Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст.

Соціальна і політична ситуація. Наприкінці 40-х років XIX ст. Російська імперія, добившись успіхів у війнах проти Османської імперії, йде на конфлікт з провідними європейськими державами — Англією та Францією. Приводом стала суперечка на Святій землі між православним та католицьким духовенством за право тримати ключі від Віфлеємського храму та ремонтувати купол над Гробом Господнім в Єрусалимі. Як наслідок — вибух Кримської війни 1853—1856 pp., у котрій проти Росії виступили Англія, Франція, Туреччина й Сардинське королівство. Великий Кобзар відгукнувся на цю подію влучними рядками: «І знов війна, мов пси голодні за маслак, пани гризуться...»

Хоча військові дії велися на Балтійському та Білому морях, у Тихому океані, на Кавказі, де посилився національно-визвольний рух гірських народів на чолі з Шамілем, однак головним театром війни став Кримський півострів. Стривожені поразкою у Синопській битві турецького флоту від російського, яким командував віце-адмірал Павло Нахімов (його рід виводився з козацької України), союзники висадили десант під Євпаторією і почали просуватися на Севастополь. Російська армія програла генеральну битву під Альмою і відступила до Бахчисарая. З цього моменту головні події розгорталися під Севастополем, який союзники облягали протягом майже року. Незважаючи на героїзм оборонців Севастополя, серед яких особливо відзначилися й українці Петро Кошка та Гнат Шевченко, ситуація ставала безнадійною. Військово-технічна і соціально-економічна відсталість Російської імперії, бездарність її вищого військового командування, стали головною причиною поразок.

Спроба російської армії прорвати блокаду Севастополя ззовні провалилася (битва на Чорній річці), а після взяття союзниками Малахового кургану доля Севастополя, а з нею і всієї війни, була вирішена. У цій кривавій облозі обидві сторони понесли жахливі як на ті часи втрати. З російського боку загинули навіть командувачі Чорноморського флоту і оборони Севастополя: адмірали П. Нахімов, В. Корнілов та В. Істомін. Красномовний факт: поранених вивозили з Криму до найближчого великого міста в тилу — Катеринослава (нині — Дніпропетровськ). Це місто нараховувало тоді 20 тис. мешканців, а за кілька воєнних років на його Севастопольському кладовищі було поховано 40 тис. солдатів, матросів та офіцерів... Кримська війна була несправедливою з обох боків, провадилася за чужі українському народу інтереси і нічого крім нових випробувань та горя йому не принесла. Російська імперія змушена була підписати Паризький мирний договір 1856 р., за яким втрачала, зокрема, острови в дельті Дунаю та частину південної Бессарабії, мусила тимчасово вгамувати свій апетит щодо завоювань на Балканах і оволодіння протоками Босфор і Дарданелли. Поразка у Кримській війні болісно вдарила по імперському самолюбству російських обивателів, викликала широке невдоволення діями уряду, посилила позиції реформаторів. Не перенісши тяжких поразок і розчарувань, цар Микола І помер у розпалі війни (1855), а його син і спадкоємець Олександр II (правив у 1855—1881) поспішив провести ряд важливих перетворень, щоб не допустити вибуху революції.

А що революція вже назрівала, яскраво доводили численні селянські повстання в Україні, Прибалтиці, Грузії і в самій Росії. В Україні особливого розмаху сягнула так звана Київська козаччина 1855 р. — масовий селянський рух у Київській губернії, спрямований проти кріпосницьких порядків. Саме тут, у серці колишньої Гетьманщини, слова царського маніфесту про формування державного ополчення для участі у Кримській війні були витлумачені селянами-кріпаками у зовсім іншому дусі. Поширилися чутки про те, що той, хто запишеться в козаки і піде воювати у Крим, стане вільним і отримає поміщицькі землі. Тоді селяни стали масово писатися у козаки, формувати органи місцевого самоврядування, відмовлятися відробляти панщину, дехто почав готуватися до переселення до Таврії. Цей рух («У Таврію по волю») охопив 8 повітів Київської губернії з 12 (понад 500 сіл), і тільки після збройних сутичок у ряді сіл поліції та регулярним військам вдалося його придушити. У Корсуні у квітні 1855 р. зібралося 4 тисячі селян, які чекали оголошення про волю. Коли ж вони дістали негативну відповідь на свою вимогу, то кинулися проти війська з вилами та сокирами. Внаслідок сутички 13 селян було вбито, а 27 поранено. У 1856 р . до Криму втекло понад 10 тис. кріпаків, готувалися масові переселення селян Катеринославської губернії, які вдалося зупинити тільки з допомогою насильства.

