§ 4 Протиправні зміни державної території

Не є правовими підставами для зміни державної тери­торії анексія, військова окупація. Будь-які територіальні зміни, що виникли на підставі або внаслідок анексії чи військової окупації, мають бути визнані юридично не­дійсними.

Анексія — насильницьке приєднання території однієї держави до території іншої. Протягом майже всієї історії людства вона була основним видом придбання територій і вважалася правом переможця. У більшості випадків анексії були наслідком завоювань. Оскільки анексії не вважалися протиправними, то зазвичай вони одержували юридичне закріплення в мирних договорах й у внутрішньому законо­давстві. Заборона анексій пов'язана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому дого­ворі 1928 р. і закріпленням у міжнародному праві, насам­перед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної тери­торії. Проте спроби анексій у сучасному світі не зникли, хоча й зустрічаються нечасто. Прикладом може служити спроба анексії території Кувейту в результаті агресії Іраку в 1990 р.

Міжнародно-правова заборона анексій викликала чима­ло питань про правомірність територіальних придбань після Паризького договору 1928 р. й особливо після прийняття Статуту ООН. Чинному міжнародному праву відомі випад­ки визнання й осуду окремими державами своїх анексій, що, однак, не мало наслідком повернення анексованих те­риторій¹ . В іншому випадку відмова як від визнання анексії, так і від повернення території може стати перешкодою для укладення мирного договору².

Військова окупація — це тимчасове захоплення зброй­ними силами однієї держави території іншої. На відміну від анексії військова окупація не спричиняє зміни приналеж­ності (титулу) території. Військова окупація зазвичай має місце в ході міжнародного збройного конфлікту. Оскільки стан військової окупації пов'язаний із фактичним здійснен­ням влади на окупованій території, міжнародне право вста­новлює зобов'язання для держави, що окупує³.Військова окупація, незалежно від її тривалості, не створює правових основ для зміни державної території.

§ 5 Оренда території

Оренда території — один зі способів, що найчастіше зус­трічаються в чинному міжнародному праві, тимчасової пе­редачі території однією державою іншій на підставі міжна­родного публічно-правового договору оренди. Оренда дер­жавної території в будь-якому її вигляді є хоча і специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що держава-орендодавець на час утрачає частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тим­часово його здобуває.

У міжнародному праві розрізняють два види оренди. При першому виді оренди суверенітет щодо орендованої тери­торії тимчасово переходить від орендодавця до орендаря. У минулому оренда з повним переходом суверенітету до орен­даря була надзвичайно розповсюдженою. Будучи, звісно, результатом нерівноправних міжнародних договорів, такий вид оренди служив засобом забезпечення довгострокової (до 99 років) присутності великих держав у різних регіонах світу¹. У сучасному світі звернення до цього виду оренди майже не практикується², хоча ініціативи укладення таких договорів зустрічаються³.

Другий вид оренди пов'язаний із наданням орендованої території особливого правового статусу, при якому орен­додавець втрачає деякі суверенні права щодо орендованої території. Умови такої оренди в кожному випадку різні, а термін більш короткий, ніж при переході суверенітету. Цей вид оренди найчастіше зустрічається в сучасних міжнарод­но-правових відносинах¹.

 

§ 6 Державна територія з міжнародно-правовим режимом

Користування деякими територіями держави може бути врегульоване не тільки внутрішньодержавними правовими актами, а й нормами міжнародного права. Це може бути викликано проходженням через територію держави важли­вих міжнародних шляхів (рік, каналів та ін.), передачею державі будь-якої території на визначених умовах (Шпіцберген), прийняттям державами на себе міжнародних зобов'язань (без'ядерні зони) та ін.

Наявність міжнародно-правового регулювання держав­ною територією іноді не враховується у внутрішньому праві. Тим часом навряд чи можна назвати хоча б одну державу світу, в якої не було б територій з елементами міжнародно-правового регулювання. Такими територіями держави за­звичай є: територіальне море, внутрішні води, повітряні ко­ридори, міжнародні та прикордонні ріки й озера, міжна­родні протоки, міжнародні канали. У міжнародній практиці зустрічаються й інші випадки міжнародно-правового регу­лювання користування державною територією. Такими є, наприклад, кондомінімуми, без'ядерні зони, архіпелаг Шпіцберген.

Поширення міжнародно-правового регулювання на дер­жавну територію чи окремі її частини закріплюється у спе­ціальних міжнародних договорах. Так, щодо територіаль­ного моря в Конвенції з морського права 1982 р. сказано: «Суверенітет над територіальним морем здійснюється з до­триманням чинної конвенції й інших норм міжнародного права» (п. 3 ст. 2).

 

§ 7 Міжнародно-правовий режим рік і озер

Якщо ріка протікає по території двох чи більше держав, для її використання може бути встановлений міжнародно-правовий режим. Спочатку це стосувалося свободи річко­вого судноплавства. Міжнародно-правове закріплення такої свободи відомо з часів договорів Римської імперії. На межі XVII-XVIII століть, з укладенням Рейсвикського (1697) й Утрехтського (1713) договорів, принцип свободи річкового судноплавства починає затверджуватися у відносинах між європейськими державами, а в найбільш повному вигляді він знайшов закріплення в Заключному акті Віденського конгресу 1815 р.¹. В Америці прогресу цій області протікав значно повільніше та відбувався з другої половини ХІХ ст., в Африці й Азії — з початку ХХ ст.

