РОЗДІЛ 19. РОЗРОБКА ТЕОРІЇ ПРАВА І ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ І РОСІЇ НАПРИКІНЦІ XIX - НАПОЧАТКУ XX СТ. - § 2. Розробка теорії правової держави
§ 2. Розробка теорії правової держави
У теорії правової держави втілилися ідеї Просвітництва про права людини і громадянина, верховенства розумного закону, поділу влад, представницької демократії та ін. На початку ХХ століття у вітчизняній і російській правовій думці нарівні з поняттям «правова держава» було поширене поняття «конституційна держава». Ці поняття, як правило, ототожнювалися. При цьому кожний мислитель створював свою модель правової держави, утверджуючи принцип верховенства права або верховенства закону, принцип сумісності правової держави з обмеженою монархією або республікою.
Основи теорії правової держави в російській юридичній думці були закладені Борисом Чичеріним. Учений вважав, що Росії необхідно прагнути загального ідеалу людства, визначеного ще І. Кантом як «встановлення цілком правомірного громадянського порядку, заснованого на взаємній організації свободи». При цьому формування правової держави він розглядав в тісній взаємодії з громадянським суспільством. Подібно до Гегеля Чичерін виділяв, такі форми людського гуртожитку, як сім'я, церква (яка охороняє внутрішню свободу), громадянське суспільство (що охороняє зовнішню свободу) і держава. У своїй діяльності держава обмежена засадами громадянського суспільства, якими є «особистість і права, що з неї випливають, - свобода і власність». Г арантію особистого права є закони, які обмежують дії властей, і встановлення незалежного суду, що їх охороняє. При цьому з двох елементів правової держави: народного представництва і незалежного суду пріоритет Чичерін віддавав суду як головній гарантії свободи. Він виступав за поділ влад на законодавчу, судову і урядову. Перша виявляє ставлення влади до закону, друга - до свободи, третя - до державної мети, якими є безпека і турбота про добробут громадян. Правову державу він вважав сумісною з конституційною монархією.
На думку Максима Ковалевського за всієї різноманітності існуючих державних форм у Західній Європі і США, вони «подають нам один загальний тип так званої правової держави». Він виокремлював дві основні особливості правової держави: по-перше, рівність цивільна і політична, «участь усіх його громадян різною мірою в політичній владі»; по-друге, свобода особистого самовизначення, «невтручання держави в особисту діяльність».
Отже, для Ковалевського визначальною рисою правової держави є не політична форма держави, а визнання прав особистості і їх гарантування. До таких гарантій, на його думку, належать: 1) забезпечення політичних прав громадян самоврядуванням суспільства, тобто системою народного представництва і місцевого самоврядування, що дає можливість участі громадян у рішенні загальнодержавних і місцевих питань; 2) судовий захист громадянських і публічних прав проти свавілля органів адміністрації та законодавства. Ця вимога включає: дотримання урядом існуючих законів, судовий контроль за адміністрацією, неможливість відміни забезпечених Конституцією прав законодавчим шляхом. При цьому він посилається на приклад Верховного суду США як «вартового конституції».
Володимир Гессен (1868-1920)[8] був прихильником ідеї «відродженого природного права». Він вважав, що без широкої ідеологічної критики позитивного права неможлива ніяка життєздатна законодавча реформа.
Поняття «правова держава» і «конституційна держава» були для Г ессена тотожними: «тільки конституційна держава є державою правовою». Основою конституційної держави, наполягав він, є конституційний принцип (закон видається не інакше як за згодою народу або народного представництва), а його істотною ознакою є «участь народу або народного представництва в здійсненні державної влади». Тому тільки в конституційній державі можлива реалізація ознак правової держави, якими є:
1) поділ, або за інтерпретацією Гессена, «відособлення» влад, передусім, першу чергу законодавчої та виконавчої («урядової»). Вчений писав, що держава здійснює дві функції одночасно. З одного боку, держава створює закони, тобто державна влада є творцем позитивного права, з іншого - управляє, діє, реалізуючи свої інтереси в межах нею ж створеного права. У межах такого «відособлення» він надавав певного пріоритету законодавчій владі;
2) панування законодавчої влади, яке, з його точки зору, обумовлено представницьким характером її організації, тим, що парламент є виразником загальної волі, визнання закону як вищої в державі юридичної норми.