Все це змусило царат прискорити проведення реформи, початок якої поклав маніфест Олександра II від 19 лютого 1861 р. На його підставі кріпосне право скасовувалося, волю отримали понад 20 млн селян Російської імперії. Але вони діставали землі набагато менше, ніж тримали її з панської волі у кріпацькому стані. До того ж вони мали виплачувати поміщикам гроші (викуп) за свій наділ землі. На користь поміщиків забиралися ліс, луки тощо. Таким чином, аграрна реформа, попри всю її важливість була грабіжницькою, гальмувала розвиток капіталізму на селі, який став розвиватися повільно (за прусським зразком). Особливо болісно це вдарило по українському сільському господарству й українському селянинові, якому царат нав'язав саме такий шлях. Для України з її традиціями козацького, фермерського землеволодіння ідеально пасував би інтенсивний, фермерський, так званий американський шлях розвитку капіталізму на селі. Як наслідок, у 1861—1864 pp. в Україні стався новий вибух невдоволення, нові селянські виступи, які збіглися в часі з черговим польським повстанням, але й вони були придушені царатом.

Земельна реформа уряду Олександра II відкривала ряд інших ліберальних перетворень 60—70-х років XIX ст. (військова, фінансова, судова, шкільна, земська та міська реформи), які дозволили Російській імперії скоротити відставання між нею та провідними державами світу, насамперед у галузі економіки. Так, відходив у минуле рекрутський набір з його 25-річною солдатчиною. Запроваджувалася загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 20-річного віку. Термін служби становив 6 років (на флоті — 7 років). Росія отримувала масову армію нового типу, в якій офіцерами були переважно дворяни. Створювалося 10 військових округів, з котрих три знаходилися в Україні (Київський, Одеський, Харківський). Внаслідок фінансової реформи створювався Державний банк, відбулися значні зміни в системі оподаткування. Вони сприяли поліпшенню фінансової системи, але основний тягар податків припадав, які і раніше, на плечі трудящих мас. Судова реформа мала своїм наслідком запровадження головних принципів буржуазного права: формальна рівність усіх громадян перед законом, змагальний характер і гласність процесу та незалежність суддів. Але запровадження нової судової системи було непослідовним: збереглися волосні суди для селян, обмеженими були й гласність процесів і незалежність суддів від адміністрації. Дуже важливою була земська реформа, яка дала поштовх відродженню традицій місцевого самоуправління. Дещо пізніше вона була доповнена міською реформою, яка запроваджувала нову систему установ — міські думи та управи. Хоча у нових органах (губернські та повітові земські збори та управи, міські думи та управи) внаслідок дискримінаційної системи виборів переважали багаті люди (дворяни й купці), вони відіграли значну роль у вирішенні багатьох питань: коштом земств відкривалися й утримувалися лікарні, благодійні установи, школи, велася статистика і т. д. Характерним є приклад Феодосії, де місцева дума завдяки ініціативі, а значною мірою і коштам знаменитого художника Івана Айвазовського (Айвазяна) збудувала водогін, який діє і в наші часи, провела благоустрій міста і т. д. Саме в земствах знаходили собі місце роботи чимало українських патріотів, котрих як «неблагонадійних» не брали на державну службу.

Незважаючи на прогресивність реформ, вони виявилися неспроможними вирішити наболілі проблеми, знову загострилося аграрне питання. Селяни, страждаючи від малоземелля та податків, розпочали протести проти несправедливого ладу. Активізувався й суспільно-політичний рух, внаслідок чого було вбито народовольцями імператора Олександра II.

