РОЗДІЛ 19. РОЗРОБКА ТЕОРІЇ ПРАВА І ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ І РОСІЇ НАПРИКІНЦІ XIX - НАПОЧАТКУ XX СТ. PDF Печать
История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 19. РОЗРОБКА ТЕОРІЇ ПРАВА І ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ І РОСІЇ НАПРИКІНЦІ XIX - НАПОЧАТКУ XX СТ.

Наприкінці XIX - напочатку ХХ ст. в Україні і Росії відбувається ак­тивний розвиток правової думки з її сподіванням на утвердження у самоде­ржавній Росії ліберальних цінностей, подолання «правового нігілізму», ви­ховання поваги до права. На основі вивчення і пропаганди досягнень захід­ноєвропейської теорії і державно-правової практики розроблялися власні оригінальні концепції права й держави. Найважливішим досягненням цьо­го періоду слід визнати остаточне становлення теорії права як самостійної науки і навчальної дисципліни в правознавстві, розробку її проблем із різ­них методологічних позицій: позитивістських, соціологічних, психологіч­них, філософських (природно-правових). Ще одним важливим досягнен­ням вітчизняного і російського правознавства цього часу була розробка теорії правової держави, на своєрідність якої вплинули особливості істо­ричного розвитку того періоду.

 

§ 1. Розробка теорії права

а) Формально-догматична концепція права Г. Ф. Шершеневича

Розвиток загальної теорії права в Росії був викликаний практичними по­требами систематизації законодавства після реформ 60-70-их рр. ХІХ ст. Він здійснювався спочатку на основі етатистського позитивізму, який утверджу­вав пріоритет держави щодо права і приділяв особливу увагу вивченню пра­вових норм, що були відбити в нормативних актах держави.

Поєднання формально-догматичного підходу і філософського позитиві­зму втілилося в концепції права і держави Г. Ф. Шершеневича (1863— 1912)[1] - видатного представника юридичного позитивізму в Росії.

Наполягаючи на необхідності розробки загальної теорії права, вчений, у дусі позитивізму Конта, розумів її як описову науку, яка становить «продо­вження загальної частини всіх юридичних наук» і досліджує «виключно по­зитивне право».

Поняття права. Шершеневич вважав, що держава - єдине джерело права, а право - творіння держави і його функція. Він твердив, що відмінною рисою права, яке слід розуміти як сукупність норм, установлених державою, є його примусовий характер. Право в об’єктивному значенні, за Шершеневичем, є «а) норма, b) яка визначає ставлення людини до людини, з) загрозою в разі її порушення стражданням, d) заподіюваним органами держави». Отже, «держа­ва передує праву історично і логічно», «держава є явищем первинне, право - вторинне».

Основним мотивом правової поведінки, на думку вченого, є страх перед загрозою, яка супроводжує норму права. Силою, що впливає в цьому напрям­ку на волю, є загрози з боку державної влади невигідними наслідками в разі відхилення від норми. Для приведення цієї загрози в дію держава і створює особливі органи. Учений доходив такого висновку: де відсутня ознака орга­нізованого примусу, там немає і норм права. Слідуючи цьому принципу, Ше­ршеневич був змушений виключити зі сфери права цілі галузі права, такі як конституційне право і міжнародне право, а також право канонічне (церковне) і звичаєве. Відмінність між правом і мораллю вчений вбачав у формальних ознаках - у тих санкціях, що ними підтримуються їх норми. Право забезпечено організованими примусовими юридичними санкціями; моральність - неоргані­зованими соціальними санкціями.

Поняття держави. Виникнення держави Шершеневич трактував соціо­логічно, ніяк не пов’язуючи цей процес з правом. Елементами держави, на думку вченого, є: 1) населення як політичне об'єднання; 2) територія - простір дії державної влади; 3) державна влада, яка робить свої веління чинником, що визначає поведінку підлеглих. Інстинкт самозбереження, страх за своє благо­получчя і довіра до органів держави з боку підданих становлять індивідуаль­но-психологічну основу державної влади. Такий висновок виводить російсь­кого правознавця за межі етатичного праворозуміння, адже він визнає не лише сам факт встановлення закону державою, а здатність влади переконувати в цьому населення. Фактично у Шершеневича йдеться про необхідність полі­тичної легітимації влади і правової легітимації закону.

