7.2. Культура і наука

Історики часто називають XVIII ст. парадоксальним періодом в історії української культури. З одного боку, спостерігався розквіт українського мистецтва і літератури, з іншого - умови складалися так, що українська культура втрачала свою самобутність і поступово адаптувалася до зразків імперської культури - російської й австрій­ської.
Характерним для української культури XVIII ст. був процес “вими­вання” високоосвічених людей і представників української культури з національного середовища. Українці обіймали високі пости в Росії: від церковних ієрархів до вихователів царської сім’ї, від ректорів вищих навчальних закладів до різних державних адміністраторів. Ваго­мий внесок українці зробили у розвиток російської архітектури XVIII ст. У стилі українського бароко вони спорудили храми у Філях, Ізмайлово, Новодівичому монастирі. Випускник Києво-Могилянської академії українець І. Зарудний плідно працював архітектором у Москві й Петербурзі. Український скульптор, уродженець Чернігова І. Мартос створив відомий пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві.
У середині XVIII ст. освіта і просвітництво на Лівобережній Україні перебували на вищому рівні, ніж у Росії. Початкову освіту здо­бували у школах при церквах і монастирях, середню - у колегіумах Чернігова, Переяслава, Харкова. З кінця XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи: шпитальна в Єлисаветграді (сучасний Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Мико­лаєві. Освітнім центром довгий час залишалася Києво-Могилянська академія. Однак починаючи з середини XVIII ст. Академія переживає кризу. Тісно пов’язана з церквою і укомплектована викладачами -представниками духівництва, основну увагу Академія приділяла таким предметам, як теологія, риторика, філософія. Через релігійну орієнтованість і традиціоналізм у навчанні вона ставала нецікавою для молоді.
На відставання Києво-Могилянської академії від вимог часу зауважували передові українські кола. У 60-ті роки XVIII ст. вони неодноразово зверталися до Катерини II з проханням відкрити в Україні університет (Московський університет відкрився в 1755 p.), причому на базі Академії з огляду на те, що вона виникла на основі світської школи. Та цьому проекту не судилося здійснитися, позаяк політика самодержавства була спрямована на викорінення української само­бутності. У 1814 р. Академія припинила діяльність як світський навчальний заклад.
Значних успіхів в Україні досягла книговидавнича справа. Упро­довж XVIII ст. удосконалювалася техніка друку, поліпшувалось оформлення книжок. Велике значення в розвитку книгодрукування мало запровадження цивільного шрифту. Першу друкарню з цивільним шрифтом було відкрито в Україні в Єлисаветграді.
Поступово звільнялася від релігійного впливу медицина. З’явилися перші підручники з викладом основ медичних знань. Певних успіхів було досягнуто в боротьбі з епідемічними захворюваннями.
Математична наука також почала набирати практичного спрямування. Скажімо, до підручника І. Фальківського були включені елементи практичної математики, матеріали з тригонометрії, цивільної і військової архітектури.
Чільне місце у розвитку української культури того періоду нале­жить філософу, просвітителю, поету, байкарю Григорію Сковороді (1722-1794). Після навчання у Києво-Могилянській академії він по­дорожував європейськими країнами. Згодом Г. Сковорода викладав у Переяславському і Харківському колегіумах. Однак переслідуваний церквою і царською адміністрацією він змушений був відмовитися від викладання. Останні 25 років життя Г. Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої погляди. У своїх тво­рах мислитель виступав проти тиранії і соціальної несправедливості. Проблему щастя людини філософ вирішував у дусі просвітництва: дорога до щастя - у самопізнанні й праці. Г. Сковорода засуджував офіційну релігію за її догматизм і схоластику, пропагував ненависне церкві вчення М. Коперника. Усе своє життя він прагнув до свободи і заповідав написати на своїй могилі слова: “Світ ловив мене, але не впіймав”.
У XVIII ст. в Україні з’явились історичні праці, написані як ко­зацькі літописи. Авторами цих праць були випускники Києво-Могилянської академії Г. Граб’янка і С. Величко. Ці твори, що означали перехід від хронологічного перелічування подій до їх осмислення, стали помітним явищем в українській історіографії. А оскільки джерелами для авторів були господарські, військові та дипломатичні до­кументи, такі твори назвати літописами можна було тільки умовно.
У зазначений період працювали відомі українські історики П. Симоновський, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський. Останній був одним з перших дослідників історії Києва.
У розвитку української літератури з’явилися нові ознаки: вона по­ступово звільнялася від впливу церкви і набирала світського характеру. Художні твори дедалі більшою мірою збагачувалися народною мовою, прислів’ями, приказками. Ці явища значно вплинули на творчість І. Котляревського (1769-1838), автора знаменитої поеми “Енеїда”.
У 1789 р. у Харкові відкрився перший в Україні постійний театр. Крім місцевих акторів у ньому виступали артисти з Москви і Петербурга.
Імена українських композиторів М. Березовського та А. Веделя були відомі далеко за межами України. Школою для кількох поко­лінь композиторів стала творчість Д. Бортнянського.
Видатними українськими архітекторами були кияни С. Ковнір та І. Григорович-Барський. Один з найкращих творів С. Ковніра-корпус на території Києво-Печерської лаври - названий на його честь. Найвідоміші споруди І. Григоровича-Барського - надбрамна церква Кирилівського монастиря і фонтан “Самсон” у Києві.
Правобережна Україна у другій половині XVIII ст. не відігравала помітної ролі в культурному житті. Початкову освіту тут контролювали переважно єзуїти. Крім навчальних закладів єзуїтів польський уряд підтримував також українські школи, використовуючи їх для денаціоналізації українців. Львівський університет, відкритий ще в 1661 p., польська адміністрація також використовувала для полонізації та покатоличення українців.
У Закарпатті та на Північній Буковині початкові школи існували на кошти населення; вищих навчальних закладів не було. У 1766 р. відкрилася вчительська семінарія в Мукачевому (Закарпаття), а в 1784 р. - академічна гімназія в Чернівцях (Буковина). Література, як і загалом культура, розвивалась повільно.
Протягом 70-80-х років XVIII ст. внаслідок політики царського уряду, спрямованої на ліквідацію місцевого самоврядування в Україні, було остаточно ліквідовано гетьманство, Запорозьку Січ, самобутній адміністративно-територіальний устрій. Влада цілкови­то зосереджувалася в руках другої Малоросійської колегії (1764-1786 pp.). Входження з кінця XVIII ст. Правобережної України до складу Росії і об’єднання її з іншими українськими землями мали велике значення для українського народу - було створено умови для національного економічного і культурного розвитку. Тим часом Україна, як і раніше, залишається роздробленою: західноукраїнські землі, Північна Буковина і Закарпаття підпорядковуються Австро-Угорщині.
У XVIII ст. триває процес переростання української народності в націю. Відбувається територіальна консолідація, зміцнюються еко­номічні зв’язки між окремими місцевостями, розширюються націо­нальний ринок, завершується процес формування української мови.
Багатовікова боротьба за вихід Росії до Чорного моря завершилась у XVIII ст. і принесла помітні результати. Припинилися агресивні набіги турків і татар на українські й російські землі. Надійнішою стала оборона південних кордонів. Поразка Туреччини в російсько-турецьких війнах і її занепад полегшили становище слов’янських народів на Балканах, які все ще залишалися під владою Туреччини.
Освоєння південних земель сприяло економічному розвитку Росії і України. З розвитком економіки, розширенням і поглибленням внутрішнього ринку помітно зросла роль України у зовнішній торгівлі Російської імперії. Економічне піднесення і розвиток торговельних зв’язків на півдні країни сприяли поширенню судноплавства на Дніпрі, численні притоки якого давали можливість транспортувати товари з різних районів України і Білорусії. Заселення і освоєння південних земель стало важливим чинником подальшого економічного і культурного розвитку.
У другій половині XVIII ст. в Україні продовжують розвиватись елементи капіталістичних відносин. Старшинські і селянські госпо­дарства поступово втрачали замкнений характер, на промислових підприємствах ширше використовувалася вільнонаймана робоча сила. Проте феодалізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можливостей. У нових умовах різко посилилась експлуатація народних мас. Поряд з панщиною впроваджувалася велика кількість додаткових феодальних повинностей, збільшились податки. Під кінець сторіччя царат узаконив на Лівобережжі й Слобожанщині кріпосне право.
XVIII ст. ознаменувалося новими ознаками і досягненнями в роз­витку культури українського народу. Література й мистецтво звільнились від релігійних канонів. Практичні потреби суспільства зумовлювали подальший розвиток освіти і науки, видання праць з філософії, історії, математики, медицини. Художніми шедеврами збагатилися театр і музика, архітектура й образотворче мистецтво.