РОЗДІЛ 20. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ - § 4. Державно-правові погляди діячів Центральної Ради
§ 4. Державно-правові погляди діячів Центральної Ради
Українська політична думка соціалістичного напрямку була широко представлена в програмах різноманітних політичних партій початку ХХ ст. У 1917 році, внаслідок революційних подій в Росії, представники українських лівих партій об’єдналися в Українську Центральну Раду, що задекларувала себе представницьким органом всього українського народу. Концептуальна основа її діяльності була узагальнена і відображена в численних працях М.Грушевського, В.Винниченка, М.Туган-Барановського та ін, і полягала в ідеї широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної російської федеративної республіки.
Михайло Грушевський (1866-1934) визначав державу як «суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі поступового розвою громадянства». Під правом він розумів єдність норм, що виражають соціальну солідарність об’єднаних в націю людей. Воно гарантується усією сумою соціально-психологічних сил у громадянському суспільстві. Примус є різновидом таких гарантій. М.Грушевський обґрунтовував необхідність розробки «виробничого права», «комунального права», що закріпляли б соціально-економічні права особистості. Наголошував на тому, що «права мають відповідати обов’язкам, а обов’язки - правам». Принцип «дозволено все, що не заборонено» вважав ознакою демократичного суспільства.
В питаннях української державності обстоював ідею безкласовості українського народу, що полягала в уявленні про існування безкласового народу-трудівника, для якого мета національного визволення полягає в соціальному розкріпаченні, а не здобутті державної незалежності. Як зазначав Грушевський, український народ потребує «.можливості вільно влаштовувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, усього того, що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістський лад держави». Він розрізняє наступні форми «громадянського пожиття»; 1) повний централізм; 2) адміністративна (бюрократична) децентралізація; 3) вужча або ширша самоуправа (самоврядування); 4) вужча (обмежена) або широка автономія; 5) неповна (несуверенна) державність; 6) самостійна незалежна держава.
Ідеалом державного устрою для М.Грушевського є федерація, як найбільш досконалий спосіб поєднання державного союзу із інтересами вільного національного розвитку, але першим кроком до цього мало бути здійснення принципу національно-територіальної автономії. Відповідно до цього принципу, територія з переважним українським населенням повинна бути виділена з існуючих адміністративних одиниць і поруч з створенням на широких демократичних засадах органів місцевого самоврядування, одержати загальні органи обласного законодавства та самоуправління, керовані представницьким органом - українським сеймом, що обирається загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням.
Війна Радянської Росії з УНР спонукала Грушевського до прийняття ідеї самостійної української держави. Визнаючи, що на відміну від Заходу чи Росії, провідною силою соціалістичної революції в Україні є не пролетаріат, а селянство, він покладає на нього історичну місію «репрезентувати Українську Народну Республіку. перед світом — єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу.». Майбутня держава має стати федерацією земель - сполученими штатами України. Зорганізована на широких самоврядних принципах, в ній всю повноту влади будуть мати місцеві громади, які делегують центральним органам влади лише ті повноваження, які мають значення для всіх земель (оборона, зовнішні справи тощо). І лише після перетворення України на федеративну республіку може йти мова про її входження до загальноєвропейського чи світового союзу. Союз же с Росією можливий лише за умов рівноправності та демократичності останньої.
Однією з найвпливовіших постатей української соціал-демократії та діячів Центральної Ради був Володимир Винниченко (1880-1951)[8]. Проголосивши гасло «моральної політики» він висував етичну максиму «чесність з собою».
В діяльності Центральної ради він розрізняв період революційної організації державності і морально-правової влади та період юридично- правової державності. Якщо перший етап не виходив поза межи гасла автономії України у складі російської федерації та відповідав інтересам соціалістичної революції, то другий, позначений набуттям ознак державного суверенітету є відходом від шляху соціалізму та розривом з принципом інтернаціоналізму. «Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державності, вказував Винниченко, так з того моменту й почалось забування дійсної сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження». Українські соціалісти, вважав він, повинні зрозуміти свою головну помилку — невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як "безбуржуазної" нації, національне визволення неможливе без соціального. На думку письменника, «тою гармонізуючою лінією, яка об’єднує і національне з соціальним, і приводити людину до єдності думки й акції» може стати комуністична ідеологія.
Перебуваючи в еміграції, Винниченко критично переосмислює більшовицький досвід та приходить до формування націонал- комуністичної концепції колектократії. ЇЇ призначення полягає у наповненні соціалістичних ідей, присвоєних більшовиками, дійсним соціальним смислом. Кожна нація, як будь-яка жива істота, має на меті зберегти своє життя та забезпечити власний розвиток. Найкращим способом для цього є державна незалежність: «нація без держави є покалічений організм». Втім, для українського народу стоїть питання не створення власної держави, а «визволення» вже існуючої - УРСР, яка є окупованою, але фактом свого існування вже стверджує суверенність українського народу. Визволення України можливе, коли в боротьбу включаться широкі маси українців через поєднання вимоги національної свободи із свободою соціально-економічною. Місце радянської системи має заступити режим колектократії. ЇЇ характеризує колективна власність на засоби та результати виробництва, чим вона і відрізняється від радянських форм колективного господарювання, де все належить державі. Колектократія не допускає найманої праці, але разом з тим визнає індивідуальну приватну власність. Винниченко пророкував неминучий розпад СРСР.