3) підзаконність урядової влади, тобто здійснення її повноважень виключно в межах закону і правомірний характер відносин між урядовою владою і громадянами;
4) законодавче закріплення публічних суб’єктивних прав: прав свободи, позитивних публічних прав індивіда, політичних прав;
5) наявність системи гарантій недоторканності суб’єктивних прав, а саме: а) адміністративної юстиції - «своєрідної і відособленої організації судової влади», яка «захищає публічні права шляхом відміни незаконних розпоряджень адміністративної влади»; б) інституту кримінальної і цивільної відповідальності посадових осіб перед судом, необхідність введення якого обумовлюється потенційною загрозою, яка виходить від виконавчої влади, схильної до узурпації повноважень; в) політичні гарантії у вигляді парламентаризму, який, на його думку, дає право і можливість народному представництву безпосередньо впливати на політику урядової влади. Тому найвищим типом правової держави він визнавав таку, в якій панує парламентський лад на засадах демократизму.
Таким чином, за Гессеном, основою правової держави є принцип панування права (держава перебуває під правом): виконавча і судова влади мають своє обмеження в позитивному праві (законі), а законодавча - у природному праві, тобто певному рівні культури, який сформований на основі недоторканності свободи особистості, її прав.
Сергій Котляревський (1873—1939)[9] розглядав проблему правової держави через співвідношення понять «влада» і «право». Владу і право він трактує як дві самостійні і протилежні засади держави, при цьому сутність держави становить влада, яка втілює силу. Це - «дві стихії держави», де право не самоціль, а «політика державної влади».
Передумовою правової держави Котляревський називає рівноцінність права і держави, їх самостійне значення. З одного боку, держава є «єдиний творець права», а з другого - «сама державна влада, що створила ці норми, їм покоряється». Хоча для правової держави характерне взаємне зближення права і держави, вона, проте, ніколи не може означати їх повного злиття, ніколи не перестане бути організацією сили. Розглядаючи правову державу як правове самообмеження держави, він визнає можливість встановлення меж такого самообмеження, якими є загрози загибелі держави. В таких випадках заради народного блага державна влада вимушена відступати від суворого дотримання принципів права. Це положення викликало критику з боку інших теоретиків правової держави. Зокрема, Кістяківський писав, що «в правовій державі влада не повинна бути і не є самобутньою силою, що може хоч в якихось випадках діяти невідповідно до права або поза його сферою».
С. Котляревський заперечує проти ототожнення правової держави з конституційною - конституційний лад лише необхідна його передумова. Принципами правової держави він називає «верховенство закону і відповідальність, пов'язану з актами державного владарювання». Принцип правової держави ставить перед законодавцем моральну вимогу - «повага до правової особи кожного члена державного цілого і союзу цих членів». Це означає забезпечення державою свободи і рівності громадян, їх соціального захисту, права на гідне існування, втілення справедливості.
Здійснення правової держави залежить від певних умов. Для цього важливо забезпечити, по-перше, найбільшу відповідність між об’єктивним правопорядком і суспільною правосвідомістю, по-друге, - відповідність цієї правосвідомості найглибшим етичним основам співіснування (такою основою є уявлення про гідність людської особистості, яка має бути відбита в діючому праві) і, по-третє, - відповідність правового порядку його етичним підставам. У забезпеченні такої відповідності він бачив найважливіше прагматичне завдання природного права, «яке є не що інше, як виражена в юридичних поняттях справедливість». Сенс верховенства закону в державі виправдано, коли він справедливий і спосіб його творення забезпечує цю справедливість. Попри «мінливий зміст» справедливості, вона є універсальним мірилом права, без якого немає правової держави.
П. Новгородцев до розробки теорії правової держави підійшов із позицій вчення про суспільний ідеал. Ідеал правової держави, на думку Новгородцева, виник як противага ідеалу середньовічної теократії. Основною межею нового ідеалу держави ставали його світський і правовий характер, «прагнення до єдиного і обов’язкового для всіх правового порядку».
