Печать
PDF

РОЗДІЛ 19. РОЗРОБКА ТЕОРІЇ ПРАВА І ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ І РОСІЇ НАПРИКІНЦІ XIX - НАПОЧАТКУ XX СТ. - § 2. Розробка теорії правової держави

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

§ 2. Розробка теорії правової держави

У теорії правової держави втілилися ідеї Просвітництва про права людини і громадянина, верховенства розумного закону, поділу влад, пред­ставницької демократії та ін. На початку ХХ століття у вітчизняній і росій­ській правовій думці нарівні з поняттям «правова держава» було поширене поняття «конституційна держава». Ці поняття, як правило, ототожнювалися. При цьому кожний мислитель створював свою модель правової держави, утверджуючи принцип верховенства права або верховенства закону, принцип сумісності правової держави з обмеженою монархією або республікою.

Основи теорії правової держави в російській юридичній думці були за­кладені Борисом Чичеріним. Учений вважав, що Росії необхідно прагнути загального ідеалу людства, визначеного ще І. Кантом як «встановлення ціл­ком правомірного громадянського порядку, заснованого на взаємній органі­зації свободи». При цьому формування правової держави він розглядав в тіс­ній взаємодії з громадянським суспільством. Подібно до Гегеля Чичерін ви­діляв, такі форми людського гуртожитку, як сім'я, церква (яка охороняє внут­рішню свободу), громадянське суспільство (що охороняє зовнішню свободу) і держава. У своїй діяльності держава обмежена засадами громадянського суспільства, якими є «особистість і права, що з неї випливають, - свобода і власність». Г арантію особистого права є закони, які обмежують дії властей, і встановлення незалежного суду, що їх охороняє. При цьому з двох елемен­тів правової держави: народного представництва і незалежного суду пріори­тет Чичерін віддавав суду як головній гарантії свободи. Він виступав за поділ влад на законодавчу, судову і урядову. Перша виявляє ставлення влади до за­кону, друга - до свободи, третя - до державної мети, якими є безпека і турбо­та про добробут громадян. Правову державу він вважав сумісною з консти­туційною монархією.

На думку Максима Ковалевського за всієї різноманітності існуючих державних форм у Західній Європі і США, вони «подають нам один загаль­ний тип так званої правової держави». Він виокремлював дві основні особ­ливості правової держави: по-перше, рівність цивільна і політична, «участь усіх його громадян різною мірою в політичній владі»; по-друге, свобода особистого самовизначення, «невтручання держави в особисту діяльність».

Отже, для Ковалевського визначальною рисою правової держави є не політична форма держави, а визнання прав особистості і їх гарантування. До таких гарантій, на його думку, належать: 1) забезпечення політичних прав громадян самоврядуванням суспільства, тобто системою народного представництва і місцевого самоврядування, що дає можливість участі громадян у рішенні загальнодержавних і місцевих питань; 2) судовий за­хист громадянських і публічних прав проти свавілля органів адміністра­ції та законодавства. Ця вимога включає: дотримання урядом існуючих за­конів, судовий контроль за адміністрацією, неможливість відміни забезпече­них Конституцією прав законодавчим шляхом. При цьому він посилається на приклад Верховного суду США як «вартового конституції».

Володимир Гессен (1868-1920)[8] був прихильником ідеї «відродженого природного права». Він вважав, що без широкої ідеологічної критики пози­тивного права неможлива ніяка життєздатна законодавча реформа.

Поняття «правова держава» і «конституційна держава» були для Г ессе­на тотожними: «тільки конституційна держава є державою правовою». Ос­новою конституційної держави, наполягав він, є конституційний принцип (закон видається не інакше як за згодою народу або народного представниц­тва), а його істотною ознакою є «участь народу або народного представниц­тва в здійсненні державної влади». Тому тільки в конституційній державі можлива реалізація ознак правової держави, якими є:

1) поділ, або за інтерпретацією Гессена, «відособлення» влад, переду­сім, першу чергу законодавчої та виконавчої («урядової»). Вчений писав, що держава здійснює дві функції одночасно. З одного боку, держава створює закони, тобто державна влада є творцем позитивного права, з іншого - управляє, діє, реалізуючи свої інтереси в межах нею ж створеного права. У межах такого «відособлення» він надавав певного пріоритету законодавчій владі;

2)   панування законодавчої влади, яке, з його точки зору, обумовлено представницьким характером її організації, тим, що парламент є виразником загальної волі, визнання закону як вищої в державі юридичної норми.