З другої половини ХІХ ст. ріки, а в деяких випадках і озера, опиняються в центрі уваги держав не тільки як суд­ноплавні шляхи. Необхідність міжнародного співробітниц­тва виникає із приводу більш широкої гідротехнічної екс­плуатації рік, використання їх як питних джерел і для про­мислового рибальства. Лише у процесі міжнародного співробітництва може бути вирішена проблема транскор­донного забруднення рік.

Відповідно до сучасного міжнародного права до рік і озер, що мають міжнародно-правовий режим, відносять: міжна­родні ріки, прикордонні ріки та прикордонні озера.

Міжнародні — це ріки, що протікають по території двох і більше держав і є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, сис­тема рік Амазонки, Ла-Плати й ін.). На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм міжнародного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для торгових суден прибережних держав. Однак серед міжна­родних рік зустрічаються відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних держав установлена свобода судно­плавства для всіх держав світу (Дунай, Рейн, Шельда, Мо-зель, Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних ріках військових судів неприбережних держав заборонено.

Прикордонні — ріки, що розділяють території двох і більше держав (Амур, Буг, Тиса й ін.). Правовий режим прикордонних рік установлюється зазвичай або договором про кордон, або внутрішнім законодавством прибережних держав, що мають спільний кордон. На таких ріках нерідко застосовуються обмеження свободи судноплавства.

Прикордонними називають озера, через які проходить державний кордон двох чи декількох держав. Такі озера мо­жуть бути безстічними, тобто не з'єднаними з океаном (Кас­пійське море) і з'єднаними з океаном (Великі Озера Північної Америки). На підставі спеціальних договорів на прикордонних озерах зазвичай установлюється свобода тор­гового судноплавства прибережних держав¹.

Після розпаду СРСР із проблемою закріплення міжна­родно-правового режиму міжнародних і прикордонних рік зіткнулася Україна. Дотепер міжнародним правом урегу­льований режим лише однієї міжнародної ріки, що протікає по території України, — Дунаю. Міжнародно-правовий ре­жим більшості інших рік (таких як Дніпро, Прип'ять, Ос-кол, Воронеж, Псел і ін.) поки не визначений.

§ 8 Режим судноплавства по Дунаю

Україна є учасницею одного міжнародного договору про режим міжнародної ріки — Конвенції про режим судно­плавства по Дунаю 1948 р.². Дія Конвенції поширюється на всю «судноплавну частину Дунаю, від Ульма до Чорного моря, через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулін-ський канал» (ст. 2). Навігація на цьому відрізку Дунаю має бути свободною та відкритою «відповідно до інтересів і су­веренних прав придунайських країн, а також з метою зміцнення економічних і культурних зв'язків придунайсь­ких країн між собою і з іншими країнами» (Преамбула). Військові судна придунайських держав за межами своїх країн можуть знаходитися «за домовленістю між за­інтересованими придунайськими державами» (ст. ЗО). Пла­вання по Дунаю військових кораблів усіх непридунайських держав заборонено¹. Конвенція встановлює обов'язки дер-жав-учасниць із забезпечення судноплавства на своїх ділян­ках ріки, установлює режим судноплавства (гл. V), визна­чає порядок покриття витрат із забезпечення судноплавства (гл. VІ). На підставі Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р. створена Дунайська комісія у складі пред­ставників придунайських країн (ст. 5) і встановлена її ком­петенція. Штаб-квартира Комісії знаходиться в м. Буда­пешті. Конвенція передбачає створення спеціальних річко­вих адміністрацій.

 

§ 9 Архіпелаг Шпіцберген

Тривалий час архіпелаг Шпіцберген не входив до скла­ду території жодної держави. Статус «нічийної території» островів Шпіцбергена було закріплено ще в 1872 р. угодою між Росією, Норвегією та Швецією. На Паризькій конфе­ренції 1920 р. між Норвегією, Швецією, Англією, США, Францією, Італією, Данією, Нідерландами та Японією було укладено Договір про Шпіцберген, за яким суверенітет щодо архіпелагу було закріплено за Норвегією, а учасникам до­говору було надано право на гірничий промисел, рибну лов­лю, полювання на морського звіра на островах архіпелагу та архіпелажних водах². Радянський Союз приєднався до договору 7 травня 1935 р. Питання про правонаступництво України щодо цього договору має вирішуватися згідно з міжнародним правом за принципом континуїтету.

¹ Заборона на військове судноплавство неприбрежних держав є загаль­ним принципом міжнародно-правового режиму міжнародних рік. Щодо
цього принципу виникла колізія після розпаду СРСР, коли Російська Федерація, не будучи придунайською державою, заявила про правонас­тупництво участі СРСР у Конвенції про режим судноплавства по Дунаю. Залишаючись на не цілком зрозумілих правових підставах у числі дер­жав — учасниць Конвенції, Росія відповідно до ст. 30 Конвенції не має права військового судноплавства по Дунаю.

² Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. — С. 442—444.