Печать
PDF

РОЗДІЛ 20. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ - § 4. Державно-правові погляди діячів Центральної Ради

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

§ 4. Державно-правові погляди діячів Центральної Ради

Українська політична думка соціалістичного напрямку була широко представлена в програмах різноманітних політичних партій початку ХХ ст. У 1917 році, внаслідок революційних подій в Росії, представники українських лівих партій об’єдналися в Українську Центральну Раду, що задекларувала себе представницьким органом всього українського народу. Концептуальна основа її діяльності була узагальнена і відображена в численних працях М.Грушевського, В.Винниченка, М.Туган-Барановського та ін, і полягала в ідеї широкої національно-територіальної автономії України у складі демок­ратичної російської федеративної республіки.

Михайло Грушевський (1866-1934) визначав державу як «суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами за­довольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі по­ступового розвою громадянства». Під правом він розумів єдність норм, що виражають соціальну солідарність об’єднаних в націю людей. Воно гаранту­ється усією сумою соціально-психологічних сил у громадянському суспільс­тві. Примус є різновидом таких гарантій. М.Грушевський обґрунтовував не­обхідність розробки «виробничого права», «комунального права», що закріп­ляли б соціально-економічні права особистості. Наголошував на тому, що «права мають відповідати обов’язкам, а обов’язки - правам». Принцип «до­зволено все, що не заборонено» вважав ознакою демократичного суспільства.

В питаннях української державності обстоював ідею безкласовості українського народу, що полягала в уявленні про існування безкласового народу-трудівника, для якого мета національного визволення полягає в соціальному розкріпаченні, а не здобутті державної незалежності. Як зазна­чав Грушевський, український народ потребує «.можливості вільно влаш­товувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, усього того, що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістський лад держави». Він розрізняє наступні форми «громадянського пожиття»; 1) повний централізм; 2) адміністративна (бюрократична) децентралізація; 3) вужча або ширша самоуправа (самоврядування); 4) вужча (обмежена) або широка автономія; 5) неповна (несуверенна) державність; 6) самостійна неза­лежна держава.

Ідеалом державного устрою для М.Грушевського є федерація, як най­більш досконалий спосіб поєднання державного союзу із інтересами вільного національного розвитку, але першим кроком до цього мало бути здійснення принципу національно-територіальної автономії. Відповідно до цього прин­ципу, територія з переважним українським населенням повинна бути виділе­на з існуючих адміністративних одиниць і поруч з створенням на широких демократичних засадах органів місцевого самоврядування, одержати загальні органи обласного законодавства та самоуправління, керовані представниць­ким органом - українським сеймом, що обирається загальним, рівним, пря­мим і таємним голосуванням.

Війна Радянської Росії з УНР спонукала Грушевського до прийняття ідеї самостійної української держави. Визнаючи, що на відміну від Заходу чи Росії, провідною силою соціалістичної революції в Україні є не пролетаріат, а селянство, він покладає на нього історичну місію «репрезентувати Українську Народну Республіку. перед світом — єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу.». Майбутня держава має стати федерацією земель - сполученими штатами України. Зорганізована на широких самоврядних принципах, в ній всю повноту влади будуть мати місцеві громади, які делегують центральним органам влади лише ті повноваження, які мають значення для всіх земель (оборона, зовнішні справи тощо). І лише після перетворення України на фе­деративну республіку може йти мова про її входження до загальноєвропейського чи світового союзу. Союз же с Росією можливий ли­ше за умов рівноправності та демократичності останньої.

Однією з найвпливовіших постатей української соціал-демократії та діячів Центральної Ради був Володимир Винниченко (1880-1951)[8]. Прого­лосивши гасло «моральної політики» він висував етичну максиму «чесність з собою».

В діяльності Центральної ради він розрізняв період революційної організації державності і морально-правової влади та період юридично- правової державності. Якщо перший етап не виходив поза межи гасла автономії України у складі російської федерації та відповідав інтересам соціалістичної революції, то другий, позначений набуттям ознак державного суверенітету є відходом від шляху соціалізму та розривом з принципом інтернаціоналізму. «Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державності, вказував Винниченко, так з того моменту й почалось забування дійсної сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження». Українські соціалісти, вважав він, повинні зрозуміти свою головну помилку — невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як "безбуржуазної" нації, національне визволення неможливе без соціального. На думку письменника, «тою гармонізуючою лінією, яка об’єднує і національне з соціальним, і при­водити людину до єдності думки й акції» може стати комуністична ідеологія.

Перебуваючи в еміграції, Винниченко критично переосмислює більшовицький досвід та приходить до формування націонал- комуністичної концепції колектократії. ЇЇ призначення полягає у наповненні соціалістичних ідей, присвоєних більшовиками, дійсним соціальним смислом. Кожна нація, як будь-яка жива істота, має на меті збе­регти своє життя та забезпечити власний розвиток. Найкращим способом для цього є державна незалежність: «нація без держави є покалічений організм». Втім, для українського народу стоїть питання не створення власної держави, а «визволення» вже існуючої - УРСР, яка є окупованою, але фактом свого існування вже стверджує суверенність українського народу. Визволення України можливе, коли в боротьбу включаться широкі маси українців через поєднання вимоги національної свободи із свободою соціально-економічною. Місце радянської системи має заступити режим колектократії. ЇЇ характеризує колективна власність на засоби та результати виробництва, чим вона і відрізняється від радянських форм колективного господарювання, де все належить державі. Колектократія не допускає найманої праці, але разом з тим визнає індивідуальну приватну власність. Винниченко пророкував не­минучий розпад СРСР.