3)   підзаконність урядової влади, тобто здійснення її повноважень ви­ключно в межах закону і правомірний характер відносин між урядовою вла­дою і громадянами;

4)    законодавче закріплення публічних суб’єктивних прав: прав свобо­ди, позитивних публічних прав індивіда, політичних прав;

5)    наявність системи гарантій недоторканності суб’єктивних прав, а саме: а) адміністративної юстиції - «своєрідної і відособленої організації судової влади», яка «захищає публічні права шляхом відміни незаконних розпоряджень адміністративної влади»; б) інституту кримінальної і циві­льної відповідальності посадових осіб перед судом, необхідність введення якого обумовлюється потенційною загрозою, яка виходить від виконавчої влади, схильної до узурпації повноважень; в) політичні гарантії у вигляді па­рламентаризму, який, на його думку, дає право і можливість народному представництву безпосередньо впливати на політику урядової влади. Тому найвищим типом правової держави він визнавав таку, в якій панує парла­ментський лад на засадах демократизму.

Таким чином, за Гессеном, основою правової держави є принцип пану­вання права (держава перебуває під правом): виконавча і судова влади ма­ють своє обмеження в позитивному праві (законі), а законодавча - у природ­ному праві, тобто певному рівні культури, який сформований на основі недо­торканності свободи особистості, її прав.

Сергій Котляревський (1873—1939)[9] розглядав проблему правової держави через співвідношення понять «влада» і «право». Владу і право він трактує як дві самостійні і протилежні засади держави, при цьому сутність держави становить влада, яка втілює силу. Це - «дві стихії держави», де пра­во не самоціль, а «політика державної влади».

Передумовою правової держави Котляревський називає рівноцінність права і держави, їх самостійне значення. З одного боку, держава є «єдиний творець права», а з другого - «сама державна влада, що створила ці норми, їм покоряється». Хоча для правової держави характерне взаємне зближення права і держави, вона, проте, ніколи не може означати їх повного злиття, ні­коли не перестане бути організацією сили. Розглядаючи правову державу як правове самообмеження держави, він визнає можливість встановлення меж такого самообмеження, якими є загрози загибелі держави. В таких випадках заради народного блага державна влада вимушена відступати від суворого дотримання принципів права. Це положення викликало критику з боку інших теоретиків правової держави. Зокрема, Кістяківський писав, що «в правовій державі влада не повинна бути і не є самобутньою силою, що може хоч в яки­хось випадках діяти невідповідно до права або поза його сферою».

С.  Котляревський заперечує проти ототожнення правової держави з конституційною - конституційний лад лише необхідна його передумова. Принципами правової держави він називає «верховенство закону і відпові­дальність, пов'язану з актами державного владарювання». Принцип право­вої держави ставить перед законодавцем моральну вимогу - «повага до правової особи кожного члена державного цілого і союзу цих членів». Це означає забезпечення державою свободи і рівності громадян, їх соціального захисту, права на гідне існування, втілення справедливості.

Здійснення правової держави залежить від певних умов. Для цього важ­ливо забезпечити, по-перше, найбільшу відповідність між об’єктивним правопорядком і суспільною правосвідомістю, по-друге, - відповідність цієї правосвідомості найглибшим етичним основам співіснування (та­кою основою є уявлення про гідність людської особистості, яка має бути відбита в діючому праві) і, по-третє, - відповідність правового порядку його етичним підставам. У забезпеченні такої відповідності він бачив най­важливіше прагматичне завдання природного права, «яке є не що інше, як виражена в юридичних поняттях справедливість». Сенс верховенства зако­ну в державі виправдано, коли він справедливий і спосіб його творення за­безпечує цю справедливість. Попри «мінливий зміст» справедливості, вона є універсальним мірилом права, без якого немає правової держави.

П. Новгородцев до розробки теорії правової держави підійшов із позицій вчення про суспільний ідеал. Ідеал правової держави, на думку Новгородцева, виник як противага ідеалу середньовічної теократії. Основною межею но­вого ідеалу держави ставали його світський і правовий характер, «прагнення до єдиного і обов’язкового для всіх правового порядку».

