Розділ 3 СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Розділ 3 СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
§ 1 Поняття та класифікація суб'єктів міжнародного права
Суб'єктом міжнародного права необхідно вважати такого учасника міжнародних відносин, поведінка якого безпосередньо регулюється нормами міжнародного права. Іншими словами, суб'єкт міжнародного права — це учасник міжнародних відносин, який має міжнародні права та несе міжнародні обов'язки або є носієм міжнародної правосуб'єктності.
Класифікація суб'єктів міжнародного права можлива за багатьма критеріями. Найбільш важливими є такі: за учасниками міжнародних відносин: індивіди, громадські організації, адміністративно-територіальні одиниці, автономії, суб'єкти федерацій, держави, державоподібні утворення, народи (нації), міжнародні організації та ін.; за масштабом діяльності: універсальні, регіональні та партикулярні; за порядком утворення: первинні та похідні; за міжнародно-правовим статусом: загальносистемні, галузеві та спеціальні; за галузевою приналежністю: суб'єкти права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права міжнародної безпеки, міжнародного гуманітарного права, міжнародного екологічного права та ін.
Досі залишається дискусійним питання про коло суб'єктів міжнародного права. До середини XX ст. переважала думка про держави як про виключних суб'єктів міжнародного права. Після Другої світової війни офіційно визнається міжнародна правосуб'єктність міжнародних міжурядових організацій, а згодом — народів, що виборюють свою незалежність. Невизначеним залишається питання про визнання суб'єктом міжнародного права фізичних осіб, неурядових міжнародних організацій, інших юридичних осіб. Перспективною є постановка питання про міжнародну правосуб'єктність людства загалом1.
§ 2 Держава як основний суб'єкт міжнародного права
Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 р., держава як особа міжнародного права повинна мати: постійне населення; визначену територію; уряд; спроможність вступати у зносини з іншими державами.
Міжнародна правосуб'єктність держав базується на їхній невід'ємній властивості — державному суверенітеті. Завдяки цьому держави мають право вступати в будь-які міжнародно-правові відносини: укладати міжнародні договори2, брати участь у діяльності міжнародних організацій3, підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв'язки, виступати стороною у Міжнародному Суді ООН, у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН та ін.
Над державами в міжнародних відносинах не має верховної влади, але всі держави повинні сумлінно виконувати свої міжнародні зобов'язання. Усі держави юридично рівноправні та володіють суверенітетом. Статут ООН (ст. 2) закріпив принципи суверенної рівності держав, територіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи інших держав, співробітництва держав та ін. При цьому держави можуть мати також спеціальний міжнародно-правовий статус. Наприклад, статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо).
У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і посадових осіб. Кожен із підрозділів у межах своєї компетенції та повноважень здійснює зовнішньополітичну, зовнішньоекономічну та інші види діяльності. У разі порушення міжнародно-правових зобов'язань держава як суб'єкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародному праву1. Поряд із міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені посадові особи2.
У міжнародно-правові відносини можуть вступати адміністративно-територіальні одиниці й автономії унітарних держав, а також суб'єкти федерацій (землі, штати, кантони та ін). На відміну від самої держави, яка є первинним суб'єктом міжнародного права, внутрішньодержавні територіальні одиниці виступають у якості похідних суб'єктів міжнародного права, міжнародна діяльність яких визначається за національним законодавством. У разі потреби держави можуть укладати міжнародні договори про співробітництво своїх територіальних одиниць. Наприклад, Україна є учасником Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 р., Європейської рамкової конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами та владами 1980 р. і Протоколу № 2 до неї 1998 р. тощо.
§ 3 Визнання держав і урядів
Поява нового суб'єкта права є важливим явищем для будь-якої правової системи. Тим більше якщо таким суб'єктом виступає держава. Існуючі держави й інші суб'єкти міжнародного права не можуть ігнорувати міжнародну пра-восуб'єктність новоутвореної держави, але з політичних міркувань вони іноді утримуються від встановлення двосторонніх правовідносин або обумовлюють їх можливість визнанням певних вимог1. Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що нова держава отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав та виступить повноправним учасником міжнародних правовідносин. Таким чином, міжнародно-правове визнання держави — це односторонній правовий акт суб'єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим суб'єктом міжнародного права у міжнародні правовідносини. Норми інституту міжнародно-правового визнання носять в основному звичаєвий характер, а спроби його кодифікації поки що не мали успіху. Саме визнання може бути чітко визначеним або носити мовчазний характер.