Для М. Туган-Барановського (1865-1919)[9] соціальним ідеалом є якомога повна свобода людини не залежно від її стану і статусу. Оскільки без вимоги абсолютної цінності людської особистості, всі демократичні вимоги пере­творюються на пусті декларації. Недостатньо всіх оголосити рівноправними - потрібно їх такими зробити, забезпечити можливість реально використову­вати проголошені права. Але доки одні класи суспільства експлуатують інші, доти фактичного рівноправ’я не буде досягнуто.

Соціалізм майбутнього має бути заснованим на демократичних засадах, де «люди влади стануть не володарями, а виконавцями волі», слугами народу» і «будуть знаходитися під постійним контролем вільного народу, де буде вик­лючене гноблення особистості». Соціалістичну державу та її економіку вче­ний пов’язував із кооперацією, в якій бачив вищу, у порівнянні з капіталізмом, форму соціально-господарської організації. Разом з тим, «капіталізм є... суворою, але необхідною школою людства», з якого необхідно вирости через насичення капіталістичних стосунків соціальним змістом, через «вростання» соціалістичної системи в капіталістичну.

Теоретики українського соціалізму, виходячи з ідеї про безкласовість української нації, висували на перше місце ідеї соціально-економічної визво­лення, нехтуючи питаннями державного будівництва. Ідеалом їх держав­ницьких стремлінь була автономія України у складі соціалістичної російській федерації. Перехід на позиції державної незалежності мав вимушений харак­тер, і відбувався тоді, коли сама державність вже втрачалася. Водночас, вчення М.Грушевського про солідаризм, В.Винниченка про колектократію та моральну політику та М.Туган-Барановського про цінність особистості та соціальну державу і досі є актуальними та затребуваними.

Таким чином, перші десятиліття ХХ ст. характеризуються широким політичним спектром теоретичних розробок майбутнього державно- правового статусу України. Жоден із цих напрямків в умовах розчленування

України поміж тоталітарним СРСР та його авторитарними сусідами не мав близьких перспектив свого втілення. Але всі вони, так чи інакше, спричини­лися до конституювання беззаперечного права української нації на самови­значення, спонукали до боротьби за свої національні та громадянські права, побудови справедливого суспільного та політичного ладу заснованого на поєднанні особистих та національних інтересів.

 

Контрольні завдання

1. Якими є вимоги «вольового» націоналізму?

2.  Які види монархії обґрунтовували теоретики українського консерватизму?

3.  В чому полягає сутність національно-демократичної моделі української державності?

4.  Дайте характеристику поглядів на державу і право М.Грушевського.

5.  В чому полягає концепція колектократії В.Винниченка?

 


[1] Міхновський Микола Іванович - харківський адвокат, засновник українського націоналізму. Активний діяч української революції 1917 р. Свої ідеї обґрунтування національної незалежності України виклав у брошурі «Самостійна Україна». Вважається автором «Основний закон «Самостійної України» Спілки народу України».

[2] Донцов Дмитро Іванович - закінчив юр. ф-т Петербурзького ун-ту (1907) доктор права, ідеолог українського націоналізму, був редактором «Львівського наукового вісника». Основні праці Д.Донцова: „Сучасне політичне положення нації і наші завдання” (1913), „Націоналізм” (1926), „Дух нашої давнини” (1944), „Правда прадідів великих” (1952 р.), „Хрестом і мечем” (1967) та ін.

[3] Сціборський Микола - учасник національно-визвольної боротьби 1917-1921 років, підполковник армії УНР (1920). Один із засновників та лідерів Легії Українських Націоналістів та Організації Українських Націоналістів. Автор численних праць, основними з яких є «Націократія» (1935) та «Нарис проекту Основ­них Законів (Конституції) Української держави» (1940).

[4] Липинський В’ячеслав Казимирович- український історик і публіцист, державний діяч часів гетьманства П.Скоропадського. Засновник концепції українського монархізму, яку виклав у працях «Шляхта на Україні» (1909), «Листи до братів-хліборобів» (1919-1926), «Україна на переломі» (1920).

[5] Дністрянський Станіслав Северинович - закінчив юрид. фак-т Віденського ун-ту (1893). Доктор права. Депутат австро-угорського парламенту (1907-1918). Автор проекту Конституції Західно-Української Народної Республіки (1918 ), наукових праць «Самовизначення народів» (1918), «Загальна наука права і політики» (1923), «Погляд на теорії права і держави» (1925), «Демократія та її майбутнє» (1928).

[6] Старосольський Володимир - громадський і політичний діяч, теоретик права, адвокат. Навчався у Краківському, Львівському, Віденському ун-тах. Доктор права. У 1919 р. - товриш міністра закордонних справ УНР. Автор праць: «Теорія нації» (1922), «Політичне право», «Держава і політичне право» (1924) та ін.

[7] Бочковський Ольгердт - український соціолог та політолог. Автор праць: «Боротьба за національне визволення» (1932), «Вступ до націології» та ін..

[8] Винниченко Володимир Кирилович - відомий український письменник, засновник Української соціал-демократичної робітничої партії, голова Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, генеральний секретар внутрішніх справ, член Директорії, свої політичні погляди виклав у працях: «Відродженн нації» (1920), «Сонячна машна» (1928), «Заповіт борцям за визволення» (1949), «Слово за то­бою, Сталіне» (1950) та ін.

[9] Туган-Барановський Михайло Іванович - відомий економіст, автор вчення про закономірність економічних криз, генеральний секретар фінансів уряду УНР, один з засновників Української академії наук, свої погляди на державу виклав у працях «Теоретичні основи марксизму» (1905) та «Соціалізм як позитивне вчення» (1918).

10 Дюгі Леон - французький правознавець. Закінчив у 1881 р. фак-тет права ун-тету у м. Бордо. З 1886 р. і до кінця життя працював у цьому ун-теті професором кончтитутційного