Правову державу він трактував як самообмеження держави «правами і свободами особи», яке має своїм джерелом етичні підстави - вимоги природ­ного права. Новими принципами теорії правової держави, як твердив Новго­родцев, є: дуалізм природного і позитивного права; проголошення моральної особистості як вищої норми права і основи створення правової держави; поєд­нання єдності влади і поділу влад. Найважливішим завданням громадянського суспільства він вважав моральний контроль за діяльністю держави, а цілком закономірним процесом - еволюцію правової держави правову соціальну державу. Під правом на гідне людське існування мислитель розумів необ­хідність забезпечення для кожного можливості людського існування і звіль­нення «від гніту таких умов життя, які вбивають людину фізично і морально».

Таким чином, правова держава у Новгородцева виступає як морально- правовий ідеал, як нескінченне вдосконалення співіснування людей на основі «принципу вільного універсалізму».

Суттєвого розвитку і методологічного обґрунтовування теорія правової держави набула в працях Б. Кістяківського. Для нього правова держава, з одного боку, - це ідеальна модель, а з другого - реальна історична форма державності, щонайвища з практично існуючих, в якій поступово знаходить свій вияв цей ідеал. Вона виникає тоді, коли держава, використовуючи право як інструмент свого впорядкування, сама підпорядковується йому.

Б. Кістяківський наголошує на тому, що найтиповішою ознакою влади в державі, заснованій на праві, є її безособовість. «У сучасній правовій дер­жаві володарюють не особи, а загальні правила або правові норми». На його думку, природу правової держави, вирізняють дві основні риси: по-перше, в ньому влада обмежена і підзаконна; по-друге, як деякі органи влади, так і сам правовий порядок організовуються за допомогою самого народу.

Основу і передумову правової держави становлять, згідно з Кістяківсь- ким, права людини і громадянина. Невід’ємні права особистості, по-перше, обмежують державну владу: «Обмеженість влади в правовій державі ство­рюється визнанням за особою невід'ємних, непорушних і недоторканних прав». По-друге, вони є основою і доповненням підзаконності влади. «За­конність припускає суворий контроль і повну свободу критики всіх дій вла­ди, а для цього необхідне визнання за особою і суспільством їх невід'ємних прав». По-третє, вимагають такої організації влади, яка не пригнічує особи­стість. «У неї як окрема особистість, так і сукупність особистостей - народ повинні бути не тільки об'єктом влади, але і її суб'єктом».

Б. Кістяківський ототожнював поняття «конституційна держава» і «пра­вова держава», вважаючи, що «тільки весь народ... володіє справжньою державною владою», називав «найважливішою установою правової держа­ви народне представництво, що виходить із народу». У конституційній державі влада солідарна з народом, у ній здійснюється принципове єд­нання влади з народом. Народному представництву підпорядковано і за­конодавство, яке регулює не тільки взаємовідносини окремих осіб і їх груп, але й відносини між самою державою і громадянами, і діяльність всіх державних установ. Найважливішою умовою успішного функціону­вання правової держави є самодіяльність суспільства і народних мас, без чого вона неможлива. «Свого повного розвитку правова держава досягає за високого рівня правосвідомості народу і за сильно розвиненого в ньому почутті відповідальності».

Водночас повне єднання державної влади з народом, писав Кістяківській, «здійсненне тільки в державі майбутнього». Йому належить ініціатива те­оретичної постановки питання про можливу перспективу правової соціа­лістичної (соціальної) держави як прообразові майбутньої держави, «яка здійснить соціальну справедливість». Основу такої держави, за Кістяківсь- ким, становитиме особливе суб'єктивне публічне право — «право на гідне людське існування». Заслуга вченого полягає в тому, що він із позицій соціа­льного лібералізму здійснив юридичне обґрунтовування цього права.

