Розділ 4  Історія криміналістики

§ 1. Виникнення і розвиток криміналістики

Окремі рекомендації криміналістичного характеру відомі здавна і зустрічаються в законодавчих пам’ятках. Історія виникнення криміна­лістичних знань розпочинається з появою перших типів держави і права, коли встановлювались і порушувались певні правила поведінки, звичаї і закони. Виникнення перших порушників законів зумовило потребу в уведенні спеціальних правил і методів щодо розкриття і роз­слідування злочинів, установлення злочинців. Призначаються певні чиновники, які повинні були розкривати окремі види злочинів, вста­новлювати істину (наприклад, у Стародавньому Єгипті — чиновники- писці, нубійські негри та ін., у Стародавньому Вавилоні — писці та судді). Правові документи (Закони царя Хаммурапі, Артхашастра, Книга законів та ін.) містили деякі рекомендації криміналістичного характеру щодо збирання, дослідження та оцінки доказів судом, але вони мали окремий, розрізнений характер і були пов’язані з певними клятвами, випробуванням вогнем, каліченням та клеймуванням засу­джених.

Криміналістичні знання формувалися в межах процесу (процеду­ри), який був притаманний суспільству (наприклад, інквізиційний процес був пов’язаний з одержанням зізнання від допитуваного за до­помогою тортур). Безумовно, поява криміналістичних засобів, при­йомів та методів пов’ язана з відправленням правосуддя, здійсненням слідчої, розшукової та експертної практики.

Цікава історія виникнення розшукових органів. Так, у Франції першу розшукову бригаду «Сюрте» («Безпека») в паризькій поліцей­ській префектурі очолив колишній рецидивіст Франсуа Ежен Відок. Бригада була створена з колишніх кримінальних злочинців за принци­пом «Тільки злочинець може побороти злочин». В історії російського розшуку відоме прізвище Ваньки Каїна (Івана Осипова) — злодія-рецидивіста, який не лише виконував розшукові функції, а й сам вчи­няв злочини. Тільки згодом виникло правило: особи, які притягувалися до відповідальності за обвинуваченням у кримінальних злочинах, не приймаються на службу в розшукову поліцію.

Деякі засоби та прийоми криміналістичної спрямованості відобра­жено у правових актах Київської Русі, а саме — у «Руській правді». Літописи XV-XVI ст.ст. свідчать про використання криміналістичних знань, зокрема при порівнянні підписів у рукописах, виявленні підробок документів. У XVIH ст. вже було здійснено спроби щодо узагальнення судової практики. Так, І. Т Посошков у праці «Про бідність і богатство» (1724) аналізує не тільки судочинство, а й прийоми проведення слідства: випробування вогнем і залізом, позбавлення їжі та води тощо.

Для ХІХ ст. характерною є консолідація криміналістичних знань. У 1841 р. виходить друком праця Я. Баршева «Засади кримінального судочинства із застосуванням до російського кримінального судочин­ства», в якій було розкрито способи проведення слідчих дій. У 1882 р.

А. Бертільйон (працівник Паризької поліцейської префектури) запро­понував метод антропометричної реєстрації та ототожнення злочинців (бертільйонаж), розробив методи сигналітичної та метричної фото­зйомок, принципи словесного портрета. Дещо пізніше виникає дакти­лоскопічний метод реєстрації злочинців: Вільям Гершель (1877), Ген­рі Фолдс (1879-1880), Френсіс Гальтон, Едвард Генрі та ін.

Розвитку криміналістики сприяли праці Г. Гросса, Р. Рейса, А. Вейн- гарта, Ничефоро, С. Оттоленги та багатьох інших, які досліджували засоби і методи збирання доказів, особливості розслідування злочинів. Так, Г. Гросс започаткував термін «криміналістика» і розкрив його зміст у своїх працях «Керівництво для судових слідчих, чинів жандармерії та поліції» (1892) і «Керівництво для судових слідчих як система кри­міналістики» (1898).

Важливим напрямом розвитку криміналістики є розроблення ме­тодів дослідження речових доказів. Першою криміналістичною уста­новою в Росії була судово-фотографічна лабораторія Є. Ф. Буринсько- го (1889). У 1892 р. вчений був нагороджений Академією наук премією ім. М. В. Ломоносова за відкриття у галузі судово-дослідницької фото­графії. Фундаментальна праця Є. Ф. Буринського «Судова експертиза документів» (1903) є актуальною й донині.

На початку ХХ ст. виходить друком низка праць М. С. Бокаріуса: «Судово-медичні мікроскопічні та мікрохімічні дослідження речових доказів» (1910), «Короткий курс судової медицини» (1911), «Судова ме­дицина у викладі для юристів» (1915). Протягом життя М. С. Бокаріус провів велику кількість судово-медичних і криміналістичних експертиз, зробив розтин понад 3000 трупів, а також здійснив до 5000 досліджень 26 речових доказів. Головними науковими працями М. С. Бокаріуса є «До­відковий підручний альбом для працівників карного розшуку і міліції при складанні словесного портрета» (1924), «Початковий зовнішній огляд трупа на місці події або виявленні його» (1929), «Судова медици­на для медиків і юристів» у двох частинах (1930). У 1925 р. уряд УРСР присвоїв М. С. Бокаріусу почесне звання Заслуженого професора.

На початку ХХ ст. видано низку фундаментальних праць з кримі­налістики: П. С. Семеновський «Дактилоскопія як метод реєстрації» (1923), М. П. Макаренко «Техніка розслідування злочинів» (1925), С. М. Потапов «Судова фотографія» (1926). У цей же час побачив світ перший вітчизняний підручник з криміналістики І. М. Якімова «Кри­міналістика. Керівництво по кримінальній техніці і тактиці» (1925).

У 1935-1936 рр. у Москві видано систематизований підручник з криміналістики, до якого увійшли кримінальна техніка, тактика і ме­тодика розслідування, а у 1938-1939 рр. цей підручник було переви­дано.

У 1940-1960 рр. здійснюється формування ряду криміналістичних теорій і вчень. Так, у 1940 р. видані монографія А. І. Вінберга «Кримі­налістична експертиза письма»; у 1946 р. — брошура С. М. Потапова «Вступ до криміналістики»; у 1947 р. — праця Б. І. Шевченка «Наукові основи трасології»; у 1949 р. — книга М. В. Терзієва «Вступ до кримі­налістичного дослідження документів»; у 1955 р. — праця М. О. Селі- ванова «Судово-оперативна фотографія»; у 1956 р. — книга С. Д. Кус- тановича «Судова балістика»; у 1958 р. — монографія Р. С. Бєлкіна «Теорія і практика слідчого експерименту»; у 1965 р. — монографія Я. Пещака «Слідчі версії» та ін.

У 1960-1980 рр. починається інтенсивний розвиток теорії криміна­лістичної тактики (Р. С. Бєлкін, О. М. Васильєв, А. В. Дулов, В. О. Ко­новалова, М. І. Порубов, О. Р. Ратинов), наукових основ судової екс­пертизи (Л. Ю. Ароцкер, О. Р. Шляхов, О. О. Ейсман). З 60-х років починається розробка методологічних проблем криміналістики, що відображено у виданих працях: С. П. Митричева «Теоретичні основи радянської криміналістики» (1965); Р. С. Бєлкіна і А. І. Вінберга «Кримі­налістика і доказування» (1969); О. М. Васильєва і М. П. Яблокова «Пред­мет, система і теоретичні основи криміналістики» (1984); Р. С. Бєлкіна «Криміналістика: проблеми, тенденції, перспективи» у двох частинах (1987, 1988) та ін. У 1970 р. проходить дискусія про предмет криміна­лістики (м. Свердловськ).

Великим досягненням криміналістичної наукової думки є видання Р. С. Бєлкіним «Курсу криміналістики в 3-х томах» (1997, Росія).