У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав — декларативна та конститутивна. Згідно з декларативною теорією держава визнається суб'єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалежно від визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права. Ця теорія знайшла своє відображення у згаданій Міжамериканській конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 p., де встановлено, що «існування держави не залежить від її визнання іншими державами» (ст. 3). Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб'єктом міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового суб'єкта міжнародного права. Ця теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгресу 1815 р. У сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді. З одного боку, нова суверенна держава, безумовно, має міжнародні права й обов'язки з моменту свого утворення. Але, з іншого боку, міжнародна правосуб'єктність держави так і залишиться юридичною фікцією, якщо жоден з існуючих суб'єктів міжнародного права не виявить бажання підтримувати з нею міжнародні правовідносини.
Міжнародно-правова практика напрацювала три різновиди визнання: de jure, de facto та ad hoc. Визнання de jure означає повне й остаточне офіційне визнання нової держави в якості суб'єкта міжнародного права. При цьому встановлення міжнародних відносин відбувається на найвищому дипломатичному рівні. Визнання de facto має місце при сумнівах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюються міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній, культурній, екологічній та інших), а саме визнання може бути відкликане. Визнання ad hoc означає офіційний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано терористами на територію невизнаної держави).
Від визнання держави як суб'єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втручання у внутрішні справи інших держав. Другий підхід, відомий як «доктрина Тобара» (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учас-ниці брали на себе обов'язок не визнавати уряди, які прийшли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів.
§ 4 Міжнародне правонаступництво держав
Під міжнародним правонаступництвом держав розуміють перехід прав та обов'язків від держави-попередниці до держави-наступниці відповідно до норм міжнародного права. Наука міжнародного права розрізняє дві основні теорії правонаступництва — універсальну та негативну.
Згідно з універсальною теорією держава-наступниця повністю успадковує всі міжнародні права та зобов'язання держави-попередниці. Негативна теорія наголошує на тому, що міжнародні права та зобов'язання держави-попередниці не діють по відношенню до держави-наступниці. На практиці жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді.
Інститут міжнародного правонаступництва має переважно звичаєвий характер або базується на міжнародних угодах безпосередньо заінтересованих держав. У рамках ООН були прийняті дві конвенції — Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.1 та Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р.2, але вони набрали незначну кількість ратифікацій3. Радою Європи розроблено Європейську конвенцію про громадянство 1997 р., статті 18—20 якої присвячено правонаступництву держав.
Питання міжнародного правонаступництва виникає у разі об'єднання кількох держав у нову, єдину державу, поділу однієї держави на кілька нових держав, відокремлення від держави частини території та утворення на ній самостійної держави (або держав), при входженні однієї (або кількох держав) до складу іншої держави, внаслідок деколонізації та в інших випадках. Об'єктами міжнародного правонаступництва можуть виступати міжнародні договори, державна власність, державні борги, громадянство, членство в міжнародних організаціях і багато іншого.
Україна ще не врегулювала питання, пов'язані з міжнародним правонаступництвом колишнього СРСР. Це стосується делімітації та демаркації державних кордонів, морської економічної зони, розподілу закордонної власності, алмазного та золотого запасів держави-попередниці та ін.
§ 5 Державоподібні утворення: Ватикан, вільні міста та ін.1
Під категорію «державоподібні утворення» підпадають різні за своєю природою учасники міжнародних правовідносин. Історично першими такими вважали так звані вільні міста — Краків (1815—1846) та Данциг (Гданськ) (1919— 1939), а також вільну територію Трієст (1947—1954), що виникли як наслідок вирішення територіальних спорів між сусідніми державами. До об'єднання Німеччини специфічний міжнародно-правовий статус мав Західний Берлін2. Сьогодні до державоподібних утворень належить лише центр католицької церкви — Ватикан, — міжнародно-правовий статус якого визначається Латеранськими угодами з Італією від 11 лютого 1929 p., що були переглянуті 18 лютого 1984 р.3. Ватикан є членом МАГATE, має статус спостерігача при ООН та її спеціалізованих установах, його представники (нунції) мають дипломатичні імунітети і привілеї4.
1 Іноді до цієї категорії відносять Суверенний мальтійський орден, який є релігійним орденом католицької церкви. До захоплення Наполеоном Мальти у 1798 р. Орден володів цим островом. Але сучасний правовий статус Ордена скоріше підпадає під поняття благодійної неурядової
організації, міжнародна правосуб'єктність якої базується на звичаї.
2 Див.: Договор об окончательном урегулировании относительно Германии от 12 сентября 1990 г. // Действующее международное право: В
2 т. —Т. 1. — С. 67—71.
3 Див.: Италия: Конституция и законодательньїе акти. — М.: Прогресс, 1988. — С. 346—356.
4 Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом 8 лютого 1992 р.
§ 6 Міжнародна правосуб'єктність народів (націй)
У другій половині XX ст. було прийнято низку міжнародно-правових документів, які закріпили право народів на рівноправність та самовизначення1. Кожен народ (нація) незалежно від рівня його політичного, економічного та культурного розвитку, а також чисельності має рівні права з усіма іншими народами (націями)2.
Насамперед міжнародна правосуб'єктність народів пов'язана зі звільненням від колоніалізму. Одним із засобів реалізації залежними народами права на самовизначення було створення органів національно-визвольних рухів, які репрезентували на міжнародній арені свої народи. Відтак поставала проблема визнання, по-перше, конкретного народу, що виборює свою незалежність, у якості суб'єкта міжнародного права, а по-друге, визнання органів національно-визвольного руху, які дійсно представляють свій народ (націю) у процесі боротьби за незалежну державу. Значну роль відігравали резолюції ООН, у яких визнавалося право конкретних органів національно-визвольних рухів представляти свої народи в міжнародно-правових відносинах. Незважаючи на те що внутрішнє право метрополій розглядало збройну боротьбу народів, що боролися проти колоніалізму, як кримінальний злочин, міжнародне право віднесло це питання не до внутрішньої компетенції держав, а до сфери міжнародно-правового регулювання.
Міжнародно-правовий статус народів, що виборюють свою незалежність, обмежений саме питаннями визвольної боротьби та не дорівнює міжнародно-правовому статусу держав (так, за відсутності держави органи національно-визвольного руху не мають можливості укладати міжнародні договори про державні кордони). Але на учасників національно-визвольної боротьби поширюються принципи та норми міжнародного гуманітарного права1, орган національно-визвольного руху може набувати статус спостерігача при міжнародних організаціях, відкривати свої представництва на території іноземних держав, укладати певні міжнародні договори, брати участь у міжнародних конференціях та інше.
Після розпаду колоніальної системи проблема міжнародної правосуб'єктності народів (націй) набула дещо іншого значення. Постало питання, чи зникає міжнародна право-суб'єктність народу (нації), після того як утворено незалежну державу. Уявляється, що набуття незалежності та створення своєї держави не тільки не веде до знищення міжнародної правосуб'єктності народу (нації), але, навпаки, дозволяє повніше реалізувати та найкраще гарантувати відповідну правосуб'єктність народу (нації). Інша справа, що в науці та практиці міжнародного права досі немає загальноприйнятого визначення народу (нації) як суб'єкта права на самовизначення. Особливо ця проблема актуальна для держав, у яких гостро стоїть проблема міжнаціональних відносин.
§ 7 Міжнародні організації
Важливу роль у міжнародному співтоваристві відіграють міжнародні організації1, що поділяються на міжурядові (ММУО) та неурядові (МНУО). Найбільш повно врегульовано міжнародно-правовий статус ММУО, членами яких виступають держави. Міжнародна правосуб'єктність ММУО є похідною від міжнародної правосуб'єктності держав, а міжнародно-правовий статус ММУО базується на установчому міжнародному договорі (статуті). Саме держави визначають мету, принципи, функції, обсяг прав і обов'язків ММУО. У разі потреби держави можуть не тільки змінювати міжнародно-правовий статус ММУО, а й повністю припиняти їхню діяльність. Кожна ММУО має свій спеціальний міжнародно-правовий статус, що визначається її статутом. Діяльність ММУО за межами статутних повноважень не є правомірною.
Уперше міжнародну правосуб'єктність ММУО було визнано у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. Пізніше в рамках ООН було розроблено Віденську конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.2 та Віденську конвенцію про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р.3.
Діяльність МНУО регулюється міжнародним правом частково. Так, найбільш широкий міжнародно-правовий статус має Міжнародний комітет Червоного Хреста відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв збройних конфліктів. Взаємовідносини ММУО і МНУО врегульовано так званим консультативним статусом, що встановлюється для кожної ММУО окремо1. На регіональному рівні було прийнято Європейську конвенцію про визнання пра-восуб'єктності МНУО від 24 квітня 1986 р.
§ 8 Людина в міжнародному праві
Питання міжнародної правосуб'єктності фізичної особи є одним із найбільш дискусійних у сучасній науці міжнародного права. До середини XX ст. більшість вчених вважали, що правосуб'єктність індивіда повністю поглинається правосуб'єктністю держави, громадянином якої він є. Починаючи із прийняття 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини2 науковий напрям за визнання міжнародної правосуб'єктності людини набирає все більшого поширення.
У радянській доктрині визнання людини суб'єктом міжнародного права розглядалося як спроба втручання у внутрішні справи держави. Такі погляди подекуди збереглися і у вітчизняній науці міжнародного права3. Проте міжнародна практика все частіше доводить, що індивід має міжнародні права та обов'язки. Фізична особа має право звертатися в позасудові (Комітет з прав людини, Комісія з прав людини та ін.) та судові (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини) міжнародні органи за захистом своїх прав. Фізична особа може нести міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення міжнародних злочинів.