Таким чином, наприкінці XIX - напочатку ХХ століття відбувалося ста­новлення різних напрямків в теорії права, які не тільки йшли поряд із захід­ною правовою думкою, але певним чином і випереджували її. У межах ме­тодології юридичного позитивізму Г. Шершеневич розвивав формально- догматичну концепцію права, трактував право як систему норм і понять, а його відмінною рисою вважав походження від держави і його примусовий характер. Прагнення розробити теорію права на основі досягнень соціології привело до розвитку різних соціологічних концепцій права: ліберальної концепції права як правопорядку (С. Муромцев), концепції права як розме­жування інтересів (М. Коркунов), ліберальної генетичної соціології права (М. Ковалевський). Вони утверджували пріоритет права щодо держави. За­сновник психологічної школи права Л. Петражицький виходив з того, що право корениться в психіці індивіда. Вважав, що інтерпретація права з пози­ції психології дає змогу поставити юридичну науку на ґрунт достовірних знань, а створення науки політики права забезпечить ефективне реформу­вання законодавства. В межах етико-нормативних концепцій права, або концепцій «відродженого природного права» В. Соловйов, трактував право як мінімум моральності», бачив сутність права в справедливості, або рівно­вазі особистої свободи і загального блага. П. Новгородцев вважав, що філо­софську основу природного права становить етика. Б. Кістяківський аналізу­вав множинність методів у вивченні права, прагнення до синтетичної теорії права на основі філософії культури. Важливою умовою правопорядку вва­жав участь усіх громадян держави «в творенні, застосуванні і здійсненні права».

Виявом ліберальної тенденції в українській і російській політико- правовій думці кінця ХІХ - початку ХХ століття була розробка теорії пра­вової держави. Її основні ознаки: обмеження держави громадянським суспі­льством (Б. Чичерін), гарантії рівності і свобод громадян (М. Ковалевсь­кий), зв'язаність держави правом (В. Гессен), рівновага влади і права (С. Котляревський), втілення суспільного ідеалу (П. Новгородцев), обмеженість і підзаконність влади на основі невід'ємних прав людини (Б. Кістяківський). Характерною тенденцією для правової думки цього часу було визнання со­ціальних прав людини як прав на позитивні послуги з боку держави, поєд­наних в «праві на гідне людське існування».

Контрольні завдання

1. Яка відмінна риса права за Г. Шершеневичем? Які, на його думку, завдання загальної теорії права?

2. У чому полягає основна особливість соціологічного підходу до права? Як ця особливість знаходить свій вияв у поглядах С. Муромцева, М. Ковалевського, М. Коркунова?

3. Що є підставою права на думку Л. Петражицького? Чим відрізняються інтуїтив­не і позитивне право?

4. У чому полягає особливість ідеї «відродженого природного права» у В. Соло­вйова і П. Новгородцева? Назвіть основні положення синтетичної теорії права Б. Кістяківського.

5. Визначить, якими є природа, ознаки і основні принципи правової держави в доктринах вітчизняних і російських правознавців наприкінці ХІХ - напочатку ХХ сто­ліття? Яке місце в теорії правової держави посідає концепція невідчужуваних прав лю­дини?

 


[1] Шершеневич Г абріель Феліксович - цивіліст і теоретик права. Народився у дворянській польській родині в Казані. Закінчив юрид. фак. Казанського ун-ту. Викладав у Московському ун-ті, де очолював кафед­ру торгового права. Захистив магістерську і докторську дисертації, професор. Член кадетської партії, один із авторів її програми. Був депутатом І Державної Думи. Основні роботи: «Підручник російського цивільного права (1894), «Загальна теорія права». Вип. 1-4 (1910-1912).

[2] Муромцев Сергій Андрійович - доктор права, публіцист, суспільний і політичний діяч. В 1871 р. закінчив юрид. фак. Московського ун-ту, після чого продовжив підготовку до професорського звання в Німе­ччині. Був учнем Р. Ієрінга. В 1877-1884 рр. - професор римського права Московського ун-ту. Був редакто­ром «Юридичного вісника» (1879-1902). З 1905 р. - член ЦК кадетської партії, голова І Державної думи. Ос­новні праці: «Нариси загальної теорії цивільного права» (1877), «Визначення й основний поділ права» (1879), «Що таке догма права?» (1884).

[3] Коркунов Микола Михайлович - фахівець в галузі теорії права, міжнародного і державного права. Закінчив юрид. фак. Санкт-Петербурзького ун-ту (1874.). Доктор права з 1894 р., викладав у Санкт- Петербурзькому ун-ті, Військово-юридичній академії та ін. навчальних закладах. Основні праці: «Лекції із загальної теорії права» (1886) (9 видань), «Російське державне право» (1892—1893), «Суспільне значення права» (1890), «Історія філософії права» (1896).

