Розділ 8 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 
Международное право - М.В.Буроменський Міжнародне право

Розділ 8 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ

 

§ 1 Міжнародне морське право

Значний масив звичаєво-правових і договірних норм, що регулюють міжнародно-правовий режим світового океану, дозволяє вести мову про міжнародне морське право. Пред­метом регулювання міжнародного морського права є поря­док взаємовигідного використання державами світового океану в мирних цілях.

Міжнародне морське право спирається на ті самі прин­ципи, що й загальне міжнародне право, але має і власні га­лузеві принципи: принцип свободи судноплавства у відкри­тому морі, непоширення державного суверенітету на відкрите море, принцип свободи досліджень і використан­ня світового океану та деякі інші принципи.

Міжнародне морське право - одна з галузей міжнарод­ного права, що динамічно розвивається. Деякі норми міжнародного морського права поширюються не тільки на держави, а й на міжнародні міжурядові організації, пов'я­зані з діяльністю у світовому океані.

 

§ 2 Виникнення та розвиток міжнародного морського права

Міжнародне морське право належить до найстаріших галузей міжнародного права. Ще в давнину виникали пи­тання про порядок використання морського простору. Міжнародні договори, що торкаються морського права, відносяться до початку нової ери, а формування в цій галузі міжнародно-правових звичаїв, поза сумнівом, відбувалося значно раніше. У середні віки спроби великих морських дер­жав встановити свій суверенітет над світовим океаном сут­тєво ускладнили всякі спроби міжнародно-правового регу­лювання користування морськими просторами1. Розвиток мореплавання поклав кінець тим вимогам і привів до утвер­дження в міжнародному звичаєвому праві протягом XVII-XVIII століть понять відкритого моря, територіального моря та вироблення основ їхнього правового статусу. На міжна­родних конгресах XIX ст. та на морських конференціях по­чатку XX ст. держави торкались переважно військового мо­реплавання та рідко звертались до загальних питань міжна­родного морського права. Будівництво Суецького та Панамського каналів привело до укладання відповідних конвенцій. Певний внесок у розвиток морського права по­в'язаний із боротьбою проти торгівлі невільниками та бо­ротьбою з піратством.

Майже вся історія становлення міжнародного морського права пов'язана з міжнародно-правовими звичаями. Перша й успішна спроба широкої кодифікації міжнародно-правових норм про режим морського простору пов'язана з роботою І Конференції ООН з морського права. її підсумком стало ук­ладення 1958 р. чотирьох конвенцій із морського права: про відкрите море, про територіальне море та прилеглу зону, про континентальний шельф, про риболовлю й охорону живих ресурсів відкритого моря2. Лише трохи більше чверті держав відмовились від участі в цих конвенціях.

Прагнучи завершити кодификацію норм, що регулюють правовий режим морів і океанів, ООН стала центром для продовження переговорів на ІІ (1960) і ІІІ (1973—1982) кон­ференціях з морського права за участю представників май­же всіх країн світу. Результатом цієї роботи стало прийняття 30 квітня 1982 р. Конвенції ООН з морського права1. Але в неї виявилась нелегка доля. Сподіваючись охопити всі найгостріші проблеми морського права й одночасно враху­вати інтереси всіх, держави-участниці приймали текст так званими пакетами та використовували при голосуванні принцип консенсусу. У результаті Конвенція більше 12 ро­ків отримувала кількість ратифікацій, необхідну для на­брання нею чинності2. Деякі положення Конвенції так і не отримали загального визнання. Зокрема, норми, що стосу­ються правового режиму морського дна як загального спад­ку людства (частина XI Конвенції), розцінені індустріаль­но розвинутими країнами як неприйнятні. Набуття чин­ності Конвенцією з морського права 1982 р. для одних держав не припинило дії Конвенцій з морського права 1958 р. для інших держав. Тому у практичній діяльності необхі­дно визначати, норми якої з конвенцій держава визнає для себя в якості обов'язкових. Крім вказаних вище конвенцій із морського права міжнародно-правовий режим морських просторів регулює значна кількість багатосторонніх, дво­сторонніх, регіональних, спеціальних міжнародних угод.

 

§ 3 Поняття відкритого моря та його свободи

Чинне міжнародне право, безумовно, визнає існування відкритого моря як простору з особливим міжнародно-пра­вовим режимом. Відповідно до ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. термін «відкрите море» охоплює «всі частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». У Конвенції ООН із морського права 1982 р. відкритим морем названі всі частини моря, «які не входять ні у виключну економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь-якої держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу» (ст. 86).