Син і спадкоємець вбитого імператора Олександр III (царював у 1881—1894 pp.) був ще непослідовнішим політиком, ніж його батько. Замість того щоб іти вперед до демократизації суспільства, зокрема до конституційної монархії, до розв'язання національного питання тощо, він зволікав, часом навіть робив кроки у зворотному напрямку. З одного боку, уряд дбав про економічний розвиток держави, сприяв будівництву нових фабрик і заводів, залізниць, розробці покладів вугілля, залізної руди та інших корисних копалин, припинив брати з селян сумнозвісне подушне. Було створено Селянський банк (1882), який дав певний шанс для успіху селянській верхівці й підприємливим селянам. За Олександра III Російська імперія не воювала, і це дуже позитивно вплинуло на економіку та фінанси країни, піднесення рівня життя її громадян. Припинилися переслідування старообрядців, проведено ряд заходів, які сприяли розвитку культури й мистецтва тощо.

У той же час були проведені так звані контрреформи, внаслідок яких дрібна міська буржуазія була відсторонена від участі у міському самоуправлінні, посилились репресії та цензура, була фактично ліквідована автономія університетів і т. д. Особливо виразно реакційний курс Олександра III виявився у циркулярі про «кухаркиних дітей» 1887 p., який не давав змоги дітям з простолюду вступати до гімназій. Та й самих гімназій на всій підросійській Україні лишилося аж... 130. Значно звужувалися й перспективи університетської освіти, оскільки зросла платня за навчання. Саме ці реакційні заходи дали підставу критикам з сумом жартувати, що всеросійське «Министерство народного просвещения» перетворилося на «Министерство народного затемнения».

Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст. Після селянської реформи 1861 р. Російська імперія, в т. ч. й Україна, залишалася аграрною країною. Однак протягом наступних 20 років завершується промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури з її ручною працею до машинної індустрії. Україна мала для цього чудові умови, якщо говорити про багатство природних ресурсів. Донбас мав багатющі поклади кам'яного вугілля — головного промислового палива, а Кривбас — залізної руди. В результаті швидко сформувалися два найбільших у Східній Європі і всій Російській імперії центри важкої промисловості — Донецький басейн і Дніпровський промисловий район. Південь став найбільш урбанізованим районом України. Багатство природних сировинних ресурсів, сприятливе географічне положення й економічне законодавство, дешева робоча сила, — все це привернуло до України іноземний капітал (бельгійський, французький, меншою мірою англійський та німецький), що теж дало позитивні наслідки. З часів реформи 1861 р. видобуток вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів, а залізної руди — у 158 разів! Донбас швидко перегнав Урал за своїм значенням як промислового району, а Криворіжжя та Катеринослав видатний журналіст Василь Гіляровський порівнював з Каліфорнією часів «золотої лихоманки». На початку XX ст. Україна давала вже 70 % загальноімперського видобутку кам'яного вугілля і приблизно половину виплавки чавуну і сталі. За цей же період тільки у Катеринославській та Херсонській губерніях виникло 17 потужних металургійних заводів. Ця територія швидко вкривається особливо густою мережею залізниць. Перша в Наддніпрянській Україні залізниця Одеса — Балта була збудована у 1863—1866 pp. Першою ж в Україні була залізниця Перемишль — Краків (1859) та Перемишль — Львів (1861). Дніпро став потужною артерією промислових та пасажирських потоків, значно збільшилась кількість пароплавів. У 1892 р. від Хрещатика на Поділ у Києві рушив перший в Україні трамвай. Активно будувалися шосейні шляхи.

До початку XX ст. завершилася індустріалізація степової України. Значними промисловими центрами, особливо машинобудування, стали тоді Харків, Катеринослав та Одеса. Остання була на той час найбільшим містом України (400 тис. жителів) і поряд з Херсоном та Миколаєвом стала її морськими воротами. Останнє сприяло поверненню України до Європи, віддаляючи її від Москви та Петербурга, на котрі спрямовував Україну ще Петро І. Все це привело до швидкого розвитку всіх галузей промисловості, активному використанню в ній наукових здобутків.

Водночас змінює свій характер і сільське господарство: зростає врожайність, з'являються нові сорти сільськогосподарських культур, розвиваються товарні відносини. Зменшується роль тваринництва, зате відбувається справжня «цукрова революція» (українські заводи давали тоді 90% загальноімперського виробництва цукру), все більші площі відводились під посіви соняшнику. Україна разом із Кубанню закріпила за собою славу житниці Російської імперії. Тільки-но надходили повідомлення про сильні травневі дощі на півдні України, а це була ознака доброго врожаю, одразу ж у Європі падали ціни на хліб.