Для М. Туган-Барановського (1865-1919)[9] соціальним ідеалом є якомога повна свобода людини не залежно від її стану і статусу. Оскільки без вимоги абсолютної цінності людської особистості, всі демократичні вимоги перетворюються на пусті декларації. Недостатньо всіх оголосити рівноправними - потрібно їх такими зробити, забезпечити можливість реально використовувати проголошені права. Але доки одні класи суспільства експлуатують інші, доти фактичного рівноправ’я не буде досягнуто.
Соціалізм майбутнього має бути заснованим на демократичних засадах, де «люди влади стануть не володарями, а виконавцями волі», слугами народу» і «будуть знаходитися під постійним контролем вільного народу, де буде виключене гноблення особистості». Соціалістичну державу та її економіку вчений пов’язував із кооперацією, в якій бачив вищу, у порівнянні з капіталізмом, форму соціально-господарської організації. Разом з тим, «капіталізм є... суворою, але необхідною школою людства», з якого необхідно вирости через насичення капіталістичних стосунків соціальним змістом, через «вростання» соціалістичної системи в капіталістичну.
Теоретики українського соціалізму, виходячи з ідеї про безкласовість української нації, висували на перше місце ідеї соціально-економічної визволення, нехтуючи питаннями державного будівництва. Ідеалом їх державницьких стремлінь була автономія України у складі соціалістичної російській федерації. Перехід на позиції державної незалежності мав вимушений характер, і відбувався тоді, коли сама державність вже втрачалася. Водночас, вчення М.Грушевського про солідаризм, В.Винниченка про колектократію та моральну політику та М.Туган-Барановського про цінність особистості та соціальну державу і досі є актуальними та затребуваними.
Таким чином, перші десятиліття ХХ ст. характеризуються широким політичним спектром теоретичних розробок майбутнього державно- правового статусу України. Жоден із цих напрямків в умовах розчленування
України поміж тоталітарним СРСР та його авторитарними сусідами не мав близьких перспектив свого втілення. Але всі вони, так чи інакше, спричинилися до конституювання беззаперечного права української нації на самовизначення, спонукали до боротьби за свої національні та громадянські права, побудови справедливого суспільного та політичного ладу заснованого на поєднанні особистих та національних інтересів.
Контрольні завдання
1. Якими є вимоги «вольового» націоналізму?
2. Які види монархії обґрунтовували теоретики українського консерватизму?
3. В чому полягає сутність національно-демократичної моделі української державності?
4. Дайте характеристику поглядів на державу і право М.Грушевського.
5. В чому полягає концепція колектократії В.Винниченка?
[1] Міхновський Микола Іванович - харківський адвокат, засновник українського націоналізму. Активний діяч української революції 1917 р. Свої ідеї обґрунтування національної незалежності України виклав у брошурі «Самостійна Україна». Вважається автором «Основний закон «Самостійної України» Спілки народу України».
[2] Донцов Дмитро Іванович - закінчив юр. ф-т Петербурзького ун-ту (1907) доктор права, ідеолог українського націоналізму, був редактором «Львівського наукового вісника». Основні праці Д.Донцова: „Сучасне політичне положення нації і наші завдання” (1913), „Націоналізм” (1926), „Дух нашої давнини” (1944), „Правда прадідів великих” (1952 р.), „Хрестом і мечем” (1967) та ін.
[3] Сціборський Микола - учасник національно-визвольної боротьби 1917-1921 років, підполковник армії УНР (1920). Один із засновників та лідерів Легії Українських Націоналістів та Організації Українських Націоналістів. Автор численних праць, основними з яких є «Націократія» (1935) та «Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української держави» (1940).
[4] Липинський В’ячеслав Казимирович- український історик і публіцист, державний діяч часів гетьманства П.Скоропадського. Засновник концепції українського монархізму, яку виклав у працях «Шляхта на Україні» (1909), «Листи до братів-хліборобів» (1919-1926), «Україна на переломі» (1920).
[5] Дністрянський Станіслав Северинович - закінчив юрид. фак-т Віденського ун-ту (1893). Доктор права. Депутат австро-угорського парламенту (1907-1918). Автор проекту Конституції Західно-Української Народної Республіки (1918 ), наукових праць «Самовизначення народів» (1918), «Загальна наука права і політики» (1923), «Погляд на теорії права і держави» (1925), «Демократія та її майбутнє» (1928).
[6] Старосольський Володимир - громадський і політичний діяч, теоретик права, адвокат. Навчався у Краківському, Львівському, Віденському ун-тах. Доктор права. У 1919 р. - товриш міністра закордонних справ УНР. Автор праць: «Теорія нації» (1922), «Політичне право», «Держава і політичне право» (1924) та ін.
[7] Бочковський Ольгердт - український соціолог та політолог. Автор праць: «Боротьба за національне визволення» (1932), «Вступ до націології» та ін..
[8] Винниченко Володимир Кирилович - відомий український письменник, засновник Української соціал-демократичної робітничої партії, голова Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, генеральний секретар внутрішніх справ, член Директорії, свої політичні погляди виклав у працях: «Відродженн нації» (1920), «Сонячна машна» (1928), «Заповіт борцям за визволення» (1949), «Слово за тобою, Сталіне» (1950) та ін.
[9] Туган-Барановський Михайло Іванович - відомий економіст, автор вчення про закономірність економічних криз, генеральний секретар фінансів уряду УНР, один з засновників Української академії наук, свої погляди на державу виклав у працях «Теоретичні основи марксизму» (1905) та «Соціалізм як позитивне вчення» (1918).
10 Дюгі Леон - французький правознавець. Закінчив у 1881 р. фак-тет права ун-тету у м. Бордо. З 1886 р. і до кінця життя працював у цьому ун-теті професором кончтитутційного