Становлення міжнародно-правової свободи відкритого моря відбувалося поступово. До часу першої кодифікації морського права в Конвенції про відкрите море 1958 р. були закріплені свобода судоходства, свобода риболовства, сво­бода прокладання підводних кабелів і трубопроводів, сво­бода польотів над відкритим морем. Конвенція допускає існування й інших свобод, «що визнаються відповідно до загальних принципів міжнародного права» (ст. 2). Конвен­ція ООН з морського права 1982 р. доповнила свободи відкритого моря двома новими: свободою будувати штучні острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права, і свободою наукових досліджень (ст. 87). Свободами відкритого моря можуть користуватися всі держави, незалежно від того, чи мають вони морське уз­бережжя.

Свобода судноплавства та свобода польотів над відкри­тим морем є найбільш повними в переліку свобод відкри­того моря. Але, як і всі свободи відкритого моря, їх нада­ють із врахуванням обов'язків держав дотримуватися пев­них правил. Так, здійснення судноплавства має бути підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі1. Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються відповідно до норм міжна­родного повітряного права2.

Свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода виникла як звичаєво-правова, держави активно користува­лись нею із середини XIX ст. У 1884 р. в Парижі була підпи­сана перша багатостороння конвенція з охорони підводних телеграфних кабелів. Під час кодифікації міжнародного морського права свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода була закріплена в ст. 26 Конвенції про відкри­те море 1958 р. і статтях 112-115 Конвенції ООН з морсько­го права 1982 р.

Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря за межами континентального шельфу підводні кабелі та трубопроводи1. Ніхто не вправі заважати державі в реалі­зації нею цієї свободи. Вона ж, у свою чергу, зобов'язана належним чином брати до уваги вже прокладені по дну моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх ремонту і, по можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та риболовства2. Прибережна держава за певними виключен­нями не може перешкоджати прокладанню або підтриман­ню у справності іноземних підводних кабелів або трубопро­водів на континентальному шельфі3. Визначення траси для проходження іноземних трубопроводів на континентально­му шельфі здійснюється за згодою прибережної держави4. Розрив, пошкодження підводного кабелю або трубопрово­ду тягнуть відповідальність власника відповідно до міжна­родного права та національного законодавства.

Свобода риболовства - це найдавніша та загальновизна­на свобода відкритого моря. Масова експлуатація морсь­ких живих ресурсів привела до необхідності встановлення з початку XX ст. міжнародно-правових обмежень у галузі риболовства. Ці ж питання знайшли відображення під час кодифікації міжнародного морського права в 1958 і 1982 роках. Свобода риболовства означає, що всі живі ресурси відкритого моря знаходяться в загальному та рівному ко­ристуванні всіх держав світу. Міжнародні договори, що укладаються в галузі користування такими ресурсами, не можуть завдавати жодним чином збитків державам, що не беруть у них участь. Але у випадках встановлення в міжна­родних договорах обмежень із метою збереження ресурсів держави повинні дотримуватися цих обмежень. Свобода риболовства не торкається особливого режиму риболовства у виключній економічній зоні.

В останні роки в міжнародному праві, особливо в Кон­венції ООН з морського права 1982 р., свобода риболовства все більше розглядається крізь призму охорони тваринно­го світу. З цією метою на держави покладено зобов'язання зберігати та керувати живими ресурсами відкритого моря1, а також вживати щодо своїх громадян заходи з метою за­безпечення збереження таких живих ресурсів2. Реально за­безпечити ці положення Конвенції виявляється досить складно, оскільки практично вони не знаходяться в галузі ефективного міжнародного контролю. До того ж ця норма не має прямої дії. У зв'язку із цим достатньо згадати нега­тивну позицію низки держав щодо міжнародних обмежень китового промислу.

 

§ 4 Прапор судна

Кожне судно, що знаходиться у відкритому морі, повин­но мати прапор держави реєстрації або міжнародної орга­нізації. Прапор свідчить про національну приналежність судна. Умови та порядок надання судну прапора та права плавати під цим прапором належать до внутрішньої компе­тенції держави. У той же час надання прапора не може бути формальним актом і відповідно до міжнародного права тяг­не для держави певні обов'язки. Зокрема, між такою дер­жавою та судном має існувати реальний зв'язок. Держава зобов'язана ефективно здійснювати технічний, адміністра­тивний, соціальний контроль над суднами, що плавають під її прапором1. Плавання під різними прапорами, так само як і плавання без прапора, позбавляє судно можливості шука­ти захисту влади будь-якої держави або міжнародної орга­нізації.

Міжнародне право не пов'язує громадянство судновлас­ника з прапором судна, що йому належить. У сучасному світі достатньо поширене плавання морських торгових судів під так званим зручним прапором, коли судновласники реє­струють судна у країнах із найвигіднішим режимом оподат­кування або із прийнятним трудовим законодавством2. Реє­страція судна в іноземній державі може мати політичні при­чини3. Держава, що надала судну «зручний» прапор, бере на себе всю відповідальність за таке судно4.