Соціальні наслідки цих змін були разючими: повним ходом йде формування буржуазії та пролетаріату, відбувається процес розшарування селян, більшість з яких біднішає. Щоправда, на півдні України, і особливо Кубані, це було не так помітно, фермерський шлях розвитку місцевого сільського господарства привів до появи міцного прошарку заможних селян-козаків, рівень життя яких явно перевищував рівень пересічного селянина Наддніпрянщини, де дедалі гостріше відчувалася гальмуюча роль поміщицького землеволодіння. Досить сказати, що найбільшим землевласникам Фальц-Фейнам належало понад 100 тис. десятин землі, великому князю Миколаю Миколайовичу — 76 тис, П. Струкову, Ю. Попову, графам Канкріним — по 60—75 тис. десятин. І це в той час, коли на півдні України понад 19% селян не мали посівної площі.

На рубежі XIX—XX ст. Російська імперія — передусім завдяки інтенсивному промисловому розвитку України — стала однією з найпотужніших великих держав. Вона стає імперіалістичною державою. Про це свідчила, наприклад, висока концентрація виробництва й капіталу, посилення агресивної зовнішньої політики, спрямованої на загарбання нових колоній. В той же час російський імперіалізм був військово-феодальним, оскільки в соціально-економічному та політичному житті держави зберігалося чимало анахронізмів, характерних для феодального ладу (поміщицьке землеволодіння, самодержавний устрій, відсутність конституції та елементарних гарантій прав людини тощо). Були створені перші монополії, які в Російській імперії виникли у формі синдикатів (монополія, у котрій об'єднані підприємства різних власників). Найвідомішими з них були: «Продвагон», «Продуголь», «Продамет». В Україні перший синдикат виник ще наприкінці XIX ст. і об'єднав підприємства цукрової промисловості. Переростання капіталізму в його імперіалістичну стадію призводить до виникнення перших економічних криз. У 1900—1903 pp. Російська імперія, а з нею і Україна, відчула на собі тяжкі наслідки світової економічної кризи, що викликало падіння життєвого рівня трудящих, безробіття. Російський уряд відчув загрозу революції і спробував знайти вихід у невеликій успішній війні за Маньчжурію. Але замість сподіваної перемоги російсько-японська війна 1904—1905 pp. принесла Росії ганебну поразку і не відвернула, а значно наблизила вибух революції.

Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України в 50—60-х роках XIX ст. Виникнення громад. Реформи Олександра II та пом'якшення репресивного режиму сприяли піднесенню національно-визвольного руху в Україні наприкінці 50-х — на початку 60-х pp. XIX ст. Цей рух знайшов свій вияв у діяльності так званих громад — напівлегальних організацій культурницького і суспільно-політичного спрямування молодої національно свідомої української інтелігенції. Громади діяли в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Катеринодарі та інших містах, у тому числі й за межами України, в місцях діяльності значних груп української інтелігенції (Петербург, Москва). Не випадково перша громада виникла в Петербурзі, а її членами стали в першу чергу колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства.

Скориставшись послабленням цензури, вони почали видавати українською та російською мовами журнал «Основа» (1861—1862), який став рупором передової української громадськості, продовжував справу будителів національного руху. Стривожений успіхом журналу і його потужним впливом на українське суспільство, російський уряд поспішив закрити його. Але громадівці не припинили своєї діяльності. Зокрема, П. Куліш створив перший переклад Біблії українською мовою (його завершував видатний український вчений, професор Іван Пулюй), М. Костомаров написав серію фундаментальних праць з історії України. Члени Петербурзької та інших громад провадили культурно-освітню роботу серед селянства, робітничої молоді, брали активну участь у створенні недільних шкіл, збирали матеріали з етнографії, філології та історії українського народу, писали й видавали навчальну літературу, газети, підтримували українську літературу й театр.

Однією з перших і водночас найвпливовішою організацією такого типу була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка зі студентів Київського університету — «українофілів», або, як презирливо їх називали польські шовіністи, хлопоманів (в польській мові слово chlop означає «селянин»), які заперечували постулати польських шовіністів про те, що Україна є частиною Польщі, а українці — частиною польського народу. До Київської громади входили науковці та літератори, зокрема етнограф і автор українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» Павло Чубинський, філолог Павло Житецький, Олександр Кониський та ін. (всього понад 200 осіб). Ідейним натхненником Київської громади був видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист та громадський діяч Володимир Антонович (1834—1908), який майже півстоліття очолював український громадсько-політичний рух.

В. Антонович народився у збіднілій шляхетській родині на Правобережжі. У 1855 р. закінчив медичний факультет Київського університету, та вже наступного року знову опинився на студентській лаві — цього разу на історико-філологічному факультеті, який успішно закінчив 1860 р. Разом із деякими іншими представниками полонізованих шляхетських родів (Тадей Рильський — батько відомого поета, Борис Познанський та ін.) відчув себе сином українського народу і повернувся до його лона, щоб віддати йому всі свої сили. Антонович активно працював на теренах української науки й культури, і жодна суспільно-політична подія українського життя не відбувалася без його участі. У 1863 р. Антонович потрапив на службу до Київської археографічної комісії, став головним редактором її видань. За його редакцією вийшло 15 томів «Архива Юго-Западной России», до якого увійшло багато документів та матеріалів з історичного минулого України XVI—XVIII ст. З них 9 томів складалися з документів, зібраних та оброблених ним особисто. У жовтні 1878 р. Антонович почав викладати на кафедрі російської історії Київського університету. Цій діяльності він присвятив 30 років. Вона сприяла залученню до дослідницької роботи молодих істориків. Так сформувалася «київська школа» українських істориків. Її представники — учні Антоновича — в першу чергу Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Орест левицький, Іван Каманін, які закладали підвалини сучасної української історичної науки. Антонович започаткував також систематичні археологічні дослідження на території України, ставши родоначальником вітчизняної наукової археології.

Російський уряд був стурбований діяльністю громад. Запобігти розгортанню українського національно-визвольного руху мали каральні заходи. Приводом до них стало польське повстання 1863—1864 років. Воно увійшло в історію під назвою «Січневого», оскільки вибухнуло 22 січня 1863 р. Того дня повстанський Тимчасовий національний уряд закликав «націю Польщі, Литви й Русі» до боротьби за незалежну Річ Посполиту. Було проголошено також бажання провести демократичні реформи, ліквідацію кріпацтва, що дійсно забезпечило ширшу, ніж раніше, підтримку повстання з боку народних мас. Керівник повстання у Білорусі дрібний шляхтич Кастусь Калиновський разом з Валерієм Врублевським (майбутнім генералом Паризької комуни) навіть видавав білоруською мовою газету «Мужицька правда», яка викривала російську колоніальну політику й кликала до повстання, але виконати свої обіцянки вони просто не встигли. Повстання охопило підросійські землі колишньої Речі Посполитої, в тому числі й Правобережної України.

Частина українців стала на боці польських повстанців. Найвідомішим є приклад Андрія Потебні (брата видатного українського вченого-філолога Олександра Потебні), який поліг у боротьбі «за нашу і вашу свободу». Але більшість українців залишилися нейтральними, а то й ворожими польській справі. Одна з причин полягала в тому, що за демократичні реформи виступала тільки частина польських повстанців («червоні»), а інша («білі») стояла на тій же, соціально обмеженій позиції, що і в 30-х pp. XIX ст. Іншою причиною було те, що повстанці, навіть щирі демократи, просто не встигли реалізувати намічені плани соціальних перетворень в українському селі. По-третє, повстанці не проголошували чітко гасел державного відродження України, відчуваючи себе насамперед громадянами польсько-литовської Речі Посполитої, ігнорували, по суті, право українців на самовизначення, право на рідну мову, православну віру. Це посилювало недовіру українців до польської шляхти. Уже цього було досить, щоб переважна більшість українців залишилася нейтральною до повстання, воліючи не наражатися на небезпеку та не потрапити з російського вогню у польське полум'я. Частина з них зайняла навіть відверто ворожу позицію щодо повстання.

Після поразки повстання розпочалися тяжкі репресії у Царстві Польському, яке перетворили на Привіслинський край, у Білорусі й Україні. Тисячі повстанців без суду або за рішенням військово-польового суду було страчено, відправлено на каторгу та у заслання до Сибіру та Середньої Азії, змушено до еміграції. Особливо «відзначився» при цьому граф Муравйов («Муравйов-вішатель»). Посилилася русифікація, польські школи перетворювалися на російські, чиновників-католиків було замінено на православних, переважно росіян, на етнічні польські землі посунув потік російських чиновників та військових, які були головною опорою колоніального режиму.