Правову державу він трактував як самообмеження держави «правами і свободами особи», яке має своїм джерелом етичні підстави - вимоги природного права. Новими принципами теорії правової держави, як твердив Новгородцев, є: дуалізм природного і позитивного права; проголошення моральної особистості як вищої норми права і основи створення правової держави; поєднання єдності влади і поділу влад. Найважливішим завданням громадянського суспільства він вважав моральний контроль за діяльністю держави, а цілком закономірним процесом - еволюцію правової держави правову соціальну державу. Під правом на гідне людське існування мислитель розумів необхідність забезпечення для кожного можливості людського існування і звільнення «від гніту таких умов життя, які вбивають людину фізично і морально».
Таким чином, правова держава у Новгородцева виступає як морально- правовий ідеал, як нескінченне вдосконалення співіснування людей на основі «принципу вільного універсалізму».
Суттєвого розвитку і методологічного обґрунтовування теорія правової держави набула в працях Б. Кістяківського. Для нього правова держава, з одного боку, - це ідеальна модель, а з другого - реальна історична форма державності, щонайвища з практично існуючих, в якій поступово знаходить свій вияв цей ідеал. Вона виникає тоді, коли держава, використовуючи право як інструмент свого впорядкування, сама підпорядковується йому.
Б. Кістяківський наголошує на тому, що найтиповішою ознакою влади в державі, заснованій на праві, є її безособовість. «У сучасній правовій державі володарюють не особи, а загальні правила або правові норми». На його думку, природу правової держави, вирізняють дві основні риси: по-перше, в ньому влада обмежена і підзаконна; по-друге, як деякі органи влади, так і сам правовий порядок організовуються за допомогою самого народу.
Основу і передумову правової держави становлять, згідно з Кістяківсь- ким, права людини і громадянина. Невід’ємні права особистості, по-перше, обмежують державну владу: «Обмеженість влади в правовій державі створюється визнанням за особою невід'ємних, непорушних і недоторканних прав». По-друге, вони є основою і доповненням підзаконності влади. «Законність припускає суворий контроль і повну свободу критики всіх дій влади, а для цього необхідне визнання за особою і суспільством їх невід'ємних прав». По-третє, вимагають такої організації влади, яка не пригнічує особистість. «У неї як окрема особистість, так і сукупність особистостей - народ повинні бути не тільки об'єктом влади, але і її суб'єктом».
Б. Кістяківський ототожнював поняття «конституційна держава» і «правова держава», вважаючи, що «тільки весь народ... володіє справжньою державною владою», називав «найважливішою установою правової держави народне представництво, що виходить із народу». У конституційній державі влада солідарна з народом, у ній здійснюється принципове єднання влади з народом. Народному представництву підпорядковано і законодавство, яке регулює не тільки взаємовідносини окремих осіб і їх груп, але й відносини між самою державою і громадянами, і діяльність всіх державних установ. Найважливішою умовою успішного функціонування правової держави є самодіяльність суспільства і народних мас, без чого вона неможлива. «Свого повного розвитку правова держава досягає за високого рівня правосвідомості народу і за сильно розвиненого в ньому почутті відповідальності».
Водночас повне єднання державної влади з народом, писав Кістяківській, «здійсненне тільки в державі майбутнього». Йому належить ініціатива теоретичної постановки питання про можливу перспективу правової соціалістичної (соціальної) держави як прообразові майбутньої держави, «яка здійснить соціальну справедливість». Основу такої держави, за Кістяківсь- ким, становитиме особливе суб'єктивне публічне право — «право на гідне людське існування». Заслуга вченого полягає в тому, що він із позицій соціального лібералізму здійснив юридичне обґрунтовування цього права.
