§ 2. Консервативна модель української державності.

Консервативна концепція виступила з обґрунтуванням монархічної мо­делі державності, ідеал якої вбачала в традиціях княжої Русі та козацької Ге­тьманщини.

Засновник цього напрямку, - В’ячеслав Липинський (1882-1931) ^[4], еволюціонував від захоплення демократичними доктринами до негативної оцінки наслідків соціалістичних експериментів Української Центральної Ради. Вбачаючи у відновленні Гетьманату П. Скоропадським повернення до історичних традицій та органічної для українського народу державної форми, він обґрунтовує концепцію «трудової монархії» та класократичного ладу суспільства.

Оскільки держава є необхідною та найвищою формою організації суспільства у розвинутих народів, вчений приходить до висновку, що без держави немає нації: “Нація - це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї - нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави». Для Липинсько- го такою цементуючою ідеєю-хотінням є образ монархії. Вона виступає усвідомленням нацією своєї ідентичності через особу монарха. Як зазначає сам автор, «такою формою єсть персоніфікація нашої національної ідеї в особі одного і єдиного для цілої нації Голови національної держави, символізуючого собою повагу, силу, єдність і неподільність цілої Української Нації». Монарх уособлює собою вищу позачасову (а відтак спадкову) легітимність, яка стоїть над класовими, партійними інтересами та виступає гарантом єдності нації та авторитету держави. «Дідичний Гетьман» є ідеєю «надлюдини» - державного символу, який замикає собою державну, класову та соціальну ієрархію. Ієрархічність притаманна всякому суспільству, але лише за класократичного устрою монархії діяльність еліт має позитивний, державотворчий характер. В основу своєї теорії класократії В.Липинський кладе два ключових поняття «національна аристократія» та «клас». Під національною аристократією розуміється «правляча в даний момент і в даній нації верства», яка очолює політичні установи, створює культурні, політичні та цивілізаційні цінності, які стають надбанням сього суспільства. Що стосується визначення класу, то на відміну від марксизму, який головною класотворчою ознакою вважає ставлення до власності, Липинський має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю.

Класократія - як найоптимальніша форма організації суспільства є пра­влінням еліт, які виникають всередині кожного класу та функціонують за принципом регулярного оновлення та циркуляції. Найважливішу роль за та­кої організації відіграють хлібороби (шляхта та селяни), оскільки через пов’язаність із землею є найбільш стабільною, зацікавленою в існуванні власної держави верствою. Класократія є правовою «законом обмеженою і зако­ном обмежуючою» монархією, заснованою на принципах конституціоналізму і народоправства. Прикладом класократичної системи В. Липинський вва­жав англійський монархічний державний лад, якому притаманний баланс функцій між консерватизмом старої аристократії та динамізмом нових соціа­льних груп. А британська конституція і парламент, на його думку, були кін­цевим результатом цієї рівноваги соціальних сил. Започаткування такої фо­рми в Україні він вбачав у Гетьманаті П. Скоропадського. Класократії, як позитивній моделі державного ладу протиставляються демократія та охлок­ратія.

В.Липинський обґрунтовує ідеї «громадянства» (громадянського суспі­льства»), «законності», «правопорядку» тощо. Досі актуальними є його дум­ки про співвідношення законності та легітимності влади: в основі законності та правосвідомості суспільства лежить легітимність влади. Скільки б не було прийнято законів, якщо влада позбавлена морального авторитету, то вона де- легітимізує і прийняті нею рішення, які ніхто не буде виконувати.

В подальшому, монархічні ідеї розвивали галицькі історики та публіцисти Стефан Томашівський (1875-1930) та Василь Кучабський (1895-1945). Томашівський вважав, що перейти до республіки та демократії можна лише через період монархії. Наголошуючи на винятковій ролі греко- католицької церкви в Галичині, історичного значення Галицько-Волинського князівства для її державотворення, політичне майбутнє західноукраїнських земель він вбачав у формі клерикальної монархії як автономної частини української держави. На особливості Галичини наголошував й автор концепції «позитивного мілітаризму» Кучабський, вбачаючи в ній центр національно-визвольної боротьби українського народу. Головна роль в цій боротьбі та заснуванні майбутньої монархічної держави відводилася військовим, через втрату іншими соціальними групами спроможності очоли­ти процес державотворення.

Таким чином, Консервативна доктрина базувалася на спадкоємності політичного досвіду князівської та гетьманської доби, з якого виводилась природність монархічної форми для української державності. В працях пред­ставників цього напрямку обґрунтовувалась ідея обмеженої монархії, що спирається на певний тип еліти (хлібороби - в Липинського, греко- католицьке священицтво - в Томашівського, військові - в Кучабського) та традиційні цінності (нація, закон, духовність тощо). Проте український мо­нархічний консерватизм вже не відповідав новим політичним та соціальним реаліям і втратив перспективи свого втілення.