[4] Ковалевський Максим Максимович - правознавець, історик, соціолог, політичний діяч. Народився на Харківщині. Закінчив юрид. фак. Харківського ун-ту (1872). У 1878-1887 рр. - професор Московського, в 1905-1916 - Петербурзького ун-тів. Читав курси лекцій в Парижі, Оксфорді, Чикаго, Сан-Франциско. Був об­раний депутатом І Державної думи від Харківської губ. Основні праці: «Історико-порівняльний метод у юриспруденції і способи вивчення історії права» (1880), «Первісне право» (1886), «Державне право європейсь­ких держав. Курс лекцій» (1864-1887), «Походження сучасної демократії». Т. I-IV (1895-1897) та ін.

[5] Соловйов Володимир Сергійович - видатний російський філософ, публіцист. Народився в Москві, батько - відомий учений-історик С. М. Соловйов, мати - з роду видатного українського філософа XVIII ст. Г. Сковороди. Закінчив Московський ун-т. Викладав філософію в Московському і Петербурзькому ун-тах, на Вищих жіночих курсах. У 1880 р. захищає докторську дисертацію. У 1881 р. відмовляється від академіч­ної кар'єри і цілком присвячує себе публіцистиці. Основні роботи: «Критика абстрактних засад» (1880), «Виправдання добра» (1989), «Право і мораль» (1897).

[6] Новгородцев Павло Іванович - видатний правознавець, філософ права, громадський і політичний діяч, народився в Бахмуті (нині Артемівськ Донецької обл.), закінчив гімназію в Катеринославі (нині Дніп­ропетровськ), Московський ун-т, потім навчався в Німеччині та Франції; професор Московського ун-ту та директор Комерційного ін-ту. Один із засновників та лідерів партії кадетів, депутат І Державної думи. Ос­новні твори: «Історична школа юристів» (1896), «Кант і Гегель у їх ученнях про право і державу» (1901), «Криза сучасної правосвідомості» (1909), «Про суспільний ідеал» (1917).

[7] Кістяківський Богдан Олександрович - правознавець, філософ, соціолог, громадський діяч. Вчи­вся в Київському (1888-1890), Харківському (1890), Юр’ївському (1891-1892), Берлінському (1885-1889) ун-тах. Викладав філософію права і державне право в Ярославському Демідовському ліцеї, Московському комерційному ін-ті і Московському ун-ті (1906—1913), був редактором політичних творів М. Драгоманова (1905—1906), редагував «Юридичний вісник» (1813—1917). У 1917 р. в Харківському ун-ті захистив доктор­ську дисертацію з права, стає професором Київського ун-ту, в 1919 році обирається академіком Української Академії наук. Основні роботи: «Держава правова і соціалістична» (1906), «На захист права» (1909), «Пра­во як соціальне явище» (1911), «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук і загальної теорії права» (1916).

[8] Гессен Володимир Матвійович - відомий юрист, публіцист та громадський діяч. Закінчив Новоро­сійський ун-т (Одеса). З 1896 р. викладав у Петербурзькому ун-ті та інших навчальних закладах столиці. У 1899 р. отримав учене звання приват-доцента, у 1910 р. став професором. Брав участь у роботі Гаазької мирної конференції 1899 р. Був членом кадетської партії, депутатом ІІ Державної думи, одним із редакто­рів видань «Право», «Вісник права». Основні праці: «Відродження природного права» (1902), «Про правову державу» (1905), «Теорія правової держави» (1912), «Основи конституційної держави» (1914).

[9] Котляревський Сергій Андрійович — історик, правознавець, політичний діяч. Народився у Став­ропольському краї в українській родині. Закінчив історико-філологічний і юридичний фак-ти Московського ун-ту. Доктор загальної історії і права, професор державного права. Член ЦК кадетської партії, депутат І Дер­жавної думи. Основні роботи: «Правова держава і зовнішня політика» (1901), «Конституційна держава. До­свід політико-морфологічного огляду» (1907), «Влада і право. Проблема правової держави» (1915).