету щодо Арктики та розташованих тут островів довгий час були не більше ніж формально необхідними.

Початок ефективного освоєння північних просторів на межі XIX—XX століть привів до виникнення територіаль­них спорів про приналежність арктичних островів (архіпе­лаг Шпіцберген), а пізніше - до спроб деяких приарктич-них держав проголосити суверенітет над значними просто­рами Арктики шляхом створення так званих полярних секторів¹. Ідею Радянського Союзу встановити кордони «по­лярного сектора» 1985 р. підтримала Канада. Російська Федерація також вважає за необхідне проведення кордонів арктичного сектора і тим самим претендує на встановлення над ним свого суверенітету.

Поширення державного суверенітету на морські просто­ри Арктики за межами територіальних вод і виключної еко­номічної зони не можна вважати правомірним. Міжнарод­но-правовий режим відкритого моря, як такий, що не підля­гає державному привласненню, є загальновизнаним і в загальному, і в конвенційному міжнародному праві². Кліма­тичні умови Арктики, що технічно ускладнюють користу­вання свободами відкритого моря в Північному Льодовито­му океані, не можуть служити підставою для перегляду його статусу. Більшість держав, у тому числі чотири з шести приарктичних (Данія, Швеція, Норвегія, США), утриму­ються від визнання секторального поділу Арктики.

¹ 1926 р. про свої суверенні претензії на арктичний сектор заявив Радянський Союз.

² «Відкрите море відкрите для всіх націй, і ніяка держава не вправі претендувати на підкорення жодної частини його своєму сувереніте­ту» (ст. 2 Конвенції про відкрите море від 29 квітня 1958 р. // Международное право в документах/Сост.Н. Т. Блатова. -С. 495-504). «Жод­на держава не має права претендувати на підпорядкування якої б то не було частини відкритого моря своєму суверенітету» (ст. 89 Кон­венції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. // Міжнародне пра­во в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. - С. 109).