Норми права, вважав Шершеневич, - це вимоги держави: «Будь-яка правова норма - наказ». Держава, як джерело права, не може бути сама обумо­влена правом. Учений критично оцінював ідею зв'язаності держави нею ж самою створеним правом. Державна влада опинялася, таким чином, над пра­вом, а не під правом. Правила, що визначають лад і діяльність самої державної влади (конституція), не можуть мати для неї правового характеру, адже «писана Конституція є фіксування суспільного погляду на взаємини елементів державної влади». Тому переважаючою формою (джерелом) права Шершеневич називав закон - «норму права, яка йде безпосередньо від державної влади у заздалегідь установленому порядку». Таким чином, ознаками закону є: 1) загальне правило, розраховане на необмежену кількість випадків (норма права); 2) похідність від державної влади; 3) вираження у встановленому заздалегідь порядку.

Вивчати догму і техніку права, вважав Шершеневич, особливо важливо для юриста-практика, який стоїть поза ідеологією і політикою права. Без­перечне пізнавальне значення такого формально-догматичного методу в тлумаченні права все ж зводить право до логіко-мовної форми наказу дер­жави.

б) Соціологічні концепції права

Звернення до соціології допомагало науковому обґрунтуванню теорії права, довести його соціальну природу. На відміну від юридичного позити­візму в центрі уваги соціологічного правознавства було вивчення правової динаміки, умов виникнення і розвитку правових відносин, що передують нормам державного права. Саме право при цьому розглядалося як соціальне явище, обумовлене низкою суспільних чинників: економічних, соціальних, політичних, національних, психологічних і т. ін., від яких безпосередньо залежало встановлене державою право.

Одним із засновників соціологічної теорії права в Росії був професор юридичного факультету Московського університету Сергій Муромцев (1850-1910)[2]. У своїй концепції головне значення він надавав правовим відносинам.

Право, з погляду Муромцева, слід вивчати не як суто форму, а як одне з виявлень усього соціального життя суспільства. Він вважав, що основою права є інтереси індивідів, суспільних груп, союзів і т. ін., на базі яких у суспільстві і виникають різні відносини, що регулюються за допомогою рі­зних санкцій. До правових належать відносини, які складаються з приводу типових для даного суспільства інтересів окремих осіб і їх об'єднань. Ці відносини та інтереси можуть мати: а) «неорганізований захист» з боку суспільства і соціальних груп у формі осуду, обурення, насильницьких дій проти порушника тощо; б) «організований захист» із боку державних орга­нів. Він покладається на суддів, посадовців, або суспільні власті, дії яких прибирають точних форм, з чітким визначенням меж компетенції, певної процедури ухвалення рішень і т. ін. Таку організовану форму захисту вче­ний називав юридичним захистом. Вона необхідна тільки для тих відносин, які вимагають додаткових гарантій від держави. Таким чином, право вче­ний визначав як порядок відносин, захищений організованим (юридич­ним) способом. Нормативність права для нього не має суттєвого значення. Норми - це атрибут правового порядку, «чинник у процесі його історично­го творення»

Юридичні норми, які створює держава, наголошував учений, не завжди відповідають існуючому в даному суспільстві правопорядку. Тому великі надії на подолання суперечностей між юридичними нормами і правопоряд­ком він покладав на судові органи, які здатні постійно приводити діючий правопорядок у відповідність зі «справедливістю». Таким чином, суд, вва­жав Муромцев, перетвориться на арбітра між законом і конкретним право- відношенням і зможе відповідно до своєї правосвідомості перевіряти «життєвість» позитивного права, приводити закон у відповідність з «живим правом». Учений звертає увагу на психологічну складову права, на його дію і соціальну легітимацію (їх він позначає термінами «співчуття», «при­хильність») як на необхідні умови правового буття.

Достоїнство концепції Муромцева в тому, що він захищав право як сис­тему правовідносин, які виникають на основі конкретних інтересів людей усередині громадянського суспільства. Ця нова позиція у правознавстві сприяла більш глибокому розумінню природи і функцій права. Ідеї соціоло­гічної юриспруденції згодом розвивали Е. Еріх, Р. Паунд та ін.

Одним із видатних представників соціологічного напрямку в загальній теорії права був М. М. Коркунов (1853—1904)[3]. Критикуючи природно- правову доктрину, Коркунов твердив, що право, на відміну від моральності, не дає масштабу для оцінки інтересів з погляду етичних вимог. Воно лише визначає межі здійснення інтересів, встановлює певні права і обов'язки су­б'єктів правовідносин. Такий підхід припускає визнання релятивності (відно­сності) права. До права, за Коркуновим, не можна підходити з погляду абсо­лютних критеріїв (як це роблять прихильники природного права). Те, що одні народи визнають як правове, не визнають таким інші народи. Отже, наголо­шував учений, не може бути абсолютної протилежності права і безправ’я. Виходячи з цього, Коркунов вважав, що поняття « право» охоплює будь-яке розмежування інтересів, незалежно від того, справедливе воно чи неспра­ведливе і чим установлено: звичаєм, законом, судовою практикою або прос­то суб'єктивною правосвідомістю. Вчений явно симпатизував психологічній теорії. Глибинні основи права і влади вчений вбачав у психіці людини.

Особливість держави як форми людського спілкування, за Коркуновим, є примусове, самостійне, мирне владарювання. Саме ця особливість, а не су­веренітет, обмеженість правом є ознакою держави. При цьому державна влада ґрунтується не на чиїсь волі, а на колективній свідомості людей, на їх психологічному єднанні. «Влада є сила, обумовлена не волею володарюючо­го, а свідомістю залежності підвладного». Таким станом постійного влада­рювання, що спирається на добровільне підкорення, вважав учений, є держа­ва.

Влада, що ґрунтується на усвідомленні людьми їх залежності від держа­ви, не потребує поділу влад, а лише «належного розподілу функцій влада­рювання».

У розвитку соціологічного напряму теорії права помітну роль відіграв М. М. Ковалевський (1851-1916)1 [. У центрі його уваги були питання суспі­льного життя, пов'язані з походженням соціальних інститутів: родини, влас­ності, держави, права, моралі, релігії. У своїй методології досліджень вчений широко застосовував історико-порівняльний метод, поєднував вивчення пра­ва з аналізом його взаємозв’язку з установами державної влади, суспільним життям.

М. Ковалевський розглядав право як продукт історичного розвитку сус­пільства і відстоював ідею тісної залежності між існуючим правом і тим чи іншим економічним, політичним і релігійно-етичним устроєм життя. Учений повязував поняття права з началом людської солідарності, яка завжди властива людському суспільству. Право, за Ковалевським, це - «норми, що ставлять за мету підтримку і розвиток солідарності», яка «запроваджується в життя організованою силою суспільства - державою» і володіють приму­совою силою. Воно виникає раніше держави і незалежно від неї. Воно «від­криває суспільству можливість самозбереження за щонайменших жертв і держава, повстаючи проти права, вживала б таким чином заходів проти вла­сного існування». Вчений вважав особисті права незалежними від держави, яка їх не може скасувати, «адже визнання їх є... вимогою суспільної солідар­ності».

Політичне майбутнє людства, твердив Ковалевський, залежить від ви­рішення двох завдань: встановлення справедливості і її поєднання зі свобо­дою особистості. Він був прихильником глибоких реформ, які ведуть до утвердження громадянського суспільства.

Цікавими є погляди Ковалевського на перспективи всесвітнього об’єд­нання держав, єдиної космополітичної організації людства. Ця ідея випли­ває з його концепції суспільної солідарності і «замиреного середовища». «Зріст державних порядків, — пише вчений, — наочно проступає в приско­реному розвитку федерації або союзних держав, що засвідчило останнє століття».

в) Психологічна теорія права Л. Петражицького

Створення самобутньої психологічної теорії права Левом Петражиць- ким (1867—1931)[4] було пов'язано з характерним для того часу прагненням звільнити теорію права від вузького юридичного догматизму. Для наукового обґрунтування правової теорії він звертається до надбань психології, якою захоплювались в цей час в Західній Європі Г. Тард, Г. Лебон, З. Фрейд у пси­хологічній інтерпретації державно-правових явищ, вивченні психіки людини.

Особливе значення в житті людини Петражицький надавав емоціям, або активно-пасивним переживанням. Він вирізняв емоції моральні і правові. Моральні емоції є імперативними (повеліваючими, зобов'язуючими), що диктують певну поведінку як обов'язок, не надаючи нікому права вимагати його безумовного виконання. Правові емоції - двосторонні, імперативно- атрибутивні. Вони мають обов'язково-домагальний характер, тобто не тільки якась особа зобов'язана щось робити, але й інша має право вимагати від неї виконання даних обов'язків. Сам Петражицький пояснює свою ідею на при­кладі того, які емоції людина відчуває, коли накладає на себе добровільно обов'язок допомогти людині, яка того потребує (мораль), або коли вона зобо­в'язана сплатити певну суму за надану послугу (право).

Таким чином, право, на думку вченого, це не державні норми чи фак­тичні правові відносини, не етична ідея, а явище індивідуальної психіки. За Петражицьким, правові норми - це уявна проекція імперативно- атрибутивних емоцій. Оскільки в праві переважає момент атрибутивності, для права характерна активна етична мотивація, свідомість правомочності. Для моралі ж характерна пасивна етична мотивація, свідомість обов’язку. Петражицький вважав, що завдяки властивості об'єднувати людей роль права в суспільному житті є набагато важливішою за роль моралі.

Л. Петражицький заперечував виключну роль держави у формуванні права, яка, на його думку, підпорядковується праву. Держава служить праву, забезпечує здійснення права і змінюється відповідно до потреб його системи. «Найважливішим служінням загальному благу з боку державної влади ... є служіння праву; і державна влада є влада службова передусім і переважно стосовно прав громадян і до права взагалі».

З позиції правового плюралізму Петражицький бачив в кожному сус­пільстві не одну систему права, а безліч правових систем. Він розрізняв пра­во офіційне, що має підтримку з боку держави, і неофіційне, «не начальни­цьке право», до якого він відносив правила різних ігор, етикету, внутрішньо- родинних стосунків, «злодійське право» і т.п.

Петражицький виокремлював також інтуїтивне і позитивне право. Пози­тивні правові переживання (емоції) усвідомлюються обов'язковими через чужі авторитетні веління (Бога, монарха і т. д.) або через інші зовнішні автори­тетно-нормативні факти (закон, звичай), чого немає в царині інтуїтивних (ав­тономних) моральних і правових переконань. Він вирізняв такі види позити­вного права, як законне право, звичаєве право, право судової практики, до­говірне право, прецедентне право, книжне право, право прийнятих в науці ду­мок, право юридичної експертизи, право висловів релігійно-етичних авторите­тів, право односторонніх обіцянок, право юридичних приказок - близько 18 видів позитивного права.

На відміну від позитивного права, інтуїтивне право не ґрунтується на нормативних фактах (зовнішніх джерелах імперативно-атрибутивних емо­цій). Воно має переваги перед позитивним. Останнє є шаблонним, догматич­ним. Інтуїтивне право - рухливе, легко пристосовується до конкретної ситуа­ції, є основою корегування права позитивного. Воно виступає у Петражиць- кого синонімом справедливості. В кожній країні співвідношення інтуїтив­ного і позитивного права залежить від рівня розвитку культури, стану на­родної психіки. Росія, на його думку, є «переважно царством інтуїтивного права». До її складу входять народи, що стоять на різних щаблях розвитку, з безліччю національних правових систем і релігій. Російське законодавство перебуває в незадовільному стані, а його застосування часто-густо підміня­ється офіційною дією інтуїтивно-правових переконань.

Петражицький виокремлював також соціально-службове право і право децентралізації. Соціально-службове право (певним чином аналог публічно­го права) знаходить свій вияв у правових обов'язках влади піклуватися про благо підвладних. Усвідомлення прав тут має «альтруїстський» напрям. Всі інші права Петражицький відносить до права децентралізації (до приватного права). Там усвідомлення «прав» має «егоцентричний» напрям.

На думку творця психологічної теорії, проблему визначення того, яке право повинно вибирати і захищати держава, необхідно вирішувати за допомо­гою політики права. Політика права має прийти на зміну концепціям природ­ного права і вказувати шлях до суспільного ідеалу. Вона покликана удоскона­лювати людську психіку, очищаючи її від асоціальних схильностей, і спря­мовувати індивідуальну і масову поведінку за допомогою відповідної право­вої мотивації до загального блага. Нова наука політики права покликана, як гадав учений, доповнити юридичний догматизм, що зосереджений на «система­тичній обробці діючого позитивного права для потреб практики». Свій суспіль­ний ідеал Петражицький бачив у «пануванні дієвої любові в людстві», яку він розумів як ідею гармонійного співіснування.

Психологічна теорія права Петражицького викликала активну критику в юридичній літературі, проте мала чимало послідовників (Ж. Г урвич, П. Со- рокін, М. Тімашев). Вона показала недостатність позитивістського і природ­но-правового тлумачення права, стала передумовою нових течій в правознав­стві - правовий реалізм, соціологічні школи у Франції і США.

в) Етико-нормативні концепції права Нарівні з позитивістсько-етатистським, соціологічним і психологіч­ним напрямами в теорії права помітного розвитку набули дослідження, що роблять акцент на ідеальній стороні права, його ціннісній природі. Ця тенде­нція в українському і російському правознавстві знайшла свій вияв у течії «відродженого природного права». Його прихильниками були М. Бердяєв, Б. Вишеславцев, В. Гессен, І. Ільїн, Б. Кістяківський, С. Котляревській, П. Нов- городцев, В. Соловйов, Є. Спекторський, Є. Трубецькой, О. Ященко та ін.

Релігійно-етична концепція права В. С. Соловйова. Володимир Соловйов (1853-1900)[5].

В. Соловйов в гегелівському дусі визначав, що основою права є свобо­да як характерна ознака особистості. Самообмеження власної свободи і по­роджує право, бо означає визнання права на свободу іншої особистості. Г о- ловне визначення права: «право є свобода, обумовлена рівністю», це «син­тез свободи і рівності». Він звертає увагу на єдність права і моралі, не отото­жнюючи: «1) право є ... певний мінімум моральності; 2) право вимагає голо­вним чином об'єктивної реалізації цього мінімального добра або дійсного усунення відомої частки зла; 3) у цій реалізації право допускає примус».

Звідси - поняття права формулюється як «примусова вимога реалізації пе­вного мінімального добра, або порядку, який не допускає відомих про­явів зла». Виходячи з єдності вимог моралі і права Соловйов доходить прак­тичного висновку — закон, що суперечить моральності, суперечитиме і сут­ності права, тому повинен бути відмінений. Саму ж сутність права він бачив в рівновазі двох етичних інтересів: особистої свободи і загального блага. При цьому виходив з рівноцінності особистості і суспільства, цілісності зага­льного життя.

Природне право для нього — це розумне ядро позитивного права, на­чало справедливості. Позитивне право є історичною формою вияву раціона­льної сутності права. «Природне право є та загальна формула алгебри, під яку історія підставляє різні дійсні величини позитивного права». Одне право не буває без іншого (як сутність без явища і явище без сутності). Загальний сенс права — здійснення справедливості.

Ґрунтуючись на християнському ідеалі любові, Соловйов звертав увагу не тільки на традиційні для лібералізму негативні права (що зобов'язують, передусім, державу не втручатися у сферу особистої свободи індивідуума), але й позитивні права (що вимагають певних дій з боку держави для своєї ре­алізації). Серед останніх особливе місце посідає сформульоване ним право на гідне людське існування, сутність якого - в забезпеченні можливостей для всебічного розвитку особистості. Отже, російський філософ був прибіч­ником не лише правової, а й соціальної держави. Суспільство і держава зо­бов’язані були забезпечити людині право на гідне існування, але й сама особа має обов’язки перед суспільством - бути корисною, трудитися в їм’я загаль­ного блага.

Моральний ідеалізм Павла Новгородцева (1866—1924)[6], видатного дослідника історії політико-правової думки, проявився у його поглядах на природне право і правову державу, концепції «відродженого природного пра­ва».

Методологічною основою його правової концепції було обґрунтування будь- яких правових положень моральними чинниками. Г оловною категорією його теоре­тичної природно-правової концепції є суспільний ідеал. За Новгородцевим, будь- яка нормативна система, і передусім система правова, спирається на моральні уявлення про досконале і належне, які мають у своїй основі універсальний ідеал. В історичному житті цей ідеал досить мінливий і залежить від конкре­тних умов розвитку того чи іншого народу. Визнання абсолютного ідеалу ще не означало можливості досягнення соціальної гармонії, «земного раю». Його слід ро­зуміти як можливість нескінченного розвитку особистості, в чому й полягає конс­труктивність і дієвість цього ідеалу. Лише постійний «дух критики» існуючого ладу та установ забезпечує прогрес у суспільного розвитку. Основними вихідними за­садами розбудови суспільного ідеалу має бути свобода нескінченного розви­тку, а не гармонія закінченої досконалості певної конкретної історичної фор­ми життя.

Природу права Новгородцев визначає, виходячи з етико-нормативного підходу, поєднуючи етику Канта з ідеєю свободи Гегеля. Автономна моральна осо­бистість є началом права. Як мета суспільного розвитку вона поєднується з іншими особистостями у «вільному універсалізмі» і таким чином набуває свободи і рівності. Виходячи з цього морального критерію і слід оцінювати позитивний закон, діюче право. Таким чином, природне право розглядалось Новгородцевим як сукупність моральних вимог до діючого права, як правовий ідеал. Заслугою Новгородцева було обґрунтування права на гідне існування, яке держава повинна забезпечити кож­ному, оскільки без цієї умови всі гасла свободи, рівності тощо втрачають сенс.

Синтетична теорія права Богдана Кістяківського (1868—1920)[7]. Відмінною рисою його правового вчення було прагнення зрозуміти право як багатоаспектне явище.

Вихідна позиція Кістяківського - методологічний плюралізм, вико­ристання з науковою метою достоїнств і переваг всіх існуючих методів і під­ходів в дослідженні права. Він виокремлював чотири теоретичних визначен­ня (поняття) права, на які спираються чотири підходи до права: 1. Державно- організаційне (державно-наказове) визначення права як сукупності норм, виконання яких гарантується державою. На це визначення спирається пози­тивістський підхід до права. Перевага такого визначення в тому, що воно ви­ражає «державно-організаційний» елемент у праві. Недолік — в абсолютизації державного примусу, внаслідок чого за межами права опиняється звичаєве право, частина державного (конституційного) права і міжнародне право; 2. Соціологічне поняття права як форми соціальних відносин (право як «суку­пність правових відносин, що здійснюються в житті, в яких виробляються і кристалізуються правові норми»). Соціологічний підхід, на відміну від дог­матичної юриспруденції: а) виявляє динаміку права; б) зосереджується не тільки на писаному, але і на неписаному праві; 3. Психологічне поняття пра­ва як «сукупність тих імперативно-атрибутивних душевних переживань, які шляхом психічної взаємодії членів даної суспільної групи набувають загаль­ного значення і об'єктивуються в правових нормах». Психологічний підхід, що спирається на таке поняття, акцентує увагу на правовій психіці, але за йо­го межами залишається об’єктивне право; 4. Нормативне (етико- нормативне) поняття права, де право розглядається як сукупність норм, що містять ідеї про належне, які визначають зовнішні взаємовідносини людей. Перевага цього поняття в тому, що воно вказує на стійкий зміст права, який полягає в етично належному. Такими є необхідно властиві праву цінності свободи і справедливості. Недолік нормативного праворозуміння - воно не завжди визначає реальне, діюче право.

Окрім чотирьох «теоретичних понять» права Кістяківський вирізняв два «технічні поняття»: юридико-догматичне і юридико-політичне. «З по­гляду юридичного догматизму право є сукупністю правил, що вказують, як знаходити в діючих правових нормах рішення для всіх випадків зіткнення ін­тересів або зіткнення уявлень про право і неправо». Юридико-політичне по­няття права, або політику права, він визначав як сукупність правил, що до­помагають знаходити і встановлювати правові норми для задоволення по­треб, що знов і знов виникають, або здійснення нових уявлень про право і неправо.

Визнаючи існування цих понять права і їх логічну неможливість звести до одного, вчений наполягав: право як явище - єдине і цьому єдиному праву повинна відповідати його загальна теорія. Кістяківський сподівався, що йо­го синтетична теорія права, зможе подолати недоліки цих чотирьох мето­дологічних підходів. Стверджував, що в основі права лежить принцип етич­ної належності, цінності свободи і справедливості. Його загальна теорія пра­ва тісно стикалася з філософією права.

У статті «На захист права (Інтелігенція і правосвідомість)», Кістяківсь- кий розвиває концепцію права як культурної цінності. Передусім він звер­тає увагу на дисциплінуючу функцію права, яке виступає єдиною соціально дисциплінуючою системою. Головний і самий істотний зміст права складає свобода. Учений критикує російську інтелігенцію за притаманний їй «право­вий нігілізм». Причину цього він бачить не тільки в «політичних умовах», але й у «дефектах правосвідомості»: а) підкоренні юридичної справедливості політичним і етичним міркуванням; б) байдужості до прозаїчних проблем ра­ціоналізації правової системи; в) надмірній політизованості юристів. Наго­лошував на тому, що «ідеї свободи і прав людини ... не можуть бути просто запозиченими на Заході», адже, по-перше, вони повинні бути самостійно пе­режиті, по-друге, «всі правові ідеї у свідомості кожного окремого народу на­бувають своєрідного забарвлення і свого власного відтінку». Тому без такого «переживання» і «захопленості» створення правової культури, високої пра­восвідомості неможливе.