Таким чином, наприкінці XIX - напочатку ХХ століття відбувалося становлення різних напрямків в теорії права, які не тільки йшли поряд із західною правовою думкою, але певним чином і випереджували її. У межах методології юридичного позитивізму Г. Шершеневич розвивав формально- догматичну концепцію права, трактував право як систему норм і понять, а його відмінною рисою вважав походження від держави і його примусовий характер. Прагнення розробити теорію права на основі досягнень соціології привело до розвитку різних соціологічних концепцій права: ліберальної концепції права як правопорядку (С. Муромцев), концепції права як розмежування інтересів (М. Коркунов), ліберальної генетичної соціології права (М. Ковалевський). Вони утверджували пріоритет права щодо держави. Засновник психологічної школи права Л. Петражицький виходив з того, що право корениться в психіці індивіда. Вважав, що інтерпретація права з позиції психології дає змогу поставити юридичну науку на ґрунт достовірних знань, а створення науки політики права забезпечить ефективне реформування законодавства. В межах етико-нормативних концепцій права, або концепцій «відродженого природного права» В. Соловйов, трактував право як мінімум моральності», бачив сутність права в справедливості, або рівновазі особистої свободи і загального блага. П. Новгородцев вважав, що філософську основу природного права становить етика. Б. Кістяківський аналізував множинність методів у вивченні права, прагнення до синтетичної теорії права на основі філософії культури. Важливою умовою правопорядку вважав участь усіх громадян держави «в творенні, застосуванні і здійсненні права».
Виявом ліберальної тенденції в українській і російській політико- правовій думці кінця ХІХ - початку ХХ століття була розробка теорії правової держави. Її основні ознаки: обмеження держави громадянським суспільством (Б. Чичерін), гарантії рівності і свобод громадян (М. Ковалевський), зв'язаність держави правом (В. Гессен), рівновага влади і права (С. Котляревський), втілення суспільного ідеалу (П. Новгородцев), обмеженість і підзаконність влади на основі невід'ємних прав людини (Б. Кістяківський). Характерною тенденцією для правової думки цього часу було визнання соціальних прав людини як прав на позитивні послуги з боку держави, поєднаних в «праві на гідне людське існування».
Контрольні завдання
1. Яка відмінна риса права за Г. Шершеневичем? Які, на його думку, завдання загальної теорії права?
2. У чому полягає основна особливість соціологічного підходу до права? Як ця особливість знаходить свій вияв у поглядах С. Муромцева, М. Ковалевського, М. Коркунова?
3. Що є підставою права на думку Л. Петражицького? Чим відрізняються інтуїтивне і позитивне право?
4. У чому полягає особливість ідеї «відродженого природного права» у В. Соловйова і П. Новгородцева? Назвіть основні положення синтетичної теорії права Б. Кістяківського.
5. Визначить, якими є природа, ознаки і основні принципи правової держави в доктринах вітчизняних і російських правознавців наприкінці ХІХ - напочатку ХХ століття? Яке місце в теорії правової держави посідає концепція невідчужуваних прав людини?
[1] Шершеневич Г абріель Феліксович - цивіліст і теоретик права. Народився у дворянській польській родині в Казані. Закінчив юрид. фак. Казанського ун-ту. Викладав у Московському ун-ті, де очолював кафедру торгового права. Захистив магістерську і докторську дисертації, професор. Член кадетської партії, один із авторів її програми. Був депутатом І Державної Думи. Основні роботи: «Підручник російського цивільного права (1894), «Загальна теорія права». Вип. 1-4 (1910-1912).
[2] Муромцев Сергій Андрійович - доктор права, публіцист, суспільний і політичний діяч. В 1871 р. закінчив юрид. фак. Московського ун-ту, після чого продовжив підготовку до професорського звання в Німеччині. Був учнем Р. Ієрінга. В 1877-1884 рр. - професор римського права Московського ун-ту. Був редактором «Юридичного вісника» (1879-1902). З 1905 р. - член ЦК кадетської партії, голова І Державної думи. Основні праці: «Нариси загальної теорії цивільного права» (1877), «Визначення й основний поділ права» (1879), «Що таке догма права?» (1884).
[3] Коркунов Микола Михайлович - фахівець в галузі теорії права, міжнародного і державного права. Закінчив юрид. фак. Санкт-Петербурзького ун-ту (1874.). Доктор права з 1894 р., викладав у Санкт- Петербурзькому ун-ті, Військово-юридичній академії та ін. навчальних закладах. Основні праці: «Лекції із загальної теорії права» (1886) (9 видань), «Російське державне право» (1892—1893), «Суспільне значення права» (1890), «Історія філософії права» (1896).