 

§ 5 Територіальне море

Як частина морського простору, на яку прибережна дер­жава поширює свій суверенітет, територіальне море існує здавна. При визначенні кордонів територіального моря три­валий час діяла звичаєво-правова норма: влада прибереж­ної держави закінчується там, де вона фактично не може бути підтримана5.Тому на практиці держави визначали зов­нішню межу територіального моря по-різному. Наприклад, з появою вогнепальної зброї кордон нерідко встановлюва­ли на відстані польоту гарматного ядра з берегової батареї. На кінець XIX ст. більшість держав дійшли більш-менш єдиної думки про тримільну ширину територіального моря та необхідність вирішення цього питання шляхом укладан­ня міжнародних договорів.

У чинному міжнародному праві поняття територіаль­ного моря наведене в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. і в Конвенції з морського права 1982 р.: «Суверенітет прибережної держави поширюєть­ся за межі її сухопутної території та внутрішніх вод, а в разі держави-архіпелагу - його архіпелажних вод, на при­лягаючий морський пояс, що називається територіальним морем» (п. 1 ст. 2)1. Ширина територіального моря може бути не більше, ніж 12 морських миль. Переважна більшість держав світу, включно з Україною, дотримують­ся цієї норми.

Ширину територіального моря виміряють від вихідної лінії в бік відкритого моря за правилами, встановленими в міжнародному праві. Це може бути або лінія найбільшого відливу вздовж берега2, прямі вихідні лінії, що з'єднують точки, які максимально виступають у море, там, де берего­ва лінія глибоко порізана та звивиста або де є вздовж берега в безпосередній близькості до нього ланцюг островів, за на­явності вкрай непостійної берегової лінії і в інших випад­ках3 вихідна лінія, проведена по зовнішній межі внутрішніх морських вод4 або поперек гирла ріки, що безпосередньо впадає у море5.

Ще одним важливим питанням, урегульованим міжна­родним правом у правовому режимі територіального моря, є право мирного проходу. Мирним проходом називається плавання через територіальне море суден іноземних держав із метою: а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води, не стаючи на рейді або біля портової споруди за межа­ми внутрішніх вод; б) пройти у внутрішні води, вийти з них, стати на такому рейді або у такої портової споруди. Прохід має бути неперервним і швидким. Однак прохід включає зупинку та стоянку на якорі, але лише настільки, наскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або необхідні внас­лідок непереборної сили, біди або з метою надання допомо­ги особам, суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або зазнали катастрофи1.

Прохід визнається мирним, якщо не порушує мир, доб­рий порядок або безпеку прибережної держави, яка, у свою чергу, вправі вжити заходи, аби не допустити прохід, який не є мирним. Види діяльності, які відповідно до міжнарод­ного права є порушенням миру, доброго порядку або без­пеки прибережної держави, перелічені в ч. 2 ст. 19 Кон­венції з морського права 1982 р.

Правом мирного проходу користуються судна всіх дер­жав, і прибережна держава не повинна цьому перешкоджа­ти, за виключенням випадків порушення встановлених міжнародним правом правил такого проходу. Прибережна держава вправі установлювати в територіальному морі морські коридори для проходу судів або схеми руху. Із су­ден, що виконують мирний прохід, можуть бути стягнуті тільки збори за надання конкретних послуг.

 

§ 6 Внутрішні морські води

Внутрішні морські води складаються з усіх вод, розта­шованих у бік берега від вихідних ліній, від яких відрахо­вують ширину територіального моря2. Вони складаються з вод бухт, заток, лиманів, губ, морських портів, історичних вод. Внутрішні морські води є частиною території держави та знаходяться під її суверенітетом.

 

§ 7 Прилегла зона

Прилегла зона - це район морського простору, прилег­лий до зовнішньої межі територіального моря. Прибереж­на держава має право встановлювати прилеглу зону шири­ною не більше 24 морських миль від вихідних ліній, від яких здійснюється відлік ширини її територіального моря.

Відповідно до міжнародного права прилеглу зону мож­на створювати в цілях контролю, необхідного: а) для запо­бігання порушень митних, фіскальних, іміграційних або санітарних законів і правил прибережної держави в межах її території або територіального моря; б) для покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, скоєних в ме­жах її території або територіального моря. Відповідні нор­ми є і в Конвенції про відкрите море 1958 р. (ст. 24), і в Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 33). Прий­маючи рішення про створення прилеглої зони, прибереж­на держава на свій розсуд визначає її вид. Вона може бути митною, фіскальною, імміграційною або санітарною. У прилеглій зоні військові судна прибережної держави або її спеціальні судна, що виконують прикордонні, митні, фіскальні, імміграційні або санітарні функції, вправі за наявності підстав зупиняти іноземні невійськові судна, перевіряти документи й оглядати суднові приміщення, вживати заходи, передбачені законодавством прибережної держави.