[4] Ковалевський Максим Максимович - правознавець, історик, соціолог, політичний діяч. Народився на Харківщині. Закінчив юрид. фак. Харківського ун-ту (1872). У 1878-1887 рр. - професор Московського, в 1905-1916 - Петербурзького ун-тів. Читав курси лекцій в Парижі, Оксфорді, Чикаго, Сан-Франциско. Був обраний депутатом І Державної думи від Харківської губ. Основні праці: «Історико-порівняльний метод у юриспруденції і способи вивчення історії права» (1880), «Первісне право» (1886), «Державне право європейських держав. Курс лекцій» (1864-1887), «Походження сучасної демократії». Т. I-IV (1895-1897) та ін.
[5] Соловйов Володимир Сергійович - видатний російський філософ, публіцист. Народився в Москві, батько - відомий учений-історик С. М. Соловйов, мати - з роду видатного українського філософа XVIII ст. Г. Сковороди. Закінчив Московський ун-т. Викладав філософію в Московському і Петербурзькому ун-тах, на Вищих жіночих курсах. У 1880 р. захищає докторську дисертацію. У 1881 р. відмовляється від академічної кар'єри і цілком присвячує себе публіцистиці. Основні роботи: «Критика абстрактних засад» (1880), «Виправдання добра» (1989), «Право і мораль» (1897).
[6] Новгородцев Павло Іванович - видатний правознавець, філософ права, громадський і політичний діяч, народився в Бахмуті (нині Артемівськ Донецької обл.), закінчив гімназію в Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Московський ун-т, потім навчався в Німеччині та Франції; професор Московського ун-ту та директор Комерційного ін-ту. Один із засновників та лідерів партії кадетів, депутат І Державної думи. Основні твори: «Історична школа юристів» (1896), «Кант і Гегель у їх ученнях про право і державу» (1901), «Криза сучасної правосвідомості» (1909), «Про суспільний ідеал» (1917).
[7] Кістяківський Богдан Олександрович - правознавець, філософ, соціолог, громадський діяч. Вчився в Київському (1888-1890), Харківському (1890), Юр’ївському (1891-1892), Берлінському (1885-1889) ун-тах. Викладав філософію права і державне право в Ярославському Демідовському ліцеї, Московському комерційному ін-ті і Московському ун-ті (1906—1913), був редактором політичних творів М. Драгоманова (1905—1906), редагував «Юридичний вісник» (1813—1917). У 1917 р. в Харківському ун-ті захистив докторську дисертацію з права, стає професором Київського ун-ту, в 1919 році обирається академіком Української Академії наук. Основні роботи: «Держава правова і соціалістична» (1906), «На захист права» (1909), «Право як соціальне явище» (1911), «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук і загальної теорії права» (1916).
[8] Гессен Володимир Матвійович - відомий юрист, публіцист та громадський діяч. Закінчив Новоросійський ун-т (Одеса). З 1896 р. викладав у Петербурзькому ун-ті та інших навчальних закладах столиці. У 1899 р. отримав учене звання приват-доцента, у 1910 р. став професором. Брав участь у роботі Гаазької мирної конференції 1899 р. Був членом кадетської партії, депутатом ІІ Державної думи, одним із редакторів видань «Право», «Вісник права». Основні праці: «Відродження природного права» (1902), «Про правову державу» (1905), «Теорія правової держави» (1912), «Основи конституційної держави» (1914).
[9] Котляревський Сергій Андрійович — історик, правознавець, політичний діяч. Народився у Ставропольському краї в українській родині. Закінчив історико-філологічний і юридичний фак-ти Московського ун-ту. Доктор загальної історії і права, професор державного права. Член ЦК кадетської партії, депутат І Державної думи. Основні роботи: «Правова держава і зовнішня політика» (1901), «Конституційна держава. Досвід політико-морфологічного огляду» (1907), «Влада і право. Проблема